30. Порятунок.
А ввечері я захоплено розповів мамі й татові, що біля кринички обов'язково буде стояти лелека − впросили−таки Свєтку його намалювати. Тато тільки посміхався, певно, згадував оту історію зі Свєтчиним шльопанцем, бо запитав, чи довго ми її припрошували. Звичайно, я не сказав, що Свєтчина згода коштувала нам з Васьком нашої таємниці.
Я ще, було, кілька разів, поки не стемніло, пройшовся, крадучись, повз Свєтчин тин, косячись очима на подвір’я − малює вона лелеку чи ні? Але так нічого й не побачив − Свєтки в дворі видно не було, мабуть, сиділа в хаті. Заходити до неї я побоявся − гляди, ще зустріну тітку Валю на свою голову…
Наступного дня на ставу ми за звичаєм нагодували Пантеру, а гусенятка ж удома тільки й могли досхочу дивитися на травичку, повитягувавши шиї крізь загорожу. Потерплять! Не кожний же день мені їх пасти. А Пантера таки, здається, поволі звикав до наших обідів: уже й не думав нікуди від нас утікати, а вдоволено носив трубою свого хвоста та терся об наші ноги й зовсім перестав сторожко напружуватись, коли його гладили то я, а то Васько. Ото тільки котові не сподобалось, коли Васько спробував узяти його на руки − спочатку Пантера не втямив, що з ним хочуть робити, і дозволив−таки підняти своє важке тіло над землею. Його задні лапи спершу якось безладно гойднулись, звично шукаючи хоч якусь опору під собою, а потім, відчувши, що то марна справа, кіт враз їх підібгав під себе, звинувся в’юном і, подерши кігтями Васькову руку, вирвався з такої неочікуваної гостини. За кілька стрибків опинився на вербовій гілці, звідти озирнувся на нас, мовляв, самі винні, та й дременув кудись у верховіття. Васько аж присів і схопився за руку:
− Ти бачив?! Подер!.. − його голос затремтів не стільки від болю, а скільки від досади та жалю за втікачем.
− Переборщили… − я, не знаючи, що й казати, колупав носком сандаля землю.
− Мабуть, не повернеться… − Васько трохи не плакав, − а був же майже ручним…
− Не знаю… − мені теж було жаль не менше Васькового, − слід було Пантеру руками не тягати. Може, прийде ще…
− Я йому ще їсти принесу! − підхопився Васько. − Як же ми без Пантери!
− Еге, жди, так він тобі й прийде, − остудив його раптовий запал я. − Умняв стільки, як добрий бугай, а тепер ще захоче? Поки не зголодніє, не злізе…
− Взагалі−то ти, мабуть, правий… − погодився зі мною Васько.
− Давай краще займемося ділом. Ти думаєш, мені кота не шкода?..
Зате наш “цапок” нікуди не втік − стояв так само непорушно, як і вчора. І, мабуть, так само боявся шелепнути в жабуриння. На помості, окрім “цапа”, всілося кілька товстопузих жаб, які, витріщивши на нас і без того банькаті очі, здивовано спостерігали за нашою несподіваною для них появою. Певно, ці зелені “красуні” нахабно встигли для себе визначити, що все ставкове − то тільки їхнє, і тепер же зовсім не збиралися покидати нагрітого помосту. Я схопив лозину, хотів луснути по одній, але не попав. А вона, замість того щоб перелякано ляпнутися у воду, лише ліниво й повільно перебралася до іншого кутка настилу. До розгону жаб долучився й Васько − таки вчесав якійсь палицею по носі. Жаба підстрибнула, як обпечена, смішно перевернулась у повітрі і, показавши біле черево, беркицьнулась у воду. Інша, здоровенна, що досі мовчки спостерігала за ганебним падінням своєї подруги, поважно квакнула та, не чекаючи для себе подібної участі, сама ляпнулась у жабуриння. ЇЇ команду почули й інші зелені потвори, бо навперебій почали плюхатися з помосту. Видно, та горласта у них була за старшу. Та далеко вони не повтікали − повкладалися, витягши ноги, на водоростях і невідступно слідкували за нами: коли ж, мовляв, ці непрохані гості заберуться геть із їхнього насидженого за півдня місця? Жабам дуже скоро надоїло чекати − спершу одна, роздуваючи жовтуваті пухирі, закумкала−затягла приємну лише одному ротатому царству пісню, за нею − друга, потім третя… Згодом їхнім різноголоссям, здається, заповнився увесь ставок. Причому жаби влаштували не просто хорові співи, а змагання − якій із них вдасться перекричати якщо не всіх, то хоча б найближчих сусідок.
Але ми з Васьком уже не слухали того концерту − натягнувши плівку на “цапків” хребет, відправились знайомою стежиною до верхів’я ставу. Там, де було мілко, − не глибше, ніж по коліна, – розкинулись непролазні нетрі густої рогози. Лізти у те болото було не дуже приємно: босі ноги відразу засмоктувала бридка твань, випускаючи при цьому смердючі бульки, що спочатку з лоскотом пробігали по занурених литках, а потім з бурчанням лопалися на поверхні. На руки по самі лікті впереміж з грязюкою налипала ряска. Згодом вона була на нас вже повсюди − геть і на вухах. За ногами тяглося всюдисуще жабуриння, яке, до того ж, кололо нас слизькими стеблами. Вже й тіло, вдосталь накиснувши у мокротинні, починало щеміти. А на додачу над головою крутилися голодні ґедзі… Скажу по−правді, то була найгірша частина нашого будівництва. Але діло було зроблене − на березі височіла чималенька купа рогозу. Наробились ми добре. Та потрібно було ще оте всеньке наше багатство перетягти до верби. Цупили мовчки, мабуть, крутнули кожен разів по п’ять. Перенісши нарешті зелене бадилля, сіли прямо на ньому перепочити.
− Позв’язуємо тепер його та курінь обставимо. І ніякий тобі то не цап. − Васько бликнув на вербу: − Як ти думаєш, Пантера, того… Ще не пересердився?
− Начебто не видно… − я встав та заглянув у його лігво, − нема…
Раптом десь високо хруснула гілляка. Ми позадирали голови − на самісінькому вершечку дерева розгойдувалась якась чорна пляма.
− То ж наш кіт! − упізнав першим Пантеру Васько. − І чого він аж туди забрався? Дивись, аж де!
Кіт сидів на тонкій гілляці. По тому, як Пантера часто позирав додолу, нервово балансуючи хвостом, стало зрозуміло, що він і сам не рад своєму положенню.
− Пантера! Пантера! − загукали ми йому навперебій, закликаючи спускатись.
Він, певно, і сам уже давно хотів це зробити. Крутив безпомічно головою в різні сторони, підшукуючи місце в гіллі для стрибка, але нічого підходящого не знаходив…
− Як він туди заліз? Він же боїться… − занервував Васько.
− Може, погнався за якою пташкою? − припустив я.
− То ж нагодували! − Васько, як і я, невпинно слідкував за (тепер нам уже було все ясно) переляканими рухами кота.
Я знизав плечима:
− А що ти хочеш? Він же мисливець.
− Треба щось робити, − скоромовкою заговорив Васько, − як йому допомогти…
− Ну, ти ж сам на вербу не залізеш… Високо. Страшно.
− Почекай! Жди мене тут! − з цими словами Васько кудись шмигнув. Я дивився на кота − він так і сидів, вчепившись кігтями, у боязкій нерішучості: видно, що та гілляка, по якій Пантера стрибнув у таку халепу, зламалась, і тепер йому, бідоласі, не було зворотного шляху. Тільки час від часу перебирав передніми лапами, відчайдушно вганяючи кігті у кору − та все одно помаленьку зсувався додолу. А між тим зривався вітер, і кота розгойдувало все сильніше…
Повернувся Васько, але не з порожніми руками − тягнув довгу жердину:
− Це звідти, − пояснив на ходу, − з обпиляного дерева. Попробуємо дістати Пантеру. Подаси мені палицю… − Васько почав забиратись на вербу. Тут, внизу, лізти було ще доволі легко, а вже далі, вище… Я почав боятися за свого товариша:
− Ти хоч не лізь дуже високо… А як упадеш…
Васько піднявся, скільки зміг. Хоч він і був уже височенько, та до кота йому було ще ой як далеко. Васько підібрав зручне місце на дереві, обперся спиною на стовбур, вивільнив руки… Чесне слово, мені було лячно на нього дивитися.
− Давай жердину!... − гукнув.
Я спробував дістати жердиною Васькову простягнуту руку, але з того нічого не вийшло − дрюк був закороткий. Трішки й собі підліз на вербу… Нарешті! Васько схопив вільний кінець жердини і почав поволі, нахиливши на гілля, піднімати її до Пантери. Та дарма − до кота палиця не діставала, Васько навіть спробував стати навшпиньки, але все−таки Пантеру від жерді відділяла чималенька відстань. Я добре бачив знизу, як хитко стоїть на вербі Васько і як тремтить у його руках довга палиця. Кіт тим часом безпомічно намагався втриматись на розгойданій вітром та його марними зусиллями гілляці: крутив головою на всі боки, шукаючи хоч якийсь вихід з такого небезпечного становища. Ось нарешті він угледів кінець Васькової жердини...
− Пантера! Стрибай! Пантера!.. − я в розпачі почав підбадьорювати кота.
А він ще деякий час невідступно слідкував за гойданням палиці, вагаючись здійснити такий відчайдушний вчинок. Потім рвучко смикнувся всім тілом і… Стрибнув! У цю мить дрючок у Васькових руках похилився вбік, і Пантера заледве не промахнувся у своєму стрибку. Але йому вистачило торкнутись палиці лише однією лапою, щоб зав’язатися на її вершечку в тугий вузол. Хіба що тільки один хвіст не обкрутився довкола рятівного дрючка. Васько хоч і очікував Пантеру на вершечку жерді, та все ж її, раптово обважнілу, ледве втримав руками.
− Спускай! − почав командувати я. − Не нахиляй, бо не втримаєш!..
Васько повільно почав опускати дрюка. А Пантера, тільки побачивши біля себе товсті гілляки, відразу розв’язався, і, як ні в чому не бувало, зістрибнув із палиці та, знову набравши поважного вигляду, неквапом потяг тільки йому відомим напрямком.
Васько відкинув від себе уже не потрібну жердину, поволі спустився додолу і відразу присів на купу рогози. Перевести дух. Я помітив, як у нього тремтять коліна.
− Страшно було?.. − зі співчуттям запитав я.
− Угу−у… − не став перечити він. − Думав, упаду… Тоді, коли кіт вчепився на вершечок палиці…
− Я, мабуть, не поліз би… − чесно признався я.
Васько підвів на мене очі:
− А думаєш, я поліз би?.. Але що було робити?.. Пантера б упав… Це точно. Ходімо, обтулимо курінь.
31. Нові імена.
Це було не важко. Досить швидко перед нами постав справжнісінький курінь, мабуть, ще кращий, аніж у тих індіанців, що на малюнку. Високий, всередині просторий − залюбки міг помістити не тільки нас двох, а, при бажанні, ще й когось третього. Тільки залишалось вистелити травою підлогу − настил таки намулював коліна. Та не зважаючи на тимчасові й легко поправні незручності, ми повкладалися в курені. Треба ж було освоювати нове житло!
Васько, що вже оговтався від мандрів по дереву, підпер голову рукою та жваво обговорював зі мною всілякі дрібниці нашого індіанського побуту: треба в курінь як не трави, то соломи, щоб було м’яко. І обов'язково застелити якимсь старим рядном. На вході замість дверей почепити ще одне. У всіх куренях так роблять. І тоді ж комарів стане менше − не залітатимуть. Щоб нам, бува, тут не було скучно, принесемо радіоприймача. Тільки ось купимо до нього нові батарейки. Про всяк випадок непогано було б мати і ліхтарика − як не як, а в курені вікон нема. Трохи ж буде темнувато, коли завісимо вхід… Непогано і пліт − по ставу плавати. Я слухав безкінечні Васькові теревені, вщент наповнені новими і ще новішими пропозиціями…
А верховіття вічної верби продовжувало безтурботно гратися з вітром. Було чутно, як під нами трохи сумно й заздрісно поскрипують її товсті гілляки, яким теж хотілось отак пустотливо побавитись, як це бувало колись дуже давно, за їхньої молодості, яку й пам’ятають, мабуть, лише вони одні та баба Горпина…
− Слухай, − торкнув мене Васько, − а ти знаєш, що у всіх індіанців повинні бути славні імена? Якісь такі, незвичні…
− Ну−у… Щось чув…
− Так і нам теж не помішало б якось придумати.
− Собі?
− Ага. Так, не по−справжньому. Ось я, я… − Васько замовк, видно, міркував над своїм новим іменем, − буду… Хай Гордим Орлом! Ну як? Нормально?
− Нічо−о… − протяг я, − піде…
− А ти ким будеш?
− Я? − мені щось нічого підходящого ніяк не спадало на думку, − а якщо Високим Орлом?
Васько заперечливо покрутив головою:
− Нє−е… Вже один орел є! Куди ж другому?! Треба щось інше придумати.
− А що?
− Ну, давай, ти будеш… Буде−е−ш… Рогатим Оленем!
Мені не сподобалось:
− Еге! Олень, то, може, й не погано, тільки не рогатий!
− А який же він? − здивовано глянув Васько, − вони всі рогаті.
− Не подобається − і край! Давай краще я буду Орлом, а ти цим, Рогатим.
Васько зам’явся, видно, і йому таке ймення було не дуже:
− Візьми щось інше! Мені там що… Тільки Орел уже я.
− А знаєш, ким я буду? − раптом мені в голову прийшла підходяща ідея. − Оленем, тільки, − я аж прицмокнув язиком від вдалої назви, − тільки Струнким!
− Норма−а−ально! − схвалив Васько. − Тільки в індіанців повинні бути лук і стріли!
− І ще бойова розкраска. З пір’ям, − додав я. − А щоб змайструвати луки, потрібно міцну нитку − для тятиви.
− Ну, за цим діло не стане!
Гордий Орел, а за ним і я, Стрункий Олень, погнали додому − шукати гусяче пір’я та нитки до лука.
32. Один секрет на трьох.
Біля хвіртки здибався з Ромкою:
− Тебе чогось Свєтка шукала, − повідомив мені новину. − А ти де бродиш? Мабуть, ходив до кринички? Перевіряв, чи фарба не підсохла? А мене ж чого не взяв? − Ромка сам для себе вирішив, що коли мене десь нема, то я можу бути лише в одному місці − біля джерельця. − Я Свєтці так і сказав, що ти, мабуть, там…
− Та ні, ти якраз і не вгадав.
− А де ж ти був?
На моєму язиці, на самісінькому його краєчку, повисли хвастощі і про курінь, і про героїчний порятунок Пантери − ось−ось зваляться! Я насилу зумів їх примусити шкребтися назад, та вони все одно сповзали донизу, точнісінько так, як той Пантера на вербовому гіллі:
− Ого! Де я був! Тобі і не снилось! − я вчасно спам’ятався, зате Ромка вже устиг відкрити від цікавості рота:
− Ну?..
− Де та де… Гуляв!.. − і перевів мову на інше: − Свєтка чого хотіла? − мало того, що вона вже знає про наші секрети, а тепер ще й Ромці візьми та проговорись.
Ромка знизав плечима, укмітивши якусь переміну в моїй балаканині:
− Не знаю… Спитала, та й усе.
Проте він не став допитуватись про мої походеньки. Може, це й краще, бо мені знову прийшлось би вибріхуватись. Зате я сам знайшов, що додати Ромці, бо й сам собі тоді не подобаюсь, коли хтось помічає, що я чогось та не договорюю:
− Це тобі скажу… Знаєш, хто лелеку для кринички малює? − по−змовницьки притишено промовив я.
− Хто? − Ромка й собі заговорив тихіше.
− Свєтка! − я торжествуюче глянув на нього.
Проте це на Ромку не справило враження − дійсно, звідки йому було знати про наші язикато−кулачні відносини:
− А що, вона гарно малює?
− Класно! Во! − я показав Ромці великого пальця, піднятого догори.
− Я піду з вами, коли понесете лелеку ставити. Добре?
Я встиг йому лише кивнути, бо мене гукнув з подвір’я тато:
− Назар! А ходи−но сюди! − повернувшись з роботи, він щось майстрував біля сараю − було чутно стукіт молотка.
− Та−а! Мені ще треба до Свєтки! Я на одну секунду!
− Скучив? − засміявся тато, переставши грюкати. − Вона тебе теж сьогодні шукала. Йди, щось побачиш. І Ромка хай зайде, − настояв на своєму він. − Вам щось Свєта принесла.
Ми забігли на подвір'я. Під стіною стояв Свєтчин лелека, вирізаний з фанери і вже навіть пофарбований.
− Ух ти! − вирвалось у мене. − Такий, як я хотів! А коли ти встиг?
− Що − встиг?
− Ну… Оце − і випиляти, і розфарбувати… − я не приховував свого захвату від красивої птиці. А лелека ж − як живий! Довгий червоний дзьоб, трохи піднятий догори, витягнута довга шия, трошки зігнуті ноги і широкий розмах великих білих крил, окантованих чорними пір’їнами. Здається, ще мить − і він злине в небо! Туди, де буває райдуга.
− Поки ти десь бігав, Свєта встигла і намалювати, і принести. Я думав, і мені трохи поможеш, а тебе нема, − з ледь помітним докором у голосі промовив тато.
− Та, ми з Васьком…
− Що, га−а−рний?.. − ми й не помітили, як до нас підійшла Свєтка.
− Справжній лелека! − відповів їй Ромка. − Аби не полетів!..
− Ми такого й хотіли, − додав я. − А хто тобі підказав, щоб лелеку намалювати з розкритими крильми? Чи сама?
− Мені трішки мама допомагала, − призналася Свєтка. − Я хочу побачити, де він стоятиме. Підемо разом до кринички?
Я мовчки на знак згоди кивнув головою. Мені, звичайно, було цікаво, чого це Свєтці раптом прикортіло самій приносити лелеку. Геть і мене не дочекалась! Мабуть, свербіло похвастати своїми таланти. Мушу визнати, як і раніше, − вони в неї таки є. А глядь, вона вже передумала лізти за нами до нашого куреня? Тому й принесла лелеку. Бо ж забути про нашу угоду − ні, не могла… І справді, ну нащо воно їй, те ходіння? Кропива, комарі… Тільки−но я встиг про це подумати, як Свєтка хитреньким голосочком проспівала, заховавши руки за спиною:
− А ви мені ще дещо обіцяли…
Я метнув на неї погляд−блискавку: мовчи, мовляв!.. І сам знаю. Свєтка, помітивши мою німу сигналізацію, притихла. І за це спасибі…
− Тут ось лавочку заберете. Подумав − хай біля кринички буде. Хтось прийде, води нап’ється, сяде, відпочине, − тато почав грюкати молотком знову. − Майже готова!
Він, видно, не дослухався до Свєтчиних балачок і тому не прийняв до уваги оте її недоречне виспівування. Зате все прекрасно почув Ромка. Варто нам було хоч трошечки відійти від татка, як він почав допитуватись нас обох:
− Що це у вас за секрети?
Свєтка, на щастя, була з Ромкою знайома мало, тому в неї не особливо свербів язик щодо посвяти ще і його в наші таємниці. Переконавшись, що ми з Васьком своє слово здержимо, вона задоволено пішла додому, залишивши мене самого з Ромчиними розпитуваннями. І я ще мусив довгенько плести йому всілякі казочки про наші з Васьком обіцянки Свєтці. Головне, що мої небилиці й близько не стосувалися нашого куреня. Чи повірив Ромка, чи ні − не знаю. Аби ще тільки й Васько Ромці те ж саме збрехав, коли вже прийдеться… От тільки підібрати індіанське пір’я для Стрункого Оленя мені вже не було за тими побрехеньками часу. Споночіло.
33. Лелека.
Сонце саме зібралося обідати і, як видно, воно було дуже голодне, бо від того стало маленьким та сердитим. Не те, що ввечері або зранку − тоді сонце велике і спокійне. Бо, мабуть, сите… А тепер!.. Навіть і глянути нам на себе не дозволяло − розпашіле, воно немилосердно сліпило та пекло, коли нарешті наша вервечка добиралася до джерельця: я, Васько, Ромка і Свєтка. Поки збиралися, поки фарба на лелеці та на лавочці висохла… Хлопці позаду удвох несуть лавку ще й лопату тягнуть. Я їм не довірив нести птаха і тепер уже про це трохи жалів: він усе−таки літати не вмів і був доволі важкеньким. Тиснув то на руку, то на плечі, а його червоні ноги вряди−годи тягнулися по землі та заплутувалися в траві. А то дзьобом клює… Я вже добряче впрів, але від допомоги Ромки відмовився − позаду нашої компанії йде−підскакує Свєтка. Вона чимчикує з пустими руками, бо дівчинка, а ми ж все−таки козаки! І скажіть, як же я можу при ній розклеїтись та показати свою втому, коли ж удома хвацьки заявляв:
− Та скільки там його нести!..
Тому, добравшись до кринички, я першим схопив чашку, набрав води та присів у холодку під верболозом.
− Дай і я нап’юся! − до мене підбігла Свєтка.
Я виплеснув з чашки залишок недопитої води на траву:
− Набереш свіженької.
Свєтка зачерпнула води:
− Фе−е!.. А там жаба! Он! − перелякано відскочила від цямрини, що аж вода хлюпнула з чашки. Тицьнула пальцем у криничку: − Зелена.
Васько з Ромкою, що теж присіли відпочити, повскакували на ноги:
− Де? − Ромка встромив голову в криничку. − Ага, є! Маленька.
− Тю! І чого ти перелякалась? − Васько здвигнув плечем. − Жаби не бачила?
− А як же тепер воду пити, коли вона там сидить! − Свєтка бридливо скривила губи. − Не буду!
− Ну то не пий! − розсердився Васько. − А ми нап’ємось. Дай чашку!
Свєтка мовчки віддала йому чашку. Васько набрав води, напився, аж по підборідді потекло:
− Ух−х! Холодна!
Ромка й собі взявся до чашки:
− А в крані якась не така…
− Що? Там краща?
− Ні−і, тут, − Ромка зачерпнув з кринички ще. − Аж легше!.. − повісив чашку на кілочок.
− Свєт, − я набрав їй води, − бери, пий… − простягнув чашку. Свєтка не знала, чи пити їй, чи ні. І води хочеться, і жаба… − Ти не думай, ця жабка тільки в чистій воді живе, в брудній не захоче. Втече. Ми ж бачили. Правда, Васько?
− Еге, − він підтвердив мої слова.
− А звідки ви знаєте? − недовірливо покосилась Свєтка.
− Коли джерельце чистили й воду сколотили, то жабка втекла. А це, бач, − повернулась.
Свєтка взяла з моїх рук чашку, уважно заглянула в неї, як то в ній могла сидіти та жабка. Потім навіщось подмухала на воду, мабуть, побачила в чашці яку травинку та лише після того поволі почала пити.
− Ну як? − першим запитав Васько. − Холодна?
Свєтка віддала мені чашку і кивнула головою на знак згоди:
− Добра…
− От бачиш! − Ромка обперся руками на ввіпхнуту в землю лопату. − Я теж думав, що в крані вода найкраща.
Свєтка вже не так боязко ще раз зазирнула в криничку.
− Дивись, онде джерельце б’є, − показав їй Васько. − Раніше слабшим було, а тепер яке сильне стало.
− Це там, де вода бурлить? Ще ніколи не бачила, − здивувалась Свєтка.
− А то!
− Це тепер тут і сісти буде на що? − Свєтка кинула оком на лавку. − Я і Тані покажу вашу криничку. Можна?
− Та кому хоч! − гордо відповів Васько.
− Давайте закінчимо з роботою, а вже потім хай дивляться. Аби тільки чашку знову не побили, як було.
Ми взялися до праці − спочатку поставили лавочку, закопавши у виритих Ромкою ямках її стовпці−ніжки. Правда, перед цим ох і довго вибирали для неї місце. Коли мені − так, то Васькові − не підходить. Як Васько погодиться − Ромці не до вподоби. Ледве не посварились! Носилися з нею, як то казав колись мій тато, неначе дурний зі ступою. Рішення знайшла Свєтка, яка до цього мовчки спостерігала за нашою метушнею:
− Треба поближче до кущів. Ось тут, − показала, − в затінку.
З лелекою вийшло в нас простіше. Ясно, що він міг бути лише коло цямрини. Тато завбачливо прибив знизу до його ніг кілка, і нам залишалось лише застромити якнайглибше в землю.
Усілись на лавку. Тепер нашу криничку аж ніяк не можна було порівняти з тією, що була раніше. Вона неначе аж помолодшала − виблискувала свіжою фарбою, а біля неї застиг лелека, що ось−ось злине аж до білих хмаринок і там зіллється з ними в їх вічному польоті.
По дорозі додому ми раз по раз оглядались назад, а наш птах все білів і білів біля кущів верболозу. Аж поки не перетворився на маленьку світлу крапку, а потім, уже під селом, його і взагалі не стало видно.
− Все, полетів… − промовив Васько.
− Ми ще обов’язково до нього прийдемо, − додав я.
− А ви зараз куди? − запитав Ромка. − Купатись не йдете? Я б трохи ото похлюпався.
Ми з Васьком переглянулися: Ромка, здається, непоганий хлопець і йому можна було б показати наш курінь, але яка то вже буде після того таємниця…
− Ми? − Васько пошкріб потилицю. − Та… Мабуть, додому. Ось ще Свєтку проведемо…
Свєтка здивовано бликнула на Васька, і хотіла, певно, щось бовкнути про наші обіцянки, та промовчала, згадавши мої вчорашні красномовні спопеляючі погляди.
− Ну… Як хочете! − Ромка звернув на дорогу, що вела до сільського пляжу. − Водичка тепленька, а мені спішить нема куди. Бувайте!
− Давай!
34. Оглядини.
Ми ж утрьох пішли стежкою, що вела до верби.
− А покажете мені свій курінь? − завела Свєтка, тільки−но Ромка зник за деревами. − А ви його вже зробили?
− Ще вчора… − нехотя обізвався Васько. − А тут комарів! Побачиш, повно!.. − Йому, як і мені, не дуже хотілось вести Свєтку до куреня. Ото й почав її страхати. Але ж ми їй пообіцяли… Тепер уже, певно, не відкрутишся.
− Закусають! − додав і я. − Вони там отакі−о! − я розставив руки, як−то держав ними щось таке, завбільшки з добрий бурячище.
− Бре… Так я вам і повірила! − не відступила Свєтка. − Таких комарів не буває!
− Не віриш? − Васько напружено придумував, чим же ще спробувати відбити їй охоту до оцих мандрів. − А які там жаби! Ти ще таких ніколи не бачила!
− Здоровенні! − підхопив я. − Завбільшки з каструлю. І це в них тільки одна голова така!
− Їх там видимо−невидимо!
− Та невже? − зупинилась Свєтка. Вона−то добре знає, як я, а ще більше Васько вміємо зробити із мухи слона.
− Ага! А ти думала, що там вони такі ж маленькі, як і та, що в криничці? Де там…
Свєтка все зрозуміла:
− Знаєте що, − розсерджено заявила вона, − я знаю, чому вам так не хочеться показати мені вашу хатку.
Васько тільки−но хотів їй щось заперечити, але Свєтка не дала й рота йому розкрити.
− Бо ви все мені набрехали, і ніколи у вас того куреня не було. І зараз брешете. Отак!
Це зачепило наше самолюбство. Ну, хай комарі чи жаби, і справді, трохи того в нас… Як це сказати… Завеликі… А вже про курінь − то вибачай! Є! Справжнісінький.
− Нема−а? − Васько аж рота роззявив від такого неподобства, обернувся до мене: − Ти чуєш, що вона каже?! Нема! Хе! Пішли−пішли, чого зупинилась? Подивишся!
Свєтка хмикнула, знизала плечима:
− Та йду ж!
Ми додали ходу, відмахуючи руками. Та так, що вона насилу встигала за нами:
− Куди ви летите? Тут же й перечепитись можна!
Стежина стала вузенькою і ховалася в густющих бур’янах.
− А ти хочеш, щоб тебе комарі зжерли? − Васько зупинився, змахнув рукою одного пискливого нахабу, що саме заходив на посадку йому на ніс.
− Тільки сама дивись, щоб потім не називала нас брехунами! − я й собі напустив поважно−ображеного вигляду на обличчя.
А Васько заговорив так, начебто з ним тут більше нікого не було, окрім мене:
− Те−е, Назар, комарі − це що? Дрібниці!.. Я ще не знаю, як її Пантера прийме.
− Угу… − поважно піддакнув я.
− Яка ще пантера? Що ви знову мелете?
− Яка−яка! З чорною шерстю і хвостом!.. І зубами!
− Нема тут ніяких пантер. − Ми й забули, що Свєтка з книжок не вилазить: − Я ж читала!
− Ось прийдемо, то побачиш!
Далі наша страшилка, влаштована для Свєтки, обірвалась, бо ми підійшли до верби.
− Ну, і де ж ваш курінь? − Свєтка огляділась довкола. − А пантера в ньому сидить?
Кота і справді не було видно. Значить, міг кудись і потюпати.
− Може, й сидить. Як захоче. На ланцюгу не держимо, − діловито зауважив Васько та поліз щось шукати по своїх кишенях. − Нічого не взяв… Забув. − звернувся до мене: − У тебе нічого нема їстівного для Пантери?
− Нема…
− А мене є! − Свєтка витягла надламаного пряника. − Ще від учора завалявся.
Раптом, мабуть, десь із−за тих крислатих лопухів, що височіли за нашими спинами, тихенько, майже із нізвідкіля, як це в нього частенько бувало, з’явився Пантера, та, ще до того, як його побачила Свєтка, встиг м’яко тернутися їй об ноги.
− Ой! − вона аж підскочила. − Що це? − і, побачивши кота, протягла пряник: − Кицю, киць… На, бери… − Пантері, якому ой як подобалися наші смачненькі подарунки, було тільки того й треба − він ще раз для годиться гордо підняв хвоста і потягся за пряником. − А як тебе звати? − Свєтка почухала кота за вухом. − Гарний… Мурчик? Так?..
− Ніякий він не Мурчик, − буркнув я.
− А хто? − підняла голову Свєтка. − Ви знаєте? Це ваш?
Я замовк, бо зрозумів, що проговорився − вигаданий нами Свєтці для остраху грізний чорний хижак залишив при собі хіба що колір, а все інше довірливо смакувало пряником та, якби не ота товста шия, то ще б і вдячно замуркотіло.
− Наш… − дивлячись кудись вбік, промовив Васько.
− То як же його звати?
− А ніяк!
− То хай буде Мурчиком, хіба погано? − запропонувала Свєтка.
− Не буде!
− Чому? Не подобається? Давайте назвемо… − вона, певно, подумки почала підбирати кличку для Пантери.
− Ніяк не назвемо! І край! − відрубав Васько.
Свєтка спочатку спантеличено глянула то на мене, то на Васька, а потім раптом почала голосно сміятися, та так, що Пантера аж перестав хрумати пряником і, на всяк випадок, насторожено підсунув поближче під себе свого пухнастого хвоста.
− Ти чого? − я вдав із себе повного телепня, який ніскілечки не розуміє її сміху. А Свєтка не вгавала:
− Ой, не можу! Ха−ха−ха! Пантера! Це ж він пантера! Лякали! Ха−ха−ха! − вона сміялась так весело, що й ми теж із Васьком не втримались і почали їй дружно вторити, навіть незважаючи на те, що нас так ганебно розкрито якимось дівчиськом.
− Ну й хай! Пантера, − пересміявшись, здався Васько.
− А хіба не схожий? − я погладив нашорошеного кота. − Чорний! Як справжня пантера.
− А котик і справді − хоч куди, − погодилась зі мною Свєтка. − Тільки десь я його вже бачила, − вона наморщила лоба. − Це не його по кутку ганяють, бо курчат бере?
− Його… − признався Васько.
− Отож ми його і хочемо приручити, щоб шкоди не робив. Підгодовуємо щодня, − додав я. − Бачиш, ручним став. Погладить себе дозволяє.
− І що, курчат більше не ловить? − недовірливо запитала Свєтка.
− Хто зна… Тільки коли не прийдемо, то він тут, біля верби, он, − я показав рукою, − у тому дуплі живе.
− Хор−ро−о−ший… − ще разок погладила кота Свєтка. − Тільки де ж ваш курінь?
− Ходімо! Треба по дереву йти, − Васько хутенько влаштувався провідником. − Дивись під ноги… щоб у воду не впасти.
− Це аж там! − здивувалась Свєтка. − А я думала − на березі!
− Скажеш таке! − чваньковито кинув їй Васько. − У нас же все, як у справжніх індіанців!
Свєтка обережно, крок за кроком, притримуючись рукою за гілля, просувалась слідом за Васьком вербовим стовбуром. Я − позаду. На помості, як не дивно, жаб майже не було − лише одна, та й та відразу бухнула у воду…
− Оце і є ваш курінь? − Свєтка окинула нашу халабуду. − В індіанців трохи не такий!
− А нам і такий буде! Хіба поганий?
− Та ні… − вона зважилась ступнути на поміст, − а не провалиться?
− Нє−е! Ось дивись! − Васько таки на ньому стрибнув. Я зажмурив очі, очікуючи тріску і великого сплеску. Але ні − пронесло… Поміст лише здригнувся, як−то його зненацька схопила судома, а вершечок куреня на мить підскочив у повітря. − Бачила?
Свєтка почала сміливіше пересуватись помостом. Проте на край ступати все одно боялась. Там, у воді, на нас чатували суцільні неприємності − банькаті незворушні жаби, слизьке жабуриння та в’язке болото.
− А що там всередині? − вона заглянула до куреня. − Якесь пір’я…
− Та то я приніс! Ще вчора, − Васько нагнувся, шаснув у курінь. − Усі індіанці його на голові носять, − він вибрався з халабуди, приклав кілька пір’їн до лоба: − Ось дивіться! Гордий Орел!
− Вони ще й обличчя фарбують, − зауважила Свєтка. − І ви теж будете?
− А як же!..
Вона досхочу вертілась біля нашого куреня, заглядаючи в усі шпарини − видно, що він їй таки сподобався. Наостанок Свєтка погладила Пантеру, який і без того постійно норовив потертися об її ноги. Опісля побігла додому, а кіт, нарешті зрозумівши, що пряниками більше й не пахне, скрутився калачиком на стовбурі.
А ми зайнялись луками − вовтузились та й вовтузились біля них… Добре, що я не забув прихопити з собою маленький клубок цупких ниток, тих, якими тато зазвичай підшиває взуття − і мені, й мамі. Випробовування луків вдалим назвати не можна, хоч Васько й робив вигляд, що все чудово. Стріли ніяк не хотіли далеко летіти і край! Чи то вони були погані − із сирого дерева, чи то сам лук нікудишній… Мені вдалось лише раз дострелити до тієї вербової гілляки, на якій учора перелякано гойдався бідолашний Пантера, чекаючи порятунку. Васькові вдалося поцілити трошки далі − його стріла навіть прошмигнула крізь вербове листя і ляпнулася у ставок майже відразу за нею.
− Бачив? − Васько задер носа.
− Е… − скривився я, − все одно слабо.
− А в тебе, скажеш, краще летіло?
− І в мене погано… − я не став перебільшувати своїх успіхів, − мабуть, стріли не того. Треба кращі. А не такі лозиняки, як ці. Ще ж і криві.
Пошуків нам вистачило надовго − майже так само, як було з тими кругляками для помосту. Те криве, те сучкувате… Врешті−решт ми усе те наше добро згрузили біля куреня − чималеньку купу хмизу, який ще потрібно було, стругаючи, довести до ладу, аж поки кожна хворостинка стане схожою на справжню стрілу. Це заняття перенесли на завтра, бо, по−перше, навіть таких загартованих індіанців, як ми, під вечір почали заїдати комарі, а по−друге, сьогодні стругати не було чим.
