Я сижу в зручному м"якому кріслі. Десь вмикають музи-
ку групи "Та - Ту..." Звуки долинають зверху, мабуть,
поверхом вище живуть ті «меломани». Взагалі то
можна просто попросити їх вимкнути цю маячню чи зробити
тихіше, але я не впевнений, що музика звідтіля. Корот-
кочасне вагання. Я взуваюсь в чорні капці, поблукавши
кишенями, знаходжу ключ, відмикаю і замикаю двері, і
піднімаюся нагору. Дзвоню в двері №7. Марно. Ще раз. Теж
марно. Я пробую відчинити… і правильно роблю. Вони не
замкнені і зі скрипом відчиняються. Я корчу гримасу. На
порозі стоїть високий, блідий, худий і згорблений чоло-
вік років 27-30-ти. В руці він тримає шприц, з якого
зкрапує остання краплина якоїсь мутно-сірої гидоти. Об-
личчя в нього такого самого кольору.
-Заходь. Тільки не ламай кайф.
З цими тихими словами він два рази підстрибнув, обер-
нувся і, швидко пробігши коридор і півкімнати-зали зне-
силено плюхнувся на тріснутий, покоцаний і подертий ко-
тячими кігтями диван.
Я зачинив за собою двері і почав роззуватись. Раптом,
спираючись на підлогу, я посунув руку і вліз в якусь
незрозумілого кольору і вигляду пляму. Тоді вирішив, що
роззуватися не буду. Тим більше, Антон ловить дракона і
йому до спини, взутий я чи голий, чи танцюю брейк
перед його носом. Він мляво підізвав мене ру-
кою. Я пройшов і сів в крісло навпроти, повністю обві-
шане котячою шерстю. "Моє зручніше!" - подумав я.
По ідеї, Антон мав би щось сказати, але він мовчав і
дивився на магнітофон в якому по ідеї грала касета "Та - Ту..."
Після хвилинного мовчання я все ж таки почав гово-
рити:
-Це ж в тебе, Тоха, "Та - Ту..."?
-Я давно вивів своє.
Треба було діяти швидше. Скоро Антон засне дивним
сном. Може, цього разу вічним…
-Та ні, група. Магнітофон, сука, музика!
-А мені подобається. "Нас по вєнє нє прогонят..." -
мугикав собі під носа обколотий Антон. Його очі почер-
воніли, а вираз обличчя став дебільним, наче Тоха був з
ДЦП чи родичем Буша-молодшого.
-Да-да-да-да-да! - швидко проговорив я. - Де цей кон-
чений центр? Ну, Антон!!!
По всій кімнаті стояли колонки. Штук 12, прикинув я.
Як це він їх ще не продав, дивувався мій мозок.
-О! - в"ялим жестом вказав Антон на шафу. На шафі сто-
яв центр. Вимкнутий. Старий. Я почав виходити з себе,
почав кричати.
-Трясця! Не жартуй, наркоман ****ний, не смішно! Де
той?
Антон широко відкрив до того майже зімкнуті очі і
здивовано витріщився на мене. Це нагадувало барана і
нові ворота на стадіоні "Динамо"...
-Оба-на! Ха, ха-ха-ха-ха! А ти шо тут робиш? Стоп! - з
цими словами він віключився. Галюциноген пройняв в пов-
ній мірі.
Я вийшов в коридор, озирнувся, ще раз подивився на
його немічне тіло. Судячи з усього, він був в "системі"
і йому лишилось недовго. Десь грало "Та - Ту..."
-От наркоман! Зараза. - тоном, в якому була вся моя
зневага сказав я, і повернув важіль на рубильнику.
