Старий волхв сидів у своєму кріслі i думав.
Останнім часом він постійно про щось думав, міркував, чимось переймався. А от чим, ніяк не міг згадати…
Це заняття займало купу часу. Він не їв, не вставав, взагалі не подавав ніяких проявів життя… Просто думав. Думав, думав, думав… Яке блаженство!
Годинник стомлено відраховував час, вогонь в каміні давно погас, в повітрі висіло напруження. Воно перепліталося у всілякі модерністські мережива, літало по кімнаті, виривалося на волю через щілини у шибках…Воно жило своїм, не залежним ні від кого життям. I старий йому в чомусь навіть заздрив. Хіба зможе людина коли-небуть стати такою ж вільною? Чи зможе так само легко у чомусь розчинитися? Чи зможе знати стільки ж? Ох…
На підлозі було розкидано безліч паперів із незрозумілими, насторожуючими записами. I невідомо, чи й сам автор зможе їх коли-небудь розібрати…
Відьмак хотів створити Щось. Спочатку він вирішив, що Щось можна створити за допомогою хімічної науки. Він тижнями проводив час над пробірками з реактивами, вивчав праці багатьох алхіміків та мудреців. Він навчився перетворювати сіль на цукор, попіл на землю, ртуть на золото... Ще через деякий час він, що було для нього повною несподіванкою, видобув невідомий реактив. Це не була ані рідина, ані тверде тіло, тим більше, це не було схоже на газ. Суміш поводилася дуже підозріло: коли було холодно, вона зігрівалася i починала ритмічно колихатися, а коли до неї торкнутися, можна було почути різкий біль у серці. Але потім чародій подумав, що для того, щоб це було дійсно Щось, треба з ним проробити деякі фізичні експерименти, бо фізика - то життя, а Щось обов'язково мало бути нехай трохи, але живим. I знову почалися довгі дні виснажливих пошуків…
Сусіди, та i просто прохожі, весь час дивувалися i хотіли вгадати, що ж все-таки коїться в будинку того хворого старого діда. Звідти весь час долинали крики, шум, інколи навіть вікна спалахували дуже яскравим світлом, не схожим ні на що. Люди були стурбовані, але ніхто не наважувався зайти у той дім.
Одного ранку все скінчилося. Над вулицею повисла дика тиша. Від неї було так неприємно i незвично, що ніхто не наважувався її порушувати. Зрештою, хтось вийшов надвір i спрямував свої кроки просто у те зловіще місце…
Не те, щоб їй було цікаво. Ні, можливо навіть навпаки. Але дуже хотілося з цим покінчити. Набридло. Скільки можна терпіти вихідки цього божевільного? Невже це ніколи не скінчиться? Вона не бачила нічого кращого, аніж піти i все припинити, бо всі інші тремтіли вже при одному слові "чародій".
Рука не хотіла підійматися. Не хотіла слухати, не хотіла стукати у двері. Зрештою, це все-таки трапилося. Зі звуком стуку повітря ніби сколихнулося, оціпеніння злетіло i помчалося у невідому даль. Стало легше на душі, легше стало рухатися. Вона не пам'ятала, як вона підіймалася по сходах нагору, звідки долинав запах горілого.
У кінці коридору через закриті двері лилося світло. Тепле, хвилююче i зовсім чуже. Так хотілося підійти, поринути у нього повністю, без остачі… Але коли світло торкнулося тіла, у серці з'явилася невідома голка, котра все далі й далі в нього заходила. Незважаючи на все це, вона таки відчинила двері, бо вже не могла йти назад, не могла повернутися, не могла покинути це почуття, таке болюче, але таке … приємне!
У кімнаті царив повний безлад. По підлозі було розкидано безліч паперів із записами, меблі були поламані, дзеркало тріснуло, а вогонь у каміні вже захлинався i гас. На старому кріслі-гойдалці сидів старий із безумним виглядом. Його очі вилізли зі своїх орбіт, а вуста бормотали щось незрозуміле. Але все це зразу відійшло на другий план, бо неможливо було думати про щось інше, окрім цього прекрасного світла. Клубок з тонких світлових ниток парив над столом з купою битого скла. Ноги самі пішли у той бік. Чим ближче вона підходила до цього джерела, тим яскравішим воно ставало, тим більшим був біль, тим більшою була насолода. Зрештою, серце не витримало…
Старий волхв сидів у кріслі i раптом зрозумів, що Щось сталося.
Годинник стомлено відраховував час, вогонь в каміні давно погас, в повітрі висіло напруження. Воно перепліталося у всілякі модерністські мережива, літало по кімнаті, виривалося на волю через щілини у шибках. На підлозі лежало мертве тіло, порізане купою битого скла, що було всюди. Лице скривилося у страшній гримасі болю, але в очах ще й досі було видно пристрасть i задоволення…
