39. Біла Пантера.
Кілька наступних днів ми те й робили, що справно носили Пантері їсти. Хочу сказати, що він і до цього часу в нас голодним не був, а вже тепер і поготів. Кіт, що називається, тепер прямо-таки перебирав харчами: суп виїсть, а вже картоплі не хоче. Інколи траплялось, що його на вербі не було певно, не хотів втрачати своїх мисливських здібностей та ходив потроху на полювання. Але ми однак залишали в дуплі котові їжу, яку він обов’язково вминав до наших наступних відвідин. Так пройшло, може, з тиждень, може, й два… До залишків куреня ми не навідувались не хотіли тривожити минулого. Зате інші бували всі, кому не лінь. Навіть неповороткий Антон, здибавши чи то мене, чи Васька, переможно заявляв:
А я там був! Геть усе бачив! Нема там ніякого куреня. І верба мене видержала!
А поміст? Видержав?
Який поміст? Антон нерозуміюче знизував плечима. Не було там ніякого помосту!
А ти добре дивився?
А як же! Тільки дрючки якісь по воді плавали…
Значить, таки добили… Якщо не Слава, чи той, чужий, то ще хтось би знайшовся на наш курінь. Виходить, не дарма ми тримали все в таємниці. Якби ж не Свєтка… Хоча… Комусь та за літо обов’язково припекло б пошукати місце для нової тарзанки, чи ще щось. Так чи інакше, а однак дізналися б. От тільки навіщо валити? Я не розумів цього. Васько теж.
А тут ще, як на біду, кудись пропав наш Пантера. Спочатку ми не надали цьому великого значення нагуляється, та й прийде. Але вареник у дуплі валявся вже третій день незачепаний. Це на кота було зовсім не схоже.
Геть і не надкусив, я витяг вареника з дупла.
Бо Пантера його ще не бачив.
Може, ще прийде… з надією промовив я.
Та куди він подінеться! Не нагулявся. Ото й усе, запевняв більше самого себе, аніж мене, Васько.
Проте кіт не прийшов ні завтра, ні післязавтра. У його лігво ми наносили вже стільки їжі, що якби він захотів з’їсти все відразу, то став би дуже схожим на круглу виварку.
А глядь, з ним що сталось? нарешті я вголос сказав про те, чого боявся найбільше і що вже невідступно засіло в моїх думках. І у Васькових, певно, теж, бо він, зітхнувши, якось важко на те відповів:
Та ну… Хіба то вже…
Ми разів зо два оббігли довкола ставу, заглядали під кожен кущик, прочесали всі лопухи й кропиву, та все марно. Даремно раз по раз голосно кликали кота, ще трохи і, мабуть, захрипли б. Він не прийшов. Тільки-но своїми безкінечними гуканнями розбудили діда Сокора, що куняв над вудками:
Чого це ви кричите? “вистрелив” дід. Може, який би вчепився карасик. А ви налякали…
Та, це ми… я теж добрячий рибалка, і сам не полюбляю, щоб хтось на ставку горланив поблизу вудок. Ви не бачили тут кота?
Кота? Якого кота? Сокір повернув до нас голову, блиснувши лисиною.
Ну… Отого, чорного, почав пояснювати Васько, що на мульку чатував.
Великого, додав я. Пантерою звався.
А-а-а! Знаю! дід на хвильку замовк, майстерно підсікаючи карасика. Мить і він затріпався-заблистів у його руці. Ну куди, куди вже… задоволено приказував до нього Сокір. Хва… У торбу!.. А потім знову до нас: Чорний, кажете?
Ага!..
То не шукайте!..
Я раптом відчув, як у мені щось в середині неначе обірвалось і, тенькнувши, впало кудись до п’ят:
Чому? витиснув із себе. Було ясно: з Пантерою сталося щось непоправне. Я чув і не хотів чути отого дідового “не шукайте!”.
Якби ж то він, гаспид, одну мульку трощив! Сокір поправив черв’ячка на вудці. Бовть! Поплавок загойдався під кущем рогозу. А то ж до курчат моїх внадився. Купив собі два десятки… А воно, паскудь, їх переполовинило!.. За два дні!
І… Що-о?.. Васько напружено вбирав кожне дідове слово, затамувавши подих.
То й нічого! Були курчатка і нема… Сокір вів собі про своє. Бери та знову купляй!.. Не настарчиш. Як не одна напасть, то друга…
З котом, діду, що-о?! з надривом у голосі запитав я.
Той нарешті звернув увагу на мій неабияк стурбований голос:
Чого це ви? блимнув то на мене, то на Васька. Якісь як-то перелякані, чи що? Самі не свої… Здався він вам… дід Сокір, здається, втямив, що зараз нас більше нічого не може цікавити, окрім долі чорного кота, і тепер уже, мабуть, пожалів про те, що взагалі почав з нами оцю балачку. А що мені було робити? промовив, наче виправдовуючись. Ще день, то й тих би не залишилось!.. Курчат… Причинив я його в хліві. Зловив… А потім ломакою, та поміж вуха. Торохнув. Ну, він і того…
Убили?!...
Довелось. Та він по всьому кутку збитки робив! Хіба тільки до моїх курчат придивлявся? Сокір, витягши вудку, нахилився над гачками: А ти подивись!.. І зловитись не зловився, а заплутати заплутав! Ви, хлопці, краще б того… Рибу ловили. Нащо вам оті коти?
У мене забракло слів щось відповісти дідові. Його останні слова про Пантеру, неначе обухом, ударили по голові. До горла підкотився важкий клубок мого відчаю. Я зціпив зуби, щоб не заревіти. Та на очі однак накотились сльози, і крізь їхню пелену весь білий світ видався мені химерно викривленим суціль несправедливим і жорстоким. Хіба ж винен Пантера в тому, що в нього не було домівки, а тільки вербове лігво, холодне й сире взимку? Що він міг змінити, коли його маленьким безпомічним кошеням кинули голодного напризволяще під вербою, як непотріб? Мовляв, виживай, як собі знаєш… Засвоївши отаку людську науку, чи міг Пантера бути іншим та не красти отих дідових і не дідових курчат? Що йому залишалось робити, окрім того, як стати мисливцем-злодієм? Один викинув, щоб потім інший – забив… Хіба змогли б ми з Васьком якось переінакшити привченого не за один день до такого життя кота? Це правда, він потроху став звикати до нас і до того принесеного нами наїдку. Але Пантера, мабуть, так ніколи і не зміг би стати звичайним домашнім котом, у якого перед самісіньким носом безпечно цяпали б курчата, так, як приміром, у нашої Маньки. Я зморгнув: ось діда Сокора якось дивно перекосило, аж перегнуло навпіл, наче йому на плечі звалився раптом ожилий Пантера… По моїй щоці побігла лоскітливо-гаряча сльоза. Я витер її рукавом і побрів геть.
Причвалавши додому, не зайшов у хату, а попрямував у садок, де всівся на старому пеньку, підтягши коліна аж до самого підборіддя та обхопивши їх руками. Дивно, але я не розплакався. І не знаю, скільки часу отак просидів непорушно аж ноги заніміли. Все, все пішло шкереберть! Був курінь нема куреня. Був кіт і нема кота… Курінь відновити можна, та після візиту Лобатого нема такого бажання. Та я вже й не хочу гратись біля тієї верби. Бо в її дуплі тепер завжди буде пусто…
Назаре! мама вийшла на поріг, мабуть, побачила у вікно, як я зайшов у хвіртку, а тепер думає, куди ж це я подівся. Я відповів не відразу важкі думки так обсіли голову, що навіть озватися забув. Назаре! Ти де? знову гукнула вона.
Та тут я, тут… обізвався я.
А ти чого мовчиш? Ходи-но сюди!
Я встав, підійшов до порогу. Мій похнюплений вигляд не міг не привернути маминої уваги:
Що знову трапилось? стривожено запитала вона. Чому до хати не заходиш?
І тут я заревів. Сльози полилися самі. І так рясно, як ніколи раніш. Навіть над дорогоцінним велосипедом я так ніколи не плакав. Транспорт у мене хоча й гарний та блискучий, але ж однак залізяка, а Пантера він же був живий!.. Мама все допитувалась і допитувалась, а я крізь схлипування не міг промовити жодного слова.
Де болить? вона стурбовано оглянула мене, шукаючи синців або подряпин. Не мовчи… Що?
Я заперечливо захитав головою:
Ні-і… Нічого-о… Не боли-и-ть…
Хоча то було неправдою. Боліло те ж саме, що й у мами, коли вона часто говорила, що в неї за мене болить душа.
Потім, трішки заспокоївшись, я розповів усе і про те, як ми будували курінь, і як Пантера захистив нас перед Славою… Мама уважно слухала, не перебиваючи, а лише коли я замовк, промовила:
Нічого не вдієш… Той кіт, як ти кажеш, Пантера, дійсно робив шкоду. А винні в тому люди. Особливо ті, що покинули його напризволяще. І не сердься на діда Сокора. Кота однак рано чи пізно спіймали б. Так чи інакше. Як не дід, то хтось інший.
Мама, певно, мою сумну пригоду всю переповіла ввечері татові. Коли я вже вклався спати разом з невеселими думами, чув, як вони про щось довго стиха розмовляли на кухні.
Коли наступного дня тато повертався з роботи, я побачив, що він несе маленьке біле котеня. Видно, воно боялось отак подорожувати незвикле до людських рук, дике, воно б неодмінно дременуло, куди очі дивляться, якби його міцно не тримав у руках тато. А так від повної безвиході воно лише спромоглося з переляку засунути голову татові кудись під лікоть.
Ну як? запитав мене він, опустивши котеня додолу. Подобається? Манька є, а це буде ще… Біля трактора сиділо. Під колесом. Худюще, зі скуйовдженою шерстю, воно насторожено позадкувало, вигинаючи дугою спину. Широко відкривши повні страху очиці і не впізнаючи нової для себе обстановки, нажахане котеня не знало, куди поткнутись. Вирішивши захищатись, воно грізно зашипіло, на що тільки й було спроможне. Дивись, яке бойове? посміхнувся тато. Чим не пантера?
Воно?.. без настрою промовив я, відсунувши котеня ногою. Біле? Таких пантер не буває!
А хіба ж котеня в тому винне, що не чорне? І безпритульне? зауважив тато. Краще налий йому молока.
Я послухав. Котеня спочатку боязко наблизилось до мисочки, а потім жадібно почало пити. Голодне… Так у мене з’явилась Біла Пантера. Але то вже зовсім інша історія…
