16. Жива і сильна.
− А тато сказав, що нам допоможе. − нарешті я повідомив Васькові важливу новину, яка прямо−таки висіла на кінчику мого язика. Що не кажи, а між ним і мною ніколи не було таких розмов, як−от:
− А я щось таке−е зна−аю…
− То скажи.
− Ага, тобі от і не скажу!..
За тим “щось таке” насправді нічого серйозного не ховається. Якась, хіба, дрібна і не варта особливої уваги плітка − ну там, наприклад, хто що кому набрехав, або ж хтось жаднюга і не поділився цукеркою. Але ж як це було сказано! Аби тільки потримати когось якнайдовше подалі від уявної таємниці, а насправді отой “секрет за сімома замками” своєю значимістю й даром нікому не потрібен.
− Добре, − зрадів Васько, − а коли? − він задав мені точнісінько таке ж запитання, як і я татові.
− Ну, він не сказав, коли… Треба дошки, стовпці. Але підемо точно.
− Може, сьогодні?
− Хтозна… Але тільки підвечір, бо тата ж нема вдома. ─ Він у полі. На тракторі.
− Скоріше б! − Васькові, як і мені, не терпілось швидше приступити до роботи. Нам обом чогось як дуже захочеться, то вже не терпиться − давай всього відразу і багато. Як було з морозивом… Їли у Васька вдома і скільки влізе, поки ніхто не бачив. Потім я лежав хворий тиждень, Васько ─ на один день менше. А моя мама шпигала уколами обох без розбору ─ ох і боліло−о! То Васьків тато, коли приїжджав, виділив йому гроші на цукерки й жуйки. А я вже підказав, що найсмачніше у світі може бути тільки морозиво. Васько не перечив, бо й сам так думав… Зате я тепер знаю напевне, що мій друзяка не жадний.
− Ще поки туди все те позаносимо, то вже й не буде часу ремонтувати. − Розсудив по−старечому.
− Та хоч перенесемо ті дошки, що − не подужаємо?
− Ще й як! Мені мама знаєш, що говорила? Казала, що вода сильна! І нам сили додасть.
− Як це?
− Ну, всім, хто воду п’є, вона силу дає. І що вода ще й жива.
− І що, коли одну воду пити, то й кріпким станеш? − недовірливо промовив Васько. − А жива ─ то як?
Я не знав толком, що йому відповісти. І тому щось змолов, не думаючи:
− Жива, то… Мабуть, що ми ростемо… Сильнішаємо… − Та додав більш впевнено: І все росте з води. Навіть райдуга.
Васько глянув на мене якось не так:
− Ти вранці снідав?
− Ну да… А що?
− Я оце подумав, може ти з’їв щось не те. Чи не бузини якої?.. − він хитрувато прищурив одне око. − У тебе, часом, голова не болить, га?
− Ні… Я зранку суп їв. Чого це ти? − я не второпав, до чого ця мова. − А ти чим снідав?
− Те, що й всі, − Васько хмикнув, певно, мав на увазі, що більше ніхто зранку бузини не їсть. Окрім мене, звісно. Далі продовжив: − Я ж не мелю про всілякі райдуги, що з води ростуть. Дерева ростуть − вірю, трава − теж вірю. А райдуга? Ото й кажу, що ти того… − багатозначно постукав себе вказівним пальцем по лобі.
− Еге, − я вже почав сердитись, − а райдуга воду з кринички бере. Не віриш, то й не треба!
− Ну−у, я й сам знаю, що вона бува тоді, коли дощ, − примирливо промовив Васько. Але стояв на своєму, – а воду бере з хмар. Отак!
− А хмаринка брала воду з кринички, − не здавався я, − сам бачив!
− І цікаво мені, де ти таке видивився? Приснилось? − раптом, сам того не відаючи, він вгадав причину моєї обізнаності.
− А хоч би й так! − випалив я. “Ні, таки Васько нічого не втямив з того, що йому говорилось“, – вирішив я про себе.
− То хмари ж он як високо! Вони аж там, де літаки, − він пропустив повз вуха мою згоду на оте “приснилось” − подумаєш, мовляв, якась маячня, що збрела мені в голову. Хай і так, але ж сон був таким гарним!
− Ну то й що! Коли хочеш знати, то воду з криниці бере для хмарин туман, а потім вітер піднімає його туди, де літають твої літаки.
Васько почухав себе за вухом, мабуть, йому вже трохи надоїла суперечка зі мною:
− Ого, якби це в мене був літа−ак!.. Я політав би! Тато розказував, що вони літають дуже високо, геть і хмари внизу. Отак, о−о! − він розставив широко руки, нахиляючись то в один бік, то в другий, − жу−ж−жи−ж…− загуділи Васькові “двигуни”. − Заходжу на посадку!..
− Чуєш, а літак під райдугою може пролетіти?
“Літак” заглушив мотори і опустив “крила”:
− А чом не може? Тільки смуга ляже! − Васько плавно провів у повітрі рукою, демонструючи політ, − ось так!.. − Слухай, та що це з тобою сьогодні? Не зрозумію. Далась тобі та райдуга!
− Та так… Чогось подумав, − збрехав я. Мені вже перехотілося говорити справжню причину мого запитання. А Васька навпаки − потягло на розумову зарядку:
− Ось диви. Ти казав, що вода жива. Так?
− Ну так…
− Якщо жива, то чого їй он тому відрі сидіти? За себе − і гайда в ставок! Га? − Васько замовк, чекаючи відповіді.
− Та чого ти з тим відром? Дерево живе? А теж нікуди не ходить! Кажу тобі, вода жива і сильна. З−під землі пробивається і силу всім дає, − я майже повторив мамині слова. − Джерело он як в криничці струменить!
− А як на мене, то вода ще й солодка буває! І без цукру. − Васько поставив ногу на лавку, спершись рукою на коліно. − Коли кабана вдома заколють та шкварок наїсися, то після них одну водичку й попиваєш. Вона ж тоді добра−а!
− У криничці хіба не така?
− І там теж… − Васько на мить задумався. − Тузелик теж п’є, коли набігається. Правда, Тузел?
Собака, зачувши своє ім’я, радісно завиляв хвостом і підбіг до свого господаря. − Ех ти−и, Тузе−е−лик, − Васько потріпав його за вуха. І ти хочеш сильним бути?.. Дай лапу, дай…
Тузелик замість того щоб подавати лапу, підстрибнув і лизнув Васькові щоку.
− Ну−у, тікай… ─ Васько відмахнувся від собаки. − Отак завжди. Тільки те й знає… А купатись? Нє−е?
Тузелик неначе зрозумів, про що каже йому господар, винувато опустив голову, бликнув спідлоба очима і, пригнувшись, погріб під лавку: а глядь, Васько не передумає і таки поцупить у воду? У такому випадку лавка − ненадійне укриття, варто подумати про високу траву в садку, чи, куди краще, лопухи за городом − там точно ніхто не шукатиме…
Але Васько вже передумав, а правильніше, і зовсім не хотів Тузелика знову пробувати перетворювати у всезнаючого вченого Тузела.
− А як там наш Пантера? − раптом пригадав він. − Говорили ж учора, що принесемо йому їсти.
− Ага… Може, ще й приручимо.
− Зараз, підожди… − Васько метнувся до хати. − Щось йому візьму.
Він швидко повернувся, тримаючи шматок хліба і кусочок ковбаски. Тузелик, побачивши їжу, вмить забув про всі заходи безпеки і вискочив з−під лавки.
− Е−е!.. Це не тобі! − Васько високо підняв руку над головою. Собака підскакував, неначе м’яч, відштовхуючись усіма чотирма від землі і витягши писок догори. − Мало з’їв вареників зранку? Не получиш! Тобі і так непогано живеться. − Васько, певно, пригадав Тузеликову науку, − нічому не навчився, а впер пиріжків більше за слона!
Але собака і не думав відставати, аж поки Васько на нього не нагримав і не тупнув жартома ногою:
− Ану пішов! Ти ба, наче й не снідав…
Тузелик всівся поодаль і не відводив ласий погляд від ковбаски. Васько не витримав:
− Ну, на вже, на... − і кинув йому шматок хліба. Собака вмить звинувся, але тільки понюхав хліб, та їсти його не став. Затим висолопив язика і грайливо поглянув на Васька, мовляв, я в тебе не те випрошував…
− О, а я ж казав, що він такий голодний, як оце я. А купатися?
Тузелик враз підібгав хвоста і, не озираючись, шаснув у траву.
− Подіяло! Ходімо, а то як причепиться до ніг, то й Пантеру на ставку так собі не залишить. Хто перший? − Васько враз зірвався з місця. Я − за ним!..
17. Впале дерево.
Проваллям, далі стежиною. Поки добігли, добряче захекались…
− Фу−у… І чого було так гнатися?
− Зате комарі не загризли! − кинув Васько, ляскаючи себе по лікті, − а тепер уже почнуть. Пантера! − покликав кота.
− Кицю−киць−киць… − завів собі і я. − Десь не видно.
Ми заглянули в дупло, подивилися по гіллі − на вербі кота не було. Мабуть, він пішов рахувати курчат по кутку, а може, сидів біля якого рибалки, виманюючи карасика.
− Пантера! − ще раз погукав кота Васько. − Ну, нема, то й нема… − зі смутком у голосі промовив він. − Ковбаску покладемо до дупла. Прийде, знайде.
Потім ми обережно пробрались по стовбурі до того місця, де мав постати наш курінь. І справді, за зеленим густим листям берега не було видно. Дві товстенні гілляки розходилися в різні боки, нагадуючи велетенську двозубу виделку, схожу до виделки в руках тієї тьоті, що на базарі продавала пиріжки і чебуреки. Але вербова вилка не була гострою, як та, базарна, а поступово розгалужувалась на сотні менших і тонших гілячок−сестер, що постійно сперечались між собою: яка з них найвища і найближча до сонця. Їхню постійну сварку частенько втихомирював вітер, обламуючи найбільш хвальковитих. Вони потім смирненько й тихенько довго плавали по воді, сумно поглядаючи ще зеленими листочками−очима на шумне верховіття, де була їхня домівка. А там і далі продовжувалась безкінечна сварка між їхніми сестрицями, поки не надлетить пустотливий вітер.
Тут же, внизу, було майже завжди тихо, ці дві товсті гілляки−мами не боялись ніяких вітрів. Вони простелялися над водою, не звертаючи ніякої уваги на пустощі вітру і сварки своєї рідні у верховітті. Лише коли інколи вітер занадто розходився та трощив грубіше, товщиною з руку, гілля, тоді починали невдоволено кректати, поскрипувати, досить, мовляв, уже там… Не тривож нашого древнього спокою! І вітер після цього злякано стихав.
− Отут, о… В самий раз! − Васько задля перевірки міцності дерева безуспішно спробував ним гойднути, − міцне!
− А де ми візьмемо дошок? − запитав я. − Цвяхи−то знайдемо.
− Дошки? Хм… Їх чимало треба. Вдома не візьмеш − побачать.
− А що ж тоді? Слухай, а може, щось замість них?..
− Тут тільки підійде щось грубеньке. А то скупаємось. Мені більше щось не хочеться.
− Може, на березі знайдемо. Полазимо трохи по хащах, − вголос подумав я. − Дровиняки ж повинні валятися.
− Еге, знайдеш тут… − недовірливо промовив Васько. − Та ходімо, подивимось.
Ми пішли прямо в зелені зарості. Пробирались крізь бур’яни, петляли між кущами бузини, обминали купи непотрібу. Стежок тут не було й близько. Дошкуляли комарі, які хижими хмарами пищали над головами і раз−по−раз цілими зграями заходили на посадку, особливо не вибираючи, куди кого гризнути. Коли ж ми й знаходили щось більш−менш підходяще, то воно виявлялось або закоротким, або вже гнилим і розсипалось у руках від найменшого удару об землю. А те − якщо було не трухлявим, то тонким…
− Ми тут так нічого не знайдемо, − Васько присів на якийсь пеньок. − Он вже скільки обгасали! − Ля−я−сь!! Зі злістю луснув себе долонею по коліні. − Ти ба, відразу трьох прибив!
− Давай ще пошукаємо он в тому краї, − я кивнув головою, показуючи напрям. Мені хотілося хоч трохи наблизити час, коли в нас буде курінь. − Там нас ще ж не було.
− Давай… Комарі все одно передихнути не дадуть.
Знову поплутали гущавиною. Біля самої води на очі потрапила стара розбита кладка, і її дошки були, звісно, геть нікудишніми ─ напівзотлілі, у білій плісняві, вони не вселяли нам і найменшої довіри.
− Пройдемо трохи ще… Тут ніде, ясно, нічого путящого нема. Але вже раз почали, то кругом перевіримо.
− А глядь і… − піддержав я Васька.
Далі береги ставка почали задиратися вгору й схили повільно крутішали. Тут було трохи світліше, ніж в низині, де хлюпали стиха ставкові плеса.
− Диви!.. − я зупинився, показуючи Васькові впале дерево. Та він і сам його побачив, бо ми йшли поруч.
Воно було вивернуте з коренем. Видно, вітер добре постарався, поки його переміг. Чорне викривлене коріння нагадувало чи то страшного химерного павука, чи то кручений−перекручений зміїний клубок, і добре, що він хоч не сичав. Могутній старий стовбур втомлено приліг на землю, впершись у неї кількома зламаними гілляками−руками, наче хотів ще хоч би раз підняти свою помертвілу крону над дзеркалом ставу. То тут то там стовбур білів вже присохлими залисинами обдертої кори. По них жваво метушились якісь дрібні жучки, мабуть, підшукали для себе нову домівку під корою. Вершечок дерева здивовано розчепірив закляклі пальці, що звикли за своє довге життя боротися з усіма буревіями, а тепер нудилися без роботи. Лишень байдуже спостерігали, як їх мовчазно обплутує тугою павутиною лози дикий виноград, забираючись все вище й вище. Букети омели, прикипівши в кількох місцях до гілля, ще жваво зеленіли, витягуючи останні соки з дерева. Подібні до воронячих гнізд, звиклі до високості, вони були дуже стурбовані новим нахабним сусідом, що самовпевнено вкладався на їхні випещені листочки. Дерево вмирало.
− Оце−то гупнуло−о! − Васько вискочив на стовбур. − Залізай!
Я теж слідом за ним забрався на дерево, трохи не давши носом у кропиву, що потихеньку обступала його знизу. Проте втримався, вчасно вхопившись за суху гілляку.
− Був би шелепнув у кропиву! Пронесло… − всівся на стовбурі, звісивши ноги. − О! − раптом у моїй голові тенькнула несподівана думка:
− Треба пилку. Дворучну.
− А воно видержить? Сухе ж, − Васько без зайвих запитань зметикував, що й до чого.
− Ви−идержить!.. Якби ні, то вже шукав би мене ось у цій кропиві.
− І сокиру. Біжимо додому! − зіскочив з дерева прямо в ту кропиву. − Ох, і пече ж!
− Ні, з сокирою діла не буде… − за ним сповз зі стовбура і я.
− Чого б то? − цього разу Васько “не додув”.
− Почнеш бехкати сокирою, все село почує.
Перечити він мені не став:
− Прийдеться однією пилкою орудувати. А коли будемо поміст для куреня прибивати, то ще більше гуркоту наробимо. Га? Рибаків там повно…
− Може, ж подумають, що хтось нову кладку ставить, − я вхопився за рятівну думку.
− А як не подумають? А як перевірять? Так собі, з цікавості. Той самий Сокір чи ще хто, − Васько був правий. Таємниця є таємниця. І зайвих глядачів нам не треба.
− Давай будемо щось думати, − виявляється, оця наша затія була простенькою лише на перший погляд − на словах. А на ділі − купа перешкод. − Угу−у… − хоча зробити задумане можна було просто. − Хіба їх не можна прив’язати! Дротом. І всі діла…
− Хай і так, − і з цим Васько теж погодився. − Одне біля одного. Та й буде!
Ми погнали по пилку, на ходу обговорюючи свої “курінні” плани. Ще поки не існуюча вербова хижка поступово обростала все новими й новими деталями. Вийде не курінь, а прямо−таки палац!
18. Пилка.
У мого тата є така пилка, висить на гвіздочку в сараї. Не знаю, чи гостра, бо тато, відколи купив бензопилу, дуже рідко брав її в руки. Хіба тоді, як у бензиновій щось, як він каже, вилітало. Мені ще не вдавалося вгледіти, що ж там таке ще з неї часом вилітає, окрім диму, але після того пилка німіла, навіть і не буркала. Потім, уже після того вильоту, тато довгенько щось там над нею мудрував, вкручував, викручував, купував якісь запчастини на базарі, знову крутив, підтягував, а я, заглядаючи усі шпарини її механізму, поважно піддакував татові й справно подавав йому гайкові ключі. Зате як мені було приємно чути, коли полагоджена пилка знову починала верещати, наче недорізане порося, а тато, витираючи руки, говорив мамі:
− Ну от, нарешті справили. Вдвох таки скоріше. Оце б сам ще морочився та й морочився…
Мама лише усміхалася, а я аж пашів від задоволення.
Ми з Васьком були вже на початку нашого городу, коли він раптом став, як укопаний:
− Стій!
− Що таке? − я здивовано зупинився.
− Та… Балда… − Васько з досадою тріснув себе долонею по тімені. − Забув! От же!..
− Що ти забув?
− Та мама просила мене зранку, щоб я сходив у магазин, хліба купив. До вечора люди розкуплять. Побіжу…
− Ну давай! А я поки пилку…
− Через півгодини − біля впалого дерева, − Васько хутко подався стежиною назад. − Я ще додому, по гроші…
Він побіг попід берегом до провалля. Стежкою, хоч і між бур’янами з комарами, йому було трохи ближче додому, аніж виходити на дорогу через наше подвір’я.
Мама саме була на грядках − прополювала помідори:
− Вже набігався? А чом це Васько назад повернув?
От мама… Стояла ж, віддихаючи, спиною до нас. І як могла його вгледіти? Все бачить… Про “набігався” я промовчав, бо ж треба ще чкурнути з дому.
− Вернувся, бо згадав про магазин. Хліба не купив.
− Коли одні гульки в голові, то… Ну, побудь уже вдома. Хоч гусенят попаcеш, мені за цим городом нема коли, а вони спориш так би поскубали. Хіба з них що буде, як вони в загорожі день при дні?
Опа−а! Все йде шкереберть. У моїй голові миттєво народжуються якісь несерйозні відмовки, що так же швидко і безголосо помирають, перерубані навпіл маминими словами і тими триклятими гусенятами, яким, бачте, прикортіло саме зараз пастись. Так і не придумавши нічого такого, що б змінило мамину думку на протилежну, мені тільки залишається скривити губи гримасою непоправного смутку:
− Ну ма−а−а…
Ясно, що оте моє канючно−скорботне “ма−а” ні до чого хорошого не приводить, а лише сердить маму:
− Не мамкай!
Мені нічого не залишається, як тільки проситися далі. Я ж домовився з Васьком… Він буде ждати, а я? Що? Готовий пасти цих гусей хоч цілими днями і ночами, сьогодні ввечері, взавтра, все життя, але тільки не зараз! Стою, як стовп, на стежці й длубаю, сам не знаю для чого, носаком землю. Мама, знай, поле собі далі, вибирає бур’янець під кущиками, а мене як−то не помічає. А час іде!
− Ма−а… Ну ма…
− Я сказала − не мамкай отого! Найшов час, коли канючити! − вона відволіклась на хвильку від грядки, втомлено розігнувши спину. − Стоїть, як пам’ятник, а гусенята хай здихають! Знов кудись?! Вранці ж ходив, хіба не пускала?..
Насправді гусенята, по−моєму, й не думали здихати. Але то вже дуже добре, що мама здогадалась, що я не просто не хочу пасти гусей, а думаю дременути з дому.
− Ма… − намагаюсь не “мамкати”, − мені треба… Я ввечері до смерку буду пасти. Чесно.
Добре, хоч не бовкнув про пасіння цілими днями − і взавтра, і післязавтра, і, і, і…
− Куди вже намірився? − мама, певно, вже бачить, що з мене пастуха зараз не вийде − хіба що “заревана корова”, яка буде схлипувати набубнявілим носом до самого вечора.
− Та тут… Я недалечко. На берег.
− З Васьком? Такий помічник, як і ти.
− З ним… Я бігом. − Хоч би мама не передумала: − Я попасу… Ввечері. Гусенят…
− Іди вже, йди. З тебе такий зараз пастух, як… − вона так і не підібрала підходящого порівняння. − Тільки, дивись, не довго!
− Я скоренько! Туди й назад!.. − спочатку йду показово повільно, а потім зриваюсь на біг. А вслід:
− Хоч нікуди не влізь! І зараз налий гусеняткам води! Поїж!
Що−що, а їсти я зараз не хочу зовсім. І нема коли.
− Добре−е!
Біжу чимдуж до сараю. Ось вона! Висить собі спокійно на цвяшку. Зараз повжикаєш! Беру пилку під пахву, треба глянути, чи мама не дивиться… Ага, на поле. Не вистачало тільки, щоб вона побачила, що я з пилкою… Що хоч тоді роби, як почне розпитувати. Не відбрешешся… Піду дорогою. Головне − до провалля, а там уже й ставок. Ой, стоп! А гусенята? Їм же води. Хлюпаю повну чашку, вода щедро виливається через край поїлки. От же! Мушу бігти знову по воду. На цей раз ллю повільніше, щось дістається й гусенятам. Фу! Можна йти… Прослизаю хвірткою і… Вільному − воля! Добре тому городському Ромці, який ціле літо що хоче, те й робить: захотів − туди, захотів − сюди…
Але треба ж такому статися! Свєтка! Сидить на лавочці, що стоїть у неї під тином. І, як на зло, не тримає на колінах ніякої, хоча б малюсінької книжечки. Лускає собі соняшникове насіння й знічев’я гойдає ногами, начепивши на самі пальці червоненькі шльопанці. Зараз неодмінно визирить, що я не з пустими руками. Втягую голову в плечі, може, не побачить: вертатись назад − надто пізно… Повернула голову до мене, ні вам “здрастуйте“, ні “до побачення“, а:
− Куди це ти несеш пилку?
Ну скажіть, чи їй не однаково? Треба, значить… Я міг би спокійно збрехати: ну, приміром, несу до якогось дядька чи тітки, що позичили попиляти дрова, чи, скажімо, з дідом Сокором будемо робити нову кладку на ставу, вона все одно з ним мало знайома і навряд чи стала б його перепитувати. Та що завгодно! Свєтка повірила б і зовсім забулась про пилку, не придавши цьому ніякого значення. А я, все ще розхвильований після отого відпрошування у мами, не знайшов нічого кращого, як навіть не зупинившись, набундючено брякнути:
− Куди треба!
Еге, моя зарозуміла відповідь розворушила і без того надмірну Свєтчину допитливість:
− А що ти нею будеш пиляти?
Ну й дівчисько, яке ж ти ласе до новин! Та якби ти несла не одну, а сто пилок, то я б і слова не сказав − несеш, то й неси собі на здоров’я.
− Цікавій Варварі носа відірвали! − згадав я примовку та додав зі злістю, що розпирала мене з того моменту, відколи напоровся з пилкою на Свєтку. − Разом з твоїм рябим ластовинням!
Насправді я злий більше сам на себе, ніж на когось. Можна ж було спочатку зиркнути на вулицю, чи нікого там нема, а вже потім швиденько пронести пилку, щоб ніхто не побачив. Або хоч трохи подумати своєю безтолковою “довбнею”, що було сказати Свєтці.
− А я все одно взнаю! − це вже мені навздогін. − Ось побачиш! И−и−и!..
Не оглядаючись, я подався вулицею. І, мабуть, моя сусідка показала мені навздогін ще й свого язика…
19. “Свєт−ка, Свєт−ка…”
Васько мене вже ждав біля поваленого дерева:
− Де так довго був? А Пантера ковбаску таки умняв. Я заходив до верби, ще шматочок поклав. − Васько відразу випалив мені новину, та, побачивши мій стурбований вигляд, запитав: − Пилку не давали?
− Ти що? Ніхто й не бачив, як я її брав… Тато на роботі, мама − полола… Тільки зі Свєткою…
− Що, пронюхала?
− Та ні… Допитувалась, нащо мені пилка.
− А ти що сказав?
− Так і сказав… Щоб не пхала свого рябого носа в чужі справи. Казала, що все одно взнає...
− Може, пішла за тобою? Підгледіти?
− Може, й пішла… − спочатку погоджуюсь із Васьком, − але ні! Вона сюди не полізе. У ці хащі − навряд!..
− Не міг щось збрехати, щоб відчепилась?
− Та міг… Не дійшло до голови. Вона на вулиці зненацька з’явилась. − Бачиш, чи ні, га? Васькові збрехати вдалось. Якби ж то і Свєтці так. − Мабуть, вона так і прилипне до моєї мами з розпитуваннями.
− А що тоді?
− Ет… − відмахнувся рукою, − не знаю! Вона так собі не відчепиться, це точно.
− А глядь, забудеться… − Васько і сам не вірив у своє припущення.
− Еге. Якраз! Забуде… Не раніше, як до школи підемо. Восени. Ти хіба її сам не знаєш?
− Та знаю.
− Якось воно буде. Давай пиляти, бо мені ще сьогодні гусенят пасти ввечері. Мама сказала.
Ріжемо. Вибрали не дуже товсту, але й не тонку гіляку. Пилка спочатку весело говорить, аж виспівує. Коли прислухатись до неї, можна почути що завгодно, ось, наприклад, зараз: “На−зар, На−зар, На−зар”, або “Вась−ко, Ва−сько, Вась−ко, Вась−ко ”, “Гу−си, гу−си, Свєт−ка, Свєт…” − про кого думаєш, те й вона за тобою повторює… Зарізавшись глибше, пилка так радісно уже не співає − починає постійно збиватись на півслові та вигинати хребта. Пиляти стає важче, ще ж і не зручно − зависоко, руки швидко втомлюються… Вперед! Пройшли половину… Ну, ще трішки… Зупинились.
− Чи то вона тупа… − Васько сперся на стовбур.
− Трохи високо.
− Зараз вона впаде, на землі буде легше… Давай!
“Пас−ти, пас−ти, пас−…” − гілляка помаленьку починає хилитись додолу.
− Ну−ну−ну… − мені не терпиться побачити, як вона хряпнеться об землю. Дикий виноград здивовано спостерігає ─ “ліз оце так високо, ліз, а тут ─ на тобі…”; омелі, здається, все вже однаково ─ вона звикла лише до неба, де тільки вітер, а не якийсь тобі повзучий виноград, що, крім лопухів з кропивою, нічого в житті більше й не зустрічав.
Та “гугуху” не вийшло ─ гіляка м’яко опустилась на землю, повиснувши на не перерізаній корі. Васько натиснув рукою:
− Диви, ще тримається!.. Пройдемо ще зо два рази.
Нарешті! Впала.
− А які їх треба задовгі?
− Я поміряв. Де ж це вона та лозиняка?.. − Васько шукає її поглядом, − десь тут поклав мірку. Тоді, як Пантеру провідував, відламав.
Я теж починаю придивлятися, хоча й гадки не маю, яка саме та лозина.
− Оце? − піднімаю якусь.
− Та ні… Я її біля дерева спер. Ага, є!
Поміряли довжину відрізаної гілляки.
− Ого! Аж три штуки вийде, − Васько задоволено потирає руки.
− А треба скільки?
− Може, з десять… Потім побачимо.
Різати при землі куди легше. Не так болять руки і пилка не здається такою тупою, як раніш. Зате, коли прорізали більше половини, її почало затискувати в різі.
− Чого її тисне? − Васько витер краплі поту з лоба. − Спекотно.
− Треба щось підкласти, якусь колодку, − знаюче сказав я, бо ж не раз доводилось бачити, як робив мій тато в таких випадках. − Почне хилитись донизу.
Справа пішла веселіше. Я трішки піднімав гілляку, Васько швидко підсовував під неї якусь дровину. Жик−вжик! Було б зовсім добре, якби в голові не застрягла думка про те, чим закінчиться моя сварка зі Свєткою. Мабуть, уже була в моєї мами…
− А ваш Назар кудись із пилкою пішо−ов!
− З пилкою? − мама здивовано підніме голову, переставши скубати бур’ян. − Мені нічого не казав.
− Ну да! З пилкою. Я все−все бачила.
− І куди ж він пішов? Говорив мені − до ставу?
− І не пішов, а прямо побіг, ховався попід тинами, щоб ніхто не побачив. Гнався аж до самого провалля!
− Це подався на став.
− Я хотіла дізнатись, нащо йому пилка, а він… − тут Свєтка картинно скривить губи, − він, він… − обов’язково шморгне страдницьки носом, − мене…
− Що ─ тебе?!
− Мене, − противне дівчисько навмисно почне схлипувати, − взяв і…
− Ударив?
− Нє−є! − зареве на весь город.
− То кажи вже! Що взяв?..
− Обізвав! А я ж нічого йому−у−у…Е−е… − заголосить, уміючи − протяжно і так майстерно невинно, що навіть кури біля хліва почнуть сторожко прислухатися, переставши гребтися на купі гною.
− Ну, я йому! Хай тільки в'явиться! Як же він тебе назвав?
− Рябою… Варварою. Я нікуди його не пхала−а!..
− Кого? Назара?
− Ні−і!.. Носа… У−у−у!.. А ваш Назар сказав, що він у мене ряби−и−й!.. І я не Варвара, хай так не каже! І не ряба−а!.. А тільки ніс…
− То он воно що! − мама непомітно для Свєтки почне ледь−ледь посміхатися. − Я його добре спитаю, з яких це пір і чого Свєта рябою стала. Пожди, пожди… − це вона вже до мене, наче б то я стою біля неї поруч і все чую. Але чує поки тільки Свєтка. − Прийдеш−но ти додому.
− І про пилку. Про пилку не забудьте−е!
− Буде йому ряба пилка…
Все. Сліз − як і не було. Так само швидко зникли, як і з’явились. Справа зроблена. Свєтка радісно почимчикує межею на своє подвір’я і буде, сяюча від задоволення, очікувати, коли ж−то я, нарешті, “в'явлюсь”.
− Ну, чого став? Цуп!.. − Васько, побачивши, що я не тягну ручку, невдоволено зупинився й собі. − Заснув?
Пиляємо далі. Вже кілька стовпців готові, залишилось тільки обчистити їх від бічного гілля.
− Я ж казав − без сокири не обійтися, − Васько намагається одламати гілляку руками, та в нього нічого не виходить. − Тільки “цюк−цюк” і все. А тепер мучся…
− Пообрізаємо й пилкою. Через оте цюкання, сам знаєш…
Васько сопе, але не перечить. Так за роботою й не помічаємо, як починає вечоріти. Зате крону поваленого дерева ми встигли гарно підстригти − тепер воно стало схоже на каліку без рук, без ніг, який безладно розкинув свої обрубки−культі в різні боки.
− Диви, яке воно стало страшне, − Васько оцінив нашу роботу. − Примара якась…
− Еге, один скелет залишили. Хай, все одно воно вже всохло.
− А ти бачив його коли−небудь живим, високим?
− Нє−е, тут їх багато. Може, хіба здаля.
− І я не бачив… Йому, певно, багато років, коли таке виросло. Он із мамою восени посадили дві яблуньки. Я ходив−ходив дивитися, як вони ростуть, поки не надоїло.
− То вже повиростали?
− Де там! ─ хмикнув Васько, − одне листя і росте. А яблук нема.
− Дерева довго ростуть. Це тільки лобода − швидко. Та, мабуть, наша верба все−таки найстаріша з усіх.
− А, може, й ні.
− Старіша, бо товща, − настояв на своєму я.
− Чого ж тоді це дерево впало і всихає, коли воно молодше? − запитав Васько. − Спочатку, виходить, вербі…
− Не знаю… Може, омела доконала. Чи ще чого з ним сталось… Не всі ж старими помирають. Так, як і люди.
− А ти звідки це знаєш?
− У мене мама лікарка, вона знає. Колись говорила, що є у світі дуже багато хвороб. Є, казала, й такі, що не вилікуєш. Мабуть, і в дерев також… Але хто ж їх лікує?..
− Хто?
− Хто, хто, мабуть, ніхто. Давай складемо стовпці та додому. Я ж обіцяв раніш прийти. Бо ще й за гусенят получу. Окрім пилки.
Ми приховали майбутній настил у лопухах, ще й прикидали його зверху дрібним галуззям:
− Щоб ніхто не знайшов, а то заберуть на дрова… Плакав тоді наш курінь.
− І ми з ним разом, − додаю вслід Васькові.
− Угу. Може, Свєтка промовчала… − підбадьорює мене.
− Коли б часом. Побачимо.
20. Відбрехався.
Додому повертаюсь не вулицею, а городом. Зайнятий тривожними думками, навіть не помічаю настирних комариних атак. Мами на грядках вже нема. Це добре. Бігом пролітаю стежкою, ховаю поміж картопляними кущами пилку, які зеленіють аж до самого двору. А глядь, Свєтка дійсно вже про все забулася і спокійненько почитує книжку? А я оце тільки даремно хвилююся. Може, мама й не знає про ту пилку? Дізнаюсь, що й до чого, а потім, якщо все добре, тихенько її почеплю в сараї.
На подвір’ї стоїть мій велосипед, перевернутий доверху і вже без коліс. Ага, значить тато вже вдома. Мабуть, шукає якусь запчастину до мого велика у сараї. Я навіть у хату не заходжу − зразу ж до загорожі з гусенятами: пасти, пасти, пасти…
− Гиля, ану гиля! Гиль! − та гусенятам, здається, два рази повторювати не потрібно.
Вони так жваво вибігли на подвір’я, наче і справді чекали мене цілий день та від раптової свободи ледь не подуріли від щастя. Те погналося, куди очі бачать, те − пищить на весь двір, не знаючи, чим йому зайнятися. Найбільше потаскалось, здається, за бджолою ─ еге, дожени, дожени на свою голову − та не розрахувало, дурне, швидкості, і перевернувшись, телепнуло на траву, смішно чеберяючи лапками. А он те, сміливе − щось почало голосно розказувати півневі, витягуючи зовсім по−дорослому шию (ти ба, таке мале, а вже вміє), а той від здивування спочатку лише косив на нього зверху одним оком, а потім, настовбурчивши на шиї пір’я, відважно кинувся на захист своїх володінь від такого непроханого гостя. Гусеня звісно, не очікувало такого “теплого” прийому, і, збите з пантелику, спочатку безпомічно впало на траву, а потім, побачивши, що йому зараз буде непереливки, смішно забуксувало лапками та, плутаючись у споришеві, дало дьору. Та де там! Півень, відчуваючи близьку перемогу, прожогом кинувся за ним. І був би таки його дістав дзьобом, якби я вчасно не прийшов гусеняті на допомогу, запустивши по півневі дрюком. Півень від такого нахабства враз підлетів на місці, безладно тріпаючи крильми, і зняв крик на всю вулицю, та так, що навіть Свєтчин теж розходився, вилетівши на тин. Кури, які до цього часу мирненько дерлися на гною, тепер попіднімали голови і теж зняли репет, уже не розуміючи, хто в їхньому табуні старший − той червоний, що гордо стоїть на тину, чи той зозулястий, що перелякано дав драла аж до грядок? Бім, який до цього часу спокійно куняв під грушею, спочатку не второпав, чого це курям раптом закортіло здійняти отакий галас серед білого дня, а потім, побачивши чужака на тину, зі злістю кинувся до нього, заливаючи гавканням аж до хрипу і без того вже далеко не тихе подвір’я. Свєтчин півень не очікував такого навального наступу, і, хоч собака, ясно, не міг дістати його на паркані, не втримав рівноваги та ляпнувся зі своєї недосяжності прямо Бімові під ноги. Бім, скаженіючи від радості, накинувся на півня, але той устиг якимось чудом вирватися із собачої пащі, залишивши в ній свого розкішного хвоста. Горлаючи щосили, переповнений неймовірним жахом та обскубаним безхвостим соромом, сусід ринувся в картоплиння, не розбираючи дороги, де біля грядок зустрів нашого забіяку. Бім трохи зазівався, викашлюючи пір’я з горла, і тоді мені вдалося його зловити за шию аж на городній стежці, інакше б Свєтчин півник ну дуже пожалкував би, що взагалі випирався на той тин.
− Бім! Сидіти! Місце! − гаркнув я точнісінько так, як Васько до свого Тузела, начебто мій собака проходив той самий вишкіл. Бім нічого не тямив у таких командах, але мусив присісти на задні лапи, виляючи хвостом та не зводячи жадібного всепоглинаючого погляду з бійки двох півнів. Якби я не тримав його, то він би їм, ох, і показав! А ті два, високо підстрибуючи, товклися якраз у маминих помідорах, лупилися один об одного грудьми та “досапували” ногами грядку.
− Чого це кури лементують? − тато вийшов із сараю, тримаючи в руках колесо від мого велосипеда. − Ще й гусенята повтікали! Та тут загорожа прочинилась… − видно, він звертався до мами, не побачивши мене на городі.
− Та це півні звелися битися! − заявив я татові про свою присутність, шпурнувши грудомахою в бік помідорів, де аж пір’я летіло. Здається, влучив! Бо все ще сварячись, сусід таки вчесав до своєї межі, а наш ще довгенько ходив туди−сюди по помідорах, схвильовано розповідаючи всім на світі про свої подвиги.
Тато побачив мене серед городу:
− О, то це ти їх так розбороняєш, що й кури похрипли.
− Та це Бім, − йдучи на подвір’я, виправдовуюсь я, − за ними погнався, а я його ловив!
Собака, зачувши, що про нього пішла мова, враз куди й подів бойове завзяття. Неспішно тюпає собі за мною слідом, звісивши набік язика й кволо помахуючи хвостом від нерішучості: чи правильно зробив, що вискуб пір’я з сусідського нахаби, чи ні?
− Ну йди вже вперед, йди… − звільняю стежку, та собака теж зупиняється, піднявши на мене очі. − Що? Нє−є?.. − Еге, якби оце за тобою зараз не було “нічого такого”, то вже б давно погнався у двір прямо по картоплі. А тут і стежку давай йому… Да−а, Бімисько, щось сьогодні я теж не спішу, он і мама якраз вийшла з хати…
− Наче ж Бім курей не ганяв, хіба тільки яка до нього в миску сунеться… − тато присів коло велика.
− То він чужого. Свєтчиного. А хай не лізе!
− Не лізе, не лізе… Аби−но й сам ти не ліз! − це до розмови долучилась мама. Роблю вигляд, начебто це не до мене:
− А гусенят я тільки−що випустив попасти. А вони − куди яке подасться… − несміливим голосочком демонстрував велику стурбованість гусячою поведінкою, наче для мене нічого у світі більше сьогодні не існує, окрім цих гусей, які, між іншим, уже давно спокійно паслись. Та мама, здається, була зовсім іншої думки про мій “гусячий” настрій:
− Ну ти подивись, наче й не до нього! − вона пішла в наступ, який не світив мені нічим хорошим. Свєтка таки в неї була… Мовчу, опустивши голову.
− Що це знов сталось між вами? − тата, певно, мама ще не посвятила в усі справи. Проте він уже давно звик до подібних розборів і навіть не перестав рівняти колесо.
− Та не між нами, а з ним! − мама сердито поправила тата. І знов взялася до мене:
− Ти мені скажи − чого від тебе люди плачуть, га? Ну й хвилиночки ж спокою нема!..
− Н−не знаю… − знизую плечима, − хто?
− А ти не знаєш? − і замість відповіді, − а пилку вже куди поніс? Мені й не скаже… − здається, маму більше турбує не те, куди я заніс пилу, а те, що я їй про це нічого не сказав. Ага, візьми та скажи − то взагалі б нікуди не пустила, мовляв, ще й руки−ноги собі поріжеш!..
Про пилку я не став відпиратися:
− Та он вона, є, ось… − і бігом у картоплю за пилкою, − ніде вона не поділась.
− Що ж це ви чикрижили? З Васьком? − це вже тато зацікавився нашими чоловічими клопотами.
− Угу, з ним… − я звично втер носа рукавом, за що теж маю неприємності, − (хіба ж ті рукави потім можна допратись?). Не знаю навіть, як так швидко встигла в моїй голові народитись рятівна ідея: Пробували знайти стовпчиків для кринички.
Ой, як же я не люблю брехати! Ну, хіба, тільки трішки, як дуже−дуже треба… Добре, що хоч ніхто мені в очі не подивився, а то б…
− То що, нарізали?
− Та нє−е… Або дуже грубе, або гниле… Не знайшли.
− Та хіба ж вони ще згарні! А гусенятам сиди цілий день закритими! Вам аби де лазити по бур’янах, батько ж казав тобі, що поможе! − мама розійшлася не на жарт. – Зі Свєти дражнився, а пилка чого на городі? Ховав?!
Мама скільки всього наговорила, що я вже й не знаю, у чім виправдовуватись найперше. Починаю з останнього:
− Та не ховав я її! Побіг півнів розбороняти!
− То ти їх пилкою ото розганяв?
− Ні… Я її покинув, де бачив, бо вони якраз у помідорах…
− У помідорах? − мама аж у долоні сплеснула, − що це воно робиться? Вони й так чогось не важні, − за себе, та й на город, − а ще кури доламають! Буде по помідорах! − приказувала вона вже на грядці. − Тут і так щось їх під’їдає, а ще півні потрощили! − для мами це була настільки велика втрата, що вона начебто й забула про скандал зі Свєткою. − Ось вивернутий, і цей… − бідкаючись, вона рахувала пошкоджену розсаду.
− А зі Свєтою чом почубився? − спокійно запитав мене тато, підтягуючи шпиці в колесі.
− Не чубився я з нею й зовсім… − і знов витер рукавом вже трохи помокрілого носа. Не дай Боже, тато побачить, що я зареву. Він моїх сліз дуже не любить, завжди починає сердитись, і каже, що мені вже чимось як добавить, то буду знати точно, чого ревіти. Правда, ще ні разу далі погроз у нього не доходило.
− А що ж тоді?
− Не знаю… Я їй нічого не зробив. Причепилася до пилки…
− Та хто це ще й груддя на помідори накидав? Тільки що ж була, кожну грудочку перем’яла, − мама заговорила з грядки голосніше, мабуть же, щоб я почув. Вона й так добре знає, що без мене там не обійшлося, а все одно нащось запитує. − Може, той пагін ще й був би, то ж привалений!..
− То я… Грудкою по півнях… − боязко відповідаю мамі. − Виганяв…
− І сама бачу, що ти! Без Гриця й вода не освятиться! Треба ж хоч трохи дивитися. Останемось без помідорів!
− Я ж тільки раз… Кинув.
Грудка була великою і, видно, таки відлетівши від півня, дала по помідорові. А хіба ж мені було часу вишукувати меншу, коли ще й Біма рукою притримував? Та щоб собака туди вскочив, між тих півнів, то там би від тієї розсади й корінчика не залишилось!
− Ото тобі й раз! А ти колінкуй коло них щодня. Хіба ж воно що береже? − мама знову переключилась на мене.
− Я поспішав… І собаку ще ж тримав, − починаю якось виправдовуватися, − у мене так вийшло.
− Від тебе тільки те й чуєш − вийшло та вийшло!.. Скільки разів уже. Он Свєту, ні сіло, ні впало − рябою обізвати, теж вийшло? − і без того сердитій на мене мамі поламані помідори, певно, підлили масла у вогонь.
− І не називав я її рябою! Тільки й сказав, щоб не пхала свого носа куди не треба!
− Ну, ти диви, він тобі ще й бреше!.. Мені ж вона все−е розказала, − мама вертає з городу, нащось несе на подвір’я поломані стебла помідорів. − Чуєш, − це вона до татка, − скажи хоч ти йому що, мене ж зовсім не слухає.
Я стою ні в сих ні в тих. Так і держу в руках пилку. Добре, що вона зійшла мені так легко з рук. Наступного разу обов’язково запитаю дозволу. А за Свєтку − то пора оборонятись. Ну й що з того, що я не захотів їй говорити, куди я йду з пилкою?
− То я ж і кажу − біжи та повісь пилку в сарай. Інструмент повинен знати своє місце. Щоб коли тре, то не шукати, − це тато до того, що йому частенько траплялися на очі будь−де в дворі “розкидані кимсь” (а не мною) то плоскогубці, то гайкові ключі, а найчастіше молоток. − Та потримаєш мені ось тут велосипеда, − тато, здається, таки вирівняв ту жахливу “вісімку” в колесі. Як говорив Васько, то була не вісімка, а майже ціла дев’ятка.
− Розказала і збрехала! − не витримую я, − а чого я маю їй усі секрети видавати?! − ой, і в самого трохи з язика не вискочило лишнє… Добре, що батьки не звернули уваги на те слівце. Як почали б розпитувати, то таки б докопались і до верби, й до куреня… Я ж в очі брехати не вмію. Скоренько вішаю пилку в сараї − ну, одного збувся…
− Та не шуміть вже ви! − татові надоїдає наша суперечка. І до мене: − Тримай ось тут.
Я радо піддержую йому велосипедну раму з двох причин: скоро знову почну гасати на велику (ну, може, трохи обережніше), а друге те, що знаю, куди себе тепер подіти. Це куди краще, ніж підпирати пилку посеред двору й слухати з усіх боків, який я “хороший”. Хоча навіть отака моя зосереджена допомога таткові в ремонті маму не зупинила:
− А Варкою чого називав? У неї що, імені нема? А якби тебе хтось так, то тобі було б добре?
− Якою Варкою? Коли? − мені вже невтямки, що там попридумувала Свєтка.
− Не знає він, га? Рябою Варварою! Хіба ж так гарно?!
− Мам, ну та я ж так не говорив на Свєтку, − нарешті до мене починає доходити, що то за Варка. − Я сказав, що цікавій Варварі носа відірвали. І все… − Та між ними там не поймеш, хто та що коли кому сказав… − У тата увірвався терпець слухати, як він ото каже, домашнє радіо.
− Еге, його не поймеш!.. − не погоджується з ним мама. − Знаю я добре й нашого Назара! Коли б часом він кого обминув.
А я ж, відчувши татову підтримку, дещо осмілів і кинув своє найулюбленіше для таких випадків:
− Це вона перша−а, а хай не лізе!
− Негоже чоловікові з мамою сперечатись, − зауважив тато, звернувшись до мене, як до дорослого, − і дівчаток ображати теж.
− То чого вона… − маю на увазі Свєтку.
− Бо кажу тобі, що ти ж мужчина!
− Вони ж великі, а я…
− Ну то й що? Все одно. Не дуже−то вже й ти маленький. І не сварись більше! − і, як ні в чому не бувало: – Придержи−но, ось тут, отак. Ага. Я затягну ключем. Треба й до заднього глянути, щось тут, бачу, теж не те…
− Гиля, куди ото понеслися? Гиля!.. Назар, біжи−но займи! Вже напаслись, га?
− Я ж тут татові… − я тільки зібрався сказати “допомагаю”, як мене він перебив:
− Біжи, біжи… Попаси. Це теж робота. І її комусь робити треба.
