Не плач.
Він пішов. Одягнувся і пішов. Застебнув сорочку так же повільно, як і розстібав, і пішов. Зав’язав краватку і пішов.
Все було як в тих фільмах: чорно-біле. Я стогнала, він тихо дихав і не дивився на мене. Я цілувала, він дивився у стелю. Він рухався, я кричала.
Тоді йшов дощ, і я бігла по пішохідному переходу без парасольки. Він зупинив авто, торкнувшись бампером моїх колін, вийшов із машини, поклав до моєї долоні папірець і поїхав.
Я завжди знала, що я приваблива. Навіть красива. Висока, тендітна, з пухкими губами, сірими очами і чорним волоссям. І ніякий дощ не відбере мою красу. Тільки він був красивішим за мене. В тисячу разів.
На папірці був номер телефону.
Поруч з ним мені здавалося, що я все роблю не так, що я незграбна п’ятирічна дитина. У мене дрижали руки, коли я торкалася його тіла, і губи, коли він торкався мого.
Я скинула плащ і сорочку тільки-но відчувши його поцілунок. Він роздягався повільно та зі смаком. Я завжди терпіти не могла небритих чоловіків, його щетину полюбила відразу.
Звичайно я зателефонувала.
В моїй новій квартирі не було нічого, окрім цегляних стін, матрацу на підлозі та ковдри. Нам вистачило.
Він палив після сексу і навіть не намагався мене обійняти, коли я відвернулася до стіни. Йому подобалася моя спина.
Він повів мене у кав’ярню, частував шоколадом та космополітаном, торкався моєї руки і був впевненим у собі. Я ж не знала, з чого почати, як продовжувати і чим закінчувати.
Секс з ним був найкращим.
Він заповідав мені прислуховуватися до радіохвиль.
Він пішов. Зав’язав шнурки на туфлях і пішов. Подарував мені парасольку, чорну, як і те короткометражне кіно, в якому ми якимось дивом отримали головні ролі.
Я стояла у вікна, завернувшись в ковдру, і допалювала його сигарету. Я намагалася не плакати, але не вийшло. Я не залишила монету в його очах.
Це був найкоротший з усіх короткометражних фільмів, які я бачила в своєму житті.
