Чому восени листя стає таким гарним?
Пам’ятаєте, в той день в шкільне вікно світило по-літньому яскраве сонце, дурний голуб всівся на підвіконня, щось собі туркочучи під ніс, а ви щиро жалкували, що не здогадалися завчасно викинути портфель у вікно, а потім незалежно спуститися шкільними сходами, чесно глянувши в очі класному керівникові, якого випадково зустріли на першому поверсі, й рішуче вийти на шкільний двір, а потім… За такими думками вам було не до нудних розповідей вчительки про фотосинтез та пігменти. Тож тепер і доводиться кліпати повіками, роздумуючи, що ж відповісти п’ятирічній знайомій, яка з дитячою настирливістю з’ясовує найважливіше для неї зараз питання. Та й чи дошукується вона правди чи просто, як і всів малюки, жадає почути казку?
Доводиться піднімати з землі вимитий дощем, аж блискучий жовтавий листок (от побачить мати малої! – нагорить обом) і нашвидкуруч вигадувати чарівну історію.
Кожної осені над Містом пролітає диво-птах, найгарніший з усіх птахів, який будь-коли черкав своїми крилами пухнасті хмаринки. Але навіть якщо дуже захотіти, нам все одно не вдасться побачити його: дорослі нечасто знаходять хвильку, аби байдикувати, задерши голову до високого неба, а малим важко дотягнутися до виднокругу навіть поглядом. Летить цей птах до Невідомої країни, де ніхто і ніколи не відчуває ні болю, ні самотності. А оскільки ця країна далеко (дехто каже, що птах просто кружляє навколо планети, вишукуючи місце, якого ніколи й не існувало), то час від часу він змушений сідати на дерева та відпочивати. Інколи він через втому чи неуважність губить пір’їну, а та, заплутавшись між зеленого листя, так і не долітає додолу.
Пір’їна сумує за птахом, і шепоче своїм сусідам – звичайним листкам про щастя линути небом так високо, що, здається, от-от зачепиш кінчиком жовтогаряче сонце, яке щедро ділиться з тобою своїм кольором. Листя уважно слухає, стиха шелестить, співчуваючи дивній новій знайомій, яка переконана, що на світі є щось краще, ніж надійне дерево, здатне захисти тебе від найсильніших вітрів та напоїти живучим соком. Але й серед листя зустрічаються мрійники, так-так, дивні створіння, що мріють перетворитися на пір’я диво-птаха і сміливо полинути вдалеч. І що може зробити пірина, відчуваючи хвилювання за долю нових товаришів? Лише подарувати їм частку свого кольору: нічого, що вона сама тепер тьмяна, у неї стане сил наздогнати диво-птаха, а тоді… тоді все буде чудово.
А люди дивляться на дерево і лише знизують плечима: коли встигла непомітно завітати до Міста осінь? Коли вона визолотила листя?
Та одного разу пір’їна розуміє: вже час. Хоч, якщо чесно, зараз навіть трохи запізно, адже десь вглибині душі вона трохи вагалася: а раптом листя, не те, яке ладне полинути за нею, а те, що переконувало, що жодній пір’їні не вдасться летіти ти так швидко, щоб наздогнати птаха, а якщо пощастить наздогнати колишню господарку, то неможливо знову прирости до крила. І взагалі, ніколи і нікому не вдавалося зупинити час і зробити все так, як було колись… Так-от, одного дня колишня пір’їна, тепер більше схожа на звичайний пожовклий листок, набирається мужності і… відривається від гілки, ледь гукнувши: «Прощавайте!» колишнім сусідам.
Вона лине до обрію, підхоплена несподіваним подихом осіннього вітру, а листки, з тих, замріяних, спершу заздрісно дивляться їй услід, а потім рішуче кидаються у невідоме. «І куди, питається? Чи для того я їх плекало?» - звично зітхає дерево, що бачило численні покоління оттаких-от мрійників і добре знає, до чого призводять такі легковажні прагнення. А листки, переживши коротку захоплюючу мить польоту, лягають на землю та засинають, втомлені. Деякі з них переконані, що за мить знову зможуть злетіти вгору і знову полинути за чарівним птахом, який обов’язково визнає їх своїм пір’ям: вони ж бо тепер такі гарні. А потім приходить зима, вкриває їх м’яким снігом, аби їм солодше спалося. А весною проростають із них барвисті квіти, даруючи людям радість і надію.
А чи змогла пірина наздогнати свого птаха? Чи впала додолу звичайним сухим листком? Чи був той птах насправді, чи він – лише вигадка якогось мрійливого і самовпевненого листка? Вирішувати вам, це ж ваша казка.
І знаєте, не варто розповідати її малій знайомій: може, ця історія і чарівна, але надто вже вона сумна. А якщо не втримаєтесь і таки розповісте, то не забудьте додати, що мудре листя, хоч так і не відривається від гілки, але теж жухне, а потім і взагалі зникає. Чому? Через закони природи, які ви так і не вивчили в школі. Хоча не варто засмучуватися: про них чомусь інколи так кортить забути навіть сумлінним відмінникам…
