26. Піщана баталія.
А ми з Васьком пішли до мене. На щастя, гусенята встигли втекти недалечко − були скраю на городі. Бо, забалакавшись із Ромкою, я вже думав, що буду їх шукати довгенько.
− Ти чого сьогодні до ставка не прийшов?
− Та… От бачиш − пасу…
− А як вчорашня пилка?
− Викрутився…
− Та аж так, що заставили гусей пасти?
− Та ні… Це просто пасу, помагаю…
− Скажи−скажи… − недовірливо промовив Васько. − Слухав би ти оце так собі їхнє сюсюкання.
− Ну, чого ти? Тато сказав − вдома його почекати. І ні за яку пилку, і, мабуть, навіть ні за вчорашній тапок. А викликали навіть пожежний вертоліт, − прибрехав я Васькові. Він теж щось придумати полюбляє, а чому б і мені його не провести?
− Який такий тапок?
− Та Свєтчин…
− Ну, і нащо він був тобі здався?
− Нащо та нащо! − раптом розсердився я, − пошпурив його їй на веранду, а тьотя Валя сказала, що викличе пожежників на вертольоті. Щоб того клятого шльопанця зняти.
− Прилітали? Чесно? − Васькові очі загорілися від захвату. Ти диви, повірив…
− Нє−е. Ми з татом самі зняли.
− Ну, а Свєтка що? Ревіла?
− Та ну її, ту Свєтку… Дістала. Сама причепилась.
− А я б туди не поліз. Хоч би разок зблизька вертоліт побачив… − замріяно примружив очі Васько. − Клас…
− Еге, клас! Просидів би отут біля гусей ціле літо, то було б тобі клас! Плакав би наш курінь… А ти чого сьогодні так пізно прийшов?
− Та… Думав на рибу… Потім полінувався ранесенько встати…Одним словом, чекав тебе біля діда Сокора на кладці. Ти так і не з’явився, то я й подумав про вчорашню пилку і Свєтку. Ти ж сам мені говорив.
− А на вербі був?
− Ходив, взяв Пантері вареника.
− А я його вчора тут бачив. У Свєтки над хатою. Ловив горобця на дереві.
− А сьогодні, коли я прийшов, він був у тому дуплі. Вареника взяв. Правда, по тому шмигнув між гілляки разом із вареником.
− Мабуть, десь там його і з’їв.
− Та я кота все одно приручу. З Тузеликом не вийшло, то хоч з Пантерою щось та буде.
− А як піде по твоїх курчатах? Що тобі мама скаже?
− Ні, я хочу, щоб він жив там − на вербі. А буде мій. Наш. Як у справжніх індіанців. Пантера. От тільки погладити себе не дає, − зітхнув Васько.
− Я теж хотів сьогодні туди піти, але бачиш… − почав виправдовуватися я, − а якби з татом розминувся? Він − додому, а я − з хати? Як тоді до кринички пішли б?
− А Ромка де взявся?
− Бродив по вулиці та собак полохав. Ну, то й розбалакались.
− А я−то й не знаю, чи витікає з нашого джерела річка, − признався Васько.
− І я чогось не пам’ятаю, чи збігала куди з кринички вода…
− Ото буде сміху, коли Ромка правду казав. А ми…
− Два неуки, − додав я. − Пішли пограємось!
Ми почали вовтузитись у купі піску − будувати печерне місто. Пісок уже давно важко було назвати купою, він більше скидався на велетенський розплесканий млинець ─ так ми його розтовкли екскаваторами та вантажівками. Хоча тато колись і просив, щоб ми пісок не розтягували по всьому двору, але, побачивши, що марна справа, махнув на те рукою…
Поки він прийшов з роботи, печерне місто обросло захисними мурами, непробивними стінами гостроверхих фортець з вузенькими бійницями, з яких насторожено виглядали солдатики. Крім товстенних укріплених стін, місто оточив глибокий непролазний рів з водою, біля якого враз розгорнулась велика битва. У ній змішалося все: червоні й зелені піхотинці з автоматами, до міської брами пробивалися танки, у бій проти яких було кинуто воїнів у металевих кольчугах та гармату. Згодом частина муру обвалилась, посипавшись піском додолу, і крізь той отвір у місто увірвались вершники, озброєні довгими мечами. На своїх диво−конях вони одні змогли легко перескочити водну перешкоду й сміливо кинулись у бій з черепашками−ніндзя, які мусили нарешті позлазити з м’якого крісла, що стоїть у моїй кімнаті. Слідом за вершниками у місто ввірвалися танки, вони безжалісно руйнували важкими гусеницями все на своєму шляху, і від гуркоту їхніх моторів здригались фортечні стіни. Ось головний танк, видно, командирський, на повній швидкості загнав дуло своєї гармати прямо у фортечну бійницю − удар! Спочатку гойднувся її вершечок з листочком−прапорцем, а потім і вся могутня будівля посунулась вниз і заховала під своїми обломками грізну металеву машину та відважного дозорця, що непохитно стояв на посту до останнього патрона… Одні за одними падали укріплення. Печерні покрівлі не витримували шаленого обстрілу снарядами−кісточками з минулорічного урожаю абрикосів, і, вже зруйновані, розтоптувались кінськими копитами.
Коротше кажучи, коли тато сказав, щоб ми вже збиралися йти, від міста залишився все той же розплесканий здоровенний млинець, тільки подовбаний вм’ятинами від наших колін.
− А як я, га? У головну башту танком? − похвалив себе Васько, обтрушуючись від піску.
− Зате мої вершники першими прорвались крізь мури!
− Тільки трохи жаль міста. Будували−будували і поваляли.
− Ти думаєш, воно б довго було? Його кури все одно б розгребли.
− Наступного разу зробимо аеродром. Військовий! Тоді курям не буде чого розгрібати, − зауважив Васько.
− Еге, а якщо він потрапить під бомбардування?
Тато гукнув до нас, видно, зачув нашу воєнну розмову:
− Так, льотчики, будемо рушати! Бери велосипед, − це вже до мене, − а я візьму свого.
Я витяг із сараю уже не такого блискучого, як раніш, але відремонтованого залізного коня. Як говорив тато, він “їсти не просить, а куди хочеш, то возить”. О−о, він може завезти! Особливо такого вершника, як оце я. Проте залізякою я називав його даремно, він сам мене до того дерева не возив. І також постраждав − не менше, ніж я.
− Ваську, а ти пішки? Велосипед удома?
− Пішки, − відповів він татові. − Я ж не знав, що сьогодні… І колесо, як на зло, спустило…
− Ну, нічого. Щось у руки тоді візьмеш. Ми теж їхати не будемо.
Тато прив’язав дошки та стовпці до великів − і до свого, і до мого. Васькові дав нести банку фарби. Сумку з пилкою, щіткою, молотком та цвяхами повісив на руль. Я вчасно згадав й увіпхнув до сумки ще й чашку − замість тієї, розбитої. Тут саме нагодився Ромка:
− Добрий день! − привітався до татка. − А можна й мені з вами?
− Здоров! А чого ж ні! Іди й ти. На ось тобі лопату та відро. Будеш нести.
− Чом так довго? Від Русланчика втікав? − поцікавився я, − вдалось?
− Йому не було коли за мною вчепитися − вони з дідом удвох по двору рачкують, у спориші − Русланчик реве, а дід сичить. Насилу відпросився… У баби.
− А ти ж казав, що тебе ніхто…
− Казав−казав. Та відпустили б мене легко, якби не малий. Я з ними теж лазив, на колінах. Он − геть і штани позеленив, − Ромка виставив вперед одну ногу, − дивись!
− Ви що, гуртом вирішили всю траву витовкти? − спробував вставити своє гостреньке словечко Васько.
− Ти ба, йому смішно! Попробував би сам! − розсердився Ромка. − Ти хоч знаєш, чого я там колінкував півдня?
− Чого?
− Русланчик дідові ключі посіяв десь на подвір’ї. А ми шукали.
− Знайшли?
− Та де там! Дід Семен як позакривав на замки всі двері від малого, то в’язку ключів повісив на цвяшку. А тому закортіло ними погратися, ну й, поки дід не бачив, тихенько їх зняв. І погрався! До цього часу з дідом граються в споришеві.
− А баба не шукала?
− А як же! Пошукає… − з притиском промовив Ромка. − Тільки нагримала на діда, що воно ж іще, мовляв, нерозумна дитина, та й пішла з сапою на грядки. А дід лише вслід огризнувся − хай−но в неї сапка притупиться, а пилники ж у майстерні зачинені. Поки вони сварились, я за себе, та й до вас!
27. Чисте джерельце.
Так ми, розмовляючи, вибрались за село. Пішли не знайомою стежиною, а польовою дорогою − хоч так і далі, зате велосипеди не будуть заплутуватись спицями в бур’янах. Обабіч шляху розкинулось поле молодої пшениці. Нема йому, здається, кінця−краю, і лише десь у далині воно збігається з синявою неба. Зараз тихо, а лиш подує вітерець, то пшениця враз грайливо заколишеться, по ній наввипередки побіжать справжнісінькі хвилі, такі, як і на морі, тільки не мокрі. Васько говорив, що моря ще ніколи не бачив, і я, правду сказати − теж ( тільки по телеку), але ж хіба оце зараз не море перед нами? Тільки зелене, а не синє. І над ним розноситься не клекіт чайок, а чорними грудочками миготять ластівки. І десь під хмарами, у самій високості голубого небесного купола, темною непорушною цяткою висне якась чимала птаха, певно, шуліка.
Але чим ближче ми підходимо до кринички, тим сильніше мене свердлила невідступна думка: а все таки, звідки ж у Ромчиному крані вода? З кринички тече спочатку у річку, чи відразу − з річки і в кран? А гляди, Ромка правий? Тоді засміє… І чому він мені сьогодні здибався? Хай краще сидів би в себе вдома та порпався у траві разом зі своїм дідом Семеном та Русланчиком. То де ж тоді в річці береться вода? А в криничці? Знаю, що з−під землі. А як вона тоді під землю потрапила? Треба було не молоти язиком, коли не знаєш! Сам винен… А то ж набундючився, як індик, тільки те й робив, що тарабанив без толку. Іч який! Розумака… Поготів буде!.. А мо, Ромка вже давно й забувся про нашу балачку за своїми ключами? Було б добре… І я не згадував би та змовчав про ті річки й крани…
Я мовчки тягну велика слідом за татком. Він іде попереду всієї нашої компанії. Йде он якими широкими кроками − видно, що поспішає. Мабуть, хоче завидка справитись з роботою. Він ступає один крок, а я два, він ще один, я − аж три. Позаду чимчикують Васько й Ромка. Вони трохи відстали, дарма, що в них вантажу менше. Чутно, як вони про щось жваво розмовляють. Нікому й діла нема до моїх переживань. Я не розберу їхньої веселої балачки, до мене долинає лише сміх і обривки слів − то Васька, то Ромки. Мабуть, Васько вже й думати забувся про мій цілком можливий сором, і тепер ось, розмахуючи руками, щось вибріхує Ромці.
− Ха−ха−ха!.. − ого, як здорово гиготить Ромка, це ясно, хто для того так старається, − та невже…
− А то!.. − переконує про щось його Васько. − Правда!..
Ну−ну, чую, мій друзяка таки трохи переборщив, бо Ромка не дуже йме віри.
− Ага… Як би не так!..
− Не віриш… Та мій Тузел… − ясно, це Васько вихваляє перед Ромкою свого найрозумнішого у світі собаку. Завдяки неабиякому дресируванню, звичайно. − Фас! А він… − і коли це було, щоб Тузелик виконав хоч би одну Васькову команду? Окрім тієї, коли його кличуть їсти?
Звертаємо з дороги до верболозу. Чую, як Васько каже Ромці, що ми вже майже прийшли. Поодаль пасеться та ж сама череда, корови жадібно понахиляли голови до трави. Одна, бачу, чорно−біла, відбилась від гурту і давай вибрикувати пасовиськом − мабуть, щось її вкусило, може, ґедзь, і тепер вона, збісившись, гасає, як ненормальна, понад берегом, мотаючи в різні сторони закрученими рогами. Протаскавшись разів зо два довкола корів, байдужих до всього, окрім соковитої трави, вона знайшла, на свою біду, крайню корову і садонула її рогами під боки. Та мусила відірватись від паші, круто розвернулась, наставила роги і дала рябій забіяці відкоша, від якого в несамовитої, здається, вгамувався бойовий дух. Вона трохи опам’яталась і кудись подалась, при цьому звично задерши хвіст. Розлючені вигуки пастухів заспокоїли, врешті−решт, їх обох, і корови знову приступили до своєї вечері.
Поки татко прихиляв наші велосипеди до куща та відв’язував від них поклажу, ми втрьох подалися до кринички: Васько, за ним Ромка, а потім уже непевно чеберяв і я. Трава біля джерельця була вим’ятою, повсюдно виднілися сліди від коров’ячих ратиць. Якась ряба чи чорна недавно паслася біля самісінької криниці, бо обсунула ногою її стінку та скаламутила воду. Зеленої маленької жабки на дні за цією муттю не було видно, мабуть, втекла геть від такої напасті. Як ми не придивлялись, але так і не побачили, як струменить підземне джерело. Васько навіть кинув стебельце на воду, але воно не гойдалось, як минулого разу:
− Це вже не криничка, а якась калюжа, − зітхнув він, − корови пообвалювали.
− Ті гнилі дошки хоч як, та захищали, − додав я, − а ми поспішили поприбирати.
− Якби ж було знаття, то…
− І оце ви хочете сказати, що в моєму крані вода − з цієї калюжі? − чваньковито промовив Ромка. − Там вода чистенька, а це?.. Що?
Нам не було що йому відповісти. Навіть Васько нічого не зметикував на цей раз. А Ромка продовжив:
− То звідси вода тече у річку? А я, дурний, вуха порозвішував! А вони мені, − це він про нас, а більше – про мене, − понаговорювали! − Ромка кинув поглядом довкола: − Ну, і де той потічок, по якому вода біжить до річки?
Все. Добалакався. Уявив себе бозна−ким, а тепер маю. Бригадир, бачите… А правильніше – безсоромний хвалько. Я тільки мовчки знизав плечима. Васькові що? Він цієї дурної розмови не заводив. Ну й тепер думай, у кого довший язик − у мене, чи в усіх дівчат нашого класу, разом узятих? Тут все−таки на допомогу прийшов Васько:
− А гляди, він просто пересох? Га? − припустив він, чухаючи лоба. Я вже давно помітив: коли Васько над чимось напружено думає, то починає шкребти нігтями як не лоба, то потилицю. І найчастіше на математиці, коли Олена Іванівна викликає його до дошки та задає приклади на додавання чи віднімання. Тоді Васько старається з усіх сил і більше намагається вгадати правильну відповідь, аніж порахувати. Звичайно, йому ще ніколи не вдавалось вірно відповісти з першого разу. Ба, навіть з другого чи з третього… Тоді наші славні відмінниці починають дружно підхихикувати, та ще й підказувати Васькові завідомо неправильну відповідь, поки не позамовкають від суворого вчительського погляду. Олена Іванівна пожурить Васька, відправить його назад за парту, а я в цю мить пригинаюсь якомога нижче над столом та роблю вигляд надзвичайно заклопотаного учня, що якнайстаранніше рахує приклади, і для якого ну просто більше нічого не існує у світі, окрім математики. А вчителька обведе поглядом поверх окулярів клас, підшукуючи чергового грамотія. “Фу…“, − я зітхну полегшено, коли вона викличе до дошки дораховувати непосильну для Васька задачку чи то Свєтку, чи Ольку або Алку − котрусь із тих цокотух, які тільки−но йому завзято шепотіли, що треба й що не треба. А те самовпевнене дівчисько, вийшовши на клас, і само переплутає, що воно підказувало та яка ж відповідь правильна, й зопалу виведе крейдою обов'язково якусь дурницю − ну, приблизно таку, яку міг успішно намалювати й Васько. Потім, хизуючись, переможно повернеться до всіх нас, дивіться, мовляв, яка ж та задачка легесенька. Олена Іванівна гляне на дошку, потім на свою розумницю−відмінницю і здивовано підніме брови:
− Це все?... Ану, рахуй−но ще…
Тоді в класі вибухне дружний хлопчачий сміх. Антон навіть почне показувати пальцем і братись за боки, за що його, неповороткого, першим на перерві і будуть мотузити наші дівчата.
− Ну, як там наша водичка? − до нас підійшов тато. − Холодненька? − він глянув на криничку, заклопотано присівши біля неї. − Оце−то та−а−к…
− Засипалась… Корова обвалила… − сумно глянув на мого татка Васько. − Нема тепер кринички.
− А вони мені ще розказували, що з кринички річка набирається! А я вірив… − гордовито заявив Ромка.
− Це, хлопці, ще не біда. Давайте−но відро, − звернувся він до нас, − поправимо! − він заходився вичерпувати каламутну, впереміж з болотом, воду з криниці. − Виливайте під кущ, хай тут буде чистенько.
Ми заходилися допомагати таткові. Відро з багнюкою, хай і не повне, було важкеньким, і тому носили його до верболозу вдвох із Васьком. Ромка не знав, чим йому зайнятися і знічев’я вертів у руках лопату.
− Давай і я трохи поношу… − обернувся він до мене. − А то ж стою отут без толку.
− Нічо−о, ми ще не втомились! − а насправді мені не хотілось, щоб Ромка почав носити відра з багнюкою − хай побачить, що хоч про сьогоднішню роботу я йому вранці не збрехав.
− Та−а−к, хлопче, давай−но мені лопату! − тато розігнув спину. − Треба ще й трохи її розкопати та підчистити.
Він знову заходився біля криниці. Ми більше не носили відер, бо тато розгойдував лопату та далеченько закидав кавалки мокрої землі, а сиділи навпочіпки рядочком, слідкуючи за татовою роботою.
− Та, а може, хватить? − непевно запитав я, намагаючись підсобити йому хоч словом.
− Іч, який ти швидкий! − він змахнув з чола краплини поту. − Яка робота, така й вода. Добре потрудимось, то й добра вода буде.
− А в моєму крані завжди вода чиста! − вставив своє Ромка, зайвий раз натякаючи на своїй правоті.
− І тут буде чиста! − тато на хвильку зупинився перепочити. − Ось тільки мул хай трохи всядеться.
Він викинув ще з добрий десяток лопат землі.
− О−о! Ну тепер, здається, досить, − тато виліз із розчищеної і поглибленої ямки, яка ще зовсім недавно була криничкою, − дивіться, он! − і показав нам кінчиком лопати на її чорну стінку. Ми відразу всі втрьох з цікавістю всунули свої носи туди, куди він показував: обвалюючи донизу маленькі липкі грудочки землі, в ямку набігала вода. Тато колупнув у тому місці лопатою ще раз − глибше, і джерельце заструменіло веселіше, навіть стало чутно, як дзюркоче водичка. Ямка знову ставала криничкою. − Тепер ще закопаємо стовпчики, зробимо новеньку цямрину, пофарбуємо…
− І почепимо нову чашку на кілочку, − я згадав про ту, розбиту, − цілу!
− А де вода під землею береться? − Ромка все ще спостерігав за джерельцем. − Тут ось, зверху, сухо, − він навіть притупнув ногою, показуючи, що його нога не вгрузла, принаймні, в землю по коліно, − а там − вода тече!
− Ну, як де? З дощів. Просочується помаленьку крізь землю, набирається… − тато почав переглядати стовпи − якого де краще закопати.
− А хто так придумав, щоб у криницях була вода? − продовжував допитуватись Ромка.
− Та, напевно, тільки Бог таке й може… Більше нікому.
− А для чого?
− Ти, Ромко, сам подумай – ти воду п’єш?
− П’ю…
− Отож. І всі п’ють. Без води − ні туди і ні сюди. Без Божої волі тут не обійшлося.
− А хто він такий − Бог?
− Бог? − тато на хвильку замовк. − Це така велика мудра сила, що керує світом − і людьми, і всім, що де тільки є. Посилає на землю і тепло, і світло, і дощ. От криничка водою й набирається та нам напитися дає.
− То ж тільки що в ній води не було. Одна каламуть!
− Це вже люди самі повинні слідкувати, щоб вода чистою була.
− Як оце ми зараз?
− Ну так.
− І всі−всі слідкують?
− Ба, ні… Якби ж то так. Куди тільки не глянь − повсюдно водичку не бережуть. І в ставках, і в річках, та навіть у морях − яке завгодно сміття плаває. І майже нікому до цього нема діла.
− А чому люди так погано чинять? − обурився Васько.
− Бачиш, Ваську, все починається з малого, − відповів йому тато, − ось ти, приміром, обгортки з цукерок куди викидаєш? Під ноги?..
− Ну… − трохи знітився Васько, − буває й таке…
− Отак і всі − потрошку, потрошку… І, дивись, скоро ніде чистого місця не залишиться. А про те, що землю берегти треба − не відають.
− То взяв би Бог та забрав би у людей воду. Раз вони таке роблять! − злісно промовив Ромка. − Хай знають!
− Та воно, хлопці, може, колись так і буде.
− Що, Бог забере воду? − недовірливо запитав Васько. − А Олена Іванівна казала, що він добрий.
− Ні, Бог води, звичайно, не забере. − Тато тим часом вже докопав ямку для стовпчика, − ану, несіть−но його сюди, − показав рукою, якого саме стовпця йому треба, − отак, о−о! Ставте. Я буду копати наступну ямку, а ви засипайте та втрамбовуйте. Скоріше діло піде!
− То куди ж вода подінеться? − нагадав Ромка, притримуючи стовпа, а ми із Васьком з усіх сил старались трамбувати землю якомога міцніше, щоб добре трималася майбутня цямрина.
− Якщо люди й надалі будуть так з нею обходитись, то вона нікуди не зникне − не думайте. ЇЇ просто неможливо буде пити! А хіба це не те ж саме, що й нема?
− А скажіть, де вода найбрудніша? У річках чи в криницях? Звідки в місті вона приходить у квартиру − до крану? − і Ромка сам відповів на своє останнє: − Ну, правда ж, із річки!
− Та повсюдно того нещастя вистачає, я вже казав. У містах − заводи і фабрики воду забруднюють, та й не тільки її.
− А я знаю, знаю! − спохватився Ромка. − Мені з нашого вікна видно! Дві високі труби. Ну як… − він оглядівся довкола, − ну як… Та тут у вас нічого такого високого й нема. То з них завжди валує дим! Геть, мабуть, і вночі.
− От бачиш… І з повітрям − теж саме. Отим і дихаємо. А в селах − на поля всяку всячину для рослин сиплять. А вона потім − у воду, та в криницю, − додав тато.
− І що, я оце п’ю вдома якусь погань? А на смак − наче нічого, − Ромка навіть перестав тримати стовпа, взявши руки в боки.
− Ну звичайно, її очищають. Для того будують водоочисні споруди. Але ж все одно повністю очистити не можуть.
− А в криницях хто чистить? − запитав Васько, тягнучи таткові чергового стовпчика.
− Хто, хто?.. То вже кому прийдеться… Кому не лінь. Хіба як нам оце зараз. Гуртом. Та ще той, хто цямрину колись давно сюди поставив, − посміхнувся тато.
− А отак! − не видержав Ромка. − Значить, у місті вода чистіша! І ваша брудна туди не потрапить!
− Було б ліпше, якби її взагалі засміченої не було, − зауважив тато, − але звідки ти взяв, що вода з криничок не потрапляє до річки?
Я відразу нашорошив вуха − ну−ну, послухаємо. Може, завчасно ще себе думками невеселими мучив?
− А ось, гляньте, − повів своєї Ромка. − Ніяка вода з кринички не витікає, ні тепер, ні колись! Он − і сліду від потічка нема!
− Е−е, Ромко, ти тут трошки не вгадав, бачиш − онде травичка густенька росте? − татко показав на кущики соковитої трави, що росли один за одним − ніби рядочком.
− Бачу, − нерозуміюче бовкнув Ромка. − І що?
− Отож бо й воно. Чому, ви думаєте, там трава найкраща? − звернувся тато до всіх.
− Ну… − почав було я, але Васько мене перебив.
− То її ще корови не встигли витовкти!
А Ромка лише нерозуміюче знизав плечима.
− Чому? − перепитав він татка.
− Бо там земля найвологіша, і травичка від того росте найвища.
− То там і є потічок? − пустив здогадку Васько, − ану… зараз гляну. − Він взявся розгрібати траву ногою: − Нема!
− Так я і знав! − кинув Ромка.
− Це від того, − продовжив татко, − що давненько не було дощу. От потічок і пересох. А тільки піде дощик, водички прибавиться, і побіжить вона тоді у ставок.
− Ти ба… А я ж казав! − запишався від власної прозорливості Васько. − Ще раніше!
− Ну, то це ж у ставок, а не в річку! − не здавався Ромка. − А то ми з Назаром ніяк не доберемо, звідки вода в крані − із річки, чи з кринички?
− Я тільки сказав, що всі річки беруть воду з джерельця. − промовив я, не знаючи, по правді, що робити − чи то виправдовуватись мені, чи ні.
− Тут, козаки, виходить так − ви обоє правду казали. І ти, − до мене, − і, − кивнув Ромці, − ти теж.− Тато поставив останнього стовпчика: − Засипай! Тут, бачиш, ось яке діло: вода кругом одна − і в річці, і в ставу, і тут, у криничці.
А у мене десь всередині, здається, у грудях, заворушилась і солодко заспівала надія на те, що, може, хоч не буду посміховиськом. Але тут кудись понесло Васька:
− Як це одна? − запитав Васько, трамбуючи землю навколо стовпа. − У ставку тепла, що вже купатись можна. Скільки хоч! А тут − холоднюча!.. Правда, Назар?
Це Васько вже, точно, хоче нагадати, як ми сюди ходили вдвох по воду. А він навіть вмивався! Та змовчав би краще! Мені потрібно підтримати свого товариша, бо й він мене, бува, виручає, коли прийдеться. А в той же час, я дуже не хочу говорити зараз будь−що таке, що хоч би трішки суперечило словам мого татка. А то, чого доброго, Ромка з мене почне таки підхихикувати… Або й дражнити. Криничник, мовляв… Чи ще щось придумає. І хто оце зараз тягне тебе, Васько, за язика? Еге, мабуть, оце так само, як і мене сьогодні зранку! Тому я, набурмосившись, насилочку витискую з себе:
− Угу−у… − не сказав, а прогудів.
Тато не звернув уваги на моє угукання, видно, подумав, що я занадто заклопотаний роботою.
− Бо ж вода вся між собою пов’язана. Як сонечко пригріє, випаровується у хмари, потім − дощем на землю. Хіба ж ви не знаєте?
− Та чули… − розуміюче кивнув Ромка. − У школі.
− От бачите… − тато почав приміряти дошки до затрамбованих стовпчиків. − Ось ця, здається, сюди підійде, та−а−к… Підпиляємо… Ага, так значить, і на землі на одному місці вона не застоюється − у криничку, звідти − до ставочка, потім − до річки. І так завжди. Але вода в крані − то правда, вже з річки береться.
− Ну, а що я казав? − Ромка подивився на мене. − З річки!
Та мені вже було що йому відповісти
− Зате ж річки починаються з криничок, − на цей раз я вже заговорив упевнено, не так, як ото бундючився перед Ромкою зранку, видаючи з себе зарозумілого всезнайку.
− Так, хлопці, не сперечайтесь, годі, − татові явно починало не подобатись наша сварка. − Краще придержи−но дошку, − звернувся до мене. Ми всі втрьох, наввипередки, кинулись допомагати. Тато засміявся:
− От чудасія!.. То сам ні один не здогадається, а то цілою купою накинулись. Дивіться, дошку на шматки не розірвіть! − пожартував він. − Не тільки ж із цього джерела до річки вода пливе. Їх, таких криничок, потрібно сотні, можливо, і тисячі, щоб ріка набралась.
Ми позамовкали. Тільки сопіли. Я − задоволено. Це від того, що все так добре для мене завершилось. Слава Богу, теперечки Ромка не діставатиме. Васько посопував трохи ображено, мабуть, тому, що мій татко прийняв нас за ледачих тугодумів, і це зачепило Васькове самолюбство. Ромка? Та про нього вже все ясно, як білий день, − хоч і не виграв суперечки, але ж, видно, дуже хотів, щоб по його таки вийшло. Навіть для цього в таку далечінь не полінувався йти. Думав, що отут всім втре носа, мовляв, я не тільки вмію дрючком болото розбризкувати чи собак даремно тривожити, а й ще багато чого знаю. Сам собі я мушу признатись, що він і справді не такий дурний, як мені думалось раніше. Хоча б тому, що він говорив те, що знав, а я ж безсоромно повчав його тому, у чому сам мало що тямив.
Татко почав прибивати дошки до стовпчиків у два ряди. Цямрина була невисокою, якраз по мої кишені в штанах.
− Та−а… А вона така низенька й буде?
− А зроби вище, як тоді чашкою води зачерпнеш?
− А−а−а…
Татко вправно орудував молотком, дошки неначе приклеювались до стовпів: бум! стук!! грюк!
− Ет… Подай−но мені цвяха… Ти бачиш, який сильний вітер? − запитав чи то нас, чи то себе, навмання грюкнувши молотком по дошці. − Як повіяв… Гвіздка скрутив!
Я витяг із сумки кілька цвяхів:
− То надворі ж наче тихо… То, може, протяг який… − відповів я знаюче.
− Ха−ха−ха… − чомусь почав сміятися тато. − А ти думаєш, чим же мені цвяха оце зігнуло?
Слідом за ним почав хихикати Васько, а Ромка лише водив головою − то на мене, то на татка. Я ж тільки й знизав плечима та щось промимрив і самому незрозуміле йому у відповідь, відчуваючи, що червонію, толком не знаючи, чому.
− Вітер! Вітер зігнув! − сказав крізь сміх тато. − То так кажуть, коли цвях від неточного удару гнеться. А ти й повірив!
Сміятись почав і Ромка. А я не знав, що мені зробити краще: надутися, і удавати з себе дуже ображеного, чи посміятися в такт Ромці або Васькові. Ти ба, купили… Але, пам’ятаю, колись, здається, тато казав, що на ображених воду возять. Їздовим мені бути аж ніяк не хотілось, і тому я вибрав друге. Мій сміх, спочатку трохи награний, поволі ставав веселішим, піднімаючи мені настрій, що був все ще трохи ніяким після усіх моїх сьогоднішніх переживань.
…Згодом купка дошок перетворилась на охайну цямрину. Біля неї тато запхнув у землю рівненького кілочка, якого теж, виявляється, привіз із дому. Я розуміюче дістав із торбини чашку і хотів було вже її скоренько почепити. Але тато зупинив мене:
− Не спіши… А фарбувати?
Я ляснув себе долонею по лобі, начебто та ньому сидів комар, − точно!
Фарба була голубою. За кожним новим татковим мазком криничка начебто одягала на себе нові красиві шати, і сама, здивована, милувалась собою, виглядаючи з отвору в цямрині дзеркальцем уже не каламутної, а чистої водички.
− Ну, здається, все… − тато витер руки, присів на траву. Ми повмощувались коло нього, милуючись нашою роботою.
− Гарн−о−о… − протяг Ромка.
− Еге… − тільки й додав Васько.
А я мовчки, з поважним виглядом, почепив на щойно пофарбований кілочок чашку. Тато спеціально його вершечок залишив чистим, щоб чашка не забруднилася свіжою фарбою. Та й хто коли підійде напитись води, то буде бачити, що то на кілочку місце для чашки.
− А я хочу сюди ще й лелеку! − раптом вирвалось у мене. Я сам не знаю, звідкіля вона в мене взялася − ця думка. Бо ще хвильку тому ні про що подібне й не думав. Може, у моїй пам’яті промайнуло недавнє сонне видиво − веселкова смугасто−різнобарвна дуга, сивий дідусь Туман та білий−білий червонодзьобий лелека…
− Якого ще лелеку? − першим зреагував Васько.
− Якого−якого… Білого! − трохи роздратовано відповів я. Ну як він не розуміє, що тут лелека просто необхідний! − Такого, як он − в рогозі, бачите, стоїть? − я показав їм рукою. − Жаб чатує!
− Ге, то візьми злови та прив’яжи. − насмішкувато кинув Ромка.
Це розізлило мене остаточно:
− Тю, ну ти нічого не розумієш! Я кажу, щоб ото його змайструвати. І поставити біля кринички.
− А для чого він тобі, − Васько бликнув на мене, − тут здався?
− Ет!.. І ти туди ж. Щоб гарно було.
− А хіба й так погано? − ображено обізвався Ромка.
− Гарно… − погодився я, − а хочу, щоб було ще краще. А ви… Хай буде охоронцем біля криниці, щоб нікому на думку не спало ні порваних чобіт, Ваську, біля джерельця кидати, ні чашки бити. Ясно?
Я так розпалився, що для більшої переконливості своїх слів аж руками почав розмахувати. Хлопці позамовкали.
− Ну, то як, козаки? Буде діло? − запитав тато, що до цього часу тільки мовчки слухав.
Васько за звичкою пошкріб потилицю:
− Та нехай… Може, так і справді краще, − торкнув ліктем Ромку. − А ти? Як?..
− А що я? − він уже перестав хіхікати і ніяково додав, − я − як і всі… Лелека − то й лелека.
− Тоді щось придумаємо. Зробимо й лелеку. Тоді, хлопці, криничку здаля видно буде. Хто не йтиме, побачить. Захоче пити − нап'ється.
Хоча я й почав мову про птаха, сам же поняття не мав, як його змайструвати. Проте при хлопцях соромився про це запитати татка. Ще скажуть, тільки якщо захотіти чогось − то він мастак, а як до діла…
28. Художниця.
Прийшли додому вже смерком. Я відразу з порогу гордо повідомив радісну новину мамі:
− Такої кринички більше ніде нема. Ти б побачила!
− Справді?.. − усміхнулась вона.
− Так! А ще коли поставимо біля неї лелеку, її всім−всім буде видно! − захоплено розповідав я. − І воду питимуть!..
− Ви у мене обоє молодці! − розділила зі мною радість мама.
− Мам, ти в мене найкраща у світі! − і кинувся в її обійми…
Вже за вечерею (а я жваво молотив за трьох − запихався смаженою картоплею) запитав татка:
− А як же зробить того лелеку?
− Візьмемо товстенький кусок фанери, десь у сараї в мене був, та ви намалюєте на ньому боцюна.
− Та хіба ж я гарно вмію малювати?..
− А Васько?
Я тільки махнув безнадійно рукою:
− Е−е−е… А я думав, що лелека буде із соломи, як отой солом’яний бичок, знаєш?
− Е ні. Солома довго не постоїть − так не піде. Зогниє… Як не вийде в самих, то, може, кого попросите. Он Свєтку можна, − підморгнув тато.
− Свєтку? − від згадки про неї в мене відразу очі почали щось шукати під столом. − Після вчорашнього шльопанця?! − і прикусив язика… Мабуть же, мама ні сном ні духом не відає про те, чого це я раптом опинився зверху на сусідській веранді.
− А що такого було вчора? − удавано здивувався татко.
− Ну як же… − запнувся я.
− А−а−а!.. − він начебто пригадав. − Ну, ти ж тапками розкидатися більше не будеш?
− Які ще тапки? − запитала мама. − А чого це я до сих пір ще нічого не знаю?
Мій погляд на цей раз прямо−таки поселився під столом, і, здається надовго.
− Та нічого особливого!.. Потім розкажу, − прийшов мені на виручку тато. − А то в хлопця картопля вихолоне. А Свєта вміє малювати? − він знову звернувся до мене.
− Угу… − зиркнув я на нього спідлоба.
− Ну от! Потім лелеку залишиться випиляти та пофарбувати − ось і все.
− А дзьоба − червоним! Ти ж тільки не забудь знайти фанеру, добре?
Свєтка і справді малювала найкраще за всіх у класі. ЇЇ таланти визнавали не те, що тільки ми з Васьком, а навіть всі хлопці й дівчата нашого класу. Найкраще в неї вдавалися всілякі квіточки. Хоч ми, хлопці, таким не займалися і дещо зневажливо відносились до її ромашок з тюльпанчиками, та скоса крадькома позираючи на Свєтчині малюнки, таємно визнавали, що вони куди кращі, аніж наші недолугі гоночні автомобілі, танки, трактори чи ракети і ще казна−що… Це тільки дівчата не приховували свого захоплення, та, запускаючи очі під лоб, благоговійно шепотіли:
− Яка краса… − і, не забуваючи про свою вигоду, підсовували Свєтці альбом, − ти ж мені, мені намалюй так само. Бо−о… Яке гарне!..
А далі, не зважаючи на всю спокійну та мирну красу Свєтчиних тюльпанчиків, між прихильницями її таланту звичайно розпочиналася сварка:
− Ну, і куди ти сунеш свій листок? Чи не бачиш, я перша свій альбом поклала!
− Не правда! Я ще вчора зі Свєтою домовилась. Ну скажи їй, Свєт!..
І пішло−поїхало… До кінця уроків пристрасні цінительки образотворчого мистецтва устигнуть так між собою перегризтися, що замість холодної зброї в їхніх руках опиняться і легко підуть у хід ті чисті аркуші й альбоми, на яких щойно малося творитися щось прекрасне… А ми, хлопці, задоволено потираємо долоні: сьогодні дівчиськам не до нас і нікому буде бігати жалітися Олені Іванівні.
Наступний день приніс для нас із Васьком передбачені негаразди: на чималому, вищому за мене, листі фанери, ми, мабуть, сто перший раз силувались намалювати птаха. Спочатку старався я − то дзьоб вийде короткий, то нерівний… Як почав малювати з тулуба − голова не поміщається. Вмістилося все − то на лелеку зовсім не схоже… От морока!
− Дай−но я ще раз попробую, може, в мене як та… − Васько від напруження геть і язика висолопив, та все одно було видно, що художник із нього теж нікудишній: якщо голова в лелеки помістилась, то ніг нема куди подіти. І його лелека більше змахував чи то на качку, чи то на гуску. Толку було мало. Тільки фанера від розтертої крейди побіліла − ото і всі сліди нашої натхненної роботи. Ми присіли на травичку. Васько витер лоба, який у нього теж був чомусь у крейді, та розпачливо промовив:
− З такими художниками, як ми, можна вимальовувати цілий рік. Слухай, − він повернувся до мене, − а може, Ромка? Хай попробує?..
− Е−е… − відмахнувся я, − здається, марна трата часу. Всю фанеру крейдою заялозить. Так, як і ми. Прийдеться просить… − я кивнув головою на сусідній будинок.
− Кого−кого? − Васько аж рота відкрив від здивування.
− Свєтку, − я вніс повну ясність.
− Свєтку? − Васько аж по колінах плеснув. − Ти серйозно?
Я мовчки кивнув.
− А не ти з нею недавно воював? Що й вертоліт мав прилетіти?!..
− Ну, воював, воював… − погодився я. − То й що? Та ніхто до неї не летів би…
− А ти ж мені що говорив? Забув?
− То я наплів. Пожартував.
− Мені?.. − образився Васько. − Ну, знаєш… − він піднявся, видно, хотів піти геть, та я притримав його рукою:
− Та чого ти? Ну, визнаю − придумав, то що? Хотілось посмішити, а ти… Відразу надувся. Жартів не розумієш, чи що?..
Васько трохи охолов:
− А про шльопанці теж брехня?
− Ні, а от про шльопанці − чиста правда. Свєтчина мама дійсно хотіла викликати пожежників, щоб зняли з веранди. Тільки не вертоліт, а машину з драбиною.
− І ти думаєш, стане Свєтка тобі малювати? − нахмурено протяг Васько. − Чекай, чекай… Прямо зараз! − він з недовірою бликнув на сусідську хату.
− Не знаю… А коли гарно попросити? Та й хіба ж ми для себе?
− Ти собі як хочеш − іди та проси. А я не піду, − вперся Васько. − треба вона мені, як… Подумаєш!
− Ваську, нам треба сходити вдвох. Тьотя Валя мене самого й на поріг не пустить. “Не займа−а−й мені Свє−є−ту, не займа−а−й мені Свє−є−ту”, − перекривив я її. − Теж мені друзяка!
На Васька, бачу, це подіяло, хоч спочатку він і не дуже подав виду:
− Ну здався тобі той лелека!..
− То що, підемо?
− Сходимо… − нехотя витиснув Васько, − хіба ж від тебе відчепишся? Як уже прилипнеш, то…
− Буде добре, коли Свєтка на лавці.
Ми виглянули на дорогу. Та марно − лавка стояла порожня.
− Давай пройдемося попід її тином, може, вона на подвір'ї…
− Ага…
Начебто знічев’я, прошвендяли туди−сюди по дорозі, скоса поглядаючи крізь штахетник: Свєтка гралася у дворі, тільки не сама − з нею разом скакала в класики Танька, наша однокласниця. Придумала ж, коли їй іти в гості?
− Ну що, зайдемо?.. − нерішуче запитав мене Васько.
Я заперечливо погойдав головою:
− Підождемо, поки ця піде… Танька.
− То ми ж так можемо чекати до самого вечора!
− А як Свєтка зараз розійдеться та почне верещати не своїм голосом, а Танька підхопить?..
− А ще коли тьотя Валя вдома… − закотив очі під лоба Васько.
− Може, вона зараз на роботі, − підбадьорюю одночасно себе і його.
Кінець−кінцем було вирішено дочекатись, поки Танька помете додому. А нам тільки й залишалось незрозуміло скільки часу пасти гусеняток та раз по раз поглядати через тин на безкінечне дівчаче скакання в класики і думати, як ото безневинно підійти до Свєтки та розбудити в ній талант художниці. Ждати дійсно прийшлось довгенько − після класиків вони почали робити нові зачіски лялькам, а їх у Свєтки до біса − десятків зо два. Васькові надоїло:
− День пропадає! Зараз би оце вже й курінь зводили. А так…
− Та ще ж, здається, тільки обід. Ну, і потім, ти, здається, теж хотів криничку. Щоб гарна була, − зауважив я.
Васько промовчав. Нарешті! Свєтчина хвіртка рипнула, і звідти, підскакуючи то на одній, то на другій нозі, випурхнула Танька.
− Приходь!.. − долинуло до нас.
Пішла… За дві секунди ми опинилися біля Свєтки, яка все ще стояла на дорозі та проводжала подругу поглядом. Вона, побачивши нас, хотіла шмигнути за хвірточку, та я її випередив, заступивши шлях. Свєтка злякалась:
− Пусти, ну!.. − вона спробувала відштовхнути мене від хвіртки. − Я сказала!..
− Ти почекай…
Помітивши, що Свєтка зараз всього−на−всього закриється в хаті, в розмову втрутився Васько:
− Ну й ніхто тебе не держить!
− А чого ж на подвір’я не пускає? Підождіть, хай тільки моя мама прийде, − багатозначно пригрозила вона, − тоді побачите!
− Та не зачепить тебе ніхто! − уже і я почав заспокоювати Свєтку, тихенько про себе радіючи, що хоч зараз тьоті Валі нема вдома. − Чесно!
− Ми зовсім в іншій справі... − Васько навмисне не договорив до кінця, мабуть, для того, щоб зачепити Свєтку за живе, − але коли ти така вперта, то…
− Та що ви хочете? Кажіть! Поки я добра… − Свєтка передумала штурмувати хвіртку і всілась на лавку.
Ну, це вже хай не бреше! Я гарно вивчив її звички і знаю, що свою поблажливість до нас вона демонструє даремно, бо ж сама, певно, вже згорає від нетерпіння − що ж ми такого хочемо їй сказати? Особливо тоді, коли, глядь, можемо й передумати. Та на цей рахунок усі дівчата − однаковісінькі!
− Свєт, нам треба… − почав несміливо я. А що, як візьме та пирхне оце зараз? Криничка буде без лелеки…
− Вам вічно щось від мене треба! − зверхньо відрізала вона.
− Ну−у, це не зовсім і нам… − прийшов на допомогу Васько.
− А кому?
− Не знаю… Усім. Треба лелеку. Щоб ти намалювала, − уточнив він. − Самі − ну ніяк.
− Ми пробували. Не виходить, − якомога спокійніше додав я.
− Лелеку?! − здивувалась Свєтка і закопилила губу: – що, що, а такого я від вас не очікувала. А він вам нащо?
− Тут, бачиш, − почав пояснювати я, − ми з Васьком почистили криничку. Польову.
− І цямрину нову змайстрували, − вставив Васько. − Джерело геть занедбане було.
− Самі? − не повірила Свєтка.
− Та ні… З моїм татом. Ромка ще був. Усі разом.
− Так би й говорив, що твій тато її зробив, а то − “ми−и−и”, − перекривила вона.
Я мусив її колючку пропустити крізь вуха; аби−но це було якимсь іншим разом, то… Ой, ні − не подарував би! Але тепер мушу змовчати…
− Було б дуже гарно, якби біля кринички поставити лелеку. Білого. З фанери.
− Ми потім його і випиляємо, і пофарбуємо. Ти тільки намалюй. Отакого−о великого! − Васько підняв догори руку.
− Ну−у, припустимо−о… − протягла Свєтка. − Я намалюю. − А через хвильку хитро так додала: − Якщо ви мені скажете правду.
− Яку правду? − аж підскочив Васько. Було видно, що його терпіння не вічне, і то − заради мене. − Та ми ж хіба тобі брешемо?! Ну скажи їй! − звернувся до мене, на що я ствердно кивнув головою. − А ні, то Ромку покличемо, він докаже!
− Не переживайте − про криничку я вам повірила, і про лелеку − теж. Я − про пилку.
− Про пилку? − я миттєво зробив вигляд, що взагалі не розумію, про що мова. − Про яку ще пилку?
− А то ти не знаєш!.. − задерла свого носа Свєтка. − Як скажеш, куди її носив − намалюю вам того лелеку. А ні−і… − вона піднялася з лавки, показуючи, що розмова закінчена, − як собі знаєте!..
− Та то ж я дрова ходив пиляти! − для правдоподібності я навіть ляснув себе по лобі. − Я вже й забув!
− Розкажи−розкажи, забув він! − скривилася Свєтка. − Так я вам і повірила.
− А що? − виразив чисте здивування й Васько.
− А нічого, − вона вже почала сердитись, − ви думаєте, я дурна?!
− Та ні… − тільки й спромігся промимрити я.
− Якби ти справді таскав тоді пилку дрова різати, − Свєтка наблизилась до мого самісінького носа, − то що, ти б мені ще тоді про це не сказав би? А не називав би мене рябою. − Вона торжествуюче взяла руки в боки та відставила одну ногу, покручуючи нею на самій лише п’яті. − Не хочете, як хочете. А я піду. Пусти!
Я відчув, що червонію. Ні, не від сорому, а від розпачу. Васька ж навпаки − почав душити сміх від тієї “рябої” Свєтчиної згадки. Тут хоч бери та плач, а йому смішно! Ото єдине, що тільки бликнув на нього з німим докором − не можу придумати, що робити далі, а тобі − хіхікання в голову полізло. Але Васько не зловив мого розпачливого погляду, а взявся за Свєтку сам − рятувати наше безнадійне становище:
− Слухай, Свєт! Хоч правду? Скажемо! − зупинив він її. − Скажемо, Назар? − Повернувся до мене. Я тільки знизав плечима, мовляв, бреши, що хочеш… Але Васько цього разу, на мій великий подив, брехати не став, а мені залишилось тільки витріщати на нього очі. А Свєтка − то аж рота роззявила.
− Знаєш, де верба на ставу, ота, похилена?
Свєтка зморщила носа:
− Ну−у, здається… По−моєму, бачила. Така, що у воді лежить?
− Ага… − Васько змовницьки зашепотів, − ми там таке!.. Таке будуємо… Що… − чесне слово, якби Свєтка ото тільки могла, то вона б Васька, здається, оце зараз би проковтнула разом з нашою таємницею. До чого ж їй було страшенно цікаво! − Справжній курінь. Як у індіанців. На воді! Настил! Ми на малюнку бачили.
Та Свєтку, по−моєму, не особливо цікавили подробиці нашого секрету. Для неї найголовніше − дізнатись, що ж ми такого від неї приховували. І ось − домоглась−таки… Отак! Мовчали−мовчали, та й на тобі: таємниця розпливалась прямо в мене на очах… Я вже трохи й злий на Васька − хай би краще тримав язик за зубами. А з іншого боку − куди було діватись?
− А мені покажете?
− Ми ще не закінчили, − обізвався я, − там чимало роботи.
− Та скільки там її! − Васька, за звичкою, понесло хвалитися. − Раз−два, і − готово! Покажемо! Через пару днів.
− Добре, − погодилась Свєтка. − Несіть свою фанеру. Тільки ж дивіться! − пригрозила вона пальцем.
− Ти тільки не розказуй нікому… − попросив Васько. − Добре?
− Треба воно мені! − пхикнула Свєтка. Тепер, коли таємниця перестала бути таємницею, вона, здається, втрачала до неї всілякий інтерес. Ну, піде з нами, ну, прогуляється, ну − подивиться… Хай!
Я погнався за фанерою. Це добре, коли біля кринички все ж буде лелека… Що не говори, а гарно повинно вийти − і джерельце, і біла птаха.
Ми поставали біля Свєтки. Вона оцінюючим поглядом подивилась на лист:
− Такий великий?
− Щоб здаля видко було, − Васько знаюче підтримував важкеньку фанеру, − а що, треба меншого?
− Вам видніше, − байдуже промовила вона. − Такого, то й такого. − Вона озирнулась на нас: – А ви чого поставали? Йдіть собі у свій курінь!
− Ми думали − щось допоможемо, − попросився Васько, − подивимось…
− Еге! Вас тут тільки й не вистачало! Помічники! Коли намалюю, тоді побачите, − і потягла фанеру на подвір’я.
29. Курінь.
Нам нічого більше не залишалось, як піти геть.
− А давай зараз на ставок! − запропонував Васько.
− А чого ж! Погнали!.. Ось прикрию гусенят, досить з них на сьогодні. Тільки даремно ти Свєтці… − не зміг не дорікнути я, − сам казав, щоб ніхто не пронюхав. А тепер…
− А скажи, що було робити? Хіба не ти закомандував того лелеку? Хоч тобі лусни, а біля криниці постав. Не так було? − огризнувся Васько.
− Так… − мені вже нічим і перечити. − Але ж хіба не красиво?
− Отож і я подумав… Криничка важливіше за наш курінь. Вона − для всіх, а курінь − що? Для нас тільки, − Васько замовк. Потім додав: − Ти не дмися. І мені жаль таємниці. Та, може, Свєтка ще нікому й не скаже! − підбадьорив мене. − Зайду за дротом. Чим будемо настил в'язати? − згадав він. − І плоскогубці прихватимо.
Ми спочатку забігли у двір загнати гусенят, які, осоружні, вперто не хотіли повертатись серед білого дня до загорожі. Після наших криків та ляскання в долоні вони все−таки були змушені повідривати дзьоби від апетитного споришу та ввіпхнути їх у болото біля поїлки. Я зжалився над ними та підлив їм свіженької води:
− Купайтесь! Нема мені з вами коли…
− Візьми щось і Пантері! − згадав Васько.
Я шмигнув на кухню і налив котові повну консервну банку вранішнього супу − хай їсть! Васько погнався додому − за дротом, а я − із супом − до верби. Ніс обережно, щоб не розлити.
Чорний кіт лежав біля дупла.
− Кицю, киць… Пантера… − лагідно окликнув його я. − Хороший. Іди сюди, йди… − і підсунув до нього бляшанку з їжею: − Не бійся, їж…
Котяра, мабуть, пронюхав смачний запах вареного, бо витягнув шию, вбираючи носом приємні аромати. Підвівся, для годиться вигнув дугою спину, шкрябнув пару раз кігтями по корі і неспішно почвалав до банки. Зиркнувши про всяк випадок на мене, чи не задумав я чого лихого, встромив свою широку морду в суп. Їв жадібно, видно, що був голодний і тому по−серйозному взявся за справу. Пантера так захопився поглинанням їжі, що навіть не помітив, коли я впритул наблизився до нього. Навіть дозволив себе погладити. Тільки стрельнув оком − мовляв, не заважай обідати. Бляшанка спорожніла дуже швидко. Затим кіт старанно вилизав банку − мабуть, принесеного супу для такого мішка, як він, було замало. Пантера, закінчивши вимивати язиком посудину, втупився в мене зеленими очима, неначе хотів запитати, чому, мовляв, так мало приніс? Тільки на один зуб…
− Почекай, Пантеро, ось Васько тобі ще чогось підкине… Не тікай!.. − мені закортіло знову доторкнутись до його лисніючої спини, але кіт дозволив зробити це лише раз − і то тоді, коли був зайнятий їжею. А тепер, побачивши мою простягнуту руку, ткнувся в неї мордою, напевно перевіряв, чи не приховав я іще чогось смачненького. Переконавшись, що я не маю для нього більше нічого, окрім ласки, Пантера позадкував подалі від моїх намірів. Проте не сховався у вербовій гущавині, а всівся там, де гілля було для мене затонким, − це щоб до нього ніхто не зміг добратися − та почав самовдоволено облизуватися, інколи все ще насторожено побликуючи в мій бік.
− Нема більше, нема… − я пожалів, що не додумався принести йому супу з півкаструлі.
Прибіг Васько. Через плече повісив моташку дроту, а в руках − плоскогубці та якийсь пакунок − видно, котові.
− Не довго чекав? − Васько кинув дріт і плоскогубці на землю, − поки те, поки се…
− Та ні. Ось лишень Пантеру нагодував. Бач, як облизується? − кивнув на кота. − Але, мабуть, йому хочеться ще.
Кіт перестав займатися вмиванням, а почав переминатися з ноги на ногу − його не на жарт зацікавив вміст Васькового кулька.
− Я йому теж приніс. Голів з оселедців. Пантера! − гукнув Васько. − Обідати!
Кіт не заставив просити себе двічі − тільки−но голови впали на землю, Пантера миттю опинився біля наїдку, не звертаючи на нас і найменшої уваги. Взявши зубами найбільшу, він навіщось потяг її до найближчого лопуха, а потім, неквапно, нахиляючи свою грубезну шию то в один, то в другий бік, поважно розправився зі своєю порцією. Ваську теж захотілось його погладити, але кіт невдоволено відсунувся − не заважай, мовляв. Лише коли всі риб’ячі голови зникли в котячій пащі, задоволено підняв хвоста − мовляв, коли вже вам так хочеться, то можете й погладити. Здійснивши навколо нас своєрідне коло пошани, Пантера вже не подався на вербове гілля, а, запивши солонину водою, вклався біля наших ніг, задоволено мружачи очі. Здається, він почав нам довіряти, бо навіть дозволив пошкрябати себе за вухом. Потім встав, підійшов до молоденького деревця, поточив об нього кігті та й забрався у своє дупло − не інакше, як подрімати. Васько хотів ще й туди засунути руку, та я не дозволив:
− Не чіпай, хай спить. А то ще втече…
− По−моєму, Пантера перестав нас боятись.
− Еге, носи тобі щодня їсти, то й ти до такого добра скоро звикнеш, − пожартував я.
− Ну що, можна й до роботи, − скоріше не запитав, а нагадав Васько.
Ми завзято почали тягати настил. Кругляки, нарізані нами, здавались легенькими тільки спочатку, а потім з кожним кроком все важчали й важчали, як то до них чіпляв хто позаду здоровенні гирі − такі, як у шкільному спортзалі. Нам довелось перебрати багато способів того нашого носіння, але один за інший, здається мені, був не легший: несемо удвох − важко, цупимо кожен по одному, а вільний кінець волочиться позаду та оре берег, неначе плуг,− теж не скажеш, що так легше. Ми навіть спробували їх котити, але й тут не виходило, бо стовпчикам заважали густі бур’яни, зотлілі пеньки та ще всяка всячина, що стирчала повсюдно з−під землі. Само собою, заважали й дерева.
− Ну−у−у… Це тобі не футбольне поле − м’яча ганяти, − Васько присів, обіпершись спиною на дерево. − Уже й чуб мокрий.
− А ти ж казав Свєтці, що роботи тут мало? − вколов його я.
− Тут лише носити важко. Далі буде легше… Давай!
Ми знову взялися до роботи, і вже не тільки Васьків, а й мій чуб теж помокрів. Обоє важко дихали, навіть за комарів забули, які висіли над нами густою тонко виючою хмарою. Проте кляті “поліна” поступово добиралися нашими зусиллями до верби.
− Фу−у… Здається, всі… − я знесилено всівся на одну з дровиняк. − І чого вони такі важезні…
Васько нічого не відповів. Тепер треба було одну за одною носити їх на дерево й укладати ними настил. Добре, що хоч вербовий стовбур такий широкий, інакше хтось би із нас обов’язково скупався б, начепивши на вуха жабуриння, яке встигло затягти всю воду довкола верби. Справа, як і говорив Васько, пішла веселіше: я притримую стовпчика, а Васько, обплутавши його дротом, затискує плоскогубцями. Для надійності. Правда, один раз інструмент ледь не пішов шукати під водою Васькового сандаля, але той вчасно встиг його підхопити.
− А це добре, що ми їх гвіздками не прибиваємо, − зауважив я, − хіба ж можна клепати цвяхи в живе дерево?
− Еге, і особливо тоді, коли ні ти, ні я по−людськи забивати їх не вміємо. Гепали б оце молотком на весь ставок без пуття. − Васько засміявся, видно, пригадав жарти мого тата: − Вітер усі цвяхи позгинав би!
Вовтузитись нам прийшлося довгенько − та гілляка крива, і її потрібно було покручувати, заміняти на іншу, та − тонкувата, відкладали її на край… Врешті решт настил був готовий. Тільки де−не−де в ньому зяяли вузькі дірки − підігнати кругляки дуже точно в нас не вийшло.
− Нічо−о, аби нога не застрягла, − заспокоїв Васько і все ж таки трохи боязко ступив на поміст. − Ти диви, − гордо промовив він, − геть і не гойдається! Ану, ще ти! − мій друзяка аж світився від задоволення.
Я й собі обережно підійшов до Васька. Кругляки зарипіли піді мною, але витримали.
− Не бійся! − підбадьорив мене Васько, − тут і скакати можна. Зараз попробую.
Йому закортіло відразу показати, як він уміє стрибати, та я притримав:
− А тобі не буде жаль ще одного сандаля? І нашої роботи?
− Ти хочеш сказати, що я провалюсь? Та ніколи в світі! − Васько таки, бачу, зібрався проводити додаткову перевірку міцності нашої споруди. − Ось, глянь! − він майже підскочив, але вчасно спружинив ногами. − Бачиш? Ти що, боягуз?
− Я нічого не хочу! І не боюсь! − розсердився я, − дай−но я зійду на берег, а тоді скакай! Хоч і до самої ночі. Тільки тоді не проси мене заново будувати…
Я зліз із верби. Ну, цей Васько! Тягаєш−будуєш, а він тобі − на… Починає іноді займатись дурницями. І не переконаєш… Звідси його не було видно, бо закривало густе вербове зелене гілля, але по тому, що не було чутно ніякого хрускоту, я здогадався, що Васько іще роздумує.
− Ну, чого там стоїш? Скакай, прямо в жабуриння. Покажеш Свєтці велику дірку замість куреня. Краще б подумав, як нам його зробити!
Васько, мабуть, підскакувати все−таки не став. Мабуть, побоявся, що я взагалі піду додому і ніколи сюди більше не прийду. Бо навіщо йому самому той курінь? Сам сяде у ньому та й буде сидіти? А гратись у справжніх індіанців? З ким? І при чому тут боягуз? Чесно кажучи, я додому йти не збирався й близько. Я просто хотів, щоб Васько випадково не потрощив того, про що ми з ним мріяли від самої весни. І, тим більше, Свєтка, чого доброго, не захоче малювати лелеку, так і не побачивши нашого водяного будинку. Ми знову виявимось брехунами…
− Чого насупився? − Васько теж вибрався на берег. − Добре, вмовив… Я хотів перевірити, чи нас трьох видержить. Зі Свєткою, − пояснив він. − А ти відразу запалився!
− Це, по−моєму, тобі горіло, − огризнувся я. − Ще не зробили, а вже ламати. Це ж не з піску фортеця.
Поки ми сварились, з дупла визирнула здоровенна чорна котяча морда. Пантера розтягнув рот, силкуючись хоч би разок нявкнути, та, як і завжди, безуспішно. На якусь хвильку його голова сховалась, потім він вистрибнув із свого лігва, потягнувся, скочив на землю та гайнув кудись у хащі.
− Пантеру й того розбудили, − Васько провів його поглядом. − Десь подався в село.
− Оце йому тільки на помості й підскакувати, − все ще не охолов я. − А не тобі. Ти бачиш, і він уже втік через нашу сварку.
− Все. Досить. Більше не сваримось. Мир? − Васько простяг мені руку.
Я подав свою:
− Ну мир, мир… Тільки більше не скакай.
− Не буду. Вважай, що то я так, ну, пожартував… Від радості. Що настил у нас вийшов непоганий. Краще давай щось будемо робити.
Хижа в нас ніяк не ставала такою, як ми собі її уявляли. Для початку натягали тонкуватих жердин від того впалого обрізаного дерева, пообламувавши з них галуззя. Затим попросовували їх крізь щілини в помості і, пригнувши одну до одної, зв’язували проволокою. Я тримав, а Васько скручував − вийшло щось подібне до двох великих літер “Х”. Тільки дуже кривих та похилених у різні боки.
− Якесь воно в нас, Васько, не того… − з розчаруванням промовив я. − Не те…
− А ти хочеш, щоб тобі все зразу? − він підняв чергову палицю. − Тепер поздовж…
− Все одно криве.
− Ось усе ломаччя як прив’яжемо, тоді й побачиш.
− А на малюнку було кругле… А це − якесь довге.
− Ну чого ти вчепився, − Васькові надоїло слухати мої підказки. − Притримуй краще!..
Я замовк. А Васько, бачу, і насправді має неабиякий талант до будівництва: згодом купа жердин перетворилася з його допомогою на хребет майбутнього куреня. Хоча більше він мені нагадував постать якоїсь тварини − чи то бичка, чи то цапа, що вперся всіма ногами на поміст, наче боявся впасти у воду.
− Ну от! − Васько з гордістю окинув поглядом “цапка”. − Тепер ще обтулити його чимось треба.
− Чим? А як дощ? Цап… − товариш здивовано бликнув на мене: − Тьху! Курінь протікатиме. − Поправив я себе.
− Ану−ну, що ти сказав? − примружив око Васько. − Цап? Який ще цап?
Я зам’явся:
− Дощ промочить, − повторив я.
− Нє−е−е, − протягнув Васько, − а перед цим?
− Тю на тебе! Нічого я не говорив.
− Та я ж чув! − і повторив знову: − Про якогось цапа…
− А−а−а… − здаюсь, − та це наш голий курінь мені чимось цапка нагадує.
Васько тільки махнув рукою на мої, як йому здалося, кпини:
− Попридумуєш тут… − і вже трохи надуто, − почекай−почекай… Ось побачиш, що з цього цапа, як ти кажеш, вийде. Не хвилюйся, не протече, бо його треба ще покрити плівкою.
− І все? Буде ж не гарно. І зовсім не так, як у індіанців, − зауважив я.
− А потім зверху обставимо рогозою, − обірвав мої теревені Васько. − Тільки це, вже, мабуть, завтра.
