6. Клює!
Але те, що він веселун, то, по−моєму, це − точно. Може таке утнути, що все село довго буде гриміти про дідову витівку, ще довше сміятись і часто згадувати. І більш заядлого рибалки, ніж Сокір, у селі не знайти. Ото якщо сидить дід з вудкою на березі, можна йти ловити, а як нема − то вертай додому, все одно нічого не спіймаєш. Він якимось чином завжди знав, коли буде клювати. Даремно комарів на ставку ніколи не годував. Що там казати, було, що геть із калюжі примудрявся карасиків насмикати!
Село наше хоча мені й гарненьке, і я знаю в ньому майже кожний закапелок, та ось вулиці в селі асфальтовані лишень біля школи та магазинів. Ну, іще коло клубу. А всі інші! Хе−е! У кращому випадку посипані ріденькими камінчиками, що майже всі вже втопталися в землю. Зараз сухо, дощу давно не було, і з−під коліс машин вилітають такі хмари куряви, що й через дорогу нічого не видно. Жаль, але верхи на велику збити таку пилюгу не вдається! Мама випране вішає подалі від дороги, аж за хатою, в садку:
– Та невже ж не можна не гнатись?! Преться, як… Все біле стане чорним!
Мені ставало цікаво, як же той дядько на машині преться, а коли я про це починав допитуватись у мами, то вона тільки гримала, щоб я відчепився:
─ Як та як! Ніяк! Ось твоя біленька майка стане чорною, то побачиш…
Це я й сам знаю. Не раз таке бувало. Та за один день! І не тільки чорною − там у соку з вишень, а це − в шовковицях, тут − об щось брудне тернувся… А як же той дядько перся, мама так і не скаже.
Коли ж прогниє небо і поллють дощі… Ог−о−о!.. Тоді по вулицях ні пройти, ні проїхати. Хіба що комусь на тракторі закортить… Дорога стає поритою глибокими канавами, мабуть, і до пояса буде, вкривається суцільними непролазними калюжами, від одного тину до другого − того, що навпроти. У тих калюжах легко поміститься всенький ставок. І не один! Хто б побачив, як ми, бувало, хитромудро добираємось до школи, чіпляючись за штахети. Але як не йди, петляй−не−петляй, все одно будеш забрьоханий по самісінькі вуха, а найбільше дістається штанам.
Вже коли починає трішки підсихати, то тоді, ідучи по самому краєчку вулиці, намагаєшся втрапити в чиїсь здорові ступаки, але вони розставлені так широко, що увесь час приходиться стрибати. І не дай, Боже, посковзнутися!
Дід Сокір і вибрав такий деньок для карасів у калюжі. Пішов до найбільшої, яка виходила аж до степка і тому з одного краю була поросла травою. Сів на відро, переклавши його дощечкою, прямісінько на тій, у ступаках, стежинці. Закинув вудки… Ото хто тільки не йде, то мусить діда обминати. А йому ж того й треба!
─ Ну що, діду, клює?
Дід замість відповіді бликне на перехожого з−під старомодного крислатого капелюха:
─ Гм…
─ Діду, діду, дивіться − клюнуло! О−о! Повело, повело… тягніть!..
Сокір спокійно, без тіні будь−якого здивування і гумору, як то наче він це робить щодня, повільно тягне вудку, а на гачку розмахує хвостом товстопузий карась. Неквапом піднімається, вкидає рибу у відро. Звичайно, хто ж втерпить і не бликне на дідів улов:
─ І багато наловили?
Старий подивиться на перехожого так, неначе той оце тепер−го, по меншій мірі, звалився з місяця:
─ Трохи є….
─ А покажіть!
Дід Сокір невдоволено хитне головою, мовляв, одна морока з вами, проте встане ще раз:
─ На сковорідку буде…
У відрі дійсно товчеться, пускаючи бульки, добрий десяток чималих, на долоню, карасів.
─ Ого!
─ Бувало й більше. Трохи води малувато… Коли б іще з один дощик.
Поки дід розмовляє, поплавок його другої вудки в цей час неодмінно гасає по калюжі, і Сокір знову витягне слизького карасика.
─ А на що ловите? ─ перехожий не вірить своїм очам.
─ Та на що ж? На черв’як!..
Отак один витріщить очі, за ним другий, третій… І, дивись, вже погуркотіло селом − дід Сокір з кальобухи рибу тягає! Та ще й до його десяти карасів доплетуть балачками не менше цілого відра. А далі пішло−поїхало… Дід терпляче підожде, поки до калюжі не прийдуть зіваки з вудками. Закинуть.
─ Чогось не бере, га, діду?
Старий, непомітно посміхаючись у вуса, сипне у воду жменю макухи для приманки:
─ Оце останню висипав. Зара почне…
Та поки його не розкусили, змотує вудки і непомітно йде собі. А рибаки “ловлять”! Ще трохи постоять, підождуть, хай рибка підійде. Ага, жди… Поки хтось ошелешено не лусне себе долонею по лобі:
─ Обдурив старий чорт! Як стій та дивись, га? У дурні пошив!
І раптом, як прозріння, до них доходить, що ніякої риби в калюжі ніколи не було і бути не може:
─ Ти тільки подумай, ото ми і дурн−і−і… Я ж сюдою, як сухо було, сто разів мотоциклом ганяв! Яка ж тут риба?!
─ Раки!...
Дядьки вже й не знають, чи їм сердитись, чи сміятись. Та починає переважати останнє, і вони ще довгенько, йдучи додому, будуть жваво обсмоктувати голосною розмовою оцю свою риболовлю.
А село гримить!.. Новина сорокою розлітається від хати до хати, затим до криниці, далі − по вулиці, дивись, уже й на другому кутку сміються. Горе−рибакам найкраще днів чотири−п'ять і носа з дому не висовувати. Бо кожне ж хоче дізнатись, як ловилось і скільки зловилось. Та от ніхто вже не запитає, де. Це вже всі зна−а−ають! Дід Сокір нізащо у світі не скаже правди − були там карасі, та й все на цьому. Крапка! Його мало хто й розпитує. Головна увага не до нього, а до рибалок, яким і на вулицю не має охоти вийти.
Я й сам, було, повірив байці про ту рибну калюжу. Уже навіть одною ногою туди гнався. Правда, вудки не брав, а так, у розвідку. Та мою довірливу гарячу голову остудив тато, який, на щастя, саме прийшов з роботи пообідати:
─ Карасі? У калюжі? − він голосно зареготав на всю хату, − у старого Сокора?! Ха−ха−ха! Ох і дід, ох і молодець, ─ тато сміявся так, що аж дзвеніли чарки в серванті. ─ І багатьох він там уже зібрав?! Ха−ха−ха!!..
Я спочатку не міг зрозуміти, чому це тата раптом узяв такий небувалий сміх.
─ Ну, то я піду, подивлюсь, може й собі налов…
─ Куди?! Ет, і він туди само! ─ тато усе ще не перестав сміятися. ─ Одним дурником буде більше. Нема там ніякої риби!
─ Як це − нема? − мені все ще не хотілось ламати своїх намірів. Я вже не знав, кому вірити. ─ Он, я бачив, і Ромка туди пішов… З вудкою… І мене гукав!..
Ромка щоліта приїжджав на літні канікули з міста до своїх діда й баби, вони жили он там, у самому кінці вулиці. Поки баба Одарка на городі (а там вона, мабуть, і ночувала із сапкою), Ромка цілісінькими днями чим хотів, тим і займався − сам собі начальник! У нього ще був менший брат Русланчик, такий малий, що геть і до школи ще не ходив, але зате вже жив на одних збитках. Дід Семен тільки й те робив, що ловив його по подвір’ї, а той − з одної шкоди та в іншу! Та про це вже інша розмова…
─ Ну, тому городському Ромці й не дивно. У них там риба тільки в магазині. Спитаєш у нього, чи багато наловив. Риболови…
─ А як же дід Сокір? ─ не вгавав я, ─ він же, кажуть, на відрі з рибою сидів…
– Сидіти, то він, може, й сидів, а от де ловив − то вже інше, ─ тато плеснув себе долонями по колінах. ─ Ну ніяк не в калюжі!
До моєї голови, здається, починає щось доходити:
─ А де? У ставку? Та невже Сокір…
─А ти ж що думав! Ну, дідуган, ну й насмішив!
─ То він же… Він при всіх карася! З води!.. Клювало ж у нього там! У калюжі… ─ здається, мені тоді дуже не хотілось розпрощатись з красивою оманою і я чіплявся за останні докази. Говорив, щось заперечував, а сам уже не вірив…
─ Зате ніхто не бачив, як він того карася на гачок надівав! Поки нікого не було, взяв, тихенько начепив, закинув у калюжу. А карасям що, не однаково, де поплавка смикати? Ото тобі й увесь кльов! Він там не рибу ловив, а таких ось, як ти. Або ж як Рома…
Мені спочатку було трохи жаль отієї рибалки, що так раптово для мене закінчилась, так і не розпочавшись. Було б чим Васькові похвалитись!.. Та згодом мене почав розбирати сміх. Аби ще тато знав тоді, що на дідову вудочку спіймались далеко не такі недолугі лантухи, як я або Ромка, а й здоровенні дядьки!..
─ Чом же дід бере та людей дурить? Бо злий? ─ намагаюсь зрозуміти дідову придибенцію.
─ Ба ні… Сокір не злий, а, скоріше, − веселий. Любить викинути коника, щоб люди посміялись. От і нам, бач, сьогодні підняв настрій.
─ А тим, хто до нього в калюжу поліз, хіба добре?
─Ну, добре−недобре… То вже самі винні. А голова на в’язах для чого? Те−е, нічого страшного. Мине і їм. На другий раз будуть обачніші.
─ А дідові збитків робити не будуть?
─ То, хіба, вже як зовсім дурні… Якщо жартів не розуміють.
─ Цікаво, а сам дід ніколи не потрапляв у подібні халепи? Може, і з ним траплялось?
─ Не чув… Дідок хитрю−ю−щий! Його хіба що кіт якось примудрився навкруг пальця обвести, ─ тато знову починає посміхатись.
─ Кіт? Сокора? ─ послухавши татову пораду, я недовірливо бликнув: ─ Не може буть!
─ Ще й як може! Знаєш, де саме дід любить рибалити на ставку?
─ А чого ж ні! На отій кривій кладці.
─ Ну от, сів він, як завжди, снасть закинув. Уже й карасика піймав. Коли його в торбу − а її−то й нема! Дід і туди, і сюди − і на берег, і під кладку… Нема!
─ Кіт торбу вкрав? ─ пропоную на ходу найбільш ймовірну причину дідової пропажі.
То добря−я−чий котичок! Цілий котище! Він нічий, живе сам по собі. Але, здається, своєю сирітською долею аж ніяк не переймається. Здоровенний, чорний, як сажа, неквапом блукає бур’янами побіля ставу цілісіньке літо. На зиму, здається, кудись дівається (а втім, я боюсь помилитись, бо й ми там холодами буваємо рідко). Коли ж тільки потепліє − кіт, піднявши трубою хвіст, поважно обходить свої володіння. Він − справжній господар цих берегових нетрів. І одночасно − гроза всіх курчат та, звісно, ходячий прокльон для всіх господинь. Дінеться в кого курча чи каченя, винен той кіт чи ні, а прокльони − всі для нього. Якби, я думаю, він був дійсно причетний до всіх тих пропаж, то вже, мабуть, давно б об’ївся курятини чи качатини та й луснув! Хоча мисливець з кота теж неабиякий, і його частенько можна засікти зненацька в когось “в гостях”, поближче біля квочки, обсипаної жовтенькими рухливими клубочками. Ото, дивись, і вже одним клубочком менше! Якби ще квочка вміла рахувати…
При найменшому рухові у “ворожому таборі” кіт успішно розчинявся у густому картоплинні або ж таємниче губився в зеленій кроні якого−небудь високого дерева, і звідти, вклавшись на гілляці, байдуже вислуховував усні послання на свою адресу у вигляді лайки та прокльонів.
Кіт полюбляв сидіти біля рибалок, проте, на всяк випадок, на безпечній відстані. Може, хто кине дрібну рибинку, а гляди − запустить дровинякою, згадавши недавню непрохану котову гостину… Коли на нього довго ніхто не звертає ніяковісінької уваги, він підбирається ближче, відкриває знехотя рот і безуспішно силкується якось нявкнути. Але з його грубої шиї бодай би вирвався хоча б якийсь звук! Тому здається, що кіт просто широко позіхає від власної товстопузої ліні. Лише в його примружених очах замість гострих зіниць уже давно вилискують дві рибинки… Для нас чомусь присутність цього кота на ставку була такою ж само собою зрозумілою та необхідною, як і діда Сокора з вудками на кладці. Чорний кіт з дідом не були ні друзями, ні ворогами (хоча старий і жив недалечко від ставка, якраз напроти Ромчиних діда з бабою, та кіт на полювання до нього не вчащав, бо, певно, в Сокора не було охоти возитись із писклявими курчатами). Але вони обоє в нашій уяві були чимось тим, без чого, здавалось, ні ставок, ні зарості довкола нього не могли б існувати… Поява кота на риболовлі “з нізвідки” для нас завжди була приємною, і тоді йому ніколи не доводилось трудитись над своїм німим нявчанням. Ми ж частенько ділилися з ним своєю здобиччю. Кіт із завзяттям накидався на дрібну рибку ─ спочатку уважно стежив за її польотом, а потім з хрускотом швидко уминав. Досхочу наївшись, облизував вуса і непомітно зникав. До рук не йшов ніколи, пам’ятав, видно, про людську гостинність. Нам було жаль кота, і добре, що хоч після таких рибних обідів йому не кортітиме шукати пригод у когось на подвір’ї.
─ Та ні! − заперечив тато. − Сокір торбину вдома забув. А додому вертатись дідові не хотілось. Тюпай ото − з дому−додому … Це ж не вам, що хоч сто разів проперти туди−сюди − нічого не варто!
─ Еге, я бачив, він завжди помаленьку ходить. Видно, ноги болять.
─ Ото ж бо! І Сокір почав спійману рибу викидати на берег, мовляв, тоді позбирає. Куди вона подінеться?
─ Ага, а кіт? Він же…
─ А ти думаєш, Сокір не знав, як той любить карасиків? Дід раз по раз і подивлявся на бережок, чи нема котика коло риби. Не видно! Ловить та кидає за спину, ловить та кидає… Почало вечоріти, вже й сонце за дерева зачепилось, і дід помаленьку почав збиратися додому.
─ Насьорбав?
─ Того я не знаю, чи багато, чи мало піймав, але ж не з пустими руками. Змотав снасті та й на берег − рибу збирати. Лап−лап, а дзуськи! Дід уже і там, і там мацав… Нема! Навколішки став... Може, куди поскакала. Так чи не так, а добрячий шмат бур’яну, рачкуючи, виклав. Вже й туди поліз, де тих карасів і зовсім не водилось. Сам собі не вірив − була і щезла! Наостанок чогось потягло його ще зиркнути під здоровий лопух. Засунув під нього свої вуса… А щоб тобі!... Котяра апетитно домуружував останнього карасика, тільки−но хвостик ще тріпотів.
─ То дід же подивлявся…
─ Отут−то й воно… Кіт же пронюхав, що вечеря, видно, має обійтись без нього, ніхто його чомусь не припрошує, того й таскав потихеньку рибу під той лопух, поки Сокір відвернеться. Так усю і того… У бур’янах, від гріха подалі.
─ А що ж старий? Ганявся потім за тим котом?
─ Ганятись, то, може, й ганявся, але, як видно, в кота від того здоров’ячка не поменшало. Хоч дід і не дуже любить розповідати про оту свою придибенцію, як завдяки котові рачки трохи не півставу облазив, та, видать, не має на нього великого зуба. Бо й тепер іноді йому мульку підкидає.
7. Пантера.
Коли ми з Васьком нарешті дістались до нашої верби, прокладаючи собі шлях палицями−шаблями між трохи поріділими “джунглями”, саме почало припікати полудневе сонце. Добре, що нас рятувала від спеки густа тінь цього зеленого царства. Геть і комарі кудись поділись в очікуванні вечора. Проте було душно і лоби в обох добряче змокріли.
─ Водички попити б… ─ протяг Васько, витираючи рукою спітнілий лоб.
─ А в ставу!.. ─ невдало пожартував я. Мені самому хотілось пити не менше Васька.
─ Н−да−а… І верба − те що треба, і води − цілий став, а от напитись… ─ він окинув поглядом велетенське дерево, що зеленим заплутаним клубком майже лежало на воді, досягаючи своєю покрученою кремезною кроною і до самого неба, і до середини ставка. ─ Ти диви, ─ раптом Васько привернув мою увагу, показуючи простягнутою рукою на стовбур, ─ он!
Трохи далі від берега, майже там, де верба гіллям широко розходилась у різні боки, лежав наш старий знайомий − той самий чорний кіт. Йому, мабуть, теж було жарко, і він уклався на гілляці, яка була наполовину занурена у воду.
─ Мабуть, тут живе…
─ Ага. Он у стовбурі дупло. Туди, певно, й ховається…
Кіт нас не помітив. Він мирно куняв собі, скрутившись калачиком та підібгавши хвіст, чим скидався на чималу зимову шапку, в яку б вільно помістились дві наших голови.
─ Пішли подивимось… На дупло…
Ми, побачивши кота, чомусь почали розмовляти пошепки. Начебто кіт, проснувшись, міг нам якось перешкодити заглянути до його притулку. Я і Васько дуже нагадували злодіїв, що полізли до чужого… Проте цікавість брала верх. Притримуючись за тонкі лозини, які густо обліпили вербовий стовбур, наблизились до котячого лігва. Воно було глибоченьке й темне. Дно, щедро засипане опалим і вже зіпрілим листям, тхнуло сирістю і гниллю. Біля входу в дупло виднілося безліч продертих у дереві слідів, залишених котячими кігтями.
─ Він і справді тут ночує, ─ Васько трохи просунувся в середину лігва. ─ Хороша хатка!
─ Давай нікому не скажемо про нашу знахідку. А то його хтось піймає і… За курчат.
─ Еге. Бо інакше котові − кришка, ─ Васько витяг голову з дупла і зробив промовистий жест рукою. ─ Йому точно не пробачать.
─ Я котові щось завтра принесу поїсти.
─ І я…
Тим часом кіт, що до цього часу лежав непорушно, піднявся і, потягуючись, вигнув дугою спину.
─ Треба придумати йому кличку. У індіанців, що житимуть на вербі, повинен бути грізний бойовий кіт!
─ Взагалі−то в індіанців були собаки, ─ продемонстрував свою обізнаність Васько.
─ А в нас буде кіт! Ми що, сюди можемо собаку привести? Та вони з котом точно що не помирять. І на дерево він лізти не схоче. Ще ж і такого лементу тоді тут наро−о−бить! На всеньке село.
─ Нд−а−а, із собакою в нас нічого не вийде. То як нам кота назвати? Мурчик, Пушок?.. Нє−е, не підходить! ─ сам собі заперечив Васько.
─ Пам’ятаєш пана Коцького, ну, нам ще читала Олена Іванівна. Хай буде Коцьким! − я почав перебирати усі можливі котячі клички. ─ Чи Боюном, як у мультику.
─ Боюн? Це вже на щось схоже… Якби трохи грізніше… Таке, щоб… ─ Васько аж стиснув кулаки. ─ Таке щоб… Аж ух−х−х!.. О! Точно! Йому стукнула в голову якась думка. ─ Пантера. Пантера!.. Клас?! Піде?
─ А що? Наче нічого. Норма−ально! − погодився я, ─ він же і є чорний, як справжня пантера.
Тим часом спочатку Мурчик, потім Пушок, Коцький, Боюн і, нарешті, Пантера знову присів на тій гілляці, витягнув шию і спокійненько почав пити воду зі ставка. Йому було зовсім байдуже до того, про що ми тут розмовляли − індіанці хай собі будуть індіанцями, Пантера то й Пантера… Метнувши на нас недовірливий погляд, затим напружившись, гнучко стрибнув на сусідню гілляку, а потім − ще на одну і зник десь у верховітті. Мабуть, поліз досипати…
─ Ба, як хвацьки!
─ Ну, то ж Пантера, а не просто так… Гм…
─ Нахлебтався води та й… Нам що, теж пити зі ставу? − Васько непевно подивився на мутно−зеленкувату застояну воду.
− Підожди! − раптом згадав я, − аж он там, − показав рукою, − у вербових кущах, колись була криничка! Хіба забув? Я ж тобі розказував. Колись із татком туди ходив…
─ Гайда!
8. Польова криничка.
Там, у вершині, далеченько, де ставок обростав густим рогозом, поступово перетворюючись на болотяний рай для жаб (о, а якби ще не довгодзьобі лелеки!), розкинулись кілька зеленавих купок−кущів верболозу. Ми наввипередки кинулись туди. На щастя, стежина стала вільнішою, бо нарешті кудись зник високий бур’ян. Йому тут, мабуть, теж було жарко під палючими променями. Високі дерева, що огортали зеленим поясом майже весь став і під якими ховалась від сонця лобода з кропивою, у цій місцині не росли.
Але й стежка поступово зникала, під ногами земля ставала все м’якшою, а згодом взагалі почало підступно чвакати, і сліди, залишені нами, повільно набирались водою.
─ Підемо далі? ─ запитав Васько, шльопаючи мокрим взуттям по щойно утвореній калюжці.
─ Підемо! Все одно вже ноги мокрі. Висохнуть!
─ Тільки трохи звернемо. Тут, бачиш, осока, під нею завжди повно води. Пішли он туди − по траві.
По травичці йти, дійсно, було трохи сухіше, але ми дали добрий гак. З−під чвакаючого мокрого взуття врізнобіч скакали наполохані цвіркуни, вимушені перервати свою безкінечну пісню. Болото на взутті поступово обтерлося об траву, і ми, на кінець, добралися до верболозів. Земля біля них знову стала м'якою від вологи. Добре, що хоч не чвакала!
− Фу−у… − Васько втомлено присів на землю, − ну, де вона? − Потім він враз скочив на ноги, відчувши, що його штани на задньому місці стали мокрими. ─ Тьху, знайшов, де сісти!.. ─ вилаяв сам себе.
─ Десь тут… Повинна бути.
─ Я не пам’ятаю. По−моєму, тут я кринички не бачив…─ роздумував вголос всезнаючий Васько, пробираючись за мною між лозою. Мій друзяка був щиро здивований − виявляється, до цього часу в нашому селі чи на його околицях збереглися такі місцинки, про які він ще й гадки не мав.
─ Є вона, є… Я знаю, ─ обійшов розлогого куща. ─ Ось! Ось вона!..
Навколо кринички росла трохи вища трава, ніж деінде. Оточувала не прим’ятою, в пояс, щільною стіною, немов оберігала її від пересихання. Видно, що тут уже давно нікого не було. Дерев’яна цямрина, збудована хтозна−коли, так само давно вже перегнила, і тепер, напівзотліла, ще якимось чудом перекошено трималася, зазираючи в прозору воду та гублячи туди свої трухляві рештки. А криничка зачудовано вдивлялася своїм єдиним оком в безкінечну небесну височінь, ловлячи вічним некліпаючим поглядом біле мереживо легких хмаринок. Повіяло приємною прохолодою − то легкий вітерець враз заплутався між листочками лоз, зашарудів стеблами трави, і, весело бавлячись осокою, гайнув та затихнув ген−ген в очеретах.
Водичка була такою чистою, такою кришталево−прозорою, неначе вона ввібрала в себе частинку синього піднебесся та краплини сизувато−холодної ранкової роси, перевитої довгими косами вранішніх бородатих туманів… В одному кутику кринички вода ледь−ледь струменіла, гойдала надламану травинку, яка від того здавалася живою. То невтомно било джерело. На самому дні непорушно сиділа малюсінька зеленувата жабка, мало схожа на тих самовпевнених і нахабних ставкових жаб, що не дають спокою поплавкові.
─ Як же тут напитися? Прямо з кринички − цямрина заважає, а перехилишся через край − і те розвалиш.
─ Почекай. Тут минулої осені на кілочку висіла чашечка, ─ я почав шукати поглядом кілок. − Може, за зиму зламався. Отут був…
Васько в тому місці копнув ногою:
─ Та він і зараз є, − він підняв переламаного навпіл кілочка. − Подивись! Хтось уже встиг постаратись.
─ Гм, да… А де ж чашка? Глянь, може, там, у траві?
Ми вдвох перемацали всю траву біля кринички, але так нічого й не знайшли, окрім старого подертого чобота.
─ І тут те саме!.. − Васько піднявся з колін і з досадою пожбурив чобіт подалі. − Ставу їм мало!
Він не уточнив, кому це “їм”, але, мабуть, мав на увазі всіх, хто викидає купи сміття поблизу ставка.
─ Не шукай! Чашку хтось закинув, як оце ти тільки−но чобота.
─ Ну чого ти?.. − раптом знітився Васько. − Я, щоб біля кринички було чистіше… Стривай! Он вона, − він показав рукою під кущ. − Є! − Зігнувся, поліз по чашку: ─ уже нема…
─ А що?
Він насуплено протягнув мені в руці пару черепків:
─ Впізнаєш? Вона?
Я тільки й кивнув головою:
─ Вона…
─ Треба обов’язково принести сюди нову. Я принесу, − Васько повертів у руках вушко розбитої чашки та закинув його знову подалі під кущ.
─ А може, хай той курінь на вербі трохи підожде? Криничку поправили б... Новими дошками цямрину…
─ Зуміємо самі? − у Васьковому запитанні відчувалась згода зі мною.
─ Не знаю, − я знизав плечима. − Тата попрошу, разом з ним, тоді, може, і…
─ Добре. Спочатку криниця.
Води ми напилися, черпаючи її в долоні. Вона була смачною−пресмачною. І такою холодною, що аж задубіло у роті. Васько ще й нею вмився:
─ Ух ти!..
Щоб не гаяти даремно часу, ми вирішили поки що розібрати гнилу цямрину. Акуратно, аби трухлявина не посипалась у воду, розхитували старі дошки, витягували їх та складали під кущем. Деякі, не зважаючи на свій поважний вік, тримались доволі міцно.
─ Ти бачиш, скільки простояли, а…
─ Давно її тут викопали?
─ Не знаю… Мабуть, дуже давно.
Поки ми вовтузилися з цямриною, сонце вже давно потихеньку перевалило за обідню пору. Потроху починало вечоріти. Час було йти додому.
─ Непогано щось би й перекусити, ─ Васько поплескав себе по животі.
─ Пора… Кишки вже марш виграють, ─ згадалась рум’яна гора млинців на столі. Ех, зараз би їх сюди…
Назад ми верталися тим же шляхом. Тільки не пішли на цей раз через осоку. Обійшли мокре ще далі, ніж спершу. Далеченько попереду нас пастухи окриками саме збирали докупи череду корів, аби підгонити їх помаленьку до села. Корови порозбрідались за день нівроку − деякі по самісінькі роги позаходили у воду, рятуючись від обідньої спеки і надокучливих ґедзів, а теперечки ніяк не хотіли звідтіля вибиратись. Вони стояли у воді й зовсім байдуже вислуховували і лайку, і ніжне “минь−минь”. Пастухам, видно, надоїло пританцьовувати біля них на березі, один роздягнувся, схопив палицю й рішуче поліз у воду. На корів це подіяло миттєво − боячись дієвого впливу дрюка, вони одна поперед одної, високо задерши скручені в дугу хвости, ринули до берега.
─ Гей, г−е−ей!.. А щоб тобі! Пішла… Ну, яка ж ти! Куди? Понесло її! Чи ти ба? Вилазь!.. Фю−іть, фі−ють… Гей, кажу!.. ─ до нас долинали впереміж зі свистом “милі звертання” пастухів до нетямущої череди.
Добрались стежиною до верби. Хоча до сутінків було ще далеченько, але сюди значно швидше, скочуючись тінями по кронах дерев та струшуючи на нас зморених сонцем комарів, заповзав кудлатий надвечірній морок.
─ Чуєш? А там, де буде наш курінь на вербі, там того… Не дуже глибоко? ─ я подумав про те, що хоч і плавати вмію, та коли пливу, то не дихаю. Разом у мене якось не виходить − коли на мілкому з усіх сил шкребу по−собачому до берега, то так зціплюю зуби, що аж…
─ Нє−е. Отак−о, − показав Васько, − геть і не по шию. Жабі по коліна.
─ А ти звідки знаєш?
─ Уже міряв, − хмикнув. Потім додав, − було діло…
─ І коли це? ─ мене взяла цікавість. − Коли встиг?
─ Хе−е−ех! Телепнув. Ще того літа. Геть у штанах скупався. До тарзанки добирався. Понадіявся на суху гілляку, вхопився − а вона трр−і−сь! Ну, і я за нею… Там, правда, такий мулисько, що свого сандаля так у ньому і залишив. Хіба яка жаба тепер живе.
─ У сандалі?..
─ Атож… ─ Васько вже думав про інше. ─ Не забудь попросити свого тата про криничку. Бо мій рідко приїжджає.
Васьків тато працював десь дуже далеко, що туди тільки літаками і літають. Хоч він привозив кожного разу Васькові гору подарунків, яких нам вистачало перебирати на два дні, та хлопець за ним все одно дуже нудьгував.
─ Не забуду. Мені ще ж треба і за велик…
9. Мої викрутаси.
─ Набігався вже за цілий день? ─ тато, певно, оце тільки повернувся з роботи. Мив під умивальником руки. ─ І чогось ти сьогодні пішки, без велосипеда. Мабуть, був біля ставу?
Там дійсно великом не проїдеш. Але я своїм велосипедом не те, що біля ставу, − і по асфальтованій дорозі зараз не прокатався б. Цього тато, звичайно, ще й не підозрює. Видно, мама ще не встигла йому розказати, що мій тарантас − причина всіх моїх нещасть і бід.
─ Угу… Ми аж далеко були, там, де корів пасуть. − Я ніяк не міг почати розмови ні про криничку, ні про поламаний велик у сараї. А раптом тато скаже, що йому нема коли вгору глянути, а ти з якоюсь криничкою, яка бозна де. Та ще ж, чого доброго, нагримає навздогін за велосипед.
─ А чого це без настрою? − він усе−таки побачив, що на моєму обличчі щось та “намальовано”.
─ Ну… Та… − я не міг придумати, як−то буде краще: спочатку про велосипед, а після про криничку, чи навпаки − зразу за криничку, а затим − про велик? Вийшло ж про все відразу − просто коли я вже зібрався відкрити рота, тато саме зайшов у сарай.
─ Ого! Чом це він уже на милицях? − це він ясно за що. Ясніше не буває. Побачив… Все одно без цього не обійшлося б. А раптом почне сварити?.. Є ж бо за що… Але вже втрачати нема чого, і мій голос раптом набрав впевненості:
─ То ще вчора. Їхали. Фара тріснула. Там криничка… ─ побачивши, як тато витягує мого пом’ятого, розбитого коня на свіже повітря, я знов почав хвилюватися. ─ Вода в ній. А це руль вивернувся і переднє колесо… − я сипав словами, як горохом об стіну, щось одночасно показуючи татові, заплутався сам і заплутав його.
─ Кажеш, дав велосипедом об криницю?
─ Та ні ж… ─ і знову щось торохтів, пояснював, а потім випалив: − То я руль відпустив, хотів показати хлопцям. Та з дороги. І в кущі. Й об дерево.
─ Оце вже видно, що так воно й було. Я−то думаю, чого це зеленка стояла біля порога. І влюлявся ти вчора раніше курей. Дерева хоч того не зламав?
Я не й помітив, що тато вже потихеньку починає посміюватись над моїм невдалим цирковим виступом, і тому відповів йому з повною серйозністю:
─ Дерева? Ні, тільки кору того… У двох місцях … Трохи обдер. Рулем.
А насправді ж він знав давно від мами про мою пригоду, тільки не подавав виду. І до моїх різноманітних подвигів ставився інакше, ніж мама. З гумором − мовляв, не личить козарлюзі триматись за мамину спідницю! А вона з усіх моїх викрутасів робила трагедію:
─ Назаре, а якби, не дай Боже, ти на ньому вбився? Чи руки−ноги поламав, га? Ну щоб я з тобою тоді робила?!
Мама за мене завжди переживає, але вона ніяк не може зрозуміти, що сидіти спокійнісінько на лавці цілий день і безтурботно вигойдувати ногами, листаючи книжку, як Свєтка, у мене все одно не вийде. Мені, мабуть, треба було б бути якоюсь Нінкою чи Олькою і носити довгі кіски, та, ге−ге, сарафан. А ще бути великою ябедою: у нашому класі дівчата − ну майже всі такі, хто б побачив, як вони наввипередки, одна поперед одної, біжать до Олени Іванівни і навперебій починають розказувати про наші хлопчачі походеньки. І ще ж обов’язково що−небудь та прибрешуть! Потім же самовдоволено сперечаються в кутку коридору, хто з них швидше розповів вчительці про чиюсь чергову хлопчачу провину:
─ Це я перша побачила!
─ Не бреши, тебе тоді в класі не було!
─ А от і була! І все−все бачила!
─ Ну, і що ж ти бачила? ─ на цьому місці голосочок стає пискляво−тоненьким, ─ аби носа не втовкмачила!
Не витримавши наступу, ця перша розкриває свої секрети:
─ Назар по партах скакав на перерві. От! ─ взявши руки в боки, вона переможно подивиться на свою суперницю.
─ Теж мені, бачила, ─ друга закопилить губи, ─ он Антон що зробив!
─ І що ж він такого зробив?
─ А не скажу! Навмисно тобі одній не скажу. Отак!
─ Ну й не треба! Подумаєш!.. − хоч першій дуже кортить дізнатись, чим же проштрафився Антон, вона більше не буде виявляти на людях хоч яку цікавість, а лишень на остатку зневажливо кине такій, як і сама: ─ Ябеда−помабеда!
Ось так дві подружки−нерозлийвода дуже скоро, за одну хвилинку, стають ворогами, правда, не надовго: хіба до кінця третього уроку, в крайньому випадку − до наступного дня. Проте вони обидві з великим нетерпінням очікуватимуть дзвоника на урок ─ першій буде надзвичайно цікаво, що ж такого натворив Антон, а друга згоратиме від нетерпіння, чия ж новина для Олени Іванівни буде важливішою − її, чи ні? І кого будуть “пісочити” першим − мене чи Антона? Проте вчителька, на зло їм обом, почне урок зі звичайної перевірки домашньої роботи − із тієї задачі про яблука.
А поки що, навмисно проходячи мимо, котрась із них обов’язково зарозуміло і підкреслено−чемно оголосить вслід своїй жертві:
─ А ти зараз полу−у−чиш!
Ми з Антоном, у свою чергу, теж навряд чи сумирненько змовчимо, тож до всіх наших бід додасться “у доважку” ще й та, що ми, буцімто, є страшенними кривдниками всіх на світі дівчат, а особливо тих, що з нашого класу. Одним словом, залишимось крайніми: я за те, що скакав по партах, а він − що не почистив надворі свої чобітки від болота і розніс його по всенькому класові. Але у нас тоді і гадки не було зачіпати отих дівчат. Самі ж налізли!
Тато ж до−о−бре знає, що дівчиська з мене не вийде! Каже, аби я не був збитошним − не робив ніякої шкоди навмисно. Та я ж і не роблю. Он, правда, гепав по курях із рогатки − аж пір’я з них летіло, а півень від такого неподобства спочатку трохи не захрип, самовіддано захищаючи своїх курочок, ну а потім, б’ючи щодуху перелякано крильми, висадив у курнику шибку… Але я ж по ній не поцілив скоблем. Він сам!.. На всяк випадок я ту рогатку надійно заховав, нікому ні−ні, геть ніхто й не знає, що вона у мене є… Бо то вже буде шкодою.
Мама потім скрушно хитала головою, збираючи осколки:
─ Мабуть, півень шуліки злякався…
А татко (ну треба ж такому статись!) випадково вгледів біля дверей курника того злощасного дротяного скоблика. Все! Збиток уже готовий! І зовсім не важливо, хто розтаскав те віконечко − я чи півень. Моя участь у цьому беззаперечно доведена… Розсердившись, тато мовчки вирізатиме нову шибочку, а я, спокутуючи свою провину, похнюплено буду вертітись біля нього, пропонуючи будь−яку допомогу: і скло придержу, і молоток подам, цвяшки принесу… А мама додасть:
─ І в кого ти такий вдався?
Оцього я вже не знаю. Може, в тата? Він же теж був колись малим. Ну, таким, як я зараз. Хоча мені дуже важко уявити свого тата маленьким. Як це? Він же он який високий! Якби не оті старі фотографії в альбомі, то я б ніколи не повірив, що він був колись школярем і його теж, мабуть, тягло на подібні до моїх подвиги.
10. Бугай.
Отоді ще, взимку, коли мені подарували велосипед, тато, сміючись, згадував, як вони удвох з дядьком Степаном, його товаришем, будучи малими, гасали на великах по всіх вулицях і стежках, часто не вибираючи дороги. У них ті велосипеди геть і називались якось не так, як тепер. Я навіть пригадати не можу… Щось про пташок у тій назві було. Ото й літали! “Ластівка”. Ні, не ластівка. Здається, “Орел”, чи то “Орля”… О! Точно! “Орльонок”. Тато казав, що в тому велосипеді не було навіть переднього гальма, не те, що пляшки для води. Правда, і я кудись свою запроторив, давненько її не бачу, може, десь і загубив уже. І ось одного разу вони, викручуючи петлі колесами, опинилися поруч з колгоспною фермою. Там тримали багато корів, які здіймали іноді таке ревище! Тато з дядьком Степаном зупинились біля обори і, не злазячи з велосипедів, притримувались однією рукою керма, а другою ─ огорожі.
─ Ти бачив, як я ставав дибки переднім колесом? ─ похвалився тато.
─ Та що там… А ось я, бачив як? Ставав ногами аж на раму!
─ Ага, а мене тільки−що так занесло на повороті, аж камінці з−під коліс… Насилу вишкріб!..
Не відомо, скільки б ще часу вони вихвалялись один перед одним своїми неперевершеними досягненнями у майстерності водіння велосипеда, якби увагу дядька Степана не привернув якийсь галас на фермі:
─ Ти чуєш? Чого це вони там галакають?
─ Еге… Кричать чогось.
З подвір’я ферми дійсно доносився шум:
─ Не пускай за ворота! Стань отам!.. Гони його до будинку… Цепка порвав…
− Там якась біганина… ─ дядько Степан нахилив гілляку куща, що розкинувся по цей бік огорожі. ─ От чорт, звідси погано видно, листя заважає… І далеко. Не розберу нічого.
Їх обом хотілось посмакувати тим невідомим видовищем, але вздовж усього тину росли кущі акації (з її почищених стручків виходять дуже класні пищавки. Аж у вухах закладає!) впереміж із бур’янами. Вони й зараз там ростуть.
─ Пішли ближче, глянемо…
Тато з дядьком Степаном уже пішки, крадучись, повели в руках велосипеди і наблизились до самісіньких воріт. На подвір’ї ферми гарцював, риючи ратицями землю, здоровенний рябий бугай. Його залиті сліпою люттю очі не бачили ніяких перешкод перед собою. Пригнавшись до копички соломи, бугай, фиркаючи, почав підкидати її рогами, як−то ураган! Потім, брикаючи, пронісся вздовж ріденьких похилених штахет, зачепив їх коротким тупим рогом і, надівши, як намисто, проліт благенького тину собі на шию, на коротку мить завмер, сам, видно, здивований такою несподіваною прикрасою. А потім − хря−я−ясь!! Штахетник від могутнього удару об куток будівлі розлетівся на дрібні цурпалки. Бик затим чогось причепився до того кутка, спочатку навіщось його понюхав, а тоді давай перемелювати своїм широченним твердим лобом у порох цегляну кладку. Люди, які спочатку намагались було втихомирити бугая, тепер самі порозбігались хто куди − по дальніх кутках двору. Дехто з переляку встиг вискочити на відчеплений тракторний причіп, а хто з усього маху перелітав через загорожу прямо в кущі акації, якраз туди, де тільки−що стояли мій тато і дядько Степан.
─ Ти диви… Ого!
─ Який він страшний!..
А бугай тим часом, широко роздуваючи ніздрі, понісся далі, зігнувши, як тоненьку бляшанку, алюмінієвий бідон, що випадково трапився на його шляху. Жадібно напившись застояної зеленкуватої води з калюжі, задер хвоста і погнався шукати ще щось підходяще для наступної руйнації.
Ні таткові, ні дядькові Степану його не стало видно, лише було чутно, як бик натхненно і з усієї сили гатить об якусь бляху − голосне громоподібне бахкання розліталось по всій околиці. Дядько підліз на іржаві ворота:
─ Де той бугай?! Нічого не бачу… Он… Гупає лобом. Чуєш, га? ─ він аж підстрибував на воротах від захвату і нетерпіння одночасно. Раптом його погляд зупинився на височенькій осиці, що росла трохи далі від воріт.
─ Давай заліземо на ту осику, нас там бугай не дістане… Звідти все – як на долоні. Пішли!.. ─ дядько Степан поспіхом зістрибнув з воріт. ─ Через хвіртку, вона не замкнена.
Татові, звісно, теж дуже хотілось додивитись бичачу виставу, і він, було, уже рушив за товаришем, але здоровий глузд в останній момент все−таки взяв гору:
─ Та ну його… Не полізу! Хтозна, що в нього в голові.
─ Ет, що він − по деревах лазить? І он аж де вибрикує!
З цими словами дядько рішуче схопив велосипед і, пройшовши через хвірточку, сміливо поїхав до осики. Сперши свого “Орльонка” на дерево, він по−мавпячому поліз на нього. Деякий час його не було видно, тільки осика (в якої й так постійно чомусь дрижать листочки) затрусилась ще більше. Згодом між листям показалась дядькова голова.
─ А я вже тут! ─ долинуло до мого татка.
─ Що ти там бачиш?
─ Все. Все бачу!
─ Кажи ж скоріше! ─ тато уже починав жаліти, що не поліз на дерево.
─ Брикає!.. Взявся до воза… Щось у ньому виламав… Ага… Побіг до башти. Хе−ге!.. Якийсь дядько від нього втік.
Бикові, видно, вже починала приїдатися біганина, навіть здавалось, що він втомився. Важко відсапуючись, він покрутився ще трохи на одному місці, а потім повільно почвалав до жолобів телячої обори, де було повно зеленого. Бугай спокійно хотів поїсти свіженької кукурудзи і намагався встромити туди свою морду. Але добратись до корму ніяк не вдавалось − ззовні йому заважала груба дерев’яна огорожа, так що він спромігся просунути до жолоба лише свої ніздрі. Там і пихтів ними натужно, роздмухуючи струменем спітнілого повітря настирних мух, яким кортіло лазити по його носі.
─ Бицю, бицю, биць, биць… ─ доглядачі, побачивши, що бугай трохи заспокоївся, почали боязко й повільно наближатись до нього, підбираючи для “биці” найніжніші слівця.
Бугай нарешті вивільнив морду, підняв важку голову і витріщився тупим незворушним поглядом на дядьків. Потім трохи напружив товсту шию:
─ Бу−у−у… Бу…
─ Ой, хоро−о−ший… Іди сюди, йди… ─ доглядачі осміліли й підійшли впритул до тварини. Один навіть почав його легенько чухати за вухом. Бугай стояв непорушно. Дядьки хотіли тихенько причепити до масивного металевого кільця, що стирчало з його носа, довгу залізну трубу. Потім, міцно тримаючи бика на відстані труби, можна було б завести його до прив’язі. Та не тут−то було! “Биця”, розгледівши за солодкими словечками чималу залізяку, занервував знову. Та так, що обидва ловці миттєво опинилися по той бік огорожі − серед телят. Їхній швидкості, мабуть, позаздрили б найкращі спортсмени! Еге, попробували б вони хоч трішечки зазіватись! Бугай би тоді пороздавав їм таких медалей, що… Довго пам’ятали б.
─ Ото вже к−клята т−тварина! Не підпустить!
─ Та хай йому грець, мене заледве не вклеїв у загорожу! ─ у доглядачів раптово закінчився весь запас теплих слів.
─ А я з−з того п−переляку трохи н−не занімів. Аж з−заїкатись оце, б−бач, від страху почав.
А тим часом “клята тварина” почувала себе повноправним господарем усієї ферми. Лише Рябко намагався чинити бичкові хоч якийсь опір ─ несамовито заливаючись оскаженілим гавканням, собака примірявся бодай би разок клацнути бугая за носа. Але бик від нього відмахувався, як від прискіпливого ґедзя. В один момент бугай, видно, таки дістав Рябка рогом, бо той зі скавулінням подався десь за будинок. Повернувшись до копички соломи, “биця” на цей раз скинув таки з неї верха − видно, він йому чимось дуже вже муляв…
Від розвернутої копиці до тремтячої осики, на якій сидів дядько Степан, було рукою подати. Приблизно стільки ж, як два рази щодуху прогнатися через увесь коридор у нашій школі. Татків товариш уже майже перестав коментувати бичкові походеньки, а по мірі того, як бугай наближався до осики, − замовк зовсім. Біля воріт принишк і мій тато.
─ Ти дивись, не шелепни з дерева. А то…
─ Тримаюсь…
Дядько Степан опинився в добровільному полоні: і злізти − не злізе, і втекти − не втече. А скільки йому прийдеться сидіти на осиці, того й бугай не знав. Може, до вечора, а якщо цілу ніч? Дядько тільки й дивився згори на широку гладку бичачу спину, яка повільно плавала подвір’ям, лисніючи на сонці. Потім та спина підійшла до осики, ховаючись від спеки у її густу тінь. Добре, що та осика була не молодою і міцно трималася землі, бо коли бичок почав об неї чухатись… Татовому товаришеві сильно “підвезло” − в інакшому випадку він би звалився з неї прямо на бугая, наче переспіла груша… Дядько Степан заціпенів і аж прилип до дерева, намертво вчепившись руками за гілляку. Осика трохи погойдувалась, але за бика таки була сильнішою. Вдосталь почухавши свої боки й шию та помітно обчухравши кору на стовбурі, бугай нарешті відчепився від осики. Може, й пішов би кудись далі, якби його очі не зупинились на “Орльонку”. Ну і треба ж такому статися, щоб сонячний промінь, пробравшись якимось чудом крізь листя, відбився від світловідбивача, що служив замість фари на дядьковому велосипеді, та влучив прямісінько в око тому бугаєві! Цього “биці” було достатньо, аби, довго не роздумуючи, піти в рішучий наступ. Він, неначе бульдозерною лопатою, просунувся по великові лобом. “Орльонок” вже багато бачив на своєму віку, але з такою наругою здибався вперше. Уже без того злощасного світловідбивача він зі дзенькотом, обома колісьми, беркицьнувся на землю. Бугай “чемно”, зачепившись рогом за раму, безуспішно намагався звести його “на ноги”. Велик все одно падав.
Це було останнім, що побачив дядько Степан. Далі йому з верхівки було тільки видно все ту ж нахабну рябу спину, яка вовтузилася на тому місці, де тільки−що стояв велосипед. Заклякши на дереві, дядько боявся навіть поворухнутися, не те, щоб спробувати криком якось відігнати тварюку. Та й татко теж саме − заціпенів і перелякано дивився на перетворення “Орльонка” в купу потрощеного залізяччя. Йому з−за тину було куди краще видно, як бик кілька разів пройшовся по колесах, перетворивши їх на криві вареники. Кермо взагалі втоптав своєю вагою в землю. Під осикою раніше зелена трава, тепер перетовчена важкими ратицями, змішалася зі свіжою, поораною биком, ріллею. А що вже казати про велосипед…
─ Що це він там ще товче? − дядьки−доглядачі встигли вже оговтатись і позабиралися на загородь обори. ─ Диви, мабуть осику хоче вивалити.
─ Добре, хоч її не подужає… А то б… − дядько не доказав, що б сталося, аби вона впала. ─ Глянь−но, здається, на дереві ще хтось засів. Оно, одна голова стирчить!
─ Ги, то виходить, що не ми одні такі спритні.
─ Агов, ти хто? ─ дядько склав руки рупором, щоб краще було чути. Голова не подавала ніякого звуку.
− Глухий, чи що… Еге−е−й! Давно сидиш?
− То, певно, якась дитина… Перелякалась.
Дядько Степан подав нарешті голос, він у нього дрижав, як і листя на тій осиці:
− Та це я… Отут... Бугай… Внизу.
− Ти ба, справді чийсь малий туди вискочив. І чого було його отут лазити?! − вже сердито перемовлялись між собою доглядачі. − Сам не знаєш, як ноги виніс… Ти чий?
− Іванів, що в кузні…
− То ти Степан? Чого тебе туди понесло?!
− Хотів подивитися… − дядько насилу стримував хлипання. − Я вже хочу злізти…
− Сиди. Поки бугай не відійде від осики.
− Гм, щось він дуже вже довго… − один доглядач звернувся до другого. − Стьоп, − це до дядька, − що він там надибав?
− Велоси−пе−е−е... − дядько Степан не доказав, − У−у−у−у−у… − зайшовся голосним плачем, − поби−и−ив!!..
Бугай нащось понюхав те, що залишилось від “Орльонка” і, видно, задоволений своєю роботою, підняв голову:
− Бу−у−у−у… − доповнив дядька Степана. − Бу−у…
А потім помаленьку потовк у будинок, до своїх ясел, мабуть, захотів їсти. Доглядачі, тільки−но “биця” зайшов всередину будівлі, чимдуж причинили за ним широку браму. Їх не було довгенько, видно, все ще вовтузилися з биком, поки не прив’язали. Дядько Степан ще довго не злазив з дерева, неначе прикипів до нього.
− Стьопа, злазь… − мій татко погукав дядька.
− Не злізу… − крізь схлипування обізвався дядько, − бою−ю−сь…
− Та бугая вже нема. Він пішов.
− Все одно боюсь… У−у−у!.. − він знову зайшовся плачем. − Що мені вдома буде… Вел−и−ик!.. У−у!..
Дядько Степан сам так із дерева і не зліз. Його зняли доглядачі. Подивились на потрощеного коня, трохи повирівнювали об коліно колеса, аби ті хоч якось провертались:
− Н−да−а, малий, нічого з нього не вийде. Брухт. Будеш пішки ходити. Або хай батько нового купляє.
− Уг−у…
Тато з дядьком Степаном ще довго сиділи біля тої осики, щось безнадійно стулювали в тому велосипеді, підгинали, розгинали… Затим потягли його додому…
