35. Спогади тітки Валі.
А наступного дня після ранкової церемонії випасу гусенят, що затяглася завдяки втручанню моєї мами аж до обіду, я з Васьком погнали на став і були спочатку вкрай здивовані, а потім збентежені:
− Опа−а! − Васько як укопаний зупинився біля вчорашньої купи хмизу. − Глянь!
− Тут хтось був! − випалив я. − Без нас.
Вночі, а може, зранку, коли ми пасли осоружних гусенят, хмиз чомусь устиг перебратися з належаного місця навпроти входу в курінь ближче до краю помосту. Луки, які ми залишили всередині халабуди, тепер гойдалися на вербовій гілляці.
Васько зняв їх з дерева:
− А хто?!
Я знизав плечима:
− Про курінь знала тільки…
Васько не дав мені договорити:
− Вона?..
− А хто ж іще?! Крім неї?
Ми, не зговорюючись, подалися до Свєтки. Ну, дівчисько… Шастає! І комарів не боїться. Буде ось тобі… Почекай же! Суне свого носа… Ти ба, господарює тут без нас! Показали курінь? Побачила? Чого ще треба?.. Я відчув, як моє праведне обурення заповнило мене по самісінькі вуха. Навіть забув про те, що я можу натрапити на тьотю Валю… Васько розмашисто крокував спереду, майже біг.
За Свєтчиним тином у дворі поралася її мама. Одного погляду на неї мені було досить, щоб моя, ще одну мить тому геройська, сміливість раптом почала поспішно−зрадливе переселення кудись до п’ят. Я нерішуче зупинився на дорозі:
− А гляди, це була не Свєтка?
− Ти чого? − здивовано зупинився він. − Ти ж сам оце тільки що говорив?
− Ну, говорив… − запнувся я, − але ж…
− Що “але ж”? − перекривив мене Васько. − Пантера хмиз перетяг? І луки на гілля почіпляв? − тут і він побачив тітку Валю: − А−а−а! Я−я−сно!
− Що тобі ясно? − огризнувся я.
− А те, що ти побачив он кого, − кивнув головою на Свєтчину маму. − Правда?
− Ну й що? − я увернувся від прямої відповіді. − А коли хтось випадково на вербу поліз? Не може бути?
− Хто? Хіба дід Сокір? Нема чого йому більше робити…
Васько правий − тільки якраз одного діда там і не вистачало.
− Та почекай! − я вхопився за раптову рятівну думку. − Головою, − постукав себе вказівним пальцем по лобі, − думай!
− Ну? Ти хочеш сказати…
− А те, − обірвав я Васька, − що зараз як почнемо Свєтку допитувати, то тітка Валя обов’язково довідається, у чому справа! А тоді вже всі будуть знати.
Васько почухав лоба:
− То що ж робити?
− Треба зробити якось так, щоб Свєтка на вулицю вийшла… − змовницьки прошепотів я. − Тоді вже і спитаємо.
− А як?
− А давай ти підійдеш до тітки Валі начебто подякувати за намальованого лелеку. Вона ж помагала. Свєтка сама говорила…
− А ти?
− Я? Я − ні−і… Не піду! Ти ж знаєш…
− Так би зразу і сказав, − буркнув Васько, − а то… − не договорив.
Я залишився чекати, ховаючись під яворовим кущем, а мій друзяка рушив у розвідку. Не знаю толком, що він там розказував у їхньому дворі, але з деяких почутих мною слів стало зрозуміло, що тьотя Валя хвалить Васька за криничку, а той, бачу, аж світиться від радості.
− Назар! − погукав він мене, підійшовши до хвіртки. − Йди−но сюди!
Я зі своєї схованки заперечливо захитав головою, мовляв, нізащо нікуди не піду.
− Назар! − це вже Свєтчина мама.
Нікуди не дінешся − повільно вилажу з−під явора, обтрушуючи із себе пилюку, що пообтирав на його листі.
− Чого ти там заховався? − тьотя Валя, бачу, ніскілечки не сердита, а навпаки − від неї так і віє гостинністю. − Тут Васько мені дякувати прийшов за лелеку, а ти сидиш у кущах!.. − продовжила вона. Все ще насуплений, мовчки підхожу до них: ох, і пам’ятаю я того шльопанця−я! − Та це вам, діти, треба спасибі сказати, а не мені, за таку добру справу. І лелеку поставили! Кажуть, − кивнувши на Васька, Свєтчина мама звернулась до мене, − ти придумав?
− Ну… Угу… − щось пробурмотів я у відповідь.
− Молодці, хлопці, молодці! Бачте, раніше люди більше землю любили, більше про неї дбали. А тепер… − тітка Валя безнадійно махнула рукою. − Аби на подвір’ї було заметено, а там… Тій криничці ніхто не знає, скільки й років, хто її копав. А скількох людей вона напоїла!..
− Казала мама, що вона дуже давня, − відкрив я нарешті свого рота.
− Давня… − погодилась тітка Валя. Вона на хвильку замовкла, а потім додала:
− Мій дід, царство йому небесне, глядів за нею, як кріпким був, а я ще ж геть малою тоді була. Скільки вже часу пройшло, води збігло…
− То це він, мабуть, ту цямрину робив, стару, що ми з Назаровим татом замінили, − припустив Васько.
− Може, й він, я вже й не пам’ятаю… Казав, знаю, що житиме доти, поки те польове джерельце струменітиме.
З хати визирнула Свєтка і, побачивши нас, якось трохи змінилася на обличчі, насупилась, та все ж назад у будинок не сховалася, а підійшла до нас:
− А про кого ти, мам?
− Та ось про свого діда згадала, а твого прадіда. Як він криничку беріг. Де ви оце лелеку поставили.
− Діда вже нема, а джерело все одно ж є… − подумав я вголос.
− Знаєте, діти, кринички довше живуть за людей. Так є, так і повинно бути. Тільки для того за джерелом дивитись треба, щоб не замулилось. Як ви і робите, а колись, було, дід… А як уже зовсім немічним став та зібрався вмирати, то просив лише, щоб дали йому перед смертю тієї води напитись.
− І принесли? − Свєтка теж, як і ми з Васьком, уважно слухала розповідь своєї мами.
− Я бігала. Повний глек набрала. Оце, мабуть, такою, як ти була…
− Дід напився?
− Так… Просив останнє, щоб джерельце доглядали, бо він же звідти, з того світу, все бачитиме.
− Як це − з того світу?
− Ну, мабуть, звідти, − посміхнулася тітка Валя, − з неба…
− І доглядали за криничкою?
− Бігала трохи, як малою була… А потім, коли виросла, клопотів додалось, то вже якось перестала. Зате ви дідову справу продовжили, він, мабуть, там радіє… Ой, − раптом спохватилася вона, − а картопля−то вже на плиті пригоріла! Забалакалась я, і ти не нагадаєш!.. − осудливо глянула на Свєтку. − А тобі одні книжки в голові, з ранку й до вечора! − побігла в хату.
Свєтка нічого не відповіла мамі, тільки ще більше насупилась, а я вже точно нічого не зміг зрозуміти − її сварять за те, що вона багато читає, мене − за те, що я навпаки не маю великої охоти до книжки. То що робити?
Проте після почутої від тітки Валі розповіді нам з Васьком чомусь перехотілось прискіпуватись до Свєтки за той курінь. Ми з ним, як−то кажуть, трохи остигли. І я запитав її уже геть зовсім без тіні злості:
− Свє−єт, а ти зранку нікуди не ходила?
Вона трохи, бачимо, зашарілась та скосила кудись очима:
− Нє−е… Куди б то мені прикортіло?
− І біля куреня не була?
Свєтка бликнула з−під лоба:
− Нащо він мені здався? Коли хочете знати, то в мене Таня була! Не вірите, то її спитайте, − вона, мабуть, для більшої переконливості навіть крутнулась п’ятою на каблукові.
− А чого ж наші стріли перекинуті? − Васько хитро примружив око.
− Які стріли? Там я ніяких стріл не бач… − Свєтка запнулась, зрозумівши, що проговорилась. І почервоніла.
− То, значить, стріл не було? І луків на гілляці? − пішов я в наступ.
Свєтка, зла сама на себе за те, що так необачно бовкнула зайве, тепер уже на п’яті не вертілась, а просто почала повільно шурувати носком шльопанця по землі:
− Ну… Я це… Тільки Тані сказала. Спочатку про криничку, а потім…
− Що − потім?
− Вона спитала, чого це в мене ноги комарами покусані. А я що − скажу, що це криничка така? З комарами? − виправдовувалась Свєтка. − Ото й розповіла. А Таня попросила мене…
− Показати наш курінь?
Свєтка кивнула головою:
− Ми ж там нічого не поламали…
− Ще тільки цього не хватало! − присвиснув я.
− А з луками − то вона пожартувала…
− Пожартувала, не пожартувала… − махнув рукою Васько, − тепер всі знатимуть.
− Я просила, вона нікому…
36. Таємниця, відома всім.
Але мій товариш як у воду дивився, бо новина облетіла дуже скоро все село. Якщо дорослих наші дитячі забавки хвилювали мало, то таких, як ми… Ще з кимсь нашим секретом поділилася на вухо Танька, а той − далі, у великій таємниці… І пішло−поїхало! Нам уже проходу не давали: де, та що, та як… Ми відмахувались від них усіх, як від нахабних мух. Навіть Антон, за звичкою, запхнувши вказівного пальця в ніс, переминався з ноги на ногу та варнякав щось про вербу та індіанців, покажіть, мовляв, та покажіть.
− Ми б із радістю, та тобі не можна!
− Чого б це?!
− Тебе не видержить! Зламається! Ги−ги!.. − тоді Антон у відповідь ображено сопів та чвалав собі далі, але ми того вже не бачили, бо встигали опинитися як не в другому кінці вулиці, то в якихось кущах.
Соромно було тільки перед Ромкою, хоч він і не попросив показувати йому курінь, а просто ображено кривив носа:
− Ех, ви… Як дівчатам − то можна було, а мені й словечка… Хіба, ви думаєте, я комусь розляпав би? Не так, як вони…
А мені, чесно, перед ним було якось незручно. Та й Васькові, мабуть, теж. Все ж таки ми з Ромкою приятелі. Це після тих спільних походів до кринички. Я розумів, що вчиняв тоді негарно, коли силкувавсь всіма правдами і неправдами сховати від Ромки нашу “вербову” таємницю. А тепер же обоє тільки відбріхувались невпопад, мовляв, спочатку хотіли тихенько завершити роботу, а вже потім… Та Ромка, самі те бачили, нам не вірив:
− Теж мені… Ну вас.
А ще я, звичайно, переживав, що про той поміст врешті−решт дізнаються мої батьки, а особливо мама, яка, відчувши найменшу небезпеку мого ймовірного падіння в те жабуриння, і на крок з дому не випускатиме. Ну, так на тижнів зо два…
37. Індіанці.
Того дня ми з Васьком сиділи біля куреня − стругали стріли, позвішувавши ноги з настилу. Невідступні жаби слідкували за кожною галузкою, що вилітала з−під ножа у воду: ліниво підповзали та намагались вхопити її ротом; а переконавшись, що стружка насправді зовсім не метелик, для чогось розчаровано перебирали лапками водорості, терпеливо очікуючи, поки наступна галузка – Васькова або моя – мигне над водою.
Біля нас поступово виростала чималенька купка стріл, може, трохи й не таких, що “аж−аж−аж”, але все ж, здається, на вигляд вони ліпші, ніж були ті, перші, що летіли ну геть погано. Я вирішив перевірити, що ж ми такого змайстрували, бо навіть те місце, яким сиджу, чую, вже заніміло. Взяв лук, вибрав найрівнішу стрілу, підняв догори… Ого! Вона підлетіла високо і, мабуть, таки перемахнула б через вербу, якби не заплуталась десь у її горішньому гіллі.
Васькові теж надокучило дражнити стружкою жабів:
− А я зараз начіпляю пір’я. − Він дістав зі своєї кишені пояс, певно, з якогось старого маминого халата. − Ти будеш? Він довгий, на двох вистачить.
− Звичайно!
Васько розрізав пояс навпіл:
− Бери!
Ми пообв’язували свої лоби тим пояском, то дарма, що він увесь був густо розмальований червоненькими квіточками. Гусячого пір’я Васько приніс чимало – з запасом.
− Ну як? − я задер бороду. − Більш−менш?..
− Піде! − Васько поправив мені пір’їну біля вуха.− Стрункий Олень! А в мене?
Я знизав плечима:
− Начебто нормально. Клас!
Мій товариш задля більшої впевненості нахилився над водою, щоб побачити свою корону, як у дзеркалі. Та крізь пелехаті водорості майже нічого не побачив, зате його прикрасу з гідністю оцінили жаби: навіть не квакнувши, відразу булькнули кудись на глибину, певно, сплутали гусячий наряд з пір'ям лелеки. Кіт Пантера і той з достоїнством оцінив наші бойове убрання: спочатку, поки ми займалися стрілами, він, смачно поївши смаженої картоплі, безтурботно подрімував, розклавшись на вербовому стовбурі та вряди−годи побликуючи на нас зеленим оком, а тепер же, мабуть, подумавши, що то йому щось привиділось спросоння, враз перелякано підскочив, вигнув дугою чорну спину та змився кудись вище між гілля.
− Тю… − здивовано промовив Васько. − Не впізнав!
− То, може, він так… Кості розім’яти, − висловив я своє припущення. − Спав−спав, та й…
− Може… − Васько захотів почухати лоба, але згадавши, що Гордому Орлові заважатиме головний убір, опустив руку. − Та й дав драла з переляку!
− Аби його знову тобі не знімати!
Васько глянув на верховіття:
− Злізе!
− Зате сюди й носа ніхто не поткне! Як нас отаких побачить, то й заїкатися від страху почне!
Нам стало смішно. На додачу ми ще почали корчити на обличчі один перед одним неймовірно−жахливі гримаси, які, проте, страху у нас не викликали, а навпаки − здавались кумедними й смішними. Навіть Пантера спустився трохи нижче, хоча до рук не ліз − певно, терпляче очікував, коли врешті−решт Стрункий Олень та Гордий Орел надумаються переказитись.
− Слухай, а я ж загодя приніс фарбу! Гуаш! Для бойової окраски. Попробуємо?
− А чого ж! Давай!
Васько забрався в курінь:
− Десь тут приховав, під стінкою. Ага, є! Дивись, − відкрив коробку, − яка хоч!
Я теж просунувся в халабуду:
− А ти якою будеш малюватися?
− Ну… Гордий Орел, − Васько, зосереджено думаючи, наморщив носа, − мабуть, білою. А тобі яка?
− Мені… А мені−і… Оранжева!
− А чого це раптом? Олені що, хіба такого кольору?
− Хіба ні?
− По−моєму, коричневі…
− Знаєш, − я не став сперечатися, − а я намалюю смужку таку, потім − ще й таку. Впереміж!
38. Лобатий.
Тільки−но ми поприсідали над фарбою, підказуючи один одному, як його краще малювати, як зненацька почули з берега чиїсь голоси.
− Ану тихо!.. Ц−с−с… − Васько стривожено приклав вказівного пальця до губів, − хто це?
Ми принишкли в курені, напружено дослухаючись до чиєїсь розмови. Говорили двоє:
− То, мабуть, малі понабріхували… Нічого тут нема.
− Ще подивимось! А глядь!.. Казали − є!
Один хлопчачий голос знайомий не був. Якийсь чужий. Певно, належав комусь із приїжджих. Їх влітку, під час канікул, чимало в нашому селі, з усіма й не перезнайомишся. А зате другий!.. Нахабно−впевнений, з обов’язковим чвирканням крізь зуби, я б його безпомилково вирізнив, мабуть, серед усіх інших. Так він важко і грубо вклинився в мою пам'ять... Той голос належав Славі.
− Чуєш? − прошепотів я Васькові. − То ж Слава!..
− Лобатий?
− Ага… Щось шукають.
− Не ясно, що? Наш курінь. І з собою когось привів. Тихо сидімо… Може, підуть.
Заціпенівши, я відчував, як щось швидко гупає в моїх грудях, мабуть, серце. Васько намагався почути кожне слово непроханих гостей, від надмірної уваги в нього відкрився рот, а погляд непорушно зосередився на стеблині рогози, що звисала з маківки куреня.
− Давай ще глянемо на вербі. На всяк випадок, − до нас долинув противний голос Лобатого.
− А що, по ньому можна йти? − недовірливо перепитав приїжджий, певно, маючи на увазі вербовий стовбур.
− Ти роби, як я, − почулися хазяйновиті Славині повчання, − а не питай. Зі мною не пропадеш! Я тут кожну гіллячку знаю.
− А у воду − не того?..
− Тю!.. Переляк! − піддражнив незнайомця Лобатий. − Та ми−и тут!.. Он, бачиш? − мабуть, показав йому зламану гілляку, де минулого літа висіла тарзанка. − Знаєш, скільки звідти стрибали у воду? Тобі й не снилось! А ти! Знайшов, де впасти.
Присоромлений гість, певно, ступив−таки слідом за Славою на стовбур, бо я краєм ока побачив із куреня, як гойднулася вербова гілка − хтось притримувався за неї руками. Так робила оце і Свєтка, коли вперше боязко ступнула на вербу. А ми ж бо за безкінечну кількість разів ходіння по стовбурі наловчились так добре, що уже давним−давно ні за що не чіплялись руками.
− Ідуть! Сюди… − Васько не промовив, а видихнув.
Слава здивовано присвиснув, першим скочивши на поміст:
− Ти диви, − обернувся до чужого, − яка конура! Правду малі сказали.
Конурою він назвав не що інше, як наш курінь. Ні я, ні Васько не хотіли передчасно видавати свою присутність у ньому, і тому сиділи тихенько й далі − ні живі ні мертві. Хоча на те, що раптом Слава отак собі прямо зараз візьме та піде геть, надіятись не приходилось, як і на будь−яку мирну з ним розв’язку. Де ж це таке видано, щоб Лобатий та не забрався всередину, або й разу не пнув ногою по нашій хижі, перевіряючи її на міцність? Еге, жди… Неприємний холодок пробіг по моїй спині, коли Слава просунув−таки свою голову до куреня:
− О−о! − він вишкірив до нас зуби. − Прив−і−іт!
Ми нічого не відповіли, мовчали, насупившись. З ним тільки забалакай… Все, що не скажеш, не по його буде. Слава на хвильку витягнув голову, повертаючи її до свого товариша, який, граючись лозиною, так до цього часу і стояв на стовбурі:
− Еге, та тут малявки! − І до нас: − Чого мовчите? Не чую!
− А що?.. − першим не витримав мовчанки Васько.
− Що−що? Вітатись не вчили? Я ж кажу, − він знову навмисно протяг, демонструючи свою зверхність над нами, і ще довше, ніж попередній раз: − Прив−і−і−іт! Глухі?
− Ну, здоров…
− А хто так здоровається, неуки! − Лобатий протягнув Васькові руку. Мій товариш нехотя поклав свою долоню в його. А Славі тільки було того й треба − міцно схопивши Васька, він висмикнув його з куреня: − Вилазь! Будемо вчитися вітатись!.. − Слава хотів, певно, і мене звідтіля виперти, але його погляд зупинився на Васьковому убранстві: − Ги−ги! − заіржав він, забувши про свої наміри. − Що за мавпа? − ткнув пальцем Васька в живіт. − Ти хто? − Лобатий висмикнув з його корони пір’їну, засунувши її собі за вухо. − Бачив? − кивнув головою до приїжджого.
− Еге−е!.. Ги−и! − чи то чужий так засміявся, чи то він щось нерозбірливо пробелькотав Славі у відповідь.
− Я те… − Васько спочатку запнувся від образи, а потім випалив: − Я Гордий Орел!
− Ти?.. − Лобатий нахабно висмикнув ще зо дві пір’їни. − Орел? Ха−ха−ха! − він, сміючись, знову повернувся до свого товариша, мабуть, такого ж доброго, як і сам: − Ти чув?
− Ага! − обізвався той, чвиркнувши крізь зуби точнісінько так, як це робить Слава.
− Ти знаєш хто? − Лобатий присунув свого носа впритул до Васькового обличчя. − Ти… − він згріб у долоню та висмикнув з−під Васькової пов’язки все те пір’я, що вже й так безладно стирчало у нього на голові. − Ти… − Слава високо підняв руку з пір'ям та висипав його на Васька. Лобатий ніяк не міг підібрати підходящої образи: − Задрипана ворона! Га−га−га! − задоволений своєю вигадкою, він зайшовся сміхом.
− Ги−и! Ги−ги−и… − донеслось із верби.
“Так я і думав, два чоботи − пара…” − промайнуло в голові. А Слава тим часом устиг згадати й про мене:
− А тебе ще як звати? − він заглянув до куреня і командирським тоном повелів: − Вигрібайся звідти, ще на одну мавпу подивимось.
− Я не мавпа! − огризнувся я, вибираючись із куреня. І можливо, Лобатий пригадав оту мою впертість у випадку з ручкою, бо зачіпати моєї індіанської корони не став. Хоча, звичайно, перед своїм напарником і виду не подав, що вже колись давно мав справу зі мною.
− Ну? − Слава приклав долоню до вуха. − Як?
− Що?.. Як? − в мені, як і тоді, в школі, починала закипати злість. Та все одно я його боявся не менше, ніж Васько. Від Лобатого можна очікувати всього…
− Цей був орлом, − Слава зневажливо кивнув на Васька, − а ти?
− А я − Стрункий Олень!
Славі потрібно було довгенько напружувати свій тугий мозок, щоб вигадати підходящу образу й для мене. Та його виручив той, приїжджий:
− Ги! Ги−ги!.. − він знову незрозуміло загикав. − Віслюк… Ги… Плюгавий! − і, неабияк насолоджуючись своїми словами, нарешті забрався до нас на поміст. − А це?.. Що таке? − чужий, мабуть, для більшої солідності втягнув свою шию в плечі, а обидві руки запхнув до кишень, випрямивши при цьому лікті. − Глянь! − торкнув Лобатого плечем. − Якісь дрова стругали, чи що!.. − приїжджий знічев’я, по−ледачому, впиваючись власною безкарністю, копнув носаком по купці наших стріл.
Слава, побачивши нову нагоду знов до чогось причепитися, вмить “переключився”:
− Ага! Дрова! А ви що, малявки, не знаєте? Ні? − він розмахнувся ногою, демонструючи готовність зафутболити стріли в ставок. − З вогнем гратись не можна!
− То не дро… − почав, було, я, але недоговорив, бо Лобатий таки примудрився запустити ногою по стрілах. Ще мить − і наша клопітка праця вся полетіла б у жабуриння, якби його раптом не зупинив Васько:
− Не займай! Чуєш! − він ухопився обома руками за Славину сорочку і рвучко потяг на себе. − Не лізь!
Той зупинився:
− Здається мені, якийсь комар пропищав? Ти чув?.. − звернувся він до свого товариша.
Чужий на знак згоди зі Славою щось промимрив у відповідь, киваючи головою і знову розмішуючи слова вже знайомим противним гигиканням.
А Лобатий тим часом різким порухом руки міцно схопив Васька за носа:
− Кома−а−ар! − протяг з насолодою. − Ха−ха! Впіймали! А що в комара найдовше? − І сам відповів: − Пра−а−вильно! Ніс!
З цими словами він, не відпускаючи з пальців Васькового носа, щосили пхнув мого товариша прямо на курінь. Я, забувши про все на світі, кинувся з кулаками виручати свого товариша, щосили гатячи ними по Славиній спині. Та Васько, що й так, як тільки міг, несамовито пручався, не втримався на ногах і завалився всім тілом на рогіз. Хижка хитнулась, підозріло покосилась і, не витримавши удару, склалась на помості. Кілька в’язок її зеленого накриття осунулись у воду, відкривши “цапкові” ребра, що голо стирчали крізь розірвану плівку… Лобатий хотів схопити мене за барки, але не встиг − якась чорна швидка тінь промайнула перед моїми очима і вп’ялася в Славину голову. Пантера! Розбишака від несподіванки закрутився на місці, перелякано заверещав, безпорадно намагаючись хоч якось зарадити собі руками, та, втративши рівновагу, поточився й шубовснув у зеленаву воду. Його приятель теж набрався страху по самі вінця і чимдуж рвонув до вербового стовбура − на берег! Але він якось невдало стрибнув з помосту, бо кругляки, зв’язані проволокою, розсунулись під його ногами, і чужий провалився між них слідом за Славою аж до пояса. А Лобатий на якусь хвилю взагалі зник під водою, потім, відпльовуючись, з−під жабуриння спочатку визирнула голова, далі з’явилися плечі… Все те, мокре і огидне, що залишилось від нахабного забіяки, мовчки розгублено побрело до берега, оббираючи з мокрої сорочки слизькі водорості. За ним швиденько покульгав і приїжджий, хлюпаючи мокрими штанами − не озираючись на нас, і вже без гигикання… А кіт, анітрохи не бажаючи купатись разом з Лобатим, таки встиг в останню мить зіскочити з його голови, бо я помітив краєм ока, як він знову кудись мигнув собі між зелене листя.
Васько, переставши розтирати набухлого носа, від захвату аж рота відкрив:
− Оце то та−а−ак! − ніс, видно, таки болів, бо він знову взявся до нього. − Справжня Пантера! Як він їх, бачив?
Звичайно, ми були приголомшені не менше за Славу такою геройською поведінкою Пантери. Його вражаючий вчинок навіть трохи затьмарив нам те, що тепер наш індіанський курінь і близько не нагадував хоч якусь будівлю, бо вмить перетворився в незграбну жалюгідну купу навсебіч розкиданого листя рогозу, а в настилі зяяла здоровенна діра.
− Віддячив. Тепер сюди не сунуться. Тільки хижу шкода, − я із жалем глянув на того неоковирного “цапа”, що розчахнувся серед помосту. − Треба робити все наново…
− Е−е−е… − протяг Васько, − чогось мені вже перехотілось його тулити знов. Поки ще когось не принесе…
Чесно кажучи, я теж раптово втратив оте велике завзяття, з яким ми будували нашу хижу і яке бурлило в мені ще з весни. Його місце зайняв Пантера. Скажи кому, то й не повірить! Он, бачу, кіт вибрався з бур’янів та вклався, як ні в чому не бувало, на стовбурі. Захисник…
− Патера, Панте−е−ра… − я ніжно погладив його по спині. − Випер Лобатого, та−а−к… Хай знає, як до нас налазити …
Кіт відкривав рота, вишкіряючи білі зуби − хотів нявкнути, але в нього, як завжди, нічого не виходило.
39. Біла Пантера.
Кілька наступних днів ми те й робили, що справно носили Пантері їсти. Хочу сказати, що він і до цього часу в нас голодним не був, а вже тепер − і поготів. Кіт, що називається, тепер прямо−таки перебирав харчами: суп виїсть, а вже картоплі не хоче. Інколи траплялось, що його на вербі не було − певно, не хотів втрачати своїх мисливських здібностей та ходив потроху на полювання. Але ми однак залишали в дуплі котові їжу, яку він обов’язково вминав до наших наступних відвідин. Так пройшло, може, з тиждень, може, й два… До залишків куреня ми не навідувались − не хотіли тривожити минулого. Зате інші бували − всі, кому не лінь. Навіть неповороткий Антон, здибавши чи то мене, чи Васька, переможно заявляв:
− А я там був! Геть усе бачив! Нема там ніякого куреня. І верба мене видержала!
− А поміст? Видержав?
− Який поміст? − Антон нерозуміюче знизував плечима. − Не було там ніякого помосту!
− А ти добре дивився?
− А як же! Тільки дрючки якісь по воді плавали…
Значить, таки добили… Якщо не Слава, чи той, чужий, то ще хтось би знайшовся на наш курінь. Виходить, не дарма ми тримали все в таємниці. Якби ж не Свєтка… Хоча… Комусь та за літо обов’язково припекло б пошукати місце для нової тарзанки, чи ще щось. Так чи інакше, а однак дізналися б. От тільки навіщо валити? Я не розумів цього. Васько − теж.
А тут ще, як на біду, кудись пропав наш Пантера. Спочатку ми не надали цьому великого значення − нагуляється, та й прийде. Але вареник у дуплі валявся вже третій день незачепаний. Це на кота було зовсім не схоже.
− Геть і не надкусив, − я витяг вареника з дупла.
− Бо Пантера його ще не бачив.
− Може, ще прийде… − з надією промовив я.
− Та куди він подінеться! Не нагулявся. Ото й усе, − запевняв більше самого себе, аніж мене, Васько.
Проте кіт не прийшов ні завтра, ні післязавтра. У його лігво ми наносили вже стільки їжі, що якби він захотів з’їсти все відразу, то став би дуже схожим на круглу виварку.
− А глядь, з ним що сталось? − нарешті я вголос сказав про те, чого боявся найбільше і що вже невідступно засіло в моїх думках. І у Васькових, певно, теж, бо він, зітхнувши, якось важко на те відповів:
− Та ну… Хіба то вже…
Ми разів зо два оббігли довкола ставу, заглядали під кожен кущик, прочесали всі лопухи й кропиву, та все марно. Даремно раз по раз голосно кликали кота, ще трохи − і, мабуть, захрипли б. Він не прийшов. Тільки−но своїми безкінечними гуканнями розбудили діда Сокора, що куняв над вудками:
− Чого це ви кричите? − “вистрелив” дід. − Може, який би вчепився карасик. А ви налякали…
− Та, це ми… − я теж добрячий рибалка, і сам не полюбляю, щоб хтось на ставку горланив поблизу вудок. − Ви не бачили тут кота?
− Кота? Якого кота? − Сокір повернув до нас голову, блиснувши лисиною.
− Ну… Отого, чорного, − почав пояснювати Васько, − що на мульку чатував.
− Великого, − додав я. − Пантерою звався.
− А−а−а! Знаю! − дід на хвильку замовк, майстерно підсікаючи карасика. Мить − і він затріпався−заблистів у його руці. − Ну куди, куди вже… − задоволено приказував до нього Сокір. − Хва… У торбу!.. − А потім знову до нас: − Чорний, кажете?
− Ага!..
− То не шукайте!..
Я раптом відчув, як у мені щось в середині неначе обірвалось і, тенькнувши, впало кудись до п’ят:
− Чому? − витиснув із себе. Було ясно: з Пантерою сталося щось непоправне. Я чув і не хотів чути отого дідового “не шукайте!”.
− Якби ж то він, гаспид, одну мульку трощив! − Сокір поправив черв’ячка на вудці. Бовть! Поплавок загойдався під кущем рогозу. − А то ж до курчат моїх внадився. Купив собі два десятки… А воно, паскудь, їх переполовинило!.. За два дні!
− І… Що−о?.. − Васько напружено вбирав кожне дідове слово, затамувавши подих.
− То й нічого! Були курчатка і − нема… − Сокір вів собі про своє. − Бери та знову купляй!.. Не настарчиш. Як не одна напасть, то друга…
− З котом, діду, що−о?! − з надривом у голосі запитав я.
Той нарешті звернув увагу на мій неабияк стурбований голос:
− Чого це ви? − блимнув то на мене, то на Васька. − Якісь як−то перелякані, чи що? Самі не свої… Здався він вам… − дід Сокір, здається, втямив, що зараз нас більше нічого не може цікавити, окрім долі чорного кота, і тепер уже, мабуть, пожалів про те, що взагалі почав з нами оцю балачку. − А що мені було робити? − промовив, наче виправдовуючись. − Ще день, то й тих би не залишилось!.. Курчат… Причинив я його в хліві. Зловив… А потім − ломакою, та поміж вуха. Торохнув. Ну, він і того…
− Убили?!...
− Довелось. Та він по всьому кутку збитки робив! Хіба тільки до моїх курчат придивлявся? − Сокір, витягши вудку, нахилився над гачками: − А ти подивись!.. І зловитись не зловився, а заплутати − заплутав! Ви, хлопці, краще б того… Рибу ловили. Нащо вам оті коти?
У мене забракло слів щось відповісти дідові. Його останні слова про Пантеру, неначе обухом, ударили по голові. До горла підкотився важкий клубок мого відчаю. Я зціпив зуби, щоб не заревіти. Та на очі однак накотились сльози, і крізь їхню пелену весь білий світ видався мені химерно викривленим − суціль несправедливим і жорстоким. Хіба ж винен Пантера в тому, що в нього не було домівки, а тільки вербове лігво, холодне й сире взимку? Що він міг змінити, коли його маленьким безпомічним кошеням кинули голодного напризволяще під вербою, як непотріб? Мовляв, виживай, як собі знаєш… Засвоївши отаку людську науку, чи міг Пантера бути іншим та не красти отих дідових і не дідових курчат? Що йому залишалось робити, окрім того, як стати мисливцем−злодієм? Один викинув, щоб потім інший – забив… Хіба змогли б ми з Васьком якось переінакшити привченого не за один день до такого життя кота? Це правда, він потроху став звикати до нас і до того принесеного нами наїдку. Але Пантера, мабуть, так ніколи і не зміг би стати звичайним домашнім котом, у якого перед самісіньким носом безпечно цяпали б курчата, так, як приміром, у нашої Маньки. Я зморгнув: ось діда Сокора якось дивно перекосило, аж перегнуло навпіл, наче йому на плечі звалився раптом ожилий Пантера… По моїй щоці побігла лоскітливо−гаряча сльоза. Я витер її рукавом і побрів геть.
Причвалавши додому, не зайшов у хату, а попрямував у садок, де всівся на старому пеньку, підтягши коліна аж до самого підборіддя та обхопивши їх руками. Дивно, але я не розплакався. І не знаю, скільки часу отак просидів непорушно − аж ноги заніміли. Все, все пішло шкереберть! Був курінь − нема куреня. Був кіт − і нема кота… Курінь відновити можна, та після візиту Лобатого нема такого бажання. Та я вже й не хочу гратись біля тієї верби. Бо в її дуплі тепер завжди буде пусто…
− Назаре! − мама вийшла на поріг, мабуть, побачила у вікно, як я зайшов у хвіртку, а тепер думає, куди ж це я подівся. Я відповів не відразу − важкі думки так обсіли голову, що навіть озватися забув. − Назаре! Ти де? − знову гукнула вона.
− Та тут я, тут… − обізвався я.
− А ти чого мовчиш? Ходи−но сюди!
Я встав, підійшов до порогу. Мій похнюплений вигляд не міг не привернути маминої уваги:
− Що знову трапилось? − стривожено запитала вона. − Чому до хати не заходиш?
І тут я заревів. Сльози полилися самі. І так рясно, як ніколи раніш. Навіть над дорогоцінним велосипедом я так ніколи не плакав. Транспорт у мене хоча й гарний та блискучий, але ж однак − залізяка, а Пантера − він же був живий!.. Мама все допитувалась і допитувалась, а я крізь схлипування не міг промовити жодного слова.
− Де болить? − вона стурбовано оглянула мене, шукаючи синців або подряпин. − Не мовчи… Що?
Я заперечливо захитав головою:
− Ні−і… Нічого−о… Не боли−и−ть…
Хоча то було неправдою. Боліло те ж саме, що й у мами, коли вона часто говорила, що в неї за мене болить душа.
Потім, трішки заспокоївшись, я розповів усе − і про те, як ми будували курінь, і як Пантера захистив нас перед Славою… Мама уважно слухала, не перебиваючи, а лише коли я замовк, промовила:
− Нічого не вдієш… Той кіт, як ти кажеш, Пантера, дійсно робив шкоду. А винні в тому люди. Особливо ті, що покинули його напризволяще. І не сердься на діда Сокора. Кота однак рано чи пізно спіймали б. Так чи інакше. Як не дід, то хтось інший.
Мама, певно, мою сумну пригоду всю переповіла ввечері татові. Коли я вже вклався спати разом з невеселими думами, чув, як вони про щось довго стиха розмовляли на кухні.
Коли наступного дня тато повертався з роботи, я побачив, що він несе маленьке біле котеня. Видно, воно боялось отак подорожувати − незвикле до людських рук, дике, воно б неодмінно дременуло, куди очі дивляться, якби його міцно не тримав у руках тато. А так від повної безвиході воно лише спромоглося з переляку засунути голову татові кудись під лікоть.
− Ну як? − запитав мене він, опустивши котеня додолу. − Подобається? Манька є, а це буде ще… Біля трактора сиділо. Під колесом. − Худюще, зі скуйовдженою шерстю, воно насторожено позадкувало, вигинаючи дугою спину. Широко відкривши повні страху очиці і не впізнаючи нової для себе обстановки, нажахане котеня не знало, куди поткнутись. Вирішивши захищатись, воно грізно зашипіло, на що тільки й було спроможне. − Дивись, яке бойове? − посміхнувся тато. − Чим не пантера?
− Воно?.. − без настрою промовив я, відсунувши котеня ногою. − Біле? Таких пантер не буває!
− А хіба ж котеня в тому винне, що не чорне? І безпритульне? − зауважив тато. − Краще налий йому молока.
Я послухав. Котеня спочатку боязко наблизилось до мисочки, а потім жадібно почало пити. Голодне… Так у мене з’явилась Біла Пантера. Але то вже зовсім інша історія…
