- Ну послухай, ти хоча б цієї ночі могла прийти в подобі нормальної жінки?! Та я ж ледь не збожеволів, коли ти торкнулась моєї щоки своїм холодним писком!
- Не сердись, сам знаєш – нормальність мені протипоказана. І потім… ти ж ніколи не бачив мене в подобі, як сам тільки що сказав, нормальної жінки… А може і не потрібно тобі ніякої нормальної?.. – Вона печально подивилась на повний місяць, що проглядав крізь прочинене вікно, і знову перевела погляд на Нього.
- Пам‘ятаю, як ти прийшла до мене вперше… Падав дощ. Такий рясний і спокійний. Він був саме з тих дощів, що переходять вулицю долі із відрами наповненими вщерть або ж лихом, або ж… щастям. Я лежав у темній кімнаті і молився. І думав про те, що мені неодмінно має пощастити, що ось воно, моє щастя, зараз наповнить мою кімнату і погасить спрагу… Спрагу за тобою. І все справдилось. Бо ти прийшла. Але прийшла якось так, як мені ніколи не уявлялось і не снилось. я ж ледь розгледів тебе у темряві. я ж ледь не вигнав тебе геть! я ж ледь не збожеволів від однієї думки, що ти таки є… існуєш.
- …у ту ніч я вперше відчула страх смерті. Ну як ти не міг помітити кошеня, маленьке мокре кошеня, що вже кілька хвилин сиділо на твоїй подушці і уважно роздивлялось твоє обличчя. Тебе, що сам викликав мене у ту холодну дощову ніч, тебе, що змусив мене перейти півміста і вимокнути аж до нитки, і тебе, що ледь не викинув мене у вікно…
- … у ту ніч я вперше відчув страх смерті. Відчув, як щось потаємне, зовсім невідоме моєму єству присутнє у кімнаті. Десь поруч, так близько, що міг чути навіть дихання: ледь-ледь, майже нечутне, майже неіснуюче, потойбічне. Я злякався. Бо старі люди кажуть, що так і смерть приходить до людини… але так може прийти і щастя… а я ж так боявся тебе прогледіти. Оце мокре кошеня. Чорне мокре кошеня налякало мене найдужче: найперше, що прийшло мені в голову, це пожбурити тебе у відчинене у вікно і неодмінно почути, як мокре і крихітне тільце гепнеться об асфальт… Але ж як боляче!!!
- Боляче! Я тебе шкрябнула тоді… ох, як боляче! А навіщо здумалось тобі жбурити мене у відчинене вікно? Мене, яку ти собі вимріяв, випросив, змусив змокнути вщент і що… все заради того, аби безглуздо розбитись об асфальт? І я тебе шкрябнула. Боляче! До крові, до кістки. Болем – аж до серця. І ти зупинився. І ти…
- … і я відняв від рани мокре малече лапеня, взяв чорне кошеня у долоні і подумав, що це мабуть найкраще, що я міг вимріяти для себе. А як інакше зміг би ось так піднести тебе до вуст і зігріти власним подихом - оце мокре вщент тільце, ось ці налякані фосфоричні оченята, тебе…
- … мене, що завжди знала про твоє існування, але не приходила. Але просто не знала куди іти. Аж поки цей дощ, цей впертий весняний дощ, перейшовши дорогу з відрами, наповненими вщент щастям, не примусив мене вистрибнути на вулицю, бігти мокрими вулицями і… віднайти тебе!
- І тепер постійно приходиш, майже кожної ночі. Ніколи не бачив, як ти з”являлась у кімнаті, але завжди відчував... Ось ти є, ось ти ступаєш по килиму, ось ти – біля мене. Таке чорнюще, як ніч, кошеня! Кілька хвилин непорушно сидиш і вдивляєшся у моє обличчя. Мені навіть аж трохи моторошно буває від твого погляду, від тих очей, які я насправді і не бачу, а тільки відчуваю, відчуваю, відчуваю… Я починаю відчайдушно загортатись у темінь, але ти наступаєш на темінь лапою і не дозволяєш… не дозволяєш мені зникнути. Тримаєш мене на вістрі свого кігтика – висотуєш нерви, і тоді по краплі спиваєш мене. По краплі. Повільно. Мене. Мою кров, моє серце, мою душу. Це ти! Чорне і мокре кошеня! Це ти! Котру я вимріяв… Це ти! Що завжди приходиш опівночі…
