...Холодні краплі без угаву барабанили по шибі.Дивно,середина липня,а на дворі справжня гроза-пронизливий вітер проникав у кожну шпарину дерев’яної віконної рами,косі нитки дощу заливали балкон.Я сиділа на підвіконні,притулившись щокою до тонкого скла,яке відділяло мене від занурення у природний душ,і думала.А точніше-згадувала,як кілька років тому...
...Травень.Весняна злива задерикувато сипле горохом по дахах будинків,відбиваючи на них якийсь неймовірний ритм.Ми з подругами весело витанцьовували на мокрому асфальті під цю мелодію танець “хто швидше добіжить додому”.І тут зі мною порівнявся якийсь юнак,вимоклий до нитки.Повернувся до мене обличчям,посміхнувся і попросився під парасольку.Я відповіла,що незнайомців,хоча і симпатичних,під парасольку до себе не пускаю.
-Ну,тоді будьмо знайомі; - проказав він; - Я - Євген,а як вас звуть,незнайомко?
-Конфідеціальної інформації не розголошую!-зі сміхом відповіла я.
-Але все таки?-наполягав він.
-Ну добре,біс з тобою.Ярина ім’я моє.-здалася я.
-Ну от і познайомилися!А тепер,якщо дами нікуди не поспішають,я пропоную зайти в кафе і відмітити наше знайомство!.Дами не поспішали.Ми весело посиділи у кафешці за рогом і через годину, обмінявшись телефонами,розійшлися...
...Я весело посміхнулася,коли згадувала ці події.Як тоді все було просто і легко!Але думки поплили далі...
...Середина осені.Жахливий шторм настирливо “просився в гості”,як висловлювався Женя.Женя,Женєчка, Жека...Цілий рік мій рот був забитий цим іменем,наче льодяниками.Я називала Женями усіх- друзів, знайомих, навіть рідних.І в той вечір,коли за вікном гриміла буря, ми сиділи у нього вдома на дивані перед каміном,закутані капою по вуха,і,щасливо пригорнувшись одне до одного, запоєм,вголос читали Андре Нортон.І тоді навіть не відчувалося,що там,за вікном,бушує ураган.Нам було добре разом,і якось не вірилося,що варто вийти за вхідні двері-і ти опинишся у холодному,жорстокому світі.На цей вечір ми створили собі окремий світ-теплий,затишний,з духмяним запахом гарячого чаю та звуком потріскуючих дров і барабаном дощових крапель об шибу,і відчуттям того,що поруч з тобою знаходиться людина,якій ти можеш усе довірити,і вона все зрозуміє,пожаліє та пригорне до себе і зігріє.На той момент я була абсолютно щаслива...
...Легка іронічна посмішка торкнула мої губи при цьому спогаді.Знати б,що станеться через якихось там кілька місяців...
...Червень.Лише вчора стояла 35тиградусна жара,а сьогодні капав противний дощ і нив холодний вітрисько. Проте порівняння несправедливе.Лише пів- години тому я була впевнена,що життя прекрасне,а через півгодини мені жити не хотілося.Півгодини тому до мене подзвонив Євген і сказав,що він більше не мій.А я в той час у новій білій спідниці бігла,ні,летіла до нього,щоб піти з ним,не зважаючи на дощ,на прогулянку.І тут-безжальний голос,без звичних теплих інтонацій та веселих іскорок повідомляє мені,що “між нами все скінчено”,що ”минулого не повернути”,що ”наші почуття вже вичерпали себе” та інші банальності у тому ж дусі.Причому це все було сказано у стилі монолога.За час цієї тиради я не промовила жодного слова.А коли у ненависному і невихованому мобільному,який сповістив мені цю сумну звістку голосом мого(?!?!) коханого запищали короткі гудки,я безсильно опустилася на лавку,не зважаючи на те,що я у білій спідниці,а лавка мокра і брудна,і спочатку десь із 15 хвилин тупо дивилася на телефон,переварюючи інформацію,а тоді невтішно заплакала.У мене був шок.Як можна кількома фразами зруйнувати таке прекрасне щастя?!Я ридала у тому безлюдному парку щось із годину.Холодні і липкі дощові краплі змішувалися з моїми слізьми і повільно текли по обличчю.Макіяж,так старанно роблений 2 години, безсовісно стікав і розмазувався по лиці.Нехай!Все одно той,для кого він був зроблений,більше не погляне на мене так лагідно і не промовить,яка я красуня,і не назве мене більше ніколи сонечком свого серця...Більше ніколи я не буду так самодостатньо щаслива.Більше ніколи...
...Маска презирства наповзла на моє обличчя. Як я могла так принижуватися!Плакати через такі банальності!Сором!Хоча в той момент для мене ті слова були неначе скальпелем по живому і без того болючому... Правда,душевна рана вже заросла,затянулася,але разом з тим зарубцювалося і моє кохання.Після того,як мені один раз наплювали в душу,я не прагнула повторити цей невдалий експеримент.Як на мене,то вже краще нехай тебе вважають бездушною скотиною,аніж ще раз потім пережити ті болючі моменти і почути ті бездушні та до сліз банальні і пекучі слова...
...Дощ цівками стікав по вікну.У кімнаті лунала тиха музика.Джош Босвелл,”The Quit”. Дійсно, музика якраз під настрій.А я все так же сиділа біля вікна і думала,що всі ключові моменти мого життя пов’язані з дощем.Що ж,буду сподіватися,що на цей раз це просто дощ. Просто дощ...
