1. Про карасів, велосипед, Васька та Свєтку.
Почався звичайний літній день. Ну такий самісінький, як і попередні спекотні дні. Хоча… По-перше, нарешті прийшли такі довгождані літні канікули!
І вже позаду залишився другий клас з велетенською горою книжок, які, як запевняла Олена Іванівна, були одна цікавіша за іншу. Воно то, може, й справді так, але найбільше нам подобалися книжки, у яких було багато малюнків − яскравих і барвистих. Таке в класі переглядалось дуже швидко, хай навіть і книга була грубезною − це ж не те, що водити пальцем по безкінечній вервечці одноманітних гачкуватих літер, які, бува, то чомусь поспішають одна поперед одної, то хитро скачуть по рядках. А ти їх злови, вправно склади докупи та ще й бубни собі під ніс від старання!
По-друге, канікули поки що тривають лише кілька днів, а це значить, що вони геть усі ще попереду й до школи ще дуже далеко.
А по-третє, по-тре-е-тє, зараз можна спокійнісінько дістати з-під столу майже новенького КАМАЗика, що колись так сумно визирав із портфеля на математиці й блимав фарою-оком на Олену Іванівну, та, не поспішаючи, завантажити на нього два-три ковші піску червоним гусеничним екскаватором, що стоїть напоготові в кар’єрі у великій кімнаті, та відвезти її на будівельний майданчик, влаштований у коробці з хокею. Аби тільки мама не побачила, що після того у горшку з великим вазоном поменшало землі…
І взагалі, так багато всього хочеться, що не поміщається в голові. Причому одночасно, що просто неможливо придумати, чого хочеться найбільше. Можна, наприклад, разів сто підлетіти до самісінького неба на гойдалці, яка зараз самотньо відпочиває у дворі. А кицька Манька, задерши голову, здивовано спостерігатиме за цим майже космічним польотом, коли лапате горіхове листя махатиме вслід, заплутавши у гіллі мерехтливих сонячних зайчиків. Попереду лише вітер, сліпучі сонячні промені, перелякана ластівка, що ненароком стрілою перетнула шлях, та шнурки на кедах, які аж-аж приплюснулись від шаленої швидкості.
Чи краще прихопити вудку та гайнути до ставка, де клюють здоровенні, по лікоть, жовтобокі і неповороткі карасі? Там, під вербами, треба сидіти тихенько та невпинно слідкувати за поплавком, що будь-якої миті може ожити: то вже карасик приплив пообідати вертлявим черв’яком. Правда, бувало, що замість нього наживку на гачку мучить дрібна мулька − отоді вже нема спасу! Поплавок гасає по воді, мов скажений, а не впіймаєш нічого. Навіть як і зловиш, то хіба що котам. Іноді вудити “допомагає” й баньката жаба − спочатку знічев’я дере горлянку на весь став, тягаючи своє черево по теплому жабуринні, а потім, зрозумівши, що посмакувати швидким метеликом не так просто, починає настирну атаку на поплавок − й особливо тоді, коли на нього присіла перепочити на якусь хвильку струнка бабка… Ще раз спіймавши облизня, жаба, ліниво перебираючи лапами, пірне на глибину в бік очерету, перед цим не забувши голосно квакнути на прощання. Хоча замість неї швиденько з’явиться її така ж ненажерна голосиста зелена подруга, готова продовжувати вже відому справу, але, відчувши помах крил лелеки, з переляку відразу зникне в густих водоростях. Отут вже й пора ловити карасів!
Було ж минулого літа − вчепився величезний, вудлище − у три погибелі, жилка − як струна, вигулькнув з води − а голова, як татів черевик, велика і від старості аж чорна! А очі! Очі − завбільшки по п’ять копійок! Ні, як двоє яблук! Хвостищем щосили лупить по воді, здіймає таку хвилю, неначе корабель! Бідна жилка, звісно, не витримала такого знущання і тенькнула, залишивши на своєму вцілілому кінці вже навіть і жабам не потрібного поплавка. А був же, був здоровило − ну майже по самісінькому березі разів зо два гепнув хвостищем, обляпуючи все довкола болотом. Утік. На добру пам'ять залишив повні багнюки кеди, мокрі штани, потрощену вудку та дрижаки в колінах. І ніхто ніколи потім не повірить, що все – чистісінька правда, навіть Васько − сусід по парті. А як сам же почне щось вибріхувати, і так звивистими слівцями ту побрехеньку підстелить, так уже все в ній владнає, що й сам собі вірити почне!
Ось, приміром, розповідав свою чергову небилицю про футбольну битву: буцімто він забив у ворота аж три голи, та ще й коли грав зі старшокласниками у сусідньому селі (там живе Васькова бабуся), проте не уточнив, у чиї ворота насипав стільки м’ячів − у чужі чи у свої? І чому після того поєдинку його ніс був більшим, ніж зазвичай, та ще й добряче подертим? Васько лише хитро посміхався й говорив, що на зворотному шляху телепнув з велика і пропоров трохи носом борозну на асфальті − це коли обганяв на швидкості іномарку. Добре, що хоч при цьому додав, що вона спокійно стояла на узбіччі. А взагалі Васько − непоганий хлопець і мій друзяка. Ну, правда, любить пофантазувати і своїми оповідками про неймовірні приключки завжди збере на перерві довкола себе чималу компанію зівак і давай заливати!
До речі, про велосипед. Швидкий, напрочуд терплячий і незамінний супутник усіх літніх канікул, правда, не завжди надійний і не завжди всюдихідний. Та з його педалей і коліс так-е-е витискується, що непосильно навіть і літакам! Скільки разів він розпачливо дзвенів і ойкав, несучись стрімголов, не вибираючи легкої дороги, а його вершник при цьому роззявляв рота й витріщав очі чи то від захвату, чи то від переляку. Далі − ліс пекучої кропиви вище голови, колючі й густі зарості якихось кущів, хрускіт поламаного гілля, неприродно вивернутий руль і переднє колесо, яке ще продовжує наївно крутитись у повітрі. Чи ти ба, думало − іще їде! А на додачу (як же без цього?) − пожалені кропивою руки та обдерті до крові коліна.
Мовчки, стиснувши зуби від болю, витягуєш свою кляту залізяку з раптової халепи, та якщо ніхто не бачив цього прикрого сальто, можна й порюмсати. Але це трапляється рідко − щоб ніхто та не вгледів! Ага, авжеж! Хто ж ганяє на велосипедах поодинці? Гуртом, та ще й наввипередки, з обов’язковою хмарою куряви. Тому здебільшого приходиться робити вигляд, що начебто нічого особливого й не сталося, і під дружний регіт глядачів навіть намагаєшся якщо не хвацьки сміятися, то хоча б зображувати кутиками губ легеньку і зовсім безтурботну посмішку. Але вона все буде трохи кислуватою і перекошеною, начебто ти щойно побився об заклад і з’їв цілий лимон або здоровенну цибулину. Посмієшся тут, коли болить розбите коліно, рукав − порваний, і, що головне, вкрай аварійний стан ще декілька хвилин тому блискучого та геройського транспорту. А тепер… Велосипед з усіма швидкостями, окрім задньої, ручними гальмами, дзеркалами і пневматичним (як говорив продавець) сигналом, велосипед, на якому начеплено близько десятка світловідбивачів і справжня фара, велосипед, який гордо вилискував фірмовими і не дуже наклейками, за мить перетворився на груду металобрухту, скручену сотнею гайок та гвинтиків. Судіть самі: заднє колесо заклинило й просто сунеться по стежці, залишаючи за собою слід, подібний гадючому, переднє − кривуляє майстерно закрученою “вісімкою” і, як не дивно, ще якось примудряється легко обертатися у вилці, що теж, здається, є потерпілою і просить ремонту, безнадійно звисаючий обірваний провід і фара з розбитим корпусом, яка раптово осліпла, втративши висаджене скло. Звичайно, про десяток уцілілих світловідбивачів не може бути й мови − як не побились, то порозгублювались. Але чогось навіть не хочеться звертати увагу на подібні дрібниці − залишилось зо два, то й добре. Дякувати, що хоч рама ніде пополам не луснула!
Оце “щось таке”, а вже точно не велосипед, тягнеш додому. Отут, вдома, вже можна заревіти на повну потужність. Від невимовного жалю за великом і від того, що все, все могло бути зовсім інакше. Аби тільки не хизувався, що, бачте, вмію їздити, аніскілечки не тримаючись керма. Ось вам і готовісінька циркова вистава − мав бути акробат, а вийшов клоун. Нервова напруга, викликана грою комедійного артиста перед хлопцями, помаленьку перепливає разом зі слізьми до носа, який безсоромно збільшується, сьорбає і зрадливо червоніє, неначе світлофор − той, що на малюнку в математиці.
Мама знову почне журити, надаючи швидку медичну допомогу. Зеленка на колінах або синці на ліктях − то найголовніша ознака велогонщика! Хоча надірваний рукав вправними рухами голки з ниткою в маминих руках швидко повертається на своє місце, а жалюгідний двоколісний покруч безжалісно ув’язнюється в сараї, вона й не думає заспокоїтись:
− Твоя дурна голова, Назар, і твій тарантас − причина всіх твоїх нещасть і бід. Ну всі діти в людей як діти, а це − урвитель якийсь! І що мені з тобою робити? Ніяких обкатувань мені більше. Скільки разів буду повторювати! Щоб із дому геть і носа не висовував!..
О-о-о! Почалось! Це, здається, надовго. Вона ще скаже, що Назар (а це ж я) вже не такий і маленький, що міг би хоч трохи їй допомогти вдома − наприклад, якщо не попасти, то хоч би налити гусенятам води чи, нарешті, поскладати до ящика іграшки в хаті. Та як? Це просто навіть не уявляється можливим. Як же їх туди запхати, коли вони зовсім не валяються де попало, а займають кожна своє чітке й незмінне місце! Екскаватор, відомо, стоїть у кар’єрі, а не у вазоні. КАМАЗ − у гаражі, а не під столом. Пластмасові солдатики не розкидані на килимку − то ж полегле воїнство в кровопролитному бою з черепашками-ніндзя! А переможці не проти відпочити у кріслі після страшного бойовища. Грізний вертоліт “Кобра” зовсім не теліпається на нитці, прив’язаній до люстри, так що його всі, хто тільки не йде, мусять обминати, а виконує складне поліцейське завдання − веде з повітря охорону банку, який ось−ось мають пограбувати терористи. І то ніякі не книги, що лежать стопкою на підлозі, через які, казала мама, вона колись обов’язково перечепиться, − то будівля-хмарочос найбільшої світової скарбниці.
Насамкінець мамою буде нагадано, що мені давно пора взятися за розум і хоча б іноді брати в руки книжку, як рекомендувала Олена Іванівна. Ех, Олена Іванівна, Олена Іванівна… Про які казочки чи оповіданнячка може йти мова, коли канікули?! Ка-ні-ку-ли!.. Побажання на зразок того, щоб ми влітку не забували про існування сільської бібліотеки, безперешкодно пролітали повз наші вуха, які весь травень тільки й вслухалися в гомін прийдешнього чарівного літечка і аж ніяк не в мишаче шарудіння запилених книжних листків. Правда, не в усіх. Ось Свєтка, сусідка, знову потягла кульок, напханий бібліотечними премудростями. Вона в нас, знаєте, відмінниця й “старанна та вихована дитина”. Еге ж, Олено Іванівно, оце старанне і виховане, проходячи повз нашу хвіртку та почувши моє сльозливе скавуління зі шморганням, тільки що встромило свого в ластовинні носа між штахети й показало мені язика. За що й получить! А поки що про всяк випадок у її бік посунувся мій кулацюга.
Якщо бути чесним, то ми зі Свєткою не вороги. Ми однокласники та ще й сусіди. А з усіма сусідами потрібно жити мирно, хоча насправді між нами частенько трапляються перепалки. Вони переважно складаються із обміну гримасами, киданням дошкульних словечок через тин та демонстрацією кулака з мого боку і язика з її. До стусанів у нас ще ніколи не доходило хоча б тому, що Свєтка − дівчисько і що вона завжди встигала втекти, ну а я ніколи не збирався ганятись за нею по-серйозному. Ми з нею дуже різні. Коли, скажіть мені, їй хоча б один раз у житті спадало на думку утнути щось таке небувале, чого б я з Васьком іще не придумали? Вона про всі неймовірні пригоди довідується з книжок, може, це й непогано, але нам з Васьком на пізнання паперових історій зовсім не вистачає часу. Ми самі собі щоденно створюємо такі пригоди! Частенько від необачності, ненароком, а вже тоді вони перетворюються у значні негаразди на наше “безголів’я” (це також мамина оцінка), і без всіляких Свєтчиних казкових фей разом з їх розмахуванням чарівними паличками. Нам ще тільки тих паличок якраз і бракує!.. Ага! Страшно уявити, щоб тоді почалося в нашому селі. Мені й так жаль, що наше карколомне освоєння світу закінчується майже завжди однаково − вправлянням мозку та забороною шастань “де треба й де не треба”. Але хіба нас вдержиш? То, може, найкраще прямо зараз гайнути до Васька, аби разом податись до нашої таємниці?
2. Васькова задумка.
Це було давненько. Васько, старанно вимішуючи чобітьми весняну грязюку, здійснював традиційний березневий обхід берегів ще повністю не скреслого ставка. Нудна малосніжна зима, врешті−решт, миналась, блиснуло тепле сонечко, і Васька потягло на природу. Як оту муху, що цілу зиму непорушно пролежала між шибками, а навесні почала дзиґотіти, розгублено шукаючи виходу з такого−от добровільного полону − оце−то вляпалась!
Біля самого берега ставка, низько нахиливши над водою грубезне покручене розлоге гілля, розперезалась старезна верба. Їй, мабуть, тисяча років! Ні! Вона ще старіша − така, як баба Горпина, що дуже нагадує мені Бабу−Ягу, і яку я навіть трохи боюся. Коли баба зігнувшись шкандибає по вулиці та підмітає своєю довжелезною спідницею пилюку, я здалеку тихцем вже кілька разів придивлявся − чи не ховає вона під нею мітлу? А де ж її ступа?
Вербовий стовбур такий широченний, що по ньому можна майже вільно ходити, не боячись шубовснути у воду. Васькові, ясно, вистачило тоді розуму не лізти тоді на нього у слизьких чоботах, але наступного дня на першому ж уроці розпочалась навальна обробка Васьком моїх розумових здібностей, аж ніяк не пов’язана з вивченням пропонованих Оленою Іванівною голосних і приголосних звуків.
Ховаючись від зайвої уваги вчительки за ширшим аніж довшим Антоном, що сидів за передньою партою і якого за схожість з футбольним м’ячем дражнили у школі Пузом, Васько по−змовницьки штовхнув мене ліктем:
─ Діло є…
Я миттєво відчув у схвильованому шепотінні всю глибоку серйозність його намірів:
─ Ну… Кажи…
─ На сто тисяч! Тільки нікому не… − тут Васько промовисто схрестив долоні, що означало надзвичайну секретність його планів.
─ Та я… Я − могила, − Васькове хвилювання передалося й мені.
─ Там, знаєш, верба, біля ставу, ота стара…
─ Знаю, ─ про неї знали всі. Старші хлопчаки щоліта чіпляли до її верхньої гіляки довгу мотузку і, щосили розгойдавшись на ній, летіли у воду. Ми часто спостерігали, завмираючи від захвату, за їх польотами на тарзанці (так називали вони ту гойдалку), але самим стрибати було трохи лячно. Та й старші не підпускали, малі ще, мовляв, “вам не положено”! Там справді було глибоко, і тому за ширмою подібних зверхніх словечок ховалася правда: вони за нас боялись. Кому потрібна лишня морока?
─ Я там учора, біля верби, був і… − шепіт обірвався, бо нам уже вкотре за урок після строгого погляду Олени Іванівни довелося робити вигляд найстаранніших учнів, що поринули у вир звуків української мови. Та в голові, ясно, вже вертілась зовсім інша, “вербова”, думка, а вуха раз по раз вслухались у коридорну тишу − ну скільки, скільки ще чекати того дзвінка на перерву? А Олена Іванівна, здається, надумалась безкінечно ходити по класі, подивляючись чи не в кожний зошит та постійно поправляючи при цьому свої окуляри, що, певно, від здивування раз−по−раз сповзають на кінчик її носа. Що ж там нового, скажіть мені, вона може побачити, окрім наших каракуль? А в мене й тих, мабуть, в зошиті нема з половини… Горобцеві он, і тому краще живеться, знай собі цвірінькає безтурботно за вікном. Дарма, що писати не вміє, зате робить все, що тільки йому заманеться! Ну чого те «ж» має бути дзвінким, коли воно геть схоже на жука. І Олена Іванівна колись так говорила, що «Ж» − це жук. Це коли ми нею ще букви тільки−но вчили. Хіба жуки дзвенять? Вони гудуть. То хай би вже було краще гудячим… Та ось уже й домашнє завдання. Ну, нарешті…
Моє посвячення у Васькові вербові таємниці продовжилось відразу після довгожданого голосистого дзвоника. Миттю вирвавшись на волю, Васько відвів мене вбік від гомінкої учнівської ватаги:
─ Так от, та верба цілком підходяща для однієї штуковини.
─ Якої? − мене вже добряче почала точити цікавість. − Що ти придумав?
─ На гіляках, тих, що нахилені над самісінькою водою, можна зробити настил з дощок, а на ньому потім…
─ А що це ви тут шушукаєтесь? ─ це вже “принесло” ласого до тістечок і чужих розмов круглолицього Антона, який ось і тепер запихався черговою порцією чогось їстівного, встигаючи при цьому ще й зосереджено чистити ніс. ─ Знову свербить щось провернути?
Після того як я з найкращими намірами підсунув йому на стілець кнопку і він на неї розмашисто гепнувся, Антон−Пузо більше нам не йме віри та завжди очікує від нас чергового подібного неподобства. Ну, закортіло нам перевірити, з якою силою він вгніжджується на стілець! Ох, і було ж тоді виску!.. А сліз з довгою чергою найстрашніших погроз!.. Що вже й нам було не до сміху, особливо на допиті в Олени Іванівни. Добре, що все закінчилось сильною−пресильною та вірною−превірною обіцянкою більше нікому−нікому ніколи−ніколи не класти ніяких кнопок ні на які стільці, і взагалі, мати таку поведінку, щоб для всіх бути найкращим прикладом. Ог−о−о! З переляку такого наобіцяєш... Але з Антоном ми квити: хіба не він, грамотій, підказав мені на математиці, що п’ять помножити на три буде дванадцять, а потім, озираючись на мене, єхидно хихикав під регіт всього класу. Васько його ще тоді штриконув ручкою в спину. А щоб знав…
─ Займемося будівництвом підводного човна! Підшукуємо підходящу команду. Ти як? Слабо? − “загорівся” Васько.
─ Бре−е−е! − протягнув Антон, але в його погляді все одно промайнула хитра іскорка: “Не човен, але щось та помишляють”.
Тут уже прийшла черга підключитись і мені:
─ Нам треба о−о−такого капітана, − я показав щось неймовірно широченне руками, − щоб корабель міг потонути!
─ Нє−є, не підходить! Як же підводка спливе на поверхню з таким ось “лантухом”? − хіхікнув Васько.
─ Ну то хай буде нам замість мішка з піском − за борт викинемо, коли треба, і човен підніметься на поверхню.
Послухавши славну порцію наших нісенітниць і втямивши, що його “провели”, Антон витяг, нарешті, з носа вказівного пальця і багатозначно покрутив ним біля свого виска:
─ Тю!.. А ну вас! − махнувши рукою, він посунув до веселого гурту повідомити, певно, що “в тих двох біля вікна остаточно поїхав дах”.
А Васько продовжив посвячувати мене у свої плани:
─ Так от, дістанемо кілька грубеньких дощок, приб’ємо цвяхами їх до верби. А на них зведемо курінь. Пам’ятаєш, як дивилися малюнки? Про життя індіанців? ─ він, закриваючи рота долонею, подав бойовий клич. ─ Давай і ми собі таку хижу зробимо! ─ очі мого друзяки так запально світились, начебто він прожив у тій халабуді не менше тижня. Як же доладно він уміє будувати своєю уявою повітряні замки!
− Було б класно… Але... − мене взяли сумніви, пов’язані із секретністю Васькового плану. − А як хто розвалить? Он старші зі своєю тарзанкою вмить доберуться, рознесуть за п’ять секунд у пух і прах. Їм що? Дурням закони не писані!
У мене вже був деякий життєвий досвід “чемності” старшаків: бувало, на великій перерві я ганяв у магазин, що навпроти школи, по пачку кукурудзяних пластівців із сюрпризом. У такій пачці, окрім смачного наїдку, обов’язково знаходилась якась мила дрібничка − то блискуча брелока до ключів, то мотоциклик чи стругачка для олівців. І навіть бува, трапляється пістолет, що стріляє водою! Смачно хрумаючи пластівці, я одночасно порпав у пачці в пошуках нової забавки. Правда, на той раз мені особливо не поталанило: там не було ніякого міні−фонарика, а звичайна кулькова ручка. Але все одно приємно! Роздивляючись обновку, я повільно піднімався сходами на другий поверх, де знаходиться наш клас. Назустріч, засунувши великі пальці рук у кишені потертих джинсів і зайнявши чи не всю ширину сходів, чваньковито “сповзав” на задниках кросівок довготелесий Слава. Він учився чи то у восьмому, чи то аж у дев’ятому класі. Не знаю чому, але його прозвали Лобатим, може, дійсно, у нього великий лоб, а може й тому, що він у Слави дуже високо од землі.
─ Сюрприз? Що виграв? Дай гляну!
Хоч мені й зовсім не хотілось зупинятись біля нього, та все одно похмуру й височенну постать обійти збоку було неможливо. Я нехотя протяг ручку:
─ Ось. На… подивись.
Слава довгенько вертів її в руках, навіщось два рази підкинув у повітрі, роздумуючи, що робити з нею і зі мною. А я−то вже чув про його недобру славу й “гарячу любов” до тих, хто слабший, і тому насторожено та злякано чекав розв’язки.
─ Подаруй, ─ він дивився на мене зверхньо, переламавши губи кривою посмішкою. ─ Ну!..
Слава ніскілечки не просив, він нахабно вимагав. Та хіба справжні подарунки просять, або, і того гірше, вимагають? Їх саме дарують, щоб людині було радісно і приємно. Пам’ятаю, як я підскакував до стелі, коли тато з мамою на мій день народження, не зважаючи на зиму, подарували мені омріяного велосипеда. Потім з яким нетерпінням я чекав весни! А велосипед ставив на ніч біля свого ліжка, і, щоб ніхто не почув, бажав йому пошепки приємних снів…
Та й у мене було тверде переконання, що ручка Славі була потрібна приблизно так само, як корові сідло. Він просто хотів показати свою зверхність і всемогутність перед такою “нікчемною козявкою”, як я. У нього таких дрібниць могло бути з головою! Але в моїх планах ніскілечки не було й гадки про подібні дари, які певніше нагадували грабунок серед білого дня. Слава хотів відсторонити мене рукою і йти собі далі. Ні, мені не жаль було тієї ручки. Просто в мені, перемагаючи страх, закипали лють і ненависть до кривдника.
− Віддай! − я навіжено вчепився за Славину руку, навалившись на нього всією вагою свого тіла. − Чуєш, віддай! Це моє!
Слава на мить здивовано остовпів, видно, не очікував від мене ніякого опору. Що й казати, коли і я від самого себе не очікував такої сміливості. Самовіддана боротьба за справедливість на мить затьмарила думку про цілком передбачувані наслідки мого зухвальства.
− Жаднюга?.. На, забирай! − Слава опустив підняту догори руку із затисненою в долоні ручкою. Я тільки хотів було вхопитись за неї, як старшак замість того щоб розтулити кулак, спритним рухом з усього маху заліпив мені по носі щигля. З очей бризнули сльози, не скільки від болю, а більше від образи та відчуття власної безпорадності й безсилля. Потім він гидливо струсив мене зі своєї руки, наче бридку гусінь:
− Відв’яжись!.. Малявка… − діловито чвиркнувши крізь зуби, цей “напівбог” розмашисто переступив через мене, як через якийсь непотріб. Стиснутий у тугий клубок відчаю й непокори, я сидів на сходах, розтираючи по обличчю сльози:
− Лобатий!..
Він якось нехотя, ліниво повернувся, підійшов знову, повільно підняв мене за комір:
− Ну, малий, як ти мені надоїв, ─ і вже без слів, мовчки, дав мені ногою міцного “пенька”. Та так, що я відлетів у куток. Потім дістав із верхньої кишені мою ручку, пожбурив її слідом за мною й посунув донизу. Новенька ручка від удару об стіну розсипалась на друзки. А я, збираючи по підлозі пластмасові осколки, відчув, що переміг. І мені вперше не хотілось жалісливо бігти ні до Олени Іванівни, ні, тим паче, до мами. Але ж якими важкими бувають ці перемоги…
На Васька мої сумніви не подіяли:
─ Все продумано. Все−все вже продумано, ─ заспокоїв, ─ тарзанку там ніхто чіпляти не буде.
− Ага, якраз! Що, не пустиш? − я уявив Васька у вигляді охоронця, який у плямистій формі, більшій на три розміри, вайлувато човгає туди−сюди біля верби з причепленою до поясу дубинкою, що тягнеться за ним по землі. А з−під берета виглядає одне підборіддя. Ото вже нажене страху! Особливо на таких, як Слава. Мене розбирав сміх, але з поваги до Васька я не подавав виду.
─ Та ніхто й не збирається там сторожувати! ─ Васько все−таки помітив зміну мого настрою. ─ Чого либишся? Ти послухай… Гілляка, до якої в’язали мотузку, зламана!
─ То й що? Там вона одна? До іншої причеплять!
─ А от і не причеплять! Отамечки такої більше нема, я роздивлявся вчора − або затонкі гілляки, або зависоко, чи ростуть зовсім не там, куди стрибають, − Васько переможно глянув на мене. − Так що…
─ Та нашу халабуду буде видно всім як на долоні! Чи ти, може, її двометровим парканом оточиш? − я руйнував план надсекретної операції прямо на очах у товариша.
─ Ду−ма−а−ай! ─ Васько кілька разів багатозначно постукав зігнутим вказівним пальцем собі по лобі. ─ Це зараз би всі її бачили, бо дерево ще не розпустилось. Хай−но прийде тепло, верба зазеленіє, і тоді серед її листя можна буде не те, що курінь ─ хату можна буде сховати. Разом із хлівом!
3. Дімасик.
Які там уроки! Нас цілковито захопили думки про побудову куреня. Ні, у школу ми ходити мусили, але то вже стало справжньою мукою − щодня відсиджувати по чотири, іноді й по п’ять уроків, а коли ще й нема фізкультури або малювання… У нас із Васьком пізніше з’явився і запасний спосіб “ходіння” до школи, але використовувати його не зважувались − цього разу нам аж ніяк не хотілось вскочити в чергове вправляння мозків, бо воно означало повний крах нашого грандіозного плану.
А варіант був таким. Його першовідкривачем був Діма − Дімасик. Він старший за нас на цілий рік, учився аж у третьому класі. Щоб ви хоч разок його побачили! Завжди акуратнісінько підстрижений і причесаний, аж прилизаний. Штанці? Штанці ніколи не бачили на собі ні крейди, ні грязюки, ні зеленкуватих трав’яних слідів на колінах − одну праску. Стрілки на них були такі тонкі й гострі, що й муху, мабуть, на льоту перерізали б. На сорочечці ─ ну жодної тобі плямки. І краватка на ньому, а іноді, коли в школі свято, − навіть метелик під шиєю! Дімин портфель якось умудрявся залишатись, ви тільки подумайте, до весни не те, що ніде не надірваним, а й навіть не заяложеним у жодному місці − геть і біля ручки. Проте варто й відмітити, що він у нього навряд чи валявся на підлозі так, як наші − часто−густо на перервах як попало й де попало, аби подалі від парти. А зошити! Зошити! Сторіночка в сторіночку, хоч би десь кутик був закручений у трубочку. Та багатьом дівчатам до такої акуратності було далеко, а нам ─ то взагалі − як до неба рачки. Деякі дівчата, знаю, йому трохи заздрили та іноді, бувало, підсовували “свиню” − то портфель кудись запроторять, а Діма потім, сьорбаючи носом, шукає, то жирну пляму втулять на всю сторінку в зошиті. Одним словом, Діма страждав тільки за те, що був більшим чистюльою за інших. Не знаю, чи дружив він з ким, чи ні, але завжди тримався осторонь нашої ватаги. Воно й зрозуміло, бо інакше б його блискучий вигляд дуже б швидко потьмянів. Особисто мені, та, мабуть, й іншим хлопчакам, було байдуже, чи той Діма такий, як і всі, чи не такий. Його більше “діставали” дівчата. І коли з Дімою траплялась якась подібна чергова оказія, то школу стрясала його мама, проводячи “розбір усіх польотів”:
─ Діма−а−сь!
Ну й далі пішло−поїхало… Винні були всі. І якби з нами вчилися янголятка, що живуть на небі, то і вони б виявилися грішниками. Але найбільше діставалося Катьці, і, видно, неспроста, бо саме чи не вона являлась натхненним організатором Діминих негараздів.
Насправді ж така надмірна ураганоподібна мамина опіка мало допомогла Дімі. Його почали недолюблювати навіть ті, кому раніше була байдужою Дімина присутність. Ядуче підхихикували йому вслід та ще й причепили за ним оте солодко−противне: “Дімасик”. Хоча до декого з них мами, бувало, теж прибігали до школи, коли ”щось не так”. Хіба, може, рідше. Проте себе не бачиш, дай тільки з когось погигикати! Героїв серед нас не було.
Так от, забуяв травень, десь у зеленому верховітті вперше закувала зозуля, розквітла під ногами тисячами сонць кульбаба. Почалась шкільна “футбольна пошесть”, усі футболісти раптово поглухли на обидва вуха − ну аж ніяк не чули дзвінка на урок, і вчителі буквально заганяли нас за парти. Тільки чомусь уже кілька днів до школи не з’являвся Діма. Ми не надали цьому особливого значення, а може, взагалі того хто й не помітив. Як вияснилось, він просто−напросто захворів. З ким не буває! Нежить, кашель, біль у горлі або вусі та висока температура − то майже “приручені й одомашнені” хвороби для нашого брата. Хворіти − завжди погано, особливо в суботу та неділю, коли до школи все одно йти не треба, а ти лежи і ковтай поганючі таблетки! Та згодом вияснилося, що Діма й близько хворим не був. Зі слів його мами, Дімасик кожного дня, як звично, брав портфелик і… йшов на уроки! Але потім кудись таємниче зникав, про що вже ніхто на світі не знав. До пори, до часу, звичайно. Коли веселий дзвінок нарешті сповіщав нам про закінчення шкільної мороки і ми безтурботно розбігались по домівках, приходив додому й Діма. Та скільки клубочкові не вийся… Виявляється, Дімасик зраночку, йдучи до школи, тихенько і ні для кого непомітно звертав з дороги, а потім − стежиною, − у бур’яни. Чого, чого, а цього добра в нашому селі вистачає! Особливо, де закінчуються городи… Внизу, побіля ставу. Такі зарості, що заблукати можна. Справжнісінькі джунглі! Там за літо виростають могутні, більші за парасолю, лопухи, височать стовбури лободи, подібні до бамбукових вудлищ, і всюдисуща гостроверха кропива, що стіною росте аж до самої води. І якби не купи сміття, битого скла та консервних бляшанок, то ніщо б не нагадувало про те, що десь зовсім поруч, рукою подати, є чепурненькі білі хати, сховані в тінь дбайливо доглянутих садів.
Дімасик виявився неабияким “любителем” того зеленого царства, що вирішив закинути заради цього всі шкільні науки. Ох, відчуваю, не обійшлось тут без надоїдливих Катьчиних “коників” та без наших кпинів. З кожного потрошки… Коли про Дімине таємне “спілкування з природою” стало відомо в школі, то влетіло і йому, і всім, а в першу чергу Катьці, і не тільки від вчительки:
─ Я сказала, не зачіпай дитину!!.
Деякий час Діму дійсно ніхто не чіпав − ні по−хорошому, ні по−поганому, і він зажив собі потихеньку спокійним і розміреним життям. Он і Катьці відбили охоту до вибриків у бік Дімасика, і вона, набурмосено надувши губи та задерши й без того кирпатого носа, повагом проходила мимо, всім своїм виглядом показуючи, що їй все “до лампочки”.
4. Мука−наука.
Так чи інакше, але нам такий варіант підходив мало. Боялись. Тому стійко, хоч із великою нетерплячкою, ми чекали канікул. Швидше б! Кілька деньків відсидітись у бузині − то чудесний спосіб наблизити омріяне літо… Але ж, але ж… А поки що ми віддавались в обійми науки − принаймні до полудня. Ясна річ, без особливої охоти й натхнення − головне, аби не пасти задніх. Бо, чого доброго, на тобі, втрапиш у немилість, а тоді вже почне−е−ться:
─ Куди зібрався? А уроки?! Те й роблю, що про тебе, шибеника, вислуховую! Як не до роботи, то хоч би до науки!
Далі − звісно, про мою совість і про те, що в мене її немає. Я толком−то й не знаю, що воно таке, але як же я можу знати, коли її в мене зроду−віку і близько не було:
─ Де твоя совість?! Скажи мені! Та що йому говорити, все одно… Аби ж був хоч якийсь толк! У ту школу хоч не являйся!
На зав’язку − і це, може, й добре, що я не один такий:
─ Злигаються в отару і бродять по селу, як дідоводи! А книжку до рук узяти? Не кортить?! Почитало б що!.. Людей соромно.
У такі прикрі моменти дійсно починаєш нагадувати овечку, таку сумирну−сумирну. Тільки оченятами безневинно луп та луп − може ж все закінчиться одними словами? У голові гарячково вибудовуються плани ймовірної втечі з хати. На всяк випадок… Головне − не бекнути, тьху, − випадково не огризнутися, бо тоді, не дай Боже, з маминих рук у хід піде рушник, або, чого доброго, завчасно прихована лозиняка… Скрививши губи гримасою плачу, сунеш у свою кімнату і не видючими від сліз очима починаєш шукати закинутий у куток портфель, та, ненароком зачепивши плечем “Кобру”, обриваєш нитку. І вертоліт − грізна бойова машина − терпить таку ж безславну аварію, як і його командир−пілот. Довго порпаєшся в портфелі, щось у ньому шукаєш і сам не знаєш, що. Намагаєшся налапати в ньому то ручку, то простого олівця, який все одно не підструганий. У вухах все ще гуде голосним дзвоном мамина прочуханка… Той дзвін ніяк не дає зібрати свої думки докупи. А хлопці в цей час уже кудись погнались! І їм нема ніякого діла до твого горя. Покинутий усіма і забутий навіки, відчуваєш себе замкненим на сто замків в’язнем, ображеним на весь білий світ. Поруч з тобою тільки один хижо розкритий портфель, у якому, знаєш, тебе терпляче ждуть−дожидають вже третій день дві нерозв’язані задачі. Одна, здається, про якісь яблука, а другої очі взагалі ще не бачили. Схопивши байдужого до всіх твоїх бід портфеля за козирок, зі злістю перекидаєш його широко роззявлений рот донизу − на стіл висипаються всі можливі і неможливі “портфельні нутрощі”. Чого тут тільки нема! Ну, книжки і зошити само собою. Ось “Математика”, бабахнувшись об стіл, підступно розкрилась прямо на закладці, там, де оті яблука і ще бозна що… “Читанка” надумалась стати сторчма своїми ногами−палітурками, та так, що чимало її листків жалісливо позагинались. І хто знову буде винен, коли перевірятимуть стан підручників? Зошитам “підвезло” − геть жоден навпіл не перегнувся. А один навіть і не випав − тільки вугликом визира… Трусонемо ще разок!
Виявляється, що не тільки він − із портфеля дружно посипалось ще багато всякої всячини. Все те багатство торохкотіло, дзвеніло, бемкало, розкочувалось по столу й падало на підлогу. Старі батарейки до настінного годинника, кілька гайок, подерті пазли, фантики−обгортки із жуйок, пуста помальована коробка з−під олівців, погризена ручка, що вже давно чомусь не хоче писати (треба глянути, у чому справа), якісь пружинки, розмальована до невпізнанності дерев’яна лінійка − вся в кумедних чортиках, на яких поналіплювані ще й наклейки, коліщатка від будильника, що дуже гарно крутяться дзиґою. Ми навіть у класі влаштовували змагання − хто найсильніше розкрутить. І ще, ще, ще… Годі й говорити про тьму−тьмущу запчастин до іграшкових пістолетів, машинок, корабликів…
Залишивши отакий незбагненний розгардіяш на столі і під столом, на якусь мить трохи знесилено, але вже спокійно опускаєшся на стілець. Уже помаленьку, без психів, перебираєш свої учнівські скарби. Вертиш подовгу в руках кожну річ, вирішуючи її долю − куди? Знову до портфеля чи в шухляду письмового столу, а може − й на смітник. Здебільшого майже все залишається недоторканним. Хіба що… Чи потрібні кому порвані пазли або списані стержні? А от лінійка хіба ж покривіла від того, що розмальована?! Вже після цього відкривається зошит і починаєш поволі гризти ті кислі яблука, що в задачі.
Ось так приблизно щоразу й розпочинається виконання домашніх завдань під примусом. Ну, і кому це потрібно? Та ми зуміли якимось чудом докотитися до Останнього дзвоника без такого от впливового домашнього “лікування”.
5. Дід Сокір.
─ Пішли, глянемо, ─ Васько, навіть забувши привітатися, перехилився знадвору через підвіконник прочиненого вікна. ─ Вставай, сонько!
Я витягую ногу з−під ковдри, смачно потягуюсь і кидаю через вікно замість “прівєта”:
─ О−о! А я саме думав до тебе заскочити! ─ і, згадавши про правила гостинності: ─ заходь!
─ Нема коли! Скоріше давай.
Знаю−знаю, бо мені й самому не терпиться чкурнути з дому, хоча подушка така м’яка й тепла… По−солдатськи зіскакую з дивана, дарма, що електронний будильник на столі показує пів на десяту. По настінному годиннику зі стрілками я, бува, ще трохи плутаю… Нашвидкуруч спихаю як−небудь постіль у шафу і, вже підскакуючи на одній нозі, намагаюсь потрапити в другу холошу штанів. Вихором вилітаю з хати, запихаючи до рота відразу вже другого млинця. Запивати молоком нема коли! Добре, що вже хоч вдома більш нікого нема, а то оце б затовкували їжею.
─ Ходімо! ─ похапцем закриваю хату на замок, і ми стежиною, що простягається городом поміж картоплинням, збігаємо донизу − на берег ставка. Стежина попід берегом не така рівнісінька, як на городі, вона починає кривуляти, ховатися під кущами, звивається змійкою крізь лопухи та пекучу кропиву, огинає смердючу бузину та купи сміття. Зарості бур’янів густо обступають стежку з усіх боків, намагаючись ув’язнити її у своїй зелені. Місцями їм це вдається: вона пірнає в зелений вир, її стає зовсім не видно, і тоді нам приходиться дружно працювати руками, ліктями, пробиваючи собі шлях далі. Розлогі бур’яни лізуть межи очі, січуть по обличчю, і над цим усім рояться оскаженілі зграї комарів, які радо й дружно починають бенкет, не пробачивши нам свого раптового, хоч і так пізнього, пробудження. Тнуть з усіх боків: лізуть у вуха, нахабно пищать перед носом, гризуть шию і руки, штрикають навіть через одяг! Одним ногам трохи легше − внизу комарам не дає вільно поїсти густе листя. Вільніші від бур'янів ділянки трапляються лише біля самої води, там, де розчищені місця для риболовлі. Туди легко проникають сонячні промені, і крилатим кровопивцям − зась! Їм би густу тінь, а ще краще − цілковиту темряву.
Стежка нарешті виводить нас на чисте. Ми відсапуємось, неначе за нами сто вовків гналось. Обтріпуємо із себе і якесь листя, і минулорічні реп’яхи, ще й встигаємо безперестанку шкрябати себе нігтями, як сапою: комарині укуси викликають страшенну сверблячку, і що більше ми чухмаримось, то більше свербить.
─ Ну, попа−а−ли… ─ мугикнув Васько.
─ Угу… Н−да… − промимрив і я щось нерозбірливо у відповідь.
─ Хоч було б довгі штани одягти, а то натяг ці шорти… ─ Васько з досадою в голосі прицмокнув язиком. ─ Та до верби вже й рукою подати!
─ І оце ми так щоразу будемо лазити до того куреня? ─ мені перехотілось годувати ціле літо комарів й обжалюватись кропивою. Я вже подумав про відступ. Васько помітив мій нерішучий настрій:
─ Хе, ти думаєш, тут ціле літо отакі непролазні хащі? Та рибаки все повитоптують! Ось побачиш!
Це була правда. Я й сам знав. Щоліта на ставу вимахували вудками всі, кому не лінь. І свої, сільські, і приїжджі. Я посоромився власної нерішучості і вперто пішов далі. А Васько, видно, не хотів втрачати напарника в задуманій справі, тому продовжив:
─ А Дімасик?! Згадай, як висидів. І теж у комарах, і в кропиві. За цілий тиждень вони ж його не з’їли!
─ Ну то хоч понадкушували! Та що вони йому в порівнянні з Катькою.
− Ага! Може, вона його й тут у спокої не залишила б. Аби знала, де сидить! Ти тільки подумай, який з Катьки вийшов би здоровенний комар! ─ Васько повертається до мене, розкидає широко руки. ─ Отакий! О−о−о!
─ З таким довгим носом, як слонячий хобот, і крилами, як у…
─ Вертольота! ─ підкидає Васько.
Намалювавши у своїй уяві якесь страховидло, що аж ніяк не може бути хоч трішки схожим на Катьку, ми розуміємо, що обоє її недолюблюємо. Не те, щоб ми пройнялися співчуттям до Дімасика, подумаєш − перелякався дівчиська і втік у бур’яни, ні, просто в Катьки завжди виходять жарти якісь злобливі й недобрі, чи, може, мстиві…
Ще трохи погигикавши, ми відчули, що до нас повертається бойовий дух. Та й кропива трохи порідшала, а там он, де саме рибалить дід Сокір, взагалі вже скошена. Підстрибуючи по залишеній косою колючій стерні, ми наблизились до діда:
─ Добрий день, діду!
Він сидить на скособоченій дерев’яній кладці, звісивши босі ноги у воду. Лисий, як бубон; його голова аж виблискує на сонці.
─ Добре здоро−о−в’ячко! ─ дід Сокір повернув до нас свої довгі, чомусь постійно скуйовджені, сиві−сиві, аж білі, вуса.
─ Клює?
─ Щось стало не того… А зранку, да… Карасі самі в торбину стрибали. Тільки теє і робив, що торбу наставляв!
Він якось так коротко й різкувато викидає слова, начебто вистрілює їх із захриплої іржавої гармати. А своє незмінне “добре здоров’ячко” завжди нащось кумедно подовжує, мабуть, щоб у нас того здоров’я було побільше.
─ Еге!.. ─ ми й самі вже бачимо, що його полотняна сумка, наполовину занурена в воду, напхана танцюючими у тисняві карасями.
─ А ви чом не ловите? Проспали? Тре було мені сказать − я б розбудив! Чи півня вдома нема? − у словах старого ховається посмішка, і його й без того зморшкувате обличчя вкривається ще більшими борознами, а з примружених очей так і сиплять іскорки сміху.
─ Та ми те… Хотіли… ─ Васько вчасно непомітно штурхонув мене ззаду, а то я вже ляпнув би щось про вербу.
─ Це ми містечко собі для рибалки хочемо пригледіти. Щоб вудок не поплутати, ─ мій друзяка рятує нашу таємницю. Треба ж таке мені? Заледве не збовкнув!
─ Та тут цих місць більше, ніж риби! Ви дивіться, хоч усю рибу не виловіть, мені на юшку з десяток залиште, ─ у дідових вусах все ще плутається смішинка. Може, від того вони в нього постійно скуйовджені? ─ Сідайте ось на кладці біля мене, разом половим. Хоч ноги у воді трохи відкиснуть! ─ видно, що старому приїлась мовчанка і йому хочеться хоч з ким потеревенити.
─ Та сьогодні вже нє−є… Поки по вудки, поки по черв’яки−и… ─ нам вдалося відкрутитись від дідової гостинності. ─ Іншим разом…
Дід Сокір жив сам відтоді, як померла його баба Сокориха. Я її зовсім не пам’ятаю, але говорили, що вона була дуже балакучою. Могла ото цілий день коло тину простояти, і поки з усіма, хто по дорозі не йшов, не перебалакає, нізащо в хату не піде. Сокоріла, як та курка! Звідти й пішло − Сокориха. А як на бабу, то так уже й на діда − Сокір! А як його насправді звати, то я й не знаю.
