Наталка давно вже не може це терпіти. Скільки можна. Вона щоночі розмовляє з мерцями. А вдень шукає цьому причини.
Наталка вже давно не може це терпіти. Скільки не їж борщу, не вдається проковтнути обридливе утворення в горлі.
Наталка вже давно не може це терпіти. І не терпіла би, якби могла зателефонувати другові, якому завше телефонує, коли добре чи коли погано.
- Привіт. Тобі вже краще?
- Ні, мені не краще. В мене температура.
- Вона в усіх.
- Ні, лише в живих.
- Це добре. Отже ти – жива.
- Я в цьому сумнівів не маю. Але маю сумнів щодо тебе через кілька хвилин, якщо ти не даси мені спокою.
Ні, це терпіти неможливо. Ідіоти.
- Привіт. Ти як? Тримаєшся?
- Ні. В мене нема індивідуального землетрусу.
- Це добре.
- Так. І шлунок болить.
- То лікуйся.
- Якщо дозволиш.
Недоноски. Самі лікуйтесь.
- Наталю, поїж і випий ліки.
- Та хоч ви відстаньте. Живіть собі. Жеріть та дивіться телевізор.
Наталка вже давно не може це терпіти. І не терпіла би, якби не вважала, що самогубство – це найтупіша підлість, яку можна вдіяти. Це злочин проти людства – патетично говорила вона своїм знайомим, абсолютно спокійно реагуючи на їх істерики. А істерики бували різні: від «він мене не любить» до «помер мій брат». І була щирою. Хіба ж можна виявити, що брехала і собі, і друзям. Ні, Наталка так думає і тепер. Просто складна перипетія виходить. Нагадує безвихідь.
20.35. Наталка дивиться у вікно на дощове світло ліхтаря. Вже скоро знову треба лягати спати. «Спати» - означає спілкуватись із мерцями. Наталка давно вже не може це терпіти. Скільки можна. Вона щоночі розмовляє з мерцями. А вдень шукає цьому причини. Наталка вже давно не може це терпіти. І не терпіла би, якби могла зателефонувати другові, якому завше телефонує, коли добре чи коли погано.
І вона б зателефонувала, але хвора вона не настільки.
Тому Наталка просто встає з підлоги, засуває під стіл табуретку, поливає квіти... Вже відлітає твій літак, він дає останній знак, що він літає твій літак... Так.
- Так.
- Наталю, ти мене чуєш. Наталю...
- Чую, Т**** А****. Але, даруйте, не можу зараз говорити.
...закручує пластикову пляшку із фільтрованою водою, вимикає комп’ютер, шваброю посуває кільця шторок, бо смикати штори до середини вікна було б довше. Куди поділась «Тибецька книга мертвих»? Що б таке зробити, щоб не розбирати постіль? О, є ідея.
- Мам! Я викинула книгу у вікно!
- Ти що? Як?
- Випадково. В руках з книгою закривала вікно.
- І що мені робити? Лягай спати.
- Як це. Я піду вниз. Пошукаю під вікном.
- Одягнись і візьми парасольку.
Звичайно. Наталка одягнеться. І візьме не тільки парасольку, а й паспорт, гроші, змінний одяг, ключ та інші потрібні речі. Єдине, чого вона не візьме точно – це мобільник.
Наталка давно вже не може це терпіти. Але вона не брехунка. Тому доведеться негідно вчинити з «Тибецькою книгою мертвих». Лежати їй, бідній, під дощем.
Тепер Наталка швидко крокує до автовокзалу. Вона має встигнути на останню насьогодні маршрутку в напрямку... гаразд, Вижниці, а краще – до Виженки.
Наталка давно не може це терпіти. Але вона тут не одна. Всі терплять і вона потерпить. Зрештою, он вже й автобус.
Сіла на задньому сидінні. Якість вітчизняних доріг та вміння водіїв маршрутних автобусів заколисують швидко.
Біла машина гальмує біля зупинки. Тепер вулицею направо – до краю села. Передостання хата. Я все знайду. А ти, друже, казав, що не знайду твою хату. Ти в мене дома був, а я в тебе не встигла в гостях побувати. Тепер іду вже не до тебе, а до твоїх родичів. Тебе-бо, кажуть, нема. Як ти писав, влаштують дійство, поставлять пам’ятник трупу: погруддя, бюст, а ліпше – відрізану голову. Треба спробувати тебе вирятувати.
Ось і хата. Родичі твої, ніби опудала, надворі. Треба йти до кімнати наліво, а не направо. Там і образи, і свічки.
- Чого лежиш? Га? Вставай! Чи будеш чекати поки завтра збереться натовп? Прийдуть люди, щоб побачитись одне з одним. А ти – мертвий привід. Вставай і йди геть звідси, поки на світ не народилось. Чуєш?
- Та чую. Що ти хочеш? Ти завше сваришся. Тобі не догодиш. Казав тобі 21-го: «Давай зустрінемось, я хочу тебе побачити», а ти що?
- Відстань.
- Оце й казала. Як я тепер можу піти? Куди? А ти все підписуєшся А. А., а не А. А.
- Яка різниця, поясни. Давай вставай і йди геть.
- Усе село знає, що я помер. Як я можу ходити?
- А ти переодягнися. Не дратуй мене. Все село, бачте, знає. Вся Україна знає, то й що?
- То що я труну порожню лишу! Хочеш аби мої рідні повмирали?
- Я щось вигадаю. Іди вже. Як мінімум, можу тебе підмінити на деякий час...
Сусід боляче штрикнув Наталку ліктем. Вона подумки подякувала йому.
Наталка давно вже не може це терпіти. Скільки можна. Вона щоночі розмовляє з мерцями. Але природа допомагає людині. Наталка походить лісом. Дерева підкажуть причини.
Все-таки вона не виспалась. Дерева шумлять вітром. Це заколисує...
- Як ти можеш мене підмінити?
- Просто полежу у твоїй труні. Ти ж не проти?
- Та ні. Але ж ти жива.
- То й що? Давай іди.
Він знехотя виліз і боязко визирнув з кімнати. Я444444 залізла до труни. Так, треба не дихати, бо у труні дихати не можна...
- Ти здуріла, Наталко! Твоя мама у паніці. Все місто піднято на ноги! Що ти тут робиш?
- Сашку, відстань.
- Усім важко. Не лиш тобі.
- Мені не важко. Мені ідіоти діють на нерви.
- Поїхали.
- Я – на маршрутку.
- Я теж, Наталю, я забув про машину. Та й за кермом себе не уявляю.
Наталка давно вже не може це терпіти. Скільки можна. Самогубство – не найгірша річ. Тим паче, вони заслуговують на помсту. Ідіоти!
Наталка точно знає, що повернеться до лісу, лиш візьме деякі необхідні речі. І повернеться на те саме місце.
Все-таки Наталка погано виспалась, тому йти від зупинки додому – справа не легка. Тут ще й труби опалення розкопали, каналізацію чистять. Мало того, що Наталка постійно на «люки» наступає, так ще й темно. Ні душі навколо. Наскільки вона пам’ятає обійти «розкопки» ліпше справа. Он щось залізне. Мабуть, «люк».
Наталка вже давно не може це терпіти. І не терпіла би, якби могла зателефонувати другові, якому завше телефонує, коли добре чи коли погано.
Погано зараз. Дуже. А кому подзвонити? Коли єдиний друг, найдорожчий «вже не з нами»?
Наталка вже давно...
У труні не можна дихати. А ще, у труні треба заплющувати очі. Так, щоб не тремтіли вії. Не можна розмовляти та рухатись. І найголовніше – не пчихнути, хоч свчки й начадили...
- Витягайте її. Чого стали! Йолопи нахрін! Чому ліхтарі не працюють? Де червона стрічка? Чому каналізаційні ходи відкриті? В каталажці посидіти кортить?
24.08.08
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування
KP-design