У вигаданому Еліас світі існувало загалом три цивілізації. Першою були Альфремійці разом з прилеглими до них племенами. Такими, наприклад, були люди-мавпи. Це плем’я пересувалося по верхівках дерев. Вони ворогували із альфремійцями, хоча й не були налаштовані проти них агресивно. Тобто, вони не вбивали своїх сусідів і не дуже їм надокучали. Але нерідко вони викрадали в альфремійців їжу й одяг, а також деяких людей, щоб влаштовувати з ними божевільні обряди-жертвоприношення (так вони засвідчували поклоніння своїм божкам).
Другою цивілізацією були тимерійці. Іншим цивілізаціям мало що було відомо про цих людей. Ходили лише деякі легенди і чутки. Тимерійці ніби колись жили у вільних степах та полях, бігали під сонцем і всюди насолоджувались життям. Але незабаром клімат різко перемінився, і місця, де до того були зелені луки, тепер перетворилися на сніжні пустелі.
На території їх проживання знаходився вулкан. Колись він потрясав землю своїми непередбачуваними землетрусами. Ходили легенди, що колись давно, багато-багато років тому, цей вулкан вивергнув на землю стільки лави, що вона заповнила усе. Існує навіть версія, що лава, яка тепер протікає під річкою Альфремою – справа рук цього вулкану…
Але як би там не було, вулкан цей давно перестав діяти й потрясати собою землю. Десь на дні вулкану на поверхню іще виходили невеличкі струмочки лави.
Отож, щоб якось вижити й не померти від холоду, тимерійці спустилися майже на саме дно цього могутнього вулкану і оселились там. Вони прорубали лази у стінах вулкану і живуть там дотепер, харчуючись тваринами, що інколи забрідають туди і талим снігом, який скапує з самих вершечків вулкану.
Інколи їхні розвідники піднімаються на самі вершини і перевіряють – чи не зійшов сніг, чи не розтанула крига? Але завжди вони повертаються із невтішними новинами – усе й досі біле-біле. Тим часом, тварин стає усе дедалі менше, а лава, що сочиться струмочками десь із самісінького ядра, усе заповнює і заповнює простір. З кожним роком тимерійцям доводиться перебудовувати свої житла і пересувати їх усе вище й вище.
Ходять чутки, що тимерійці прорубали собі тунелі під землею. Але навряд чи ці чутки правдиві, адже вони не могли спуститися на вулканічне дно, а якби вони це зробили, то ці тунелі неодмінно б завалили потоки лави, і робота тимерійців виявилась би марною.
…Але: як би там не було, люди третьої цивілізації, про яку ми поговоримо дещо пізніше, усе знаходять і знаходять нові й нові тіла тимерійців. При чому знаходять їх далеко від вулкану. Можливо, бідолашним настогидло чекати, доки повернеться тепло, і вони пішли шукати кращого житла у незвідані снігові пустелі. А, можливо… можливо, вони дійсно прокопали підземні ходи й розбрелися хто куди. Так, це цілком вірогідно… Але нікому не відомо напевно.
Щодо третьої цивілізації… її повноправно можна назвати цивілізацією. І цим усе сказано.
Люди там мало чим відрізнялися від справжніх людей, тих яких знала Еліас. Єдина різниця була в тому, що ці люди були не такими нудними, вони вірили в чудеса. В паралельні світи, і саме вони зараз десь складають байки про землян. У землян вони запозичили вертольоти, літаки, снігоходи, кораблі. Комп’ютери, техніку, нову і стару, примітивну й бездоганну – усе це вони запозичили у землян і вдосконалили.
Люди із третьої цивілізації були одомашненими. Їх лякали нові простори, тому вони рідко вирушали у подорожі. Вони добре контактували з альфремійцями і у сприятливі часи (восени, наприклад) приїздили до них, ніби на курорт. Туристам найбільше подобався могутній водоспад альфремка, а також процес місячного відбиття.
Ці люди могли б залишитися там жити – їм подобалося саме Життя у його первозданній природі. Але надто вони були одомашненими – вони просто не могли пристосуватися до суворих альфремійських зим, до декількох днів життя у штольні без їжі й мінімальними запасами води та повітря.
Не могли вони тут знаходитись і влітку, за максимальних температур, коли озера Мадірки кипіли з такою силою і бурхливістю, що чутно їх було не менш як за двадцять кілометрів, а бризки долітали аж за хмари. Хмар тоді було на диво багато, адже чим більше води випаровується – тим більше водяної пари у повітрі. Ця пара просто не встигала відноситися північними потоками повітря до холодного бар’єру і так залишалася висіти у просторі. Іноді альфремійців тоді застигали неймовірні зливи – затоплювало ліси, а ріка Альфрема, як не дивно, перетворювалась у невеличкий струмочок – вона не встигала переносити так багато води із водоспаду до озер Мадірки, тому що навіть під час падіння води з водоспаду, частина її випаровувалась. Випаровувалась вона і в потоках ріки, а до озер Мадірки надходила лише крихітна її часточка. І від самих озер залишалася лише частинка, ніби згадка про їх колишню могутність.
Так, люди третьої цивілізації не могли вижити в таких умовах. То що вже казати про тимерійців! …люди третьої цивілізації і близько не підходили до того вулкану – сувора зима там тривала цілий рік! Тіла тимерійців вони знаходили лише завдяки спеціальним пошуковим літакам – ті могли літати без пілотів і знімати усе на відео плівку.
Лише тимерійцям вони не допомагали. Можливо, хтось із тих людей іще був живим і його можна було врятувати, можливо. Якесь із тих тіл, що розпростерлося на білій блискучій поверхні, іще випромінювало тепло і ледь здригалося від тихого дихання.
Але люди третьої цивілізації не задумувались над цим – вони завжди й завше рятували власну шкуру і носами не потикалися у ті місця. Якби серед тимерійців був хтось із їх знайомих чи родичів, вони б обов’язково рушили на допомогу, чого б це їм не було вартим. Але ризикувати заради невідомої тобі людини! вони не мали ніякого бажання.
Еліас вподобала собі усіх цих людей – і альфремійців, і тимерійців, і людей третьої цивілізації, і людей-мавп. Всі ці люди викликали в неї щире захоплення.
Якби ж опинитися там хоч на хвильку, якби познайомитись хоч з одним із них!
Еліас згадала пропозицію лікарки Вонескі – вона тоді пообіцяла подумати над нею.
Ну що ж… шалена це таки була пропозиція! Інші лікарі (та й сама лікарка Вонескі) лікують тим, що переконують своїх пацієнтів, що тих світів, які вони вигадали просто не існує. Доводять їм це, ведуть рольові ігри, щоб показати хворим абсурдність і некомпетентність їх вигадок. А це!
Повірити в усе це на сто відсотків! Хіба так можна?!
Частина четверта
Коли світ відкривається насправді
Виявляється, можна. І це не просто слова.
Еліас закрила очі і спробувала заспокоїтись.
Навколо неї метушилися люди у білих халатах. Вона знаходилась у яскраво-білому приміщенні на операційному столі. Десь неподалік лунав світлий скрипучий голос лікарки Вонескі.
Але Еліас уже не розуміла значення слів, не чула метушні навколо, не бачила сліпучих білих променів, які струменіли із ламп на стелі.
Вона вже не тут. Вона вже чує десь вдалині спів пташок, дзюркіт стрімких потоків… - це десь стикається небесна вода з водою Альфреми… Десь чутно кипіння води. А десь… десь зовсім недалеко люди… Танцюють, сміються, співають.
Де, де вони?
Еліас уже пробивалася крізь густу хащу чагарникових ініполів. Дивно, але тільки зараз вона зрозуміла, що курфульські чагарники, відпускаючи повітряний шар, нікуди не зникають, і навіть не помирають, а перероджуються у чагарникові ініполі… Як це цікаво! Тепер це прості викривлені гіллячки, що стирчать із самої землі. Це нитки задерев’яніли, не маючи постійного тиску вгору.
Еліас зачепилася за одну із викривлених гіллячок ініполя. З рани заюшила кров. Що робити, що тепер робити?
Відповідь одразу промайнула мозком. Тільки тепер Еліас зрозуміла, що Альфремії крім листя, мають іще й плоди. Соковиті плоди! Із дуже поживним насінням. А шкірка цих плодів може загоювати будь-які рани.
Еліас пробралася до найближчого дерева, схопила з землі каменюку (вона дуже вчасно опинилася під ногами) і збила одну із фрем (плід Альфремії).
Фрукт мав яскраве жовтувате забарвлення. Він світився у темряві (адже в альфремійському лісі темно удень).
І знову тільки зараз Еліас почала помічати маленькі жовтаві ліхтарики на високих альфремах. Їх було багато, на диво багато!
Еліас обережно витерла від бруду фрему, яка щойно звалилася під ноги. Відкусила шматок кожури і приклала її до рани.
Відчула, як прохолода розтікається по руці. Потім щось ледь защеміло, і кров миттю застигла і перестала витікати з рани. Згодом загоїлась і сама рана.
Еліас знову почула якісь голоси.
Тільки тепер вони не були веселими й безтурботними.
Один із голосів здався Еліас знайомим… Так! Це лікарка Вонескі кличе її кудись. Але цей голос стає дедалі тихішим і тихішим…
«Потрібно забратися в саму серцевину. Там мене ніхто не знайде… Адже в Альфремійському лісі можна легко зникнути… і більше ніхто й ніколи не потурбує мене».
Еліас побігла, куди очі гляділи. На світло цих дивовижних ліхтариків. Їх ставало дедалі більше й більше. Ось воно – знамените скупчення Альфрем. «Усе… тут я в безпеці…»
Вечоріло… Еліас просто фізично не могла відчути цього, адже в лісі неможливо побачити, як опускається за обрій сонце. Але вона відчувала це усім своїм єством, усією своєю довірливою душею.
Еліас влаштувалася під одним із дерев. Вона позбирала листя, яке, на щастя, виявилося опалим неподалік, склала його докупи і всілася на нього.
Дивовижно, скільки сонячного тепла поглинає це листя за день! А тепер воно таке тепле, пухке… Задрімала. Прокинулася від якогось дивного світла. Такого яркого, невпинного. Це сріблисте сяйво просто-таки витягало її із світу сновидінь. Що це? Невже місячне відбиття?
Еліас відкрила очі і захотіла підвестися, дотягнутися до листочків, цих маленьких генераторів світла. Але виявилася неспроможною зробити це. Якісь ремінці тримали її на лікарняному ліжку.
Ні-ні! Відпустіть!
Але ремінці не випускали її. Це не був процес місячного відбиття. Це всього лишень лікарняні лампи світили яскраво-яскраво прямо над операційним столом.
Частина п’ята
Фреська стіна
Поговоримо про Фреську стіну.
Фреська стіна – височенна фантастична скеля – знаходилась за кілометр на північ від знаменитого скупчення альфремій. Фреська стіна також користувалася явною популярністю у туристів, адже викликала у них щире захоплення і хвилювання.
Її насправді не можна ні з чим порівняти. Хіба що з величезним екраном, на якому постійно міниться картинка.
Ця стіна, ця могутня скеля, мала багато тріщинок, випуклостей, западин, гострих та тупих кутів, сукупність яких і складала собою екран. У ясні сонячні дні Сонце вирушало по небу, освітлювало екран, від чого на ньому з’являлося певне зображення. Сонце усе рухалось і рухалося, піднімалося все вище й вище, поки не застигало на самому вершечку неба. На якусь мить. Але у ту мить Фреська стіна зяяла золотистою імлою. І картина покривалася блискучим золотом.
А потім Сонце скочувалося до самісінького краєчку неба, застигало там знову на якусь незбагненну мить, ніби прощаючись зі світом, і зникало десь для того, щоб наступного світанку з’явитися знову.
Картинки увесь цей час мінилися й мінилися, складаючи собою фільм. А фільм цей ніколи не повторювався. Так само, як не буває жодного однаково сонячного дня, так само не буває жодного однакового фільму на Фреському екрані. Адже десь та й на якусь мить пролетить пташка, пропливе хмарка, десь зміниться тиск, десь вологість атмосфери. Десь маленький черв’ячок чи жучок відгризе шматочок від стіни, і та втратить свою випуклість. Десь зі скелі проб’ється травинка й кине тінь, від чого зображення також переміниться. Десь Юпітер, Сатурн або Марс змінять свою фазу, і Сонце буде кидати на Землю уже не таке ласкаве проміння. Десь виросте нове деревце, хтось стане навпроти стіни і буде милуватись видовищем. А десь хтось напише про усе це книжку або намалює картину, або заспіває пісню, або станцює танець почуттів, кожний порух якого буде мінитись так само, як і картинка на екрані. Хтось прочитає цю книжку, побачить цю картину, почує цю пісню, відчує цей танець, і подумає: «А чи було це все насправді?»
І відповіддю на це запитання буде: «Так. Але не зі мною».
