21. Шльопанець.
З великою неохотою я відриваюсь від велосипеда та беру лозину в руки. Нікуди не дінешся… Чого їх гуска не водить? Стоїть, ледащо, біля корита з водою та цілими днями в ньому полощеться. Велике цабе, чи що? Мама казала, що вона не водити буде, бо не хоче. А я хіба хочу? Мушу… І коли те сонце буде заходити? Тоді й гусенят можна буде в хлів загнати. Але як сьогодні добре починався день! А тут, на тобі, до вечора − і мама нагримала, і ходи за гусьми, як прив’язаний. То все через Свєтку. Подумки всю вину спихаю на сусідку, а сам же знаю, що, як−то кажуть, і в самого рильце в пушку. Треба сказати по−модному, як ото, бува, у телевізорі − це був не мій день!
− Поки ви щось там длубали в тій залізяці, гуси вже на дорозі. Коло них постояти ж треба!
− Я вже біжу, ма…
Клята птиця попролазила між штахетами й майже вся висипала на вулицю. Лише для декількох товстопузих отвори в тину стали вже завузькими, і вони безпорадно борсалися, висунувши голови назовні, затиснуті штахетами. Ні щоб взяти та гребтися лапами назад!
− Що ви там не бачили? − сварюсь на гусей та витягую їх з тину. − Пилюки?! Скубіть ось!
Тепер ще ж треба забрати з дороги й тих. А вони вже подались куди тільки здумається. Їм, бачте, на подвір’ї було мало споришу, то пішли попід тинами! Ну я вже їм зараз… Завертаю лозиною назад, але гусенята явно не думають йти додому, щось мені дуже настирно хочуть розказати, витягуючи шиї, та знай вишукують між штахетами запилений бур’ян.
− Ідіть же… Ну!.. − легенько підпихаю відстаючих лозиною. − Гиля!
− Пасе−еш?
О, тільки її мені тут не вистачало! Є! Вона−вона… Вийшла з двору, і, як ні в чому не бувало, всілася собі на лавочку. Це ж навмисне вийшла, і книжечку біля себе поклала, наче їй саме зараз дуже закортіло читати. Якби воно й так, то могла б і під своєю верандою сісти, біля якої така ж сама лавка стоїть. Це щоб усі бачили, хто не йде, яка я, мовляв, розумна! Та Свєтці ж найбільше кортить мене зачепити! Дуже. Що аж−аж! Але я насуплено мовчу, лише скоса побликую. Хай знає, така−сяка, що із сьогоднішнього дня я з нею не розмовляю. І більше ніколи не обізвуся. Хай попробує тільки−но показати мені хоч разочок язика… Свєтка, видно, не зрозуміла моїх серйозних намірів щодо мовчанки і наївно подумала, що я недочуваю:
− Оглу−ух? − так само протяжно, як і перше. Знає, що битися з нею не полізу. І так за добрих часів зі Свєткою до кулаків не доходило, а тут ще й сьогодні вдома получав.
Мовчу, як риба. Тільки насупився ще більше. До неї − ні пари з вуст. Одне шкодливе гусеня вкотре пролазить крізь тини, а я ніяк не можу його спіймати. Що до нього “гиля”, що “пуль−пуль” − все марна справа. Воно хоч і карячконоге, та водночас таке вертляве, що постійно вислизає з−під мого нагляду − шморг, і вже то в одних сусідів, то в других. Та знай собі, ще й злорадно ґелгоче, кляте. Еге, так і є. Так я і знав! Мала нахаба прудко звинулась до Свєтки під лавку і… Тільки його й бачили! Уже дереться на все горло на її подвір’ї. Ну ні… Що−що, а до Свєтки я не піду нізащо. Вперто роблю вигляд, що начебто мені зовсім байдуже, де воно репетує.
− Що ж це ти їх у пилюзі купаєш? − мама виглянула з хвірточки, − гони−но їх сюди, на травичку.
− Гоню, гоню… − я починаю швидше вимахувати лозиною. Мама, видно, уже встигла їх порахувати:
− А де це ще одне поділось?
Я навіть не встиг нічого відповісти, як знайшлася Свєтка:
− Воно забігло до нас! А Назар не хоче його ловити, − і побігла по гусеня.
− Біжи та поможеш Свєті його вигнати, − мама загадала неможливе. − Чого стоїш?
− Та вона й сама…
− Чом це вона має твоїх гусей докупи збирати?
− Та я з нею не розм… − добре, що й не доказав (мене перебила Свєтка), бо знову слухав би щось на зразок того, що з усіма треба жити мирно. Взагалі−то я так жити й стараюсь, задля того оце і до Свєтки вже не говорю.
− Я його впіймала! − вона аж засапалась, − таке прудке, аж біля погреба зловила. Ось, беріть! − пустила гусеня через огорожу до нас у спориш.
− От спасибі, Свєточко! Яка золота дитина! − похвалила її, чую, й перед татком. − Що не попросиш, то зробить.
Як же я не люблю оте мамине “Свєточко” або “Світланко”! І “Свєточка”, на підтвердження моїх думок, вмить перетворилась на просто Свєтку, тільки−но моя мама зайшла в хату:
− Скажи спасибі, що зловила, а то ще й за гусеня вихватив би, − та й знову вмостилась на лавці, гойдаючи ногами. Ну ніяких тобі клопотів!
І як тут можна змовчати, га? Оце тільки один разочок щось уже їй як скажу, а потім − ні звуку:
− А я тебе не просив! І само прийшло б.
− Ого, то ти не глухий, а я−то ду−у−маю… Чи то німи−и−й… − Свєтка противно захихикала. Кепкує з мене, як тільки хоче, а я потім відомо що − отримуй вдома по саму зав’язку. Та зачеплений, як−то кажуть, “за живе”, я цю останню слушну думку вже не прийняв до уваги:
− Я не німий! І не глухий, ясно?
− А який же ти? − Свєтка аж подалась вперед по лавці. − Коли мовчиш!
− Бо я з тобою не балакаю! Бо ти…
Дівчисько навіть не дало мені доказати:
− А чого ж ти зараз до мене говориш? Я−то думала, так вдома получив, що й мову одібрало!..
− І нічого я не получив! Чого б то я мав получати? − я все ще з останніх зусиль намагаюсь зберегти спокій. Хоча, відчуваю, це не надовго, бо всередині вже киплю − знає ж, як болючіше вщипнути.
− Розкажи−розкажи мені… Ха−ха! − ще ж і насміхається. − А за пилку! Ні?.. Що без дозволу брав. Хоч би не брехав!
− Я−а−а? Брешу? Та ти сама… − я вже починаю ковтати слова від хвилювання й злості одночасно. − Це ти…
− Що? Що “я сама”? − Свєтці наша балачка, здається, навіть подобається − сидить собі, безтурботно погойдує ногами в червоних шльопанцях і купається в моєму гніві. Мене чогось починає чи не найбільше дратувати оте її гойдання. Аж в очах рябить…
− Брехуха!
− І що ж я такого тобі набрехала?
− Не мені, а моїй мамі. Про мене!..
− Я її, коли хочеш знати, не обманювала. Пилку поніс, ну то я й спитала, і було тобі мене не обзивати!
− А я тебе не обзивав! Я правду сказав!
− Що я ряба? І що Варвара? − злість добирається помаленьку, бачу, й до Свєтки. За сьогоднішній день я й сам до точності забув, що говорив їй вранці, але тепер для мене головне ─ отримати перемогу над цим язикатим у ластовинні дівчиськом. Звичайно, якби ж я був теперечки спокійним та не сердитим, то думав би зовсім інакше:
− І що ти ябеда! Помабеда!
− Ах ти ж… − Свєтка хихикати перестала, і, не знаючи, чим мені віддячити, тільки й спромоглася пацнути мене ногою, та я вчасно відскочив. По мені влучив лише червоний шльопанець, який злетів з її ноги і вдаривши коліно впав на землю. Я не довго думаючи підхопив його і якусь мить не знав, що з ним робити. Якби не “порадила” Свєтка, зіскочивши з лавки:
− Ану віддай!
− Ага−ага, а не віддам! − і, крутячи шльопанцем, підняв його на витягнутій руці. − Не получиш, не получиш!.. − дражнюся зі Свєтки на всі лади.
− Дай сюди! Чуєш?! − вона, підскакуючи на одній нозі, кинулась до мене. − Дай зараз же шльопанця!..
От дурне дівчисько, певно, думає, що я візьму та буду його взувати. Треба він мені, як собаці п’ята нога. Але хай трохи поскакає тепер за ним − буде знати, як з мене дражнитися. Перекидаючи шльопанця із руки в руку, я дратував Свєтку все більше. Їй стало ясно, що, скачучи на одній нозі, вона мене так ніколи не здожене. Роззувшись, вона босою кинулась за мною.
− На, на, на, − задкуючи, вивертаючись то вліво, то вправо, я знущально кручу шльопанцем у неї перед самим носом, − оп−а−а, і нема! − спритно ховаю його то за спину, то ще щось видумаю. Свєтка, вже бачу, трохи не плаче, але ж і я не можу тепер просто так, без бою, віддати їй його в руки. У якийсь момент Свєтці таки вдалося вхопити шльопанця, і вона заледве його не відібрала. Але я знову спритно встиг перекинути взуття до другої руки. Дівчисько вже зовсім розлютилось, запахкотіло й з усього маху тріснуло мене рукою по плечі. Може, вона хотіла заліпити по лобі, та не вгадала. Я не очікував рукопашної, та й воювати мені заважав отой шльопанець. Якби не ця обставина, то я б точно забув, що з дівчатками битися негоже. А Свєтка, окрилена першою удачею, навально пішла в наступ, махаючи руками, як навіжена. “Ще й відлупцювати може… ”, − промайнуло в думці… Я відскочив на безпечну відстань:
− Забирай! На! − і з усієї сили пошпурив шльопанця вгору. Та так, що за ним аж зафурчало! Якусь хвильку ми обоє слідкували за його польотом. А він, перевернувшись два рази в повітрі, блиснув на прощання срібною застібкою і впав прямісінько на Свєтчину веранду. Ми завмерли. Моя надія на те, що шльопанець все−таки впаде з даху на землю так само швидко вмерла, як і народилась.
− Ве−е−е−у−у… − потужно заголосила−заревіла Свєтка. − Мені їх тільки вчора купили−и!.. Я все… Про тебе… − далі за її ревом я нічого не почув, але мені й так все вже ясно: побіжить до мами жалітись. Тільки до котрої ─ до своєї чи до моєї? Ну й деньок…
− Підожди… Я лозиною попробую скинути… − намагаюсь хоч якось вгамувати Свєтку, хоча в той же час прекрасно розумію, що без драбини тут не обійтися. Якби ж то шльопанець упав на краєчок шиферу, а так… Його звідси й не видно. А Свєтка, побачивши мою розгубленість, заревіла ще дужче:
− Новенькі−і−і… Е−е−е−е… Що мені мама скаже… З наклейками спер−е−еду… − Свєтчині сльози летіли в різні боки, а її голосіння, мабуть, було чути аж у проваллі. Уже в повному сум’ятті я все ж почав виламувати найдовшу гілляку з різаного−перерізаного далеко вже не один раз явора, який тільки те й робив, що мусив щоліта відростати новими пагонами і тому вже давно перетворився на щось подібне до куща. Хоч там тією лозиною зарадити було неможливо. Вона все мені ніяк не піддавалась, я її смикав, нагинав, крутив… Явір росте якраз навпроти Свєтчиної лавочки; він, знизу густо припорошений пилюкою, від моїх зусиль тепер стурбовано струшував молодою зеленою шапкою − чого, мовляв, порушуєш мою вечірню дрімоту? Начебто знав, що мені просто зараз ну хоч бери та крізь землю провалися. Від розпачу.
22. Пожежна драбина.
А дівчисько побігло плачучи виконувати свою обіцянку. До себе додому. На порозі Свєтку зустріла тьотя Валя, її мама. Вона саме виходила з хати, стурбована її криком.
− Що, що тебе болить, де?! Упала? Вдарилась? − тьотя Валя стурбовано похапцем обмацувала Свєтку з усіх боків, та, не побачивши навіть найменшої подряпини, стала спокійнішою: – Та кажи вже!
Я, врешті−решт, полишив надламану гіляку і не знав, що його робити. Тікати додому? Але зараз тьотя Валя й так буде в нас у гостях. Втекти десь до ставу? Все одно прийдеться потім вертатись, бо де ж переночуєш? До Васька? Ну, він вислухає, а далі − теж саме… Ще й до всіх моїх гріхів додасться моя втеча. Це так називається − пасу гусенят. О, а де вони? Ще тільки цього мені саме зараз і не вистачало. Поки воював зі Свєткою, вони вже кудись… Гарячково шукаю їх поглядом і одночасно краєм вуха слухаю Свєтчині одкровення:
− Ма−а−м, − почала заплакана Свєтка, заїкаючись та ковтаючи слова, − нові… На застібка−х… Ч−червоні!..
Тьотя Валя за її схлипуваннями не могла второпати, про що йдеться:
− Про що ти кажеш? Та не реви вже!
Але Свєтка, видно, відчувала трохи і свою вину в тім, що її злощасний лапоть валяється на веранді, тому навпаки − припустила ще сильніше:
− Е… Ве−е−е… − продовжила далі, плутаючись у сказаному і при цьому гучно сьорбаючи носом, − веранда…
− Я й сама знаю, що в нас веранда! − Свєтчина мама все ще ніяк не могла зрозуміти, про що йде мова. Та що там тьотя Валя! Якби оце теперечки Свєтку збіглося послухати все село, то, запевняю, − ніхто б нічого із її скавуління не второпав. Хіба один Васько, і то лишень тоді, якби я йому спочатку все розказав, що й до чого.
− Там, зверху, на даху…
− Хто? − тьотя Валя недовірливо глянула на веранду, − нікого там нема! Та не мороч ти мені голову!
− Залетів… один… червоний… − і затягла знову, − И−и−и−е−е!
− Та хто куди полетів? Наш півень?
“Еге, полетить він вам, полетить уже після нашого Біма”, − подумалось мені.
− Нє−є! − замотиляла головою Свєтка, і нарешті видавила з себе: –Шльопанець!
− Шльопанець? − перепитала тьотя Валя, − та це ж ти як примудрилась?
− Не я−а−а… А він… − жаль, що я цього не бачу, мабуть, саме зараз Свєтка викривила губи перевернутою донизу буквою “С”. Видно тільки, як вона тикнула пальцем у мій бік, − Назар…
− Назар?! От же дитинка! − мабуть, тітка кивнула головою в бік нашого двору. А те її останнє, зазвичай ласкаве і ніжне мамине словечко було сказане так красномовно, що в мене аж мороз по шкірі пішов… − Що тепер? − тьотя Валя загалакала на всеньке подвір'я: − Будемо викликати пожежну машину! З драбиною, хай приїдуть та знімуть шльопанця.
Більше я нічого не почув, бо чимдуж побіг додому. Це було єдине правильне рішення − просити татка, щоб він брав драбину та знімав з даху Свєтчине взуття, поки не приїхали пожежники з драбиною. Мені так не хотілось цього робити, але ще більше не хотілось здибатися отут на дорозі з тіткою Валею, яка, хутенько викликавши по телефону пожежну машину, неодмінно пішла б жалітись моїй мамі чи татові. Це вже не вперше. От тільки ще пожежників ні разу не викликали… Ой, що буде… У таких баталіях зі Свєткою я завжди залишаюся винним. Так буде й цього разу − слова, скажуть, мовляв, словами, а шльопанець на веранду потрапив завдяки моїм старанням… Та де ж ті гуси? Ще й за них получати… З низько опущеною головою (так, що можна носом землю орати) заходжу на подвір’я. Ой, хоч це добре − гусенятка, ось вони! Скубуть, осоружні, спориш. Самі собі попролазили крізь штахети назад на подвір'я. І ніхто їх не гонив, а попробуй−но підігнати − додому нізащо не підуть. Спочатку перевірять усі дірки в сусідських парканах, потім шкребануть по всьому кутку, а вже, може, аж тоді!.. Змилостивляться… Похапцем рахую − здається, є всі. От вони й дурні цього разу! Геть і в городи не дременули, поки я ото зі Свєткою… Мабуть, і не здогадались, що їх тільки−що ніхто й близько не пас.
− Та… Чуєш, та… − ніяково починаю неприємну розмову, від якої все одно нікуди не подінешся. Рано чи пізно…
Велосипед уже стоїть на колесах, значить, скоро буде їздити. Та зараз мене це не дуже радує. Еге, поїдеш тут кудись, якщо після всього, що було і що має ще бути, мама випустить із дому. Тато, зігнувшись, саме підкручує руля, якого я вивернув позавчора − коли він мені раптом став “непотрібний”.
− Чую, кажи, − тато повернув голову до мене та побачив мій похнюплений вигляд, − ти чого це знову носом підмітаєш?
Сказати, що знову посварився зі Свєткою? Здається, мені вже тато про це казав… Що лапоть на даху?
− Та, а гусенятка, диви, як гарно самі пасуться…
− Еге, покинь їх, то побач, де будуть. Може, вже на сьогодні хватить? − тато, певно, подумав, що я вже хочу знов кудись дати дьору. − Посидь уже сьогодні.
− Нє−є, я нікуди не йду…
− То в чому ж діло? − це він точно про мій “важкий” ніс.
− Там… Це… Ну… Пожежна машина має приїхати.
− Що−о?! − тато раптом кинув крутити руля і, рвучко розігнувшись, оглядівся на всі боки. − Куди? Де горить?! Твоя робота? − він заговорив швидко, і навіть не те, що просто стурбовано, а більше тривожно чи навіть злякано, − ну, шибеник!..
Я вже пожалів, що розпочав так невдало:
− Ну та… Я… − але він мене вже не слухав:
− Кажи, що підпалив? Казав же: сірники в руки не брати! А він мені про гусей! Куди бігти?! Де дим? − тато побіг до хвіртки. Я − за ним:
− Не брав я тих сірників! І не палив!
− А хто? Чого пожежників треба?
− Та ніде не горить!
Тато нарешті зупинився, перевів подих:
− Ну ти, брат, даєш! Справді? А машина?
− Не горить, не горить, − почав заспокоювати його я, − там просто у Свєтки на веранді… − тут я запнувся, − там…
− Що?
− Там тапок, − сказав якомога спокійніше, для початку “скромно” промовчавши, як він туди потрапив. − Треба зняти…
− Ну, а пожежна? Нащо? Що ти плетеш? − тато ніяк не міг дібрати, що я кажу. − Який тапок?
− Тьотя Валя сказала, що викличе пожежників з драбиною… Щоб зняли шльопанця.
− Шльопанця? − він ще раз здивовано перепитав, потім присів тут же, на ящику для гусенят. − Кажеш, пожежники? − тато повільно змахнув зі свого чола краплі поту. Потім я побачив, як просвітліло його обличчя, а губи розпливлися в посмішці. − Ну, з вами не понудьгуєш… Жартівники, одначе… Я не зрозумів, що він тут побачив смішного:
− Та, вони ж ось−ось приїдуть… Може, ми… Це… Того… Поки їх ще нема… − я несміливо почав просити татка про допомогу, − знімемо?..
− А як це він туди потрапив? − він хитро примружив одне око. − Га? Хто йому поміг?
О−о−о… Це вже воно… Головне запитання. Я знав, що воно обов’язково буде. Щось придумати замість того, що є насправді, просто неможливо. Від правди ніяк не відкрутишся. І, мабуть, до нас збирається Свєтчина мама. Ой, як же ж треба її випередити! Може, тоді мені хоч трохи менше дістанеться… Те дівчисько взагалі обходитиму десятою дорогою − від нього правди не доб’єшся, а винним зробить, ще й ревище влаштує. А тьотя Валя, певно, давно вже встигла подзвонити… Добре, що хоч у тата після почутого про пожежників, не знаю чому, але настрій хороший.
− Ненароком… І на веранду… Ось.
− Ненароком? Як це? − тато з недовірою глянув на мене. − Тапок сам туди полетів, чи що? І ти його геть у руки не брав?
− Ну ні ж − брав… Я його підкинув, та не думав, що він туди втрапить.
− А Свєта що − стояла та дивилась, як ти її взуттям розкидаєшся? Хе−х, − зітхнувши, сам собі й відповів, − то−то я почув, як хтось недалечко голосить, та не міг уяснити, хто.
− Та це вона сама…
− Знов перша?..
Я тільки смиренно й кивнув головою:
− Угу… − прогудів у відповідь. − Зараз її мама прийде… Розкаже.
− Ну, це ще півбіди… Що прийде. Якби ти казав правду. А то…
− А я й кажу… − підняв на татка очі, − чесно!..
Коли не прибріхувати, то вони тоді нікуди не косяться і не ховаються. Але мені й тепер не вийде подивитися татові у вічі. Мене почав допікати сором. І навіть не тому, що я знову можу стати винним у сутичці зі Свєткою. Соромно вже за те, що вона була − ця сварка, і я, звісно, того не бажаючи, приношу додому одні неприємності. Я сам не знаю, як ото воно в мене виходить? Раз−два, і готово. Он як Свєтка − то ж вона “на радість батькам”. А якби ще не я зі своєю “поміччю”, то вона взагалі, мабуть, була б у них найзолотішою. А може, вона зовсім не така, як здається тьоті Валі? Може, це тьотя Валя разом з моєю мамою Свєтку такою золотою дитиною тільки уявляють і самі вірять своїй видумці, вважаючи її за правду? Вірять і бачать те, чого насправді немає? Ось я є такий, як є. Ну, коли доведеться, можу трохи прибрехати, ще не полюбляю читати, зате намагаюсь не пропустити жодного мультика по телевізору. Особливо взимку. Як каже Олена Іванівна, вчитися не дуже стараюсь. Але зате як же я класно гасаю на велосипеді! І в нашому селі вже давно нема такого закапелка, де б я не побував. А Свєтка он далі своєї лавки під тином, ну, ще може, нашої вулиці, провалля та дороги до школи більше нічого й не бачила. Ще я страшенно люблю рибалити, уже знаємо з Васьком кожну бур’янину біля ставу, а Свєтка, ще, мабуть, і біля берега не була. А хіба всі люди, які читають багато книжок, обов’язково повинні бути хорошими і такими, що “що хоч до рани прикладай”, як каже моя мама? Ну, звичайно, вони мають бути дуже розумними, але хіба я такий уже й дурний? Розумними − так, а ось чи добрими? Мій тато ставиться до Свєтки не знаю як, але точно не так, як мама. Хоч і скаже коли жартома, щоб я на ній взяв колись та й оженився, але все одно золотенькою її ще не називав. Ось і зараз:
− Слухай, хлопче, знаєш, що я тобі скажу? − він піднявся з ящика й попрямував до вмивальника − певно, вимити руки з мастила.
− Що? − від хвилювання я весь напрягся й аж губу закусив.
− Ви зі Свєтою, по−моєму, один другого, ой, як варті! У ваших постійних передрягах і сам чорт голову зломить, хто з вас у чому кому винен. Але те, що один другому не мине − то це вже точно.
Я випустив у світ останню свою незамінну “знахідку”:
− Я більше не буду!..
− Будеш−не будеш… − тато тільки й махнув рукою, − то що, брати драбину? У відповідь я лише ствердно кивнув головою.
− Тапками, може, й не кидатимешся, а все інше я вже чув.
23. На покрівлі.
Бачиться, що татко ні мене, ні Свєтку білими й пухнастими не вважає. Обох. Це, по крайній мірі, справедливо. Справді, хіба ж у мене вийде їй змовчати, коли муситиму одбиватись від її колючого язика? Як оце було сьогодні? А я ж було навіть перестав до неї балакати. Та хіба стерпиш?
Тато взяв драбину:
− Ходімо!
− Пішли…
Він іде попереду, а за ним чеберяю я, ховаючись то за драбину, то за татка. І так оце зараз намагаюсь стати невидимим, що, здається мені, стаю таким тоненьким, як спиця в колесі. А Свєтчин двір усе ближче й ближче… Мої кроки стають повільнішими, ось уже й лавочка − тепер пуста, їхня хвіртка… Хоча я став таким маленьким і можу з легкістю прослизнути, як те гусеня, крізь штахети в паркані, та мої ноги стали такими важкими, що заледве їх пересуваю. Відставши від татка, я в нерішучості зупиняюсь. Все − далі не піду−у!.. Хоч ріжте…
− Ну, ти йдеш? − тато й собі зупинився, побачивши, як я приріс до землі ногами. − Чого став?
− Та−а… А може, без мене як? Того… Зняти?..
− Е ні… Тут, брат, так діло не піде. Що скажуть − зробив збиток, а потім напудив у штани? Ото козак! Посміховисько буде.
− Я ще не встиг!..
− А що ж ти не встиг?
− Ну… Це… Напудити…− сьорбаю носом.
− О−о! То це добре! − тато засміявся. − І не розкисай мені!
Еге, йому смішно… А тут хоч плач − зараз за мене візьмуться. І як почнуть виховувати!.. А “мила дитина” буде під цей репет жалісливо силкуватися скорчити із себе розбиту навпіл невимовним горем тендітну вазу, яку вже ніколи докупи не скласти. Чи зламану мною ніжну квітку. Ніхто ж не бачив, яким вона тільки−що була будяком та як чіплялася до мене, наче реп’ях.
Свєтка вже перестала голосити, тільки−но схлипувала та раз по раз гучно втягувала набубнявілим носом повітря. Вона так і стояла під верандою, побликуючи на дах. Тьотя Валя вже все у неї вивідала і, мабуть, почула те, що хотіла почути: ну, наприклад, що я не можу пройти по дорозі, щоб нікого та не зачепити, і особливо її Свєту. Ще, звичайно, що Світлана через мене тільки те й робить, що плаче та не може спокійно почитати улюблену книжку (правда, вони в неї всі улюблені). І що сьогодні цей хлопчисько (тобто я) взагалі перейшов усі допустимі кордони − це ж треба, га? Щоб закинути, подумати страшно, − новесенький шльопанець, і куди − аж на веранду! Це тьотя Валя ще поки не знає про свого безхвостого півня. Неодмінно скаже, що то я на нього Біма нацькував…
Побачивши мого татка, Свєтка враз заніміла, навіть забула в черговий раз схлипнути. По її обличчю підступно промайнула зрадлива боязка тінь. Ага! Добре знає, що насправді не така вже й безневинна, як це тільки−що талановито розмалювала своїй мамі. Але то було лише на коротку мить! Далі вона звично й завчено скрутила губи серпом донизу:
− И−и−и−е−е… − затягла свою нестерпну пісню.
Тато зіпер драбину на край веранди, а я боязко залишився біля воріт, ні в сих ні в тих переминаючись з ноги на ногу.
− Свєт, − почав тато, − знов біда? А де твоя мама?
Ну для чого він її кличе, зараз би ото скоренько того тапка з даху “шур−р…” − і гей додому!
− Н−не знаю… Десь тут… Була.
− То де той шльопанець?
− Он там!.. − показує рукою на веранду, − Назар… туди закинув.
− Ну, звісно, сам же не полетів.
Тато повернув голову до мене, видно, хотів щось сказати, але саме з−за їхнього хліва виглянули щаблі ще однієї драбини, а потім за ними висунулась і Свєтчина мама. Я, здається, від її погляду ще зменшився… І то − це ж вона в іншому кінці двору, а якби вона отут була, біля воріт…
− Привели шибеника? − побачивши нас і нашу драбину, вона залишила свою лежати під коморою. − А я оце тягну.
− Та, почули про пожежників, то прийшли гасити.
− Їх сюди треба щодня викликати. Що не день, то між ними, − кивнула на нас із Свєткою, − палахкотить!..
− То де там воно сьогодні горіло?
− Та де ж? На веранді! Добре, що хоч хватило розуму не кинути якою каменюкою, а то й шифер побив би! − тьотя Валя зле глянула в мій бік. − Хай не займає мені дитини!
Я хотів був сказати, що й шльопанця туди закинув ненароком, а про каменюку і гадки в мене не було. Але огризнутися в мене не вийшло, бо я прямо−таки заціпенів від того погляду. Зате “зламана квітка” виявилась не такою вже й зламаною: тихенько й непомітно для всіх, окрім мене, торжествувала, ховаючи ледь−ледь помітну усмішечку в самих кутиках губ. Я, випадково ковзнувши очима, вгледів в її очах іскорки повного самовдоволення. Як же ж близько у цих дівчат сльози і сміх!
− Посваряться ─ помиряться, − вставив своє тато. Видно, він не хотів вступати з тіткою Валею в довгі словесні перепалки.
− Та в них там того миру!.. Як кіт наплакав − одні сварки.
− Якось воно та буде… Давай залазь! − звернувся до мене, − знімай тапка!
− Я?.. − мені так не хотілось хоч на крок наближатись до Свєтчиної мами.
− А хто? Ти закинув, ти й знімай. Легенький, шиферу не проламаєш.
Нічого робити. Промайнув тінню повз тьотю Валю − і чимдуж по щаблях. Мені чомусь постійно здається, що вона саме зараз мене наздожене і як увірве чим−небудь!.. Ще один щабель, і я вже зверху − на даху. Здається, обійшлось!..
Ого−о! Як тут високо − роздивляюсь довкола. І навіть на гойдалці ще ніколи на такі висоти не залітав! Я ще ніколи не лазив по покрівлях. Тим більше − сусідських. Оце щоб хто мені зранку сказав, що я опинюся ввечері на Свєтчиній веранді − нізащо б не повірив! …А на землі тато з тіткою Валею мовчки позадирали голови та спостерігають за моєю недосяжністю. Навіть Свєтка − і та крадькома слідкує за мною. Цікаво, еге? Куди там братися якомусь дівчиську до безстрашного верхолаза! Їхнього Рекса, звиклого нападати на всіх, хто тільки чужий наближався до порогу, тепер замучують сумніви − що йому робити, гавкати на мене чи ні, бо я ж, бачте, не стою біля дверей у хату, а над ними! Він спочатку для годиться потягав свого цепка навколо будки, мовляв, сторож не спить і все бачить, потім навіщось витаскався на неї і, нарешті усівшись, став чекати радісного для всякого собаки моменту − коли ці непрохані гості підуть з двору, щоб услід за ними кілька разів провірити цеп на міцність і покрити всю околицю старанним гавканням. Дивись, і на вечерю вже заробив!
А я став ближчим до дерев і до того горобця, що сидить на димоході й тримає дзьобом довгу червону пір’їну. Чи не з видертого півнячого хвоста? Горобець раптом сполохано пурхнув і зник в густому листі. Цікаво, що його так здорово налякало?.. Може, то він так через мене? Навряд… Коли мама дає курям їсти, та поки вони виявлять бажання злізти з гною і добратися до посипаного зерна, то горобці вже встигнуть склювати добру половину їхнього обіду. Тоді цих нахаб жени не жени, хоч ногами наступай, а вони все одно тут як тут. Нічого не бояться! Коли мама своїм “тю−тю−тю…” скликає курей до їжі, то мені іноді здається, що то вона так припрошує горобців.
…Та що ж це таке? Ніяк не втямлю!.. Вдивляюсь у листя. Нічого там нема. То просто горобцеві, мабуть, заманулось полетіти та й усе. Але ж чогось він таки злякався… Зненацька нависаюча над димарем гілляка підозріло гойднулась, і на коротку мить перед моїми очима мигнув довгий чорний хвіст. Я спочатку від несподіванки і сам собі не повірив, але так і є: кіт. І не просто якийсь приблуда, а наш Пантера! Оце то так! А ми йому ковбаску носимо… Пантера, виявляється, добирався до горобчиків, а це ось, втративши рівновагу, заледве втримався на тонкій гіллячці. Це тобі не курчаток ловити!.. Ще трошки, і був би вгадав прямо в димар… Я хотів його покликати, але вчасно згадав про те, що це може для нього погано скінчитись.
− Ну, що там? Є? − татові набридло стояти із задертою головою.
− Та є, є! − ось він, лапоть, лежить − причина моїх останніх негараздів. І нічого з ним тут не сталось. На Свєтчиній скакалці він куди скоріше розлізеться, ніж на дахові.
− То бери його та злазь уже!
Мені треба додолу, але ще так хочеться побути на покрівлі. Звідси Свєтчине подвір’я виглядає не так звично, якби ото я дивився на нього з висоти свого росту. І далеко видно на городи − он і мамині грядки з потрощеними помідорами. Ген−ген за береговими заростями проглядаються синюваті плеса притихлої в рожевому надвечір’ї ставкової води. А от нашого двору звідси не бачу − ховається за похилим дахом хати. Ще цікаво спостерігати за Пантерою − він і не думав злазити з дерева, а всівся ондечки на товстій гілці, що росте прямо зі стовбура, та не зводить з мене незворушного світло−зеленого погляду.
Я підняв шльопанця і спочатку хотів скинути його додолу. Е ні!.. Вже разок був кинув… Краще вже знесу в руках, а то, гляди, знову кудись залетить − не туди, куди треба.
− Злажу!
− Обережно, не наступай на край шиферу, бо ще звалишся!
Кілька щаблів – і дерева знову стали вищими. Ніяково протягую Свєтці її шльопанця:
− На… бери.
Вона так міцно схопила його рукою, начебто я ще продовжував з неї дражнитися і мав намір кинути його якщо вже не на веранду, то принаймні хоча б за хлів. Потім висмикнула злощасного лаптя з такою силою, що якби я тримав його міцніше, то, мабуть, і на ногах не втримався та пропоров би носом по траві. Нічого не сказавши, ображено шаснула до хати. Я ще не встиг навіть подумати над тим, чи продовжить тітка Валя й далі мене виховувати, як вона заговорила знов, але вже трохи м’якше − повчально:
− Ти ж дивись мені, щоб більше такого не було! А то… Те й роби, що її виск вислуховуй! Якби ж то ви нормально вміли гратись, як усі діти. Більше нема чим зайнятися, як взуттям розкидатись, га? А скоро й по шибках кидати будеш?!
− Та це Свєта… − несміливо пропищав я, − вона… − Та тьотя Валя не дала мені договорити, хоч я тільки й хотів сказати, що Свєтка з мене теж дражнилась.
− Свєта? Що Свєта? Та вона й з дому не виходить, а ти її чогось шукаєш! І не вона в тебе по веранді тапці збирала, а ти в неї! − видно, що тітку роздратував мій комариний писк і вона знову почала сердитись. − Я сказала, не займай її! І крапка!..
Я позадкував за татову спину. Там надійніше:
− Дражнилась!
− Та невже?! − недовірливо кинула Свєтина мама.
− Досить! − не витерпів тато, − йди додому! Глянеш за гусьми.
− А ти?
− Я зараз прийду. Іди, іди!..
24. Мрія.
Я шмигнув за хвіртку. Ну, Свєтчиної мами вже збувся. Тільки чому ж у неї залишився мій тато? Про щось, бачу, розмовляють, тільки мені вже не чутно. Спочатку тьотя Валя чомусь розмахувала руками, а потім мовчки слухала мого татка. Далеко відбіг, може, підійти поближче − вкрадається ляклива думка. О ні−і! Нізащо! А то ще знову потраплю на тітку, це раз, а друге − не гарно підслуховувати розмови дорослих. Чув, що коли багато будеш знати, то скоро старим станеш. А я ще зовсім не хочу бути дідом, хай навіть з такими вусами, як у Сокора. Правда, говорили вони недовго − тато забрав драбину й пішов від них теж, давши можливість Рексові продерти горлянку.
− Про що ви говорили, та? − мене розбирала цікавість і я з нетерпінням чекав його на вулиці, біля нашої садиби. − Про мене?..
− І про тебе теж… Що ви “обоє рябоє”. І ти, і Свєта.
− А як це?
− Однакові! Посваритесь ─ помиритесь, я вже казав. У вас це дуже скоро. Аби не бились. Ясно?
− Не помирюсь я з нею!..
Тато усміхнувся:
− Ну, це ти зараз так говориш…
− І зараз, і завтра, і післязавтра, й через тиждень!.. Я до неї геть і не забалакаю, отак!
− Ого−го, які ми набундючені та грізні! − татко поклав мені руку на плече, трохи притиснувши мене до себе, − дивись, надувся, аби не лопнув. − І додав уже серйозніше: − Побачимо, побачимо…
Відчувши підтримку міцної татової руки, у мене полегшало на душі. Наче я вивільнився від якогось важкого тягаря, що невидимо засів у моїх думках з того часу, відколи здибався сьогодні зі Свєткою та як полетів бозна−куди її тапок.
− Та−а, а тьотя Валя не буде викликати пожежників, правда?
− Правда.
− А в них довга драбина?
− Довга.
− А яка довга? Така, як он те дерево? − я показав на високу тополю, що росла далеко, на сусідній вулиці, і нам було видно лише її вершечок. − Чи ще більша?
− Така ж, як тополя. А в пожежників є ще й на всяк випадок вертоліт.
− Для чого?
− Коли драбина, бува, виявляється закороткою.
− І таке буває?
− Всього буває…
− Тату, а тією драбиною можна добратись до райдуги?
− Мабуть, ні…
− А чому?
− Бо райдуга дуже високо в небі.
− Значить, вертольотом?
− Ним можна куди хоч. А чого це тебе так цікавить?
− Та ось… З Васьком гадали, чи можна на літаку пролетіти під райдугою. Він казав, що, мабуть, можна.
Ми зайшли на подвір’я. Гусенятка саме збилися біля коритця, певно, мама дала їм їсти, поки ми замість пожежників рятували Свєтчиного шльопанця.
− Трава травичкою, а від комбікорму не відмовляються, − тато глянув на гусей, що поглинали їжу, наче пилосос сміття, та й знову взявся за мій велосипед. − Докрутимо, тут уже не багато. Правда, буде поки без фари − ти її добряче потрощив, нема вже чого стулювати докупи.
− Мені аби їздив… − я, звісно, знову злукавив, бо насправді дуже полюбляю, коли на велику начеплено повно всякого блискучого добра.
− Їздити буде, а світло прийдеться купувати нове. За однієї умови, звичайно. − Він замовк, напружено затискуючи гвинт на рулі. Я промовчав, тільки подивився на татка, очікуючи, що ж такого він скаже далі. − Якщо ти не будеш більше влаштовувати циркових вистав на велосипеді. Він−то залізяка залізякою, поб’єш, так і буде, а як собі в’язи скрутиш?
− Я тепер ніколи руль з рук не випускатиму, − на цей раз я сказав правду.
− То, значить, літаком і до райдуги?.. − тато чомусь нагадав нашу попередню розмову. − Мрійники…
− Чому ми мрійники?
− Ну… Як тобі сказати... На ту висоту, де сяє райдуга, підніметься кожен, хто захоче − як не літаком, то на вертольоті, ба, можна навіть і вище.
− А чим? Вище? Ракетою?
− Можна й на ракеті. Та до райдуги все одно не долетіти.
− Чому? − таткові слова перетворювали мою недавню сонну прогулянку яскравими кольорами веселки в звичайну вигадку. Але ж минулої ночі все мені видавалось таким, неначе було насправді!
− Бачиш, Назаре, райдуга на небі подібна до мрії. Всі люди завжди про щось мріють.
− А що ж таке мрія?
− Мрія?.. − тато на хвильку замовк. − Мрія − це найзаповітніше бажання кожної людини. А в тебе є мрія?
− У мене? − я задумався. Чого ж я бажаю найбільше?.. Хм… І сам не знаю. Придумав!.. − Є, точно, є! Я хочу нову фару і світловідбивачі!
Тато примружив очі, усміхнувся:
− Ну, це ще не мрія… У тебе ще обов’язково вона буде. Без неї нікому не можна. Біда тільки в тому, що дуже часто вона буває нездійсненною, хоч люди, буває, прагнуть досягнути її все життя.
− Так довго?
− І життя одного іноді не вистачить. Мрія − як та райдуга. Ось вона, майже поруч, рукою подати, а доторкнутись… Майже не можна. Дуже тяжко.
− А ти досяг своєї мрії?
Татко похитав головою:
− Ні, ще ні…
− А тобі ще довго? А яка твоя мрія?
Він у відповідь підхопив мене дужими руками і підняв над головою:
− Ось ти і є моя мрія, − легенько підкинув мене в повітрі, потім зловив й опустив на землю.
− Я? Як це? − здивовано перепитую в тата.
− Я хочу, щоб ти вивчився, виріс, став великим, розумним та сильним. Щоб ти був нам з матір’ю на радість і не робив нічого лихого, щоб люди тебе поважали.
− І це все? − мені здалось, що для здійснення татової мрії треба всього та нічого.
− А хіба цього мало? Насправді, це не так−то просто, як тобі зараз видається. Якби всі діти, повироставши, ставали такими, якими їх хотіли бачити їхні батьки, то хіба ж у світі були б люди, які чинять зло?
− А що таке зло? Робити щось погане?
− Так… Зло − це війни, коли одні вбивають других, коли крадуть, обманюють. Е−е, у світі дуже багато такого, що можна назвати злом.
− А коли вивозять сміття до ставу, це теж зло?
− І це теж. Вода від того стає забрудненою і в ній гине риба. У такій воді все гине…
− Вода перестає бути живою, так?
− Еге ж. Перестає бути доброю.
− А в тій криничці, що на полі, вода добра? Правда ж?
− Звичайно. І ми їй зробимо добро − почистимо, полагодимо. Ось я завтра прийду з роботи й підемо. Попередиш Васька.
− Я ще й Свєтці скажу, що ми підемо робити добро. Хай знає!
− Е, ні… Про таке не хвастають. Так негарно. Добро завжди повинно бути безкорисливим.
− Та я ж… − відчув, як почервоніли навіть вершечки моїх вух, бо, ніде правди діти, хотів перед Свєткою похвалитися. Хоч до неї й не балакаю… Добре, що саме смеркається і тато не помітив мого сорому.
А він тим часом продовжив:
− Добро роблять не заради похвал. Люди побачать − то й самі тебе похвалять. А ні − то так і буде. Від хороших вчинків на душі хороше, а від поганих − зле. Отож і я, і мама, обоє хочемо, щоб ти робив добро. І тоді ми будемо щасливі. Отака наша мрія.
− Для того щоб стати щасливим, казала мама, треба пробігти під райдугою.
− Хм… Може й так… Але це так само важко, як і до неї доторкнутися.
− А я навіть бігав по веселці! І з’їжджав з неї, як на санках. Уві сні.
− Ну, у снах все можливо… Дивись−но, вже й споночіло. Заганяємо гусенят, вечеряти й спать!
На небі одна по одній загорялися зорі. Місяцю, схожому до сяючого вуха, закортіло прикрасити себе зірочкою−сережкою, он тією, що миготіла зовсім поруч біля нього. А вона, ти бачиш, яка спритна − сховалася від нього за хмарку. Підлетівши до хмаринки, місяць заходився перебирати своїм срібним світлом її сиве волосся та вперто шукати золотисту сережку. Але куди йому! Прудка зірка давно вже гайнула до своїх небесних сестричок, а місяцю залишилось розгублено споглядати за їхнім нічним танком, так і не дібравши − котру з небесних танцівниць хотілося за прикрасу? Він ще зробив кілька невдалих спроб таки зловити котрусь із них, та потім, зрозумівши безнадійність своєї затії, поважно надувся, покруглішав та й розлив спересердя на все небо уже навіть не срібло, а золото. Мовляв, дивіться, ось! Я й без вас можу сяяти!.. І дійсно, в місячному світлі зорі сором’язливо тьмяніли, або й зовсім згасали, ховаючись у чорній сліпоті ночі. А місяць, одиноко хизуючись своїм яскравим сяйвом над сонним селом, видно, розійшовся не на жарт – та так, що засліплював мені очі, і я від захвату раз по раз розтягував широко рота…
Я майже не чув, як хтось взяв мене на руки і поніс до хати:
− Спить наш козак… − здається, це татів голос, а мені ще хотілось сказати, що я зовсім не сплю, і хочу ж таки дізнатись, чи зловить неповороткий місяць хоча б одну швидку зірку.
− Хоч би взуття зняти… − і мене обняла м’яка подушка…Зненацька щось світлою смужкою промайнуло в кімнаті, торкнулось моїх заплющених повік і зникло в мене під ковдрою. Обережно піднімаю її краєчок… Що ж це? Ага… Зірка! Прудка! Проворно сховалась у моїй постелі від переслідувань пихатого місяця. Він її тут ніколи не знайде!.. Я раз по раз вночі заглядав під ковдру, чи вона, бува, не втекла. Тоді темна кімната наповнювалась її чарівними промінчиками, що весело розбризкувались довкола гірляндами іскор. Зірка майже до світу була зі мною, а коли нарешті місячне вухо перебігло через все небо та потроху почало сивіти в ранковій імлі, легко висковзнула з−під ковдри і через прочинену кватирку злинула у височінь, розсипавши на підвіконні разок своїх золотих намистинок, що порозбігалися по темних закутках. Я з жалем глянув у вікно, хотів помахати небесній гості рукою на прощання. Та вона, виявляється, й не думала покидати мене − обернувшись привітним сонечком, жартома посилала мені крізь шибки оте незвичайне намисто, яке повсюди намагались зібрати докупи непосидючі світлі зайчики. Вони гасали по всій кімнаті − скакали по шафі, залазили під стіл, танцювали на подушці. Ба, а цей, найбільш швидконогий, − взявся лоскотати мене за носа. Я розреготався.
− Щось смішне наснилось? − зайчик нахилився наді мною.
− Мені лоскотно!.. − я хотів відмахнутись від настирного зайця, коли побачив маму. Це вона, а не зайчик, пестила мене, намагаючись розбудити. Я солодко потягнувся.
− Не хотіла тебе будити, але тато вранці просив тобі нагадати, аби ти сьогодні нікуди не бігав і почекав його з роботи. Підете до кринички.
Сонячні зайчики, побачивши мою маму, нарешті вгамувались і тихенько повсідалися кому де заманеться − той заплутався в люстрі й задеркувато поблискував між її висульками, інший приліпився світлою плямою до стіни, а ще один шаснув до моєї коробки з іграшками, що стоїть під столом.
− Я теж іду на роботу. Як устанеш, то випустиш гусенят на спориш. Не забудь поснідати. Бувай! Ти сьогодні за хазяїна.
Мама причинила двері, а я ще трохи повалявся на дивані, ще разок потягнувся, позіхнув… Та спати вже не хотілось.
25. Ромка.
Випустив гусенят. Вони кинулись до трави, наче прийшли з голодного краю − із таким завзяттям скубуть цупкий спориш, що деякі аж перевертаються від потуги лапками догори. А стебельце, дзуськи − не випустять! Оце апетит! Мені б такий. А то мама говорить, що він у мене лише до цукерок. Де, бува, їх не сховає, то я завжди знайду й потихеньку тягаю по одненькій. А їх все меншає, меншає… Уже й самому видно, що нема з половини кулька. Так чи не так, але коли мама перевірятиме свою схованку, то там дивитись уже не буде на що. Посміхаючись, тільки скаже, що то їх, мабуть, миші поїли. Насправді мама не жаліє мені цукерок. Просто якщо вона покладе солодкий пакунок на видному місці, ну, наприклад, на столі, то я ж до вечора його обов’язково знищу. А тоді про суп чи смажену картоплю не може бути й мови − ні по−доброму, ні по−поганому мені до рота вже нічого не запхнеш. Ніяк! Через те мама й відпускає солодощі невеликими порціями, і причому лише після того, як моя миска спорожніє.
Еге, я, бувало, вдавався й до хитрощів − колупався ложкою в повній мисці до того часу, поки мама кудись не вийде з кухні. Тоді чимдуж хватав незачеплену їжу та надвір − Бім ще ніколи не відмовлявся від такої добавки. І, найголовніше, пожирав її з надзвичайною швидкістю − одним ковтком. Не те, що Манька − та як почне янзолити, то… Мама тисячу разів побачить. Кицька вправна лише до ластівчиних гніздечок; ото вже як візьме яке на прикмету, то нізащо не відступиться, поки не видере. Мені потім так жаль ластівок, коли вони невтішно метаються біля свого поруйнованого житла. Манька, відчувши мої грізні наміри, тихенько після того зникає до вечора в бур’янах. Від гріха подалі…
− Мам, я вже виїв! − а Бім лише облизується.
− Так швидко?.. − перепитає мама, але, побачивши порожню тарілку, похвалить і назве мене молодцем.
Правда, одного разу я не розрахував, що вона саме тоді виходитиме з хліва, коли Бім, давлячись від старання, втискував у себе передостаннього вареника. Ох, і влетіло тоді мені!..
Вже й сонце височенько підбилось на небі. Чогось довгенько не видно Васька. Міг би й провідати свого прив’язаного до гусей товариша. Певно, спить ще. А в мене ж для нього така новина! Я вже встиг досхочу погойдатись на гойдалці та разів зо три пригнати з дороги гусенят на подвір’я. Ну й проворні ж вони! Я б оце ніколи без толку не теліпав би з двору на вулицю, потім знову до хати − туди−сюди, туди−сюди, та ще ж і під лозиною!
А дорогою, натягнувши кепку довжелезним козирком задом наперед, швендяв Ромка. Йому, як завжди, нічого робити, і він просто мусив підшукати собі більш−менш підходяще заняття для забавки. Це аби отакечки протягти до обіду, а потім вже як полізе купатися в ставок, то буде киснути у воді до самого вечора, допоки звідкілясь у нього не почне проростати вербичка, або ж поки його не забере звідти з лементом баба Одарка. І, як видно, Ромка зайнявся цілком достойною справою: знайшов в кінці вулиці давню, вже порослу травою, зі смердючою зеленкуватою водою калюжу, та, підібравши під чиїмось тином чималенького дрюка, почав щосили гатити ним по воді, спостерігаючи з відкритим від захвату ротом, як навсібіч розлітаються каламутні бризки болота. Та це Ромці, по−моєму, скоро приїлось і перестало подобатись, бо, здається, таки один смердючий клапоть заліпив йому межи очі − інакше чого б ото він раптом почав обтирати обличчя рукавами? Покинувши калюжу, Ромка від нічого робити пройшовся кілька разів палицею по штахетах – бем−бем−бем−др−р… Правильно, так я і знав − від того бемкання з дирканням завалували всі, і навіть найледачіші, собаки на вулиці. Бім і собі сторожко напряг вуха, принюхався до повітря та вискочив з двору. Але Ромка ще був далеченько від нас, тому Бім вирішив задаремне не бити бозна−куди ноги, а почекати порушника вуличного спокою біля нашої хвіртки. Ромка, звичайно, не здогадувався про таку підступність мого собаки і сміливо прямував вулицею. Добре, що хоч інші пси, які теж не менше за Біма були раді будь−якій нагоді показати свої неабиякі сторожові здібності, були або прив’язані, або не могли, як гусенята, прошмигнути крізь дірки в штахетах. Е−ні, якась в’юнка шавка, на біду Ромці, таки знайшла дірку в паркані і накинулась на нього. Чесне слово, якби Ромка був трохи менший, ну, хоч би й наполовину, а вона більша, то від нього нічого не залишилось. І моєму Бімові, на превеликий жаль для собаки, не прийшлося б лишній раз напружувати гавканням свою горлянку.
…Ромка не чекав такого зухвалого нападу − певно, звик, що в місті всі собаки ходять як не на повідку, то в наморднику. А тут! Він з переляку аж підскочив, розгублено випустив із рук палицю, зубасте й дуже сердите створіння вчепилось йому до штанини, і Ромка, зарепетувавши, щосили мотнув ногою, та так, що спершу шавка підлетіла в повітря, а вже затим, жалібно заскавчавши, опинилась там, звідки тільки−що хоробро вилазила розвіяти свою собачу нудьгу.
− Ага! Ось тобі! − оговтавшись, Ромка взяв знову до рук свою палицю.
Бім, хоч і сам частенько загризався з усіма собаками нашої вулиці, все одно подарувати просто так оту кривду Ромці не міг і кинувся на захист усієї собачої породи. О, а до цього він у нас дурний! Я хотів якось його притримати, та де там! Побачивши, що я женуся за ним, собака сприйняв це по−своєму: певно, біжу йому помагати. І додав ногам ходу. Моє волання на зразок того, щоб він зупинився та нікуди не ліз зі своїми зубами, не допомогло аж ніяк, а навпаки − ще більше додало собаці азарту. Ромка витріщив очі та, задкуючи, наставив проти Біма палицю:
− Тікай! Забери його! А−а−а!.. − собака, побачивши дрюка, розлютився ще більше, та все ж получити ним по ребрах не дуже поспішав, а лише оскаженіло гавкав, намагаючись вкусити вже його, а не Ромку. Шавка й собі трохи осміліла і знай подзвякувала з безпечної відстані.
− Бім! Іди сюди! Кому сказав? Додому! − мені якось−таки вдалось відтягти собаку. − Ану бігом! − ще й грізно тупнув ногою. − Та він не вкусить… Не бійся, а палицю викинь, − я заспокоював і Ромку, і собаку.
− Еге−е!.. Не вкусить! Як не вкусить, то з’їсть!.. − Ромка запустив палицею в бік шавки, але та встигла знову вчасно щезнути за парканом. Оце сміливість! Ти ба! Бім же шаснув за палицею закінчувати над нею розправу. Але побачивши, що лежачий дрюк і не думає його дражнити, нарешті привітно, і, як ні в чому не бувало, завиляв хвостом. Щодо Ромки, то собаці вмить не стало до нього ніякого діла.
− Додому! − ще раз прикрикнув до Біма я. − Давай, давай…
Бім винувато бликнув на мене: ясно, що йому саме прикортіло кудись податись. Він перестав крутити своїм хвостом і, прикинувшись зовсім глухим, потюпав у зовсім протилежному напрямку.
− Ану! − я ще раз взявся до собаки, але він, не озираючись, тільки йому відомими перелазами подався в чужі городи.
− Нукай, нукай!.. − Ромка підтяг свої штани, які були так сподобались отій задеркуватій шавці. − Так він тебе й послухає. Жди! Коли б часом…Звір!
Те, що мій Бім не знав такої дресировки, як Васьків Тузелик, я пропустив повз вуха. Бо то була правда. А що він, бачите, звір, звісно, вже не змовчав. Та в цьому випадку і німий би заговорив, то що ж там за мене казати. Справа в тому, що я страшенно люблю свого собаку, хай він і не породистий, а звичайний, та все одно найкращий! Може, я його й не вчив нічому через те, що просто−напросто жалів, особливо після того, як побачив на власні очі Васькові собачі уроки − як сам−то вчитись не дуже хоче, а Тузелика заставляв.
Бім увесь чорний, тільки передні лапи наче в білих шкарпетках, хвіст − майже завжди бубликом, а його дзвінкий голос я розпізнаю, мабуть, і серед гавкання тисячі чужих собак. Ну і що з того, що він не такий завбільшки, як теля? А за Маньку ж він усе−таки вищий! Отакий в мене собака. Бім!
− І ніякий він не звір! − огризнувся я, − треба було не тарабанить по штахетах. Ясно? Ти б іще й на якому іншому кутку погупав, то там би тебе собаки точно зжерли.
− То мені що, навшпиньки ходити, чи й носа на вулицю не показувати?
− Я ж ходжу, мене не кусають, бачиш?
− Та де… Ти ж вдома сидиш. Що робиш?
Оце−то так! Ще візьме та скаже, що мене й з дому не випускають.
− Ну, я… − якомога старанніше виліплюю поважний вигляд на обличчі, щоби можна було подумати, буцімто без мене село нізащо б не орало і не сіяло, − я по хазяйству. − Ромка в таких сільських справах повний телепень, а сказати йому, що всього−навсього мушу пасти гусенят, то ще, чого доброго, почне з мене підхихикувати. − Ось підвечір знов робота одна намічається, − навмисне промовив це повільно, знехотя, по−старечому, навіть кахикнув для солідності. Ну прямо таки незамінний чоловік! Не менше, як бригадир, без підказки якого ні туди і ні сюди…
− Що ж ти такого?.. − з недовірою в голосі поцікавився Ромка. Видно, відчув−таки, що я напускаю йому в очі брехливого диму.
− Аж там, за селом, на полі… Треба йти!..
− Далеко?
− Далеченько… За ставок. Візьму дошки, сокиру.
Ромка, здається, потроху починав вірити, що я маю справ по самісіньке горло:
− Еге, таскався б ото я на край світу. А нащо тобі та сокира?
− Це тобі не байдики бити, тиняючись туди−сюди, − повчально продовжив я, − буду ремонтувати криницю. − Сказав так, наче щодня ремонтую по одній криниці. Насправді мені дуже закортіло здивувати Ромку нашою неабиякою роботою. А що? Хай побачить, які ми тут, в селі, серйозні та заклопотані справжніми справами, а не гульками.
− Не бре…
− Гм… Не віриш? Як хочеш…− я напущено байдуже махнув рукою. Це подіяло:
− Тобі що? Вдома води не вистачає? Щоб ото серед поля? Копатись?
О! Є! Теперечки я закопилив губи, прицмокнув язиком та гойднув головою, мовляв, що ти, Ромко, у цьому розумієш:
− Ну, як не я питиму, то інші нап’ються. Що, все робимо тільки собі? Тре і для людей… − тут я пригадав вчорашні таткові слова про те, що хвалитись не гарно, та було вже пізно. − То добре діло! Для всіх… − і прикусив язика, наче тато зараз міг мене почути та насварити пальцем.
− У мене вдома вода з крана тече. Отак! − пхикнув Ромка. − І нікуди ходити не треба − одкрутив – і все!
− А ти хоч колись бачив, як джерело б’є? Звідки вода береться, щоб потім до тебе та в кран?..
− Зараз оце так і подумаю, що ти один знаєш, а більш ніхто! − Ромка не хотів постати переді мною бовдуром і вміло перекинув моє ж запитання мені. − Ну−ну, скажи−скажи − звідки? − прищурив хитро око, мовляв, що ж я зараз такого невідомого йому видам.
− З−під землі. З криниці, − удавано спокійно відповів я. − Вся вода з−під землі. − Насправді я аж ніяк не був упевненим у тому, що це дійсно так. І мені погано уявлялось, як це вода добирається з криниці та до крана.
− З криниці? Еге, розказуй мені байки! Вода в крані − з річки, − він аж голову посунув вперед, витягуючи шию подібно тому гусакові, якого взимку зарізала мама. − Я знаю! − Ромка таким чином продемонстрував власні глибокі переконання у своїй правоті.
− А де вода в твоїй річці береться? Хіба не з джерела? − я навмання настоював на своєму. Та, здається, і Ромка в цьому розбирається не більше за мене.
− А не з дощу?.. − я відчув у його голосі нерішучість.
− А коли дощу довго не було? Га? Річка ж не висихає. Вся вода, де тільки яка є, починається з джерельця. А ти як думав? − ну, понесло… Чесно кажучи, мені самому в цю мить потрібно було добренько подумати над тим, що я наторочив, а не пропонувати це ще комусь.
− Знаєш що? Давай перевіримо! Підемо разом до кринички й подивимось. Тече з неї вода до річки чи ні. Візьмеш мене?
− Візьму. Сходимо. Побачиш. Ось лишень мій татко з роботи прийде. Іще Васько теж піде.
− І я! − ще раз наголосив Ромка. − Взагалі−то цікаво, як це вода − і з−під землі.
− А тебе пустять?
− Пустять! − впевнено заявив він. − Ще й як пустять!..
− Ти ж ще в баби не спитався, а вже кажеш…
− Та вони − куди хоч!.. Їм зараз хіба до мене?
− А що? Чого це ти так?
− На щастя, баба з дідом більше Русланчиком займаються. Дає він їм добре − ні хвилини не посидять. Особливо дід, бо баба з сапою тікає на город. Скоро, казали, будуть його за ногу прив’язувати.
− Ого! Що ж він такого витворяє?
− Баба оце вчора їздила на базар та купила Руслану спеціальні кросівки − як у них ходить, то вони пищать. Це щоб дід Семен хоч почув, у яку шкоду той подався. Ото й гасає: з хати − надвір, а з двору − в хату з паском у руках цілий день за тим пищанням. І все одно не встигає!
− Та дід уже старий… − поспівчував я дідові Семену. − А чого ти не глядиш?
− Я? − у Ромки аж очі на лоб полізли. − Ну, ти і дає−є−ш! Та в мене на нього нервів не вистачає!.. Раз, було, мене розізлив − поплутав мою вудку. Я зразу − щигля! І прямо по носі. Довго не думав! Мені малого й удома − з головою, − Ромка промовисто черкнув долонею по своєму чубові, − там і так усі стільці давно один до одного позв’язувані та дверцята з шухлядами в шафах. Бо все повивертає вверх дном. Я в баби з дідом від нього відпочиваю. Ціле літо!
− Ну, а він що? Більше до тебе не налазив? Після щигля?
− Еге, якраз так! Відразу погнався плачучи до баби на город. Так що я ще й винним остався. Бо старший.
− А дід його паском прав?
− Та… Більше тільки замахується… Хоча ні… Вчора вдень! Було! Ох, і було… Получив. І гарно. Геть і баба не могла порятувати.
− А чого? Не хотіла?
− Нє−є! Не могла! Бо дід був дуже злий, а баба спочатку сміялась, потім плакала, а потім знову сміялась.
− Плакала, бо він його бив? А сміялась чого?
− Та де він там його бив! Не встиг! Ні, ну разів зо два таки потяг. Зі свистом. А потім дід як не старався, та не міг його ременем ніяк дістати, бо Русланчик шмигнув під ліжко та верещав звідтіля, що всі−всі погані і що він більше ніколи звідти не вилізе. А баба плакала зо сміху!
− Ну ось, такий гармидер, а їй смішно? − я уявив собі, як літав отой ремінь. Добре, що хоч у моїх зі мною до такого не доходило. Лозина була, знаю… А от пасок − ні… Ще не було…
− Та почекай, ти ж нічого не знаєш, − продовжив Ромка. − Там було не ясно, кого першого жаліти і рятувати − чи діда, чи малого.
− Та розказуй вже!.. − мене зацікавила ця історія з бабиним Одарчиним сміхом і слізьми, дідовим паском та Русланчиком під ліжком.
− Все почалося з того, що дід сів обідати. Баба налила йому борщу, дід так апетитно виїв усе з миски, що геть і я, дивлячись на нього, поросив добавки. І все було б далі добре, якби він ще не захотів молока. А молоко дід Семен холо−о−одне любить! Ото ж він взяв неповну банку з молоком та й легенько опустив її у відро з водою. Тоді банка плаває, як поплавок. Так дід зажди робить − щоб молоко захололо. І тут почалось! − Ромка багатозначно замовк.
− Ну, що далі? Русланчик розбив ту банку?
− Е, ні−і… − Ромка загадково повів головою. − Гірше… Вона каменюкою втонула на дно. Бульк − і все.
− А чому?
− Отож і дід подумав − чому? І молока в ній було не більше, ніж треба. У нього на цей випадок око метке. Ну, так чи не так, а молоко заллялося водою. Дід витяг ту банку з води та й перевернув її у відро. А з неї − цвяхи! Півбанки цвяхів!
− Русланчик насипав?
− А хто ж іще? Вже ж не я.
− І після цього малий поліз під ліжко… − продовжив я далі. − Так?
− Почекай, ще ні… Дід Семен, звичайно, на нього добряче нагримав, казав, що Руслан − готовий ходячий збиток, а не дитина. Геть і паска схопив, але малий вчасно злиняв із хати. Дід ще трохи полементував на порозі, вийшов надвір і позакривав на замки усі двері в сараї − там у нього майстерня. Бо інакше Русланчик знов там щось вискіпає дідові на мороку. Дід, нарешті, трохи заспокоївся та ліг відпочити, як він каже, − на п’ять хвилин.
− А Русланчик?
− Та прийшов опісля… Тільки ж який! Видно, перед цим устиг покалатати тими замками.
− Не потрапив до майстерні?
− Ага! Злючий, бачу. Не зайшов, а залетів! І таки показав дідові, чия буде зверху. А той саме мирно задрімав, накрившись газеткою − читав її та й заснув. Тільки посапував. Малий же вхопив двома руками довгого совка, що стояв у кутку і як впе−е−р−реже діда з усього маху совком по носі!
− Це так само, як ти тільки−що гатив палицею по болоті? − не втримався я. − Ну, а дід?..
− Ну, приблизно так, − трохи знітився Ромка, але швидко продовжив, − дід від несподіванки трохи не перегнувся навпіл! Запахкотів, як паровоз! Та як зіскочить, наче на пружинах, і − за ремінь! Руслан облетів довкола столу, наче дзиґа, пригнувся, хода під стілець, а звідти − під стіл, пасок − бебех!! По столу! А вже коли малий вискакував звідтіля, щоб зникнути під ліжком, дід Семен тоді його і пот−я−яг!! − Ромка розмахував руками, показуючи, як свистів отой пасок, і одночасно − як Русланчик рачкував під рятівне ліжко. − А баба Одарка не знала, кого першого втихомирювати, так замакітрили їй голову.
− То він там довго сидів?
− Ні, бо дід сказав, що буде виганяти його звідти шваброю. Прийшлось йому вилазити.
− Дід добавив?
− Та нє−е, тільки чухав набряклого носа та сміявся разом з бабою. Підвезло, що хоч совок виявився пластмасовим… Вони в нас добрі насправді. − Ромка посерйознішав. − Пробачив. До наступного разу. Але ж Русланчик довго без збитку не може. Щось утне−е… Так що вони мене глядіти не встигають. Та я вже й великий. Чого мене глядіти?
− Чуєш, а Русланчик йти за тобою не вчепиться?
− Нє−е, я втечу. Трохи пониє на воротах, та й піде з дідом воювати. Чого−чого, а моїх щиглів боїться більше, ніж паска, − похвалився Ромка.
− Хто це кого боїться? − ми так жваво розмовляли, що й не побачили Васька, що саме підійшов до нас. − Привіт!
− Здоров!
Ми привітались по−дорослому − за руку.
− Та я ось кажу, що втечу від свого малого, коли пристане… − повторив Ромка.
− А−а… Кудись хочеш піти?
− Візьмемо його з собою, − я випередив Ромку. − До кринички. Тато казав, що сьогодні.
− Правда? Сьогодні? − зрадів Васько.
− Ну, а то!.. − поважно промовив я, зображуючи перед Ромкою велике цабе. − Не вірить, − кивнув на Ромку, − що річки розпочинаються з криничок. Хай сам подивиться.
Чесно кажучи, я насправді не пам’ятав, чи витікає потічок з нашої кринички, чи ні… Але ж колись Олена Іванівна, здається, розповідала, що всі річки починаються з джерельця. Аби я ще уважно слухав тоді. А наша криничка хіба ж не така? Та все одно мене розбирали сумніви, та виду я не подавав…
− То ти з нами підеш? − звернувся Васько до Ромки. − Далеченько…
− Ну й що? Атож! Ось подивлюсь, яка це річка витікає з вашої криниці. Раз так ви кажете, − хоч Васько й слова не сказав про річку, Ромка сам собі визначив, що ми з Васьком повинні бути заодно.
Мій товариш не став віднікуватись, а підтримав мене:
− А як же? Кудись та водичка ж тече! Мабуть, у річку.
− То ж у вашому селі й річки нема! − засперечався Ромка знову.
− Ну, то в ставок!.. Потім − ще кудись… − бачу, що й Васько не дуже переконаний у тому, що говорить.
− От і глянемо разом! − Ромка, видно, відчув Васькову непевність, − сходжу додому, скажу бабі Одарці, що я з вами.
− Допоможеш нам дошки нести! − гукнув я йому вслід.
− Добре!
