11. Татова згода.
Позаглядавши до мого велика, та, видно, згадавши давню історію зі своїм товаришем, тато посміхнувся:
− Це можна поправити. А от колись… Хоч Степан і получив, але велосипед йому все−таки тоді купили. А зеленка, − він глянув на мій пофарбований лікоть, − до весілля заживе.
− А я не буду женитися!
− Ну, як знаєш… А хіба он Свєта, сусідка, погана? Взяв би її…
− Погана!
Це тато знову почав з мене кепкувати. Він же знає, що я дуже не люблю балачок про женіння. Це щоб Свєтка, чого доброго, потім заставляла мене читати з нею удвох книжки? Мені й так вистачає мами з Оленою Іванівною! Еге… Чи Танька. Вона ж ябеда! Це вона донесла вчительці про мої походеньки по партах. Лізка − так собі, але ж вона не вимовляє літеру “р”. Нінка з Олькою тільки те й роблять, що носяться зі своїми кісками та ще й, вреднючі, списувати не дають. Катька − та ж, взагалі, старша, і, гляди, зажене мене в бур’яни коло ставу, як Дімасика! Алка любить дражнитися, а сама яка? Угу, за−а−раз осьо − так узяв та й оженився. І всі вони язикаті. Одна Вітка − тихоня, та все одно вона не така і мені не підійде. У мене є друзяка Васько, і мені цього хватає.
Тато, вгадавши мій насуплений настрій, перевів розмову на інше:
− І справді, про що мова, коли ось транспорт заглух.
Я відразу підхопив:
− А що, тут ремонту дуже багато? − удав повного олуха, начебто не знаю, що коло велика доведеться гарно подовбатися.
− Не так, щоб зразу, але зробити можна. Ось “вісімку” шпицями вирівняти… − тато прокрутив колесо. − Сьогодні вже пізно, завтра трохи раніше, може, прийду з роботи. Тоді й…
Мій тато працює на тракторі. І кілька разів брав мене з собою кататися. Татів трактор такий величезний, що до його кабіни треба залазити по драбинці. І не тільки мені, а й навіть таткові! А як трактор сильно реве, коли їде! Тоді, щоб татко почув мій голос, мені треба не просто голосно говорити, а кричати. Коли трактор, підгрібаючи під колеса землю, плавно погойдується, то здається, що ти не їдеш, а пливеш на велетенському неозорому морі−полі. Мені татко навіть дозволяв потриматись трішки за кермо. Тоді дійсно уявляєш себе капітаном корабля. Правда, в такому випадку гулу двигуна буває замало, і ти починаєш ще й сам допомагати йому губами: дирчиш та газуєш щосили… А з труби трактора вилітає сірувато−чорний дим. Сила!
− Що ти говорив про криницю? Ти ж, по−моєму, на дерево наїхав? − тато пригадав моє незрозуміле патякання на початку розмови.
− Там, далеко, де корів пасуть, за селом. Де ми колись були з тобою. Давно…
− Ну?... То що?
− Біля верболозів є криничка. ЇЇ Васькові показав. Він там ще ніколи не бував. Джерело б’є ключем. Вода така чиста, що… І дуже холодна, − мені забракло слів від хвилювання, щоб розказати, яка ж у ній вода. − Ми з неї пили воду, − я ніяк не міг сказати про головне.
− Там смачна вода.
− Чашку, що висіла на кілочку, хтось розбив, викинув під кущ. І чобіт подертий валявся.
− Смітять і там… − татко похитав головою, − аби в дворі було чисто. А десь…
− Цямрина стара, погнила. Трухлявина у воду сиплеться… Ми ото з Васьком подумали нову зробити. Гнилі дошки геть уже й прибрали. Та тільки не знаємо, чи самі впораємось. Може, ти…
− Потребується допомога? Чого ж мовчав?
− То я ж кажу…
− Поправити то й поправити. То святе діло. То вода… Вона жива.
Я ніяк не міг второпати, чому татко назвав воду живою, але його відповідь мене цілком задовольнила.
− А коли підемо?
− Ось підберу свіжих дошок, стовпчиків і полагодимо…
Уже засинаючи, я почув його притишений голос, він розмовляв з мамою:
− Бачиш, хороші хлопці ростуть, он затіяли польову криничку підрихтувати. І мене загітували. Треба їм помогти…
11. Бігом по райдузі!..
Що відповіла мама, я не почув, бо вже ніч солодким медом помастила мої повіки, і я разом з м’якою подушкою поринув у її сни.
Кудись біг, майже летів, так легко−легко, не торкаючись ногами землі. Спочатку низенько, а потім піднімався якимись невидимими небесними сходами все вище і вище, ось уже біжу−лечу над нашою вербою, і Пантера, сидячи на її самісінькому вершечку, привітно підняв свою лапу мені вслід. Дивно, але я зовсім не боявся впасти. Руки − неначе крила! Глянув, а під ногами райдуга! Я й не знав, що по веселці можна бігати. Така широка−широка, переливається тисячами кольорів, розбризкуючи їх у сонячному промінні. А сонечко руками−променями, граючись, перемішує її барвисту дорогу. Мені вже й землі не видно, лишень, куди не глянь, різнобарвне блискуче мереживо. Як у Васьковому калейдоскопі! Лечу… Купаюсь у незбагненних небесних візерунках. Райдуга довга−довга! Нема їй кінця−краю… Вона ховається в сизий серпанок туману, що розкинувся легким павутинням десь далеко внизу. Не вистачає сил туди долетіти… І я на величезній швидкості з’їжджаю−скочуюсь по велетенському півколу донизу, барвисте мереживо прямо на очах перетворюється на кольорові смуги, що летять мені назустріч: червону, жовту, зелену, голубу… Там мене підхоплюють чиїсь м’які долоні, розгойдують у сивій пелені, і я відчуваю, як вони вмивають мене прозорими краплинками роси і ховають у довгі білі вуса, що розкинулись понад верболозами аж ген−ген до притихлого ставу. Вгадую, що то якийсь дід бавиться зі мною, бризкаючи водою з кринички. Бризок так багато, що вони золотими перлинками розсипаються над веселкою і вона жадібно п’є ту джерельну воду. Дід усміхається, куйовдить своє молочне волосся−хмаринку пустуном вітерцем і щедро сіє водичкою на райдугу, яка стає щомиті все кращою та яскравішою. Веселка неначе ожила! Підноситься чарівним містком між небом і землею, а дідусь Туман щедро напуває її криничною водицею. І тут я починаю розуміти, чому татко сказав, що вода − жива. А біля кринички стоїть білий червонодзьобий лелека, окидаючи незворушним поглядом свої жаб’ячі володіння. Аж раптом він голосно затуркотів: “Дир−дир−дир… Дз−дз…”.
12.Ранкова морока.
О, та то ж будильник! Навів його звечора, аби раніше встати, щоб уже сьогодні першим Васька розбудити, а не так, як було вчора. Спросоння дотягуюсь рукою до кнопки, і те противне дзижчання нарешті припиняється. Райдужний сон ще тримається в голові, а подушка − липка від того вчорашнього меду і ніяк не хоче мене відпускати від себе. Натягую ковдру на голову… Ще трішки… Ніхто ж не будить. Бо канікули. Придумав же ж! Васько теж, мабуть, ще сто перший сон додивляється, а я візьми та припрись до нього ні світ, ні зоря. Хоча будильник наводив, здається, на половину десятої. Як же я ненавиджу його противне калатання! Особливо тоді, коли він настійно пропонує мені збиратись до школи. Я вже й оте дзижчання змінював на гарну мелодію, в його конструкції їх є з десяток. Нічого не допомагало! Через ненависть до будильника я під його бемкання ніколи й не вставав. Бо слідом за пищанням, калатанням чи дзижчанням обов’язково до кімнати зазирне мама:
− Назарчику, доброго ранку! Вставай, пора до школи.
− Доброго ранку… − говориш це без будь−якого захоплення, і як було б добре, коли б іще була ніч. Або ж уже обід, коли несешся, як на крилах, зі школи додому.
− Вставай, вставай… − на кухні щось зашкварчить, і мама побіжить до плити. А ти хоч на одну хвильку знову закриваєш очі, намагаючись ввібрати м’яке тепло подушки…
− Я кому сказала! Вже будильник он давно продзвенів! − мамин голос втратив ніжність чи не коло плити на кухні. − Знов не буде коли поснідати. Вставай!
Потягуватись нема коли. Але один разок все одно встигаєш…
− Скільки це я буду над тобою стояти, га? Книжки склав?
− Угу−у, тільки зі столу взяти “Математику”, − трохи подумавши: − І “Читанку”.
− А вчора не було коли?! Пенал чого на полу валяється?
− Та то старий уже. Надламаний…
− Я ж недавно купувала…
Та хіба мамі поясниш, що пенал давно перестав бути пеналом і є ящичком для кульок, якими стріляє мій пістолет? І що таким він став після того, як упав у класі на підлогу і на нього ненароком наступив Антон.
Фу−у, портфель нарешті зібраний.
− Подивись, чи нічого не забув. − мама як у воду дивиться, хоча у кімнаті її вже нема − знову пішла на кухню.
− Та, здається, все.
− А ручку? Взяв? − гукнула.
Так і є. Ручка таємниче принишкла на поличці з книжками. Кидаєш і її до портфеля.
− Ти вже вмився?
Хіба ж мама не знає, що я геть і з кімнати не виходив? Мені ж не було коли. Як я можу встигати все одночасно?..
− Ні…
− То давай бігом. І до столу.
Ці команди взагалі збивають з пантелику. Біля вмивальника, поки ніхто не побачив, трішки змочуєш пальці водою і розтираєш ними самі лишень кутики очей. Ну, іще разів зо два пробіжиш щіткою по зубах. Чимдуж за полотенце!
− Вже? − мама недовірливо подивиться на тебе, − щось ти, хлопче, зовсім сухий! Не видно, щоб вмивався по−людськи…
Тут важливо широко відкрити повні праведного здивування очі і якомога переконливіше промовити:
− Я вже ж втерся!..
− Ти б, як батько…
Коли тато вмивається, то тоді добре чути як хлюпає і бризкає вода з умивальника. Він завжди після вмивання виходить розпашілий, з червоним обличчям. Та я і сам би рад, але ж вода така холоднюча…
− Сідай швиденько їсти.
На столі вже парує сніданок. На обличчі сама по собі виникає прокисла міна:
− Гаряче…
− То дмухай. Їж, їж…
Але сьогодні аж ніяк не хочеться їсти суп. Угу, попробуй сказати це мамі… Ну взагалі, хто любить гречаний суп? У тарілці спочатку ложкою міряється його глибина, потім провіряєш, чи він не загустий…
− Знов густого мені в тарілку, − а ложка вже навіщось починає сортувати вміст миски: шматочки золотистої цибульки − на ободок, картоплю − склала купкою, а тепер займається ловлею краплинок жиру.
− Долити ріденького? − мама напоготові з повним черпаком гарячого. − Давай тарілку! − поки вона нічим не показує, наскільки добре вивчила все−все про мій ранковий “звірячий апетит” і, може, надіється, що на цей раз все обійдеться тихо й мирно.
Проте бажання обмежитись під час сніданку лише одним “голим” (як говорить мама) чаєм настільки сильне, що…
− Я сьогодні хотів смаженої картоплі!..
− А ще чого ти хочеш? − “тихо і мирно” уже точно не буде. − Сидить, сидить, длубає щось тією ложкою, длубає… Тільки за один ранок всі твої нерви
висотає! Їж, сказала!
− Ма, ну я не хо… − та на мамину милість надіятись не доводиться.
− Бігом! − глянувши у вікно. − Свєта он уже пішла до школи.
− Вона с−сьогодні ч−чергова… − вже починаєш заїкатися, ложка з супом тремтить у руці. От тобі й один чайок! І вічно вони з тією Свєткою!
− То що, думаєш, вона голодна пішла, як оце ти? Хоч п’ять ложечок…
Пересилюючи показну відразу, проціджуєш крізь зуби одну ложку, затим другу, третю… Насправді свіжий суп не такий уже й поганий. Навіть смачний. Непомітно в тарілці залишається лише ота купка картоплі.
− Може, ще картоплинку… − мама вже примирливо. − Не хочеш? Аби щоранку так! − вона має на увазі майже пусту тарілку. − Молодець!
Мама обов’язково проведе до хвіртки:
− Щасливо!
− До побачення, мам!
Але хто знає, що може бути наступного ранку. Спочатку той же нахаба−будильник. Лежиш, ждеш маму і, замість “доброго ранку”:
− Ма−а!.. − говориш болюче−протяжно, скривившись, як середа на п’ятницю, − мам, у мене ось… Чогось вухо. Боли−и−ить…
− Дуже болить? − мама стурбовано підійде до тебе. − Штрикає?
− Дуже−е!.. − при цьому неодмінно потрібно трохи прикусити губу і вичавити з себе страждальницький вираз обличчя. − Ой−ой−йой!.. − держишся руками за голову, − отут… Так штрикає, що ну…
У кутиках очей з’являються рятівниці−сльози зі співчуття до самого себе, бо й сам уже ненароком починаєш вірити, що в тебе щось болить. Моя мама – лікарка, і тому такі скарги, як біль у горлі або грудях, висока температура, чи, і того гірше, ниючий зуб, аж ніяк не проходять. У таких випадках, добре вже знаю, вона обов’язково загляне в рот:
− Скажи “а−а”, − і притисне ложкою язика. Або ж почне слухати мої груди своєю хитромудрою трубкою.
− Та нічого там нема…
Для “високої” температури у мами в запасі завжди є правдивий термометр. А з цілком здоровим зубом неодмінно потягне до лікарні, де він від хвилювання розболиться насправді, що є куди гіршим, ніж школа. От тільки мені у вухо вона заглянути не може. Від того воно й заболіло.
− Треба покласти компрес. Десь, мабуть, продуло… − мама, здається, повірила моїм казкам.
− А боліти не буде? − наганяю жалю, сам же добре знаю, що компреси не болять. Потерплю вже його, доки мама не піде на роботу. А ще ж вона хвору людину не стане примушувати зраночку їсти…
− Не буде… Ось приготую. У школу сьогодні не підеш.
Від радості аж підпирає щось у горлі, хочеться стрибати від невимовного щастя, але знову хапаєшся за голову, кривиш губи від “страшенного болю”. Головне − не переборщити, а то ще мама, чого доброго, викликатиме з лікарні “швидку”.
− Трошки вщухне, потім поїси. На плиті стоїть.
Як же солодко звучать ці слова! Краще найсмачнішої цукерки!
Ще потрібно зобразити з себе дуже старанного учня, який і дня не може прожити без навчання (хоча це, може, буде трохи зайвим):
− Коли Свєта, − а не Свєтка вже! − Прийде зі школи, то треба запитати домашнє…
− Як же ти будеш його вчити, тебе ж болить.
− Ну, вже якось… Може ж пройде… − поки мама готує компрес, зариваєшся в теплу подушку. А надворі дощить… Чутно, як по шибках січе дощ. Ще треба останнє − витримати болючу гримасу на обличчі тоді, як мама прив’язуватиме до вуха ту пов’язку. Та про це вже не думається… У найближчих планах − мультики по телевізору, що розпочинаються чомусь о дев’ятій ранку. Коли всі діти давно вже в школі. Мабуть, їх показують для таких, як я... Хай тільки−но мама піде на роботу.
− Піднімай голову. Отак… − вона принесла компрес, загорнутий у хустину. − Яке в тебе вухо болить? Це? Чи це? − хоче прив’язати пов’язку.
Окрилений своїм успіхом, у якусь мить перестаєш слідкувати за своїми подальшими діями. А повинно ж на вигляд боліти! Ну, і ляп:
− Та чогось не розберу… Здається… − зрадливе обличчя ніяк не хоче приховати таємної радості.
− Як це ти не розбереш?! − мама здивовано піднімає брови. − А ну−ну… − вона, здається, вже про щось починає здогадуватись.
Хапаєшся за останню рятівну соломинку, прикладаючи неабияких зусиль і застосовуючи всі свої артистичні таланти:
− Воно кругом мене болить… І тут, і тут… − мацаєш себе руками біля вух, шиї, без надії сподіваючись на благополучний для себе вихід із ситуації, що склалась.
− Тебе ж у вусі штрикало!
− То вже там перестало… − починаєш потихеньку здаватися. А мама ще ніяк не зрозуміє до кінця моєї брехні.
− А подивись−но мені в очі!
Це вже все. Кінець. Очі все одно скажуть правду, і ніяка жаліслива гримаса не допоможе, а тому я ховаю їх вбік. Проте мама обов’язково встигне вловити в очах ледь помітну подобу смішинки, хоч і стараєшся швиденько запустити їх під лоба.
− Я ж так і знала!
Ну чому вона це каже? Ще хвилину тому бігла до мене з компресом… Шукаєш якихось недолугих виправдань:
− Та воно ж боліло…
− Знаю, як воно в тебе боліло! Марш у школу!..
Далі події розгортаються блискавично і вже у відомому напрямку. Мене тільки−но щасливо “обминув” суп, я хлебнув “голого” чаю. Бо вже не було коли їсти. А мама проведе не тільки до хвіртки, а й до самісінької школи. Я попереду, а вона − ззаду. З лозиною.
13. Розсипана мука, Манька і мамина ласка.
Зате тепер − канікули. Ка−ні−ку−ли!! Треба все ж побігти до Васька, похвастатись новиною про свою розмову з татом. На кухні щось загриміло, видно, впала додолу кришка з каструлі. Це ж сьогодні мама вдома. Неділя, в неї вихідний. Мабуть, порається зранку, варить їсти. Вибігаю на кухню і сходу:
− Добр… − замовкаю на півслові вітання, бо мами там нема. Замість неї Манька, наша кицька, завмерла на столі від неочікуваної моєї появи. Пригнувши голову, вона сторожко не відводить свого немигаючого погляду зелених очей від мене − а глядь, я її не помітив? Еге ж − не помітив: через увесь кухонний стіл простягаються брудні котячі сліди, на підлозі валяється притихла кришка, а під Маньчиним носом повно крихт з печива. Ну ти подивися − добралася вже й до них! Мабуть, ті пряники й були головною причиною її непроханої гостини. І взагалі, Манька дуже полюбляє сюди навідуватись. На всяк випадок… Це вона, бачите, прийшла на полювання! Кицька вона, може, й не погана, аби ж тільки не по столах… Мишей−то добре ловить.
− А щоб тобі! − кричу на неї так само, як мама, хватаючи віника, що стоїть у кутку. Замахуюсь, і… Манька прожогом злітає зі столу, перевертаючи чашку з молоком, на ходу розсипає торбинку з мукою, потім мигнула блискавкою у веранді та − в двері! Знадвору під ними спокійно куняє Бім, а кицька, з того переляку не розбираючи дороги, налітає на його морду і, видно, добряче зачепила її кігтями. Бім спросоння, не уяснивши, що і кому він винен, пружиною зривається відразу на всі чотири лапи і потрапляє під мої ноги. Бо я ж саме вибігаю з веранди та перечіплююсь через собаку і падаю прямо перед мамою, яка в цей час повертається з городу з пучком молодої цибулі. Бім нарешті приходить до тями, і, певно, маючи величезне бажання поквитатися з Манькою та заодно розім’яти свої кості, ніскільки не приховує бойового завзяття − кидається за кицькою, наповнюючи несамовитим гавканням не тільки наше подвір’я, а й всю вулицю, і миттєво заганяє Маньку на грушу. А та, опинившись у цілковитій безпеці, як ні в чому не бувало, спокійно починає вмиватися, байдуже спостерігаючи, як Бім у безсилій люті дере лапами кору на стовбурі. Гавкай, гавкай…
− Що тут за шарварок? − мама заледве не випустила з рук цибулю.
Я піднімаюсь, обтрушуюсь від пилу. Трохи забите болить коліно, яке за два дні встигло безвинно постраждати два рази: позавчора − через велик, а сьогодні − Манька допомогла.
− Та… Кицьку з кухні виганяв.
− То невже не можна повільніше? Ці коліна ніколи не позаживають!
− Це я подумав, що то ти в кухні. А там Манька такого встигла наро−би−и−ти! − відкриваю широко очі, щоб справити найбільше враження на маму, − молоко розлила, муку розсипала…
− Аби ж ти за нею не гнався, як божевільний!..
− Я хотів з тобою привітатися… І от…
− Ти ж моя чемність, − мама пригортає мене до себе, − о−ох, який ти вже важки−и−й! − я опиняюсь на її руках. − Ноги, он, − і наступними словами хоче сказати, як же я швидко росту, − вже й до землі дістають.
Я обнімаю її шию, притискаюсь до мами всім тілом. Мені хочеться сказати їй щось дуже приємне і хороше, але не знаходжу потрібних слів:
− Мам, а я сьогодні все−все виїм. Ось побачиш…
− Добре, мій синочку, добре…
Я допоміг мамі прибрати Маньчину шкоду, та ще й виїв повну тарілку супу, геть із лусочкою цибулини!
− Добавку будеш?
− Давай! − пересилюючи себе, показав “скажений апетит” і на тій добавці. Не забув подякувати за сніданок.
− На здоров’я, сину, на здоров’я…
− Мам, я до Васька…
− Це, певно, за ту криничку?
− Угу, ми разом з татом хочемо…
− Ну біжи, біжи… Та криничка дуже давня, – мама присіла на стілець. − Я була ще зовсім малою дитиною, корів там пасла, то, пам’ятаю, ходили дивитись на джерело. Як з−під землі вода пробивається.
− А в нашій криниці джерело теж є?
− У всіх криницях, сину, є джерела. Без джерела криниця вмирає.
− То вода жива? Казав тато… − мені хочеться переконатись у його словах. І, згадавши недавній сон: А райдуга п’є з кринички воду?
− П’є, а потім розкидається над селом. Кажуть люди, хто зуміє пройти під райдугою, той буде щасливим.
− Е, що там пройти! Я он по ній навіть бігав!
Мама ледь помітно усміхається, гладить мене по голові:
− Бігай, поки малий, бігай… А джерельна вода не тільки жива, вона ще й сильна.
− Чого ж вона сильна?
− Тому й сильна, що її всі п’ють та сил від неї набираються. Он і крізь землю, каміння вода задля цього пробивається. А коли не доглядають за джерельцем, перестають пити, то воно повільно вмирає… І люди слабшають.
− А та криничка ж не вмерла?
− Ні, не вмерла, та їй треба допомогти.
− А від чого я такий сильний? Від того, що п’ю воду?
− І від того теж…
14. Зимові розваги.
Захоплений такими несподіваними відкриттями, чимдуж біжу до Васька. Навпрошки, схилом побіля ставу, бо дорогою йти значно далі. Цей схил люди називають проваллям. Там ніякої прірви нема й близько, але це найбільший горб у нашому селі. Він повільно сходить донизу і там занурюється у воду. Порослий дрібною травою, топтаний−перетоптаний худобою, поритий у кількох місцях лопатами − коли кому треба, добуває тут глину. У таку ямку я колись був ускочив. На санках. Хоча снігу протягом зими здебільшого нема − одне чвакання під ногами, та буває день−два, коли насипле. Довкола стає все білим−білим! Ми відразу починаємо пробивати колію на цьому горбі, дарма, що сніг упав на розкислу землю і ноги сковзають не тільки по ньому, а й по болоті.
Вперед! Розганяєш санки, на бігу заскакуєш на них і можеш, повний захвату, проїхати з вітерцем донизу. Іноді вдавалось спуститися майже до самого берега. Тоді, підсунувши шапку, що налізла на самі очі, переможно махаєш рукою − зумів проїхати якнайдалі! Правда, твоєї піднятої руки ніхто не бачить: кожен зайнятий своєю справою: той саме летить слідом за тобою, а той цупить сани вгору. Відтягнувши санки вбік, щоб не заважали, неодмінно прослідкуєш, чи зміг наступний їздок промчати далі за тебе. Так і є… Його санки зупинилися аж біля льоду. І тоді твій суперник обов’язково радісно повідомить:
− Ага, а я дальше!
Можна подумати, це якраз той, що геть зовсім не дивився, коли ти махав рукою. Ну як йому це вдалося? Хоча й про себе визнаєш свою поразку, та на люди не показуєш і невдоволено кидаєш:
− Хе−е, то по моїй колії. Там уже була колія наїжджена!
− А все одно далі!..
Нікого більше не чуєш, бігом за санки − вверх. Ось цього разу обов’язково вийде! Трішки більший розгін і… Набираєш швидкості… Сани спочатку налітають на якусь перешкоду, кудись звертають, замалим не перекидаються та вскакують у заметену снігом яму. От тобі й на! Десь зверху долинає сміх… Вилазиш, наче той ведмідь з барлоги. Витягуєш за собою санки, обтрушуєшся від снігу, який устиг залізти за комір і тепер неприємним холодком зсувається по спині. Ну і хай!.. Наступного разу все−таки доїжджаєш до ставка, припорошеного мокруватим снігом.
Катаємось до того часу, поки стоптаний під полоззями саней сніг не перетворюється в болото. Санки по ньому не хочуть їхати, а жаль… От би морозу! Колись, розказувала Олена Іванівна, зими були дуже холодними і снігу намітало вище тинів. Та це ж мені якраз з головою! І як же хвірткою було пройти на вулицю? А коли й хвіртки не видно? Тоді що, виривали в снігу тунелі, такі, як оті з поїздами, тільки менші? Я бачив через вікно, як тато прокидав на подвір’ї стежки, але ж снігу було не так багато! Мені тоді теж хотілось з ним повідкидати сніг, але мама не пустила, мовляв, одні чобітки і так уже мокрі − поки з школи добирався, то переміряв усі снігові кучугури, ще й понабирав. Не кажучи вже про такі ж самі рукавиці. Не вистачало тільки шмаркання під носом!
Але ж ми на перерві ліпили снігову бабу, гарна вийшла: з очима−вуглинками і носом−картоплиною. Жаль тільки, що потім хлопці з п’ятого класу спочатку одбили їй голову, а далі − геть усю розтоптали. Залишилась тільки купа перетовченого снігу. А самим таку зліпити − куди там! Легше чужу поваляти. Вітка геть і розплакалась! Ми ж відважно полізли захищати залишки снігової баби, що закінчилось величезним побоїщем у сніжки. Мене п’ятаки два рази вмили снігом, але найбільше дісталось неповороткому Антону. Невідомо, що було б далі, якби не Олена Іванівна, яка втихомирила і нас, і їх.
Та хіба ж рукавички встигнуть висохнути в школі на батареї? А кучугур я не міряв − то в чобітки понабивалось снігу під час тієї війни з п’ятим класом. Проте якби якась велика купа снігу трапилась по дорозі − ох, і не минули б. Ні я, ні Васько.
15. Тузелик і “бомбовози”.
Аж он, за проваллям, вже видніється його хата. У дворі мене зустрічає спочатку гавканням, а потім, упізнавши, вилянням хвоста і марними спробами поцілувати мого носа, Васьків собака − Тузелик. Колись він був звичайним Тузиком, та згодом Васько його перейменував. Справа в тому, що цей теперішній Тузелик, ще будучи цуценям, страждав−мучився від наполегливої дресировки. За задумом Васька, Тузелик, чи то пак, тоді ще просто Тузик повинен був уміти подавати лапу, рахувати до трьох, долати перешкоди (козлик для пиляння дров), безбоязно перепливати калюжі та, звичайно, брати слід і приносити господареві закинуті бозна куди палиці. Тузикові в більшості випадків було невтямки, що від нього хочуть, і він тільки те й робив, що намагався показати свою безмежну відданість Васькові облизуванням його рук. Хоч від нього вимагалось зовсім інше! Намагаючись добитися від Тузика хоч яких успіхів, Васько вирішив, що до такого неука−пустуна треба звертатися серйозніше, хай собака нарешті зрозуміє, що з ним ніхто гратися не збирається і попереду в нього одна лише наука. Отож і почав:
− Тузе−ел!! Візьми! − а Тузел, знай, припаде до землі, прищулить вуха і тикає сліпо носом у Васьків сандалик.
− Тузел! Принеси! − собача хіба що підскочить, пару раз гавкне, а за кинутим дрюком − ну ніяк. Васько сам кидав, і сам ту палицю приносив:
− Ну, дійшло? − а той, до кого мало “дійти”, лише винувато лупає очима та не знає, що робити йому зі своїм хвостом − вертіти ним, чи ні? Правда, за шматком пиріжка Тузик ганяв справно, тільки назад не приносив, а розправлявся з ним там же, де вхопить його зубами.
З Васьковою математикою в Тузела взагалі нічого не виходило − треба гавкнути два рази, а він вісім, побачивши когось на вулиці. Зате слід брав добре, тільки, бува, не зрозуміло чий: я й роззувався і ховався за хату, затим Васько давав понюхати мою взувачку:
− Тузе−ел! Слід! − собачка два рази оббігав навколо кедів, дзвінко гавкаючи, і… щодуху гнався за метеликом, який саме палахкотів крилами поруч. Що стосується плавання, то Тузелик і до цього часу, аби побачив де калюжку, обходить її десятою дорогою − далися взнаки Васькові уроки.
Повозившись з таким неуком десь із тиждень, дресирувальник на все те безнадійно махнув рукою:
− Е−е, який з тебе Тузел… Так… Хіба що Тузелик…
Отак і вчепилась до Тузика нова кличка. А лапу він все ж подає. Не завжди коли попросять, більше, коли сам захоче.
От і сьогодні стрибнув на мене − і цілуватись лізе, і відразу обидві лапи подає − вибирай, бачиш, мовляв, який я вчений!
− Ой ти розумака! − нарешті відпихаю його від себе. − Васько!
Він сидить на лавочці біля літньої кухні і над чимось там зосереджено сопе.
− Заходь! − киває мені. − Привіт!
− Здоров! Що це ти длубаєш? − та вже й бачу сам ─ Васько прив’язує ниточку до ніжки хруща − робить з нього вертоліт, або літаючий трактор. Хрущ перевернувся на спинку, і, видно, не горить особливим бажанням бути в такій ролі. Та в нього ніхто й не питає. Задля того, щоб у хруща виникло нестримне бажання літати, Васько встромляє йому в черевце голку з ялинки. Хрущ задирчав і зірвався в повітря.
− Бомбовоз! − Васько від захоплення аж рота відкрив. − Кла−ас! Диви−диви, як пішов!
Хрущ дійсно гудів, як трактор. Спочатку він хвацьки полетів угору, натягнув нитку, а потім, гойднувшись у повітрі, бомбовоз каменем дав об землю. Васько ще пробував його “завести”, розкручуючи на нитці. Та марно. Хрущ не тільки не злітав, а й навіть лазити по землі передумав.
− Сонний якийсь попався… − взявши руки в боки, Васько підсумував льотні якості жука.
− Тепер вони всі такі, то в травні… − згадав я, − ото літають!
− М−да… − погодився зі мною Васько. − А дирчать як здорово!
У кінці весни хрущів видимо−невидимо. Особливо ввечері, коли стемніє − летять на світло, гатять у шибки, атакують включену лампочку, що горить надворі біля порога.
За нами всіма був один грішок − аби−но хтось один здогадувався принести в школу хруща в сірниковій коробці, так на другий же день ці коробки з хрущами були чи не в кожного з нас. Спочатку на перерві клас, потім коридори наповняються важким гудінням і захопленими вигуками:
− Глянь, а мій он − аж на шторі сів!
− Ого, а цей куди полетів! Хи−хи, тріснув Ольку по лобі. Не вбивай! Ну!..
− Зараз получиш! − це вже Олька. − Олена Іванівна−а!..
− О−хо−хо−х! Ябеда!
− А ти не лізь до мене зі своїми хрущами!
У цей же час хтось безуспішно намагається струсити жука зі штори, а він усівся аж під карнизом і зовсім не думає змінювати місце посадки.
− Злазь! От уперте… О, ще одного принесло.
А на коридорі вже влаштовані пілотні змагання хрущів на нитках:
− Ну, куди ти?! Мого збив!
− І нічого подібного. Це твій полетів навскоси! Мою нитку заплутав!
− Не бренькай, це в тебе не так летить.
− А твій, ха−ха, − дохлий! На підлогу впав!..
− Зате в мене ще є! − витягує сірникову коробку і до вуха: Осьо, послухай, − торохтить ними, − чуєш?!
− Дай мені одного!
− І мені…
− Еге−е!.. У мене останній!
Отаким шумом, гамом, сміхом і сварками дуже скоро заповнюються всі куточки у школі, куди тільки−но можуть залетіти хрущі… Коли до кабінету зайде вчителька, то один “бомбовоз” може неспішно прогулюватись по класному журналі, другий зайде на посадку на її плече. Штора, звісно, обірвана, добре, що хоч цього разу разом з нею не шелепнув карниз. Бо вже бувало й таке… Олена Іванівна, видно, вже втомилась від наших постійних витівок:
− Та−а−ак! Ану, на стадіон усі!
Тут ми раптом згадуємо про футбольний м’яч, який уже півперерви луплять чиїсь ноги:
− Гайда!..
Але ж це зовсім не значить, що й на уроці якийсь хрущ таємно не вибереться з чийогось сірникового полону та не загуде під стелею, а за ним відразу слідкуватимуть десяток пар очей…
Особисто я не так, як Васько − чомусь не можу проколювати хвоїнкою те черевце. Чи то гидую, а може, мені трохи жаль хруща. Йому ж, мабуть, болить… У мене вони літають і так − на одній нитці.
− Все! Досить, − Васько зафутболив хруща ногою, − ну їх!..
