Два серця
Чи знали ви людину у якої б було два серця? А у нашому селі була така. І звали її всі баба Марія. Ніхто не знав скільки бабі Марії років, а чи дев”яносто, чи й усі сто, але кожен її шанував, і кожен у біді, в хворобі і в розпачі ішов до баби Марії, і для кожного були у неї свої ліки. Тому й казали люди, що у баби Марії – два серця. Одне – аби безмірно тужити за своїм чоловіком, що земля його забрала ще зовсім молодим та за двома ненародженими дітьми і сином Олексієм, що загинув на війні; а друге, так казали люди, друге серце баби Марії – для людей. Казали ще,що це серце баби Марії і охороняє село від бід та горя, від хвороб та злоби. Бо ж кожен знав, як болить що у тілі, чи то голова, чи ноги, чи шлунок, чи яка молодиця дітей мати не може, усі йшли до старої Марії, а вона пошепоче, щось почитає. Закривши свої старі вицвілі очі, та склавши долоні човником не раз стоїть біля хворого і шепоче, шепоче чи то молитви, чи які заклинання, хто-зна, та і то не головне. А добре те, що потреби у лікарях у селі не мав ніхто.
Баба Марія лікувала і душі людські. Як ото в кого дитя від крику зсиніє, чи чоловік до горілки внадився, баба Марія лишень подивиться, рукою поводить біля серця і все на свої місця стає.
Дивувала у бабі Марії ще й якась могутня сила знання. Як гляне вона на молодицю, так і скаже, хоч та ще й сама не знає, що носить вона під грудьми дитину, і що о такій то порі з”явиться немовля на світ, і буде то хлопчик чи дівчинка – усе знала баба Марія.
Бувало й таке, сидить собі стара Марія у хаті, чи на лаві попід хатою, як раптом підійметься, піде до криниці вмиється, напне чисту одежину, хустку барвисту, як на свято, та й чимчикує кудись по селу. А люди вже знають, що значить, десь у хаті сварка, а Марія туди прямує, ледь тягнучи старі ноги. Зайде до хати, сяде біля столу і слова не вимовить. І всі сварки у хаті затихають, боязко дивляться на бабу Марію, ховаючи від сорому очі, господарі, і по тім більше не сваряться, аби не стрічати той палючий сердитий маріїн погляд.
А як то Марія знає коли і в яку хату іти ніхто не скаже. Та на те, певно, у неї і два серця. Одне – аби тужити, а друге – для людей.
Жила баба Марія самотньо, в старій убогій хатині, на краю села. Господарство може й коли тримала, а нас останній час вже й сил не було. От тільки й мала собаку, старого, як і сама, та ще квіти любила доглядати. Квітів у баби Марії було багато, і квітли вони з ранньої весни до пізньої осені. А зносило до Маріїної хати квіти усе село, кожен ніс для баби Марії якусь квітку, травинку, кущик, а маріїна сусідка Ганька, так як вже в самої баби Марії сил не було, доглядала її квітник. Та й не тільки квітник. Люди не раз казали, що завдяки Ганьці тримається баба Марія на світі, бо що там не кажи, а була баба Марія вже вельми немічна. Отож Ганька і попере, і попрасує, і погодує стару Марію.
Щоранку, як тільки видоїть свою Миньку, несе бабі Марії ще тепле молоко з піною. Ганька скільки себе пам”ятає, стільки й пам”ятає бабу Марію. Вона ж біля неї і народилася, і виросла, і заміж вийшла, і дітей народила та одружила, зараз вони в місті, а вона, Ганька, в селі зі своїм Петром біля баби Марії живуть та й онуків чекають.
Завжди пам”ятає Ганька бабу Марію такою, як зараз, а здається ж уже й їй, Ганці, шостий десяток часто думає Ганька над тим, а чи й була баба Марія коли молодою. Якими були її очі, зараз бліді, вицвілі, що й не зрозумієш якого кольору. Але очі старої Марії глибокі, і хоч і бліді, і хоч і вицвілі, але чисті-чисті. Так і хочеться дивитися Ганьці у них, як бувало дивилася малою, вгадуючи бабині думки. Якими ж були її руки, зараз - старі, поморщені, зі скрюченими від роботи пальцями, і такі чорні, що їх здається уже й не відмити. Завжди дивували Ганьку бабині долоні, білі, ніби відшліфовані, з чіткими, ніби акуратно вирізбленими вмілим майстром на камені, лініями. Бачить Ганька на тій долоні довгу і кострубату, ламану лінію життя, інші лінії, і думає, який же великий Бог, що створив людину, а особливо таку, як баба Марія. Яким же було тіло баби Марії. Тепер стара Марія згорблена, ніби хтось, ненароком, прелама її вдвоє. Здається лишився від старої один хребет на якому, неначе на щоглі, висить шкіра, темна, уся у складках. Але здається Ганьці, що баба Марія все ж дуже красива.
Щоранку вставала Ганька на світанку, видоювала свою Миньку і несла бабі Марії молоко, тепле, з піною. Ох і любила ганька дивитися, як п”є стара молоко. Ох і раділа Ганька з того, бо ніколи не бачила ще вона, що б хто з такою насолодою, з таким завзяттям, з такою живою радістю і вдячнічтю ласував теплим миньчиним молоком. А баба Марія, здається, і внаправду пила щоранку молоко так, ніби вперше відкривала для себе якийсь тонкий божествений смак. Вона пила молоко непоспішаючи, але жадібно, великими ковтками, і з якоюсь неймовірною святістю, так ніби щоранку от уже стільки років поспіль, виконувала якийсь важливий таємничий, вкраї необхідний для життя, ритуал.
Але одного ранку Ганька не прийшла до баби Марії, і не принесла молока. Це так, ніби порушився якийсь космічний ритм, першооснова вселенної. Баба Марія добре вимила руки, плюснула холодною, криничною водою в лице, і пошкутильгала до Ганьчиного подвір”я, спираючись на коцюрбату палицю, яку їй вирізав Петро.
А зайшовши до двору озирнулася довкола, гримнула на ганьчиного пса, що вже надумав був гавкнути на стару Марію, і сіла на лаві під хатою. Почувши бабин голос Ганька вибігла з кухні, витираючи руки об фартух, боязко подивилася на стару Марію. Пояснювала так, ніби перелякана дитина суворому вчителеві, збиваючись, червоніючи, опускаючи очі і ковтаючи слова, що молоко від Миньки пити не можна, бо Минька хвора, після аналізів взятих ветеринаром їй, Ганьці, сказали, що Минька лейкозна, і їй з Петром, доведеться здати її на м”ясо.Тут і Петро вийшов з хати, і хотів було і собі втсавити слово,та занімів, зловивши суворий погляд баби Марії.
Баба Марія слухала Ганьку уважно, не відводячи очей від її розчервонілого стривоженого обличчя. Слухала і мовчала, бо баба Марія взагалі рідко говорить, вона зазвичай слухає, а якщо й розмикає вуста, то аби прошепотіти свої тихі молитви. А Ганька все розповідала і розповідала, і чим далі, то тим більший жаль пронизував її серце, тим гостріший біль відчувала, і тим гарячіші сльози обпікали її обличчя, аж поки той жаль, біль і сльози не злилися в одне голосне ридання, що аж і Ганька сама не розуміла, чи вона то чи ні.
А баба Марія встала з лави, спираючись на коцюрбату палицю, пройшла повз Петра та Ганьку, і важко дихаючи, пішла до хліва. Петро був кинувся за нею, але Ганька злякано схопила його за рукав. А баба Марія пішла до Миньки, обняла її за шию, як часто діти обіймають матір, та стала щось шепотіти Миньці на вухо. Вона то гладила її спину, то чесала носа, то цілувала її, ніби то й не корова стояла біля неї, а жива людина, то прихиливши вухо до минькиного серця стояла мовчки, вслухаючись у його биття, так ніби слухала насправді дивовижну музику. А потім, поцілувавши Миньку, пішла до кухні, взяла невелике цинкове відро, вернулася до хліва, і сівши на ослін, який до того знав лише Ганьку, почала доїти. А видоївши, пила тепле, з пінкою молоко, пила так як і завше, жадібно, але не поспішаючи, ніби вперше відкривала для себе якийсь незвичайний смак.
Ганька і Петро зробили повторний аналіз, та поки чекали результатів молока не пили, виливали свиням перед тим добре прокип”ятивши, але щоранку ще тепле молоко Ганька несла бабі Марії, бо не сміла порушить її прохання, не сміла ослухатися старої Марії. Тільки от тепер важко було дивитися Ганьці, як смакує Марія молоком, і не радість, а страх і жаль переповняли її.
Бо ж вона, Ганька, любила цю стару, немічну, але таку вольову і сильну жінку. Любила її з дитинства, любила, хоча й боялася, хоча ще досі тремтіла перед нею, як дитя. І скільки себе пам”ятає, її завжди тягнуло до старої Марії, і коли вчилася у місті то певно не так її кликало до рідної хати, сім”ї, родини, землі, як до баби Марії. І тому чимдужч, як лише приходили вихідні, мчала додому, і кинувши в порозі сумку, та поцілувавши мамині руки, бігла до Маріїної хвіртки, і зазираючи через паркан тихо спостерігала, як порпається Марія в квітнику влітку, чи як відкидає сніг узимку, чи збирає смачні запашні яблука восени. Отак дивилася на бабу Марію з-під паркана і заспокоювалася і, мабуть, щасливішала. Бо баба Марія для неї, Ганьки, а, може, й не тільки для неї, була уособленням чогось вічного, незвичайного, чогось такого, що має завжди бути, завжди існувати, тим, до чого хочеться і потрібно повертатися, аби поновити сили, загартувати дух, а головне не забути – хо ми є? Звідки прийшли, і куди йдемо?
Повторний аналіз показав, що Минька здорова. У Ганьки не було слів від радості, вона плакала і сміялась, цілувала то Петра то Миньку то знову Петра. І перша кому мала розповісти, з ким поділитися великою радістю – баба Марія, їй розказати швидше усе, бо це радість, бо це Ганьчине щастя.
Розпашіла, щаслива Ганька бігла до баби Марії. В голові думки роїлися бджолами, тепер вона зможе знову з насолодою дивитися, як п”є стара молоко, як ласує, як світліє її обличчя і розгладжуються від задоволення зморшки, світлішає погляд.
На лаві біля хати баби Марії не було. І Ганька, переступивши поріг, кликнула її схвильованим голосом. Баба Марія не озвалася. Ганька з сіней вийшла в кімнату, баба Марія лежала на ліжку, спокійна і тиха, Ганька знову кликнула її, тільки тепер тихесенько, ніби боячись збудити, та дарма, баба Марія мовчала. Ганька підійшла ближче, вона раптом відчула глибоку незрозумілу втому і відсахнулася. Маріїні очі були закриті, обличчя спокійне, вмиротворене, навіть... щасливе. Думки в Ганьчиній голові не давали їй зосередитися, вона дивилася на бабу Марію і інтуїтивно відчувала, що їй чогось не вистачає, чогось вкрай важливого, вкраї необхідного, чогось, що відновило б цілісну картину життя, та навіть так – космічний розвиток вселенної. Ганька пішла до ікон, дістла маленьку воскову свічечку, запалила її, та дала бабі Марії у руки. А потім зашепотіла тиху, як зоряна ніч, і легку, як тремтіння вітру, і одкровенну, як людський біль, молитву, бо ж молитва була усім Маріїним життям.
Перестало битися серце старої баби Марії. Стужилося. По чоловікові, що його ще молодим забрала Земля, по двом ненародженим дітям, по сину Олексію, що загинув на війні. Але ж у баби Марії було два серця? Одне – для туги, а друге – для людей. І Ганька тихо читала невідому, але таку свою молитву, і в тій молитві чула як б”ється оте друге серце баби Марії, велике і щасливе серце для людей.
Чи знали ви людину у якої було б два серця?
