(Якщо ви не читали перший щоденник феї, то ви погано можете зрозуміти це продовження, хоч на перший погляд воно здається набагато простішим для читання. Краще прочитайте попередню частину, її ви можете знайти на авторській сторінці, а потім вже беріться до цього, другого щоденника.)
1. Вступ
Я довго думала над цим: що мені писати далі. Моє дослідження людського життя скінчилося, і варто було-б закінчити, більше нічого не писати. Я не думаю, що це буде важливіше аніж те, що я писала раніше, може, взагалі тільки для мене важливо, більш ні для кого.
Я з однієї сторони сумую за садом, що мені, можливо, туди не доведеться ніколи повернутися. А з іншої сторони тепер я стала вільною, моя подорож і моє життя ще не закінчилися.
Ось зараз сиджу під деревом, та й думаю собі. Все що я побачила і зрозуміла – нащо воно мені? Чому мати мене відпустила в цей світ? Адже він такий не зрозумілий особливо для істоти викоханої в любові і добрі. Вона щось, одначе, знала. Щось. Ось лише нічого мені не каже. І для чого я живу? Щоб спілкуватися з подібними собі ангелами чи людьками, що в середині себе також на мене схожі? Оце і все? Не розумію, я ж не ангел і не людина. Люди учаться, ангели їм допомагають. А я? Так багато запитань, одразу і не відповіси. Мені варто розібратися в собі, в свої снах.
Так, мати казала, що я повинна слідити за людьми і все записувати. Я записала. І що далі? Вони мене з собою не беруть, на небо. Я досі тут сиджу під деревом акації, і сумую. Здається, нібито я загубилася, чи мене загубили. А, може, причина в тому, що я заплуталася і вони мені хочуть так само навчити як учать людей? Тоді чому вони мене не зробили людиною чи ангелом? Так не зручно бути між двома стихіями. Ну от. Я знову заплутала себе. А не варто було. Хотіла подумати, знайти відповідь на мої запитання, а так і не знайшла. Що-ж доведеться мені встати і піти на пошуки чогось чудового, що зможе дати відповідь на мої запитання.
Стривай, в кого ж це я зібралась шукати відповіді? В людей? Цих безсоромних істот?... Зі мною, явно, відбувається щось не те. Варто сісти і розкласти все по поличкам... Знову сісти під дерево?!
Відповіді, відповіді...
2. Зрушення з місця
Я вчора ходила по лісу туди-сюди. Наче заблукала у ньому. Хоч навряд чи можна заблукатися на цій малесенькій планеті.
Ліс такий різний він то рідкішим стає, то густішим. З мамою трохи розмовляла. Вона тільки те й робить, що заспокоює мене. Нічого путнього вона мені все одно не сказала... якась вона була бліда сьогодні, не звичайно прозора і тиха...
Я-б могла подумати, що з нею щось відбувається дивне, та ні. Цього бути просто не може, вона-б мені розказала... а, може, це просто зі мною щось дивне відбувається? Ну, так, так воно і є. Важко зберегти внутрішній лад, коли ззовні твориться такий безлад.
Я втекла в ліс. Це неймовірно. Я ніколи не думала, що мені доведеться чогось остерігатися.
Йшла собі, йшла. Таке враження, наче я пішла дорогою слідом за Білим конем. Чого це я його згадала? Не варто.
Я думала, думала собі. І тут хрусь – як в справжній казці переді мною виріс порослий мохом дім. Що правда, він не зовсім виріс, просто так пишуть... а біля дому сидить дідок. Ну і ну! Не думала інколи, що казка може стати реальністю.
Підійшла ближче, а дід сидить і чистить рибу. Я завмерла. Дід чистить рибу, ну і ну! Підійшла преспокійненько до нього, сіла поряд. А він хоч би мугикнув щось. Сидить і чистить рибу. А я вже подумала, що це не людина... хоч може, він і не дід? Ну нічого, посиджу собі тут, відпочину трохи.
Так цікаво і так наполегливо дід згрібав луску з риби, що мені здалося, наче він доволі голодний і думає лише про те, як шматки риби буде смалити на вогні. Коли він майже докінчив її чистити, я схватилася за ручку його ножа, і зжала її в руках. Дід відчув щось не ладне, потягнув до себе ніж, а я не пускаю (ніколи раніше не було такого, щоб я могла взяти чи підняти яку-небудь річ на очах у людини). І тут відчула, що мої руки та ноги наче дерев’яніють, - я стаю видимою! Відпустила ніж, а дід все ще сидить і дивиться на мене такими хитрими очима. Стало зрозуміло, що він мене бачить, ось лише не подає ніякого здивування, зовсім. Він дивився на мене так розумно, що я могла зашарітися, втім, вирішила що краще не турбувати цього господу і хотіла було зникнути з його очей, та він схватив мене за руку і підтягнув до себе.
- Чого ти тікаєш?
- Ласку земну пробуджуєш?
- Що?!
- Стривай-но, - він підтягнув мене ближче до своїх очей, - ти хто така?
- Я, е... я ніхто.
Дід усміхнувся, і я побачила в його очах веселі іскри.
- Мене не бійся, я тобі не зашкоджу. Чи... не зможу цього зробити... ти фея?
Він потягнувся рукою до моїх крилець, я виверталася. Невже він і крильця мої бачить?
- Будь умничкою!, - похлопав мене по руці.
Від діда йшла якась дивна енергія, не така яка за звичай йде від людей. Хоч на вигляд він був звичайною людиною, тільки з бородою.
- Ти виконаєш мої бажання?
- Ні, я не буду виконувати ваші бажання. Це ви самі вигадали, що феї виконують бажання. Ми не повинні цього робити, якщо справді є ще інші феї.
Чого-чого, а цього я від себе не очікувала, я засумувала. Дід мене пригорнув і мені одразу стало тепліше.
- Чого ж ти шукаєш у лісі?
- Та, сама не знаю. Я не звикла довіряти незнайомцям. Ви хто такий?
- Звичайний дід.
- І все? Ви не схожі з іншими людьми, хіба що на вигляд майже нічим від них не відрізняєтеся.
Ми з ним ще не мало про що розмовляли та, справа не в тому. Він мені так і не сказав свого імені.
Він живе у лісі сам один. Він спершу гадав, що я посланець до нього, хоч на справді усе навпаки. Він живе тут один, при монастирі. Так званий монах, що вирішив деякий час побути на самоті. Хоч можна було подумати, що він монах-отшельник. Таких монахів уже не має, він мені розказав. Вже нікому молитися за цей світ. А це означає що чекати людям скоро всіляких катаклізмів, чи як вони це називають. Хоч все може змінитися в самий неочікуваний момент. Та не знаю, сили земні так вже давлять, що далі нікуди. Поживемо-побачимо, а боротися потрібно все одно. Тільки як? Я звичайна проста фея, не людина. Люди мене навіть не бачать. І я не можу їх змусити що-небудь робити, це не по правилам. Їм більше подобається лінуватися, отримувати задоволення, а про майбутнє нехай турбуються інстинкти. Думати вони не люблять. Ні над чим, так мені сказав монах. Дивний він якийсь, не схожий з людьми.
3. Життя
***
3.1 Про смерть
Люди народжуються і помирають. Тварини народжуються і помирають. Рослини народжуються і помирають.
Смерть – це закінчення і початок нового. Вона являється невід’ємною частиною життя, вона дає можливість почати щось нове. Стільки вже поколінь людей змінилося, так багато. Їхня історія незвичайна, то до одного вони схилялися, то до іншого. Все пережили. Війни і голод, бідність і багатство. А тепер, створивши так багато механізмів, вони самі для себе викохали найбільшого монстра усього людства – лінь. Вся історія твердить про те, що люди намагалися будувати щось вічне, та воно все одно пліснявіло. І цей світ техніки також дає тріщини. Ми живемо в часи надзвичайно важливих перемін і, мабуть, повинні дякувати за це, що саме ми побачимо появу нової ери, а, можливо, закладемо їй основу своїм старанням, інші – своїми трупами. Викохані помилки-пороки не дадуть змоги прорости насінню добра і бажанню суттєвих змін. Людина сама себе уб’є гордістю зневірою та лінню. Вони як наче павутина оплутують ноги і руки, а коли добираються до серця, то роблять з людини мумію, що вже не здатна відчувати, думати, а особливо творити.
Смерть очищає планету. Дає закінчення помилкам, аби вони не розрослися в світовий катаклізм. Вона мудро обирає собі жертви, того, хто вже не здатний творити, жити або своїм існуванням вередить іншим та вже не має змоги виправитися. Все, що було побудоване людьми, з часом втрачає свою первозданну мету, обростаючи бурянами. І коли не знаходиться жодної істоти, яка буде їх очищати та укріплювати життя, мудра смерть обирає собі нову жертву. Та не одразу, вона сидить десь в кущах, висліджує, очікує часу коли люди почнуть перебирати на себе ще більшого і більшого тягара, коли вони вже не зможуть нести спокійно на своїх плечах ношу гнилості. Тоді вона нападає, разюче, як лев. Наче попереджає людей. Все горить під її лапами, зло починає лютувати. Летять, летять людські трупи. Знання виявляються нісенітними, устої – помилковими, спосіб життя – нікчемним. Проте все ще можна виправити, поки війна війною не закінчиться. А тоді, в хаосі, народжується щось нове. Котре стає людською зброєю. Чим більшою стає орда його прихильників, тим швидше збільшується його сила.
Так само поламався також світ античності. Новою людською зброєю стала християнська віра. Християни несли на собі нове невідоме іншим бачення світу. Нове вчення, хоч знали що за нього будуть покарані цезарями.
Світ, який був збудований на християнській вірі був з основами аскетизму. Він з усіх сил повинен був попереджувати появу нової розбещеності. Завдяки чому мистецтво стало на нижчу планку, аніж було раніше.
Та такий устрій не міг плідно боротися з диктаторством, бо був оснований на ньому. Вважалося, що людська плоть грішна і не має ніякої можливості боротися зі своїми гріхами, аніж слухатися порад старших людей, як вони трактують біблію. За давніми традиціями королі також вважалися посланцями Бога на землі. Вони повинні були бути вищими за звичайне населення.
В Відродженні, коли аскетизм досяг свого найвищого апогею, смерть вже вижидала в кущах моменту. Гордість вищих за рангом людей почала вже гризти їх самих.
Проте і на цей раз люди знайшли спосіб хоч частково вивернутися від її лап. Вони почали створювати.
Смерть частково відступила і на цей раз, проте все ще лютувала, з’являючись то в одному місці то в іншому.
Людське життя не вічне, хоч воно продовжується уступаючи дорогу новому, як би того воно не бажало.
Людина з часом втомлюється, вона не може жити вічно. Та її думки, помилки починають гризти. Вже загубивши змогу до боротьби з ними, вона чахне на очах. Втома сама являється причиною закінчення. Поки людина відчуває себе потрібною навколишнім чи самому собі, вона живе як би важко їй не було. В душі залишається горіти вогник духовної сили.
Смерть ніколи не приходе просто так, хоч створює немало горя. Вона ніколи не обирає собі жертви спонтанно, ніколи.
***
3.2 Про народження
Мрія-думка летить уверх, дзвенить своїми невидимими дзвониками. Радіє і часом співає. Вона жити буде, буде жити. Вона принесе нове, вона буде творити і жити. Дихати. Знати. Любити і навчатися. Все у її руках. Вона може все. Ніде і ніколи більш немає таких як вона, вона радіє. Скоро, вже невдовзі вона народиться, принісши з собою пам’ять про чудеса. Чудо народження!
Творити і жити. Знову вона зможе отримати можливість виправити власні помилки.
Жити і жити. Літати і літати. Душа обертається у найміцніший а часом у найрозкішніший одяг, щоб прийти у ньому на землю. Тоді вона зможе боротися з помилками своїх батьків, навчати інших, любити природу, цінити життя і друзів. Життя необхідне. Воно дає змогу щось змінювати, змогу прожити щось по новому. Донести забуте, відродити поховане. Все може душа, що народиться.
Їй потрібно знову навчатися жити, аби згадати уроки минулого. Їй так потрібна турбота! Щоб не загубитися серед цього світу, знайти потрібну ціль, вже обрану нею ще до народження.
Колосяться жнива, шелестять дерева своїм гіллям, співає матір, радіє бабуся, турбується батько, хвилюється дідусь.
Народження нового це завжди нового початок. Нове чисте, сильне. Воно зможе побачити помилки батьків, минулого і держави, а втім світу в цілому. Його ціль – їх виправляти, жити і розвиватися.
Та життя не легке, складне. В ньому дуже легко загубитися ще не окріплому новому. Душа це знає, тому вона гострить свої кігтики – впертий характер, чи відточує твердість світобачення, незмінність принципів, що може їй знадобитися у відстоюванні прав.
Все нове повинне боротися як за своє існування так і за своїх прихильників що повинні стояти на сторожі як нерушима стіна. Захист.
Нову думка чи світобачення також повинен підтримувати її автор, хоч часом вона сама повинна відстоювати власне право на існування. Ідея всього народу бореться з ідеями інших народів, що на неї посягають. Все залежить від сили людської, та їхнього бажання підтримувати правоту. Жити одними потребами означає убити в собі першість душі. Знати про космос означає не бачити його істинного призначення. Сліпо вірити іншим означає не мати своєї думки. Означає – жити без бажання.
Коли помирає національна ідея, тоді помирає народ.
Нове хоч незмінне, зате може створювати помилки, саме того не відаючи. І жити не за правилами старих установ, саме не розуміючи до чого воно призводить.
Повтор – це затвердження.
Душа рідіє і знає, що вона непереможна. Проте сама перед собою може шелепнути якусь помилку. Втім, якщо вона чиста, то ця помилка не принесе їй негараздів.
***
3.3 Про зміни
Зміни – це перетворення одного в інше, більш доскональне або його деградація. Зміни або вбивають або створюють.
В повітрі пахне трояндами. Їхній тонко-солодкий аромат розносить вітер.
Моя подорож ще не закінчилася. Проте вона також змінюється – міцніє. А трояндами все ще пахне. Це означає що ще не довго лишилося. Чи там що для кого. Хоч навколо один ліс, товсті густі дерева, та я не відчуваю себе загубленою, бо я вірю що монах мені допоможе. Я йому повірила. Так, це правда! Я повірила йому. Та ще не довго мені залишилося спілкуватися з ним. Скоро він мені покаже серед дерев шлях, по якому я повинна йти. Найсвітліший з них. Часом нам доводиться відбиватися від свого стада, губитися серед гущавини, аби зрозуміти помилковість свого стану. Все життя наче величезна школа. Незрозуміла а часом навіть страшна. Чи то говорить в нас відсутність віри. Чи ми просто не відаємо на що дивимося. Нам важко зрозуміти помилки чи щастя інших людей, бо ми дивимося лише на себе. В шкурі іншого нам бувати не доводилося і це блаженство. Нам не прийдеться відповідати за інших, хіба що за тих хто від нас залежить, кому ми можемо допомогти.
Відчуття відповідальності це найголовніше для змін. Коли ми відповідаємо за весь народ, то кладемо собі на плечі не посильну ношу. Коли ми не можемо відповідати за самого себе, ми деградуємо з кожним днем все більше і вже не можемо самостійно повернутися назад, лише стерти пам’ять і народитися знову. Коли ми створюємо помилки, то самі стаємо причиною індивідуальних негараздів, хоч все ще можна зрозуміти якщо змінити життя.
Учитель потрібен лише деяким, слабким чи надто стальним людям. Усі інші мають змогу створювати своє життя саме таким, яким вони бажають його бачити. На помилки укажуть самі обставини.
Варто лише відкрити очі, як одразу світ зміниться. Розквітнуть квіти, запахне трояндою, навколишні стануть сестрами і братами. Всі люди живуть разом на одній планеті як у парнику, вийшовши з якого вони загинуть. Більше ніде їх природа не буде приймати як тут. Більше ніде.
Малесенька земля плаває серед космічного простору. Все інше мертве для Землян. Планету окутує чорна вуаль. Її прорвати досить легко, варто лише навчитися відчувати і довіряти собі. Залишається бажати всім серцем аби таке сталося.
Інкубатор для наївних пташенят. А вони ще хочуть вилізти з нього навіть не опереними. На марс! Хочуть аби хтось інший виправляв їхні помилки тільки не вони.
Все своє життя підсвідомо ждуть месію аби той спас їхні душі, їхній світ. А такого не станеться! Якщо вони самі себе не спасуть, він не прийде їх рятувати від помилок. Нещасні пташенята, вони вважають себе пупом космосу хоч не відають що в космосі їх не ждуть. Лише один батько їх чекає, любить і турбується.
Життя життя, . Таке незвичне, багатогранне. І все зводиться лише до одного. Частинки усього в свою чергу – до різного. Дивина, - та факт. Багато способів, мало рішень.
Нібито все тепер повинно бути гаразд...
Дорога, яку мені показав монах, завела мене знову до людей, в одне з їхніх осиних кубел. Таке враження, нібито в яку-б сторону ти не пішов, скрізь обов’язково зустрінеться село. А це у всій своїй красі повстало переді мною. Групка дітей в старенькій одежі бігало по вулиці, щось там галасувало, займалося чимось цікавим...
Дорослі сиділи по хатах, спали біля телевізора. І дивно, нащо телевізор включати, коли ти все одно будеш дрімати перед ним. Ця іграшка у них наче каталізатор. Дивляться вони щось таке... Бог знає що, на життя зовсім не схоже. По-їхньому воно нібито неймовірно заплутане, дивні ці люди... живуть і хліб їдять. Та в селі в основному десь колупаються, будують собі життєві умови.
Я пройшлася по вулиці з сумним настроєм і сіла на лавку, біля горіха. Мені захотілося спати. Я втомилася. Похилилася на бік, оперлася об дерево. А сон все ще не йшов. Дрімота лише. І час від часу я знову схвачувалася, щось мені ставало боязко. Та, втім, я страх змогла побороти і заснула наче людина.
Мені приснився дивний сон, нібито я стала людиною. Піднімаюся з лавки і бачу, що з воріт до мене виходить якась звичайна бабуся. Вона глянула пекучим поглядом, побачила мене, і каже: „Чого ти тут сидиш? Невже вам іншого місця немає, тільки ошиватися біля подвір’їв людей?... Геть звідси!”. Я здригнулася і пішла звідти. Коли почала розуміти, що щось мені стало здавлювати горло, груди. Небо наче потускніло, всі відчуття зникли, мати стала зовсім невидимою, наче її ніколи не було на справді. Голова нагнулася, стала якоюсь важкою. Незвичайна втома обгорнула моє тіло. Я обернулася назад. Бабуся стояла дивилася на мене. Проте я не побачила в її очах більш злості, вона стала наче ніяково доброю. Я побігла чимдуж вперед, аби скинути з себе відчуття такої здавленості. Крила зникли, і я могла лише перебирати важкими ногами. Втім, напружившись із усіх сил, все-таки змогла побороти це дивне відчуття.
І тут прокинулася, стою поряд з лавкою. Дихати набагато легше. Все повернулося на своє місце, і мати в небі засіяла і крильця повернулися.
Мені стало страшно – невже люди це відчувають завжди? Очевидно. Це справді так. Це я разом із своїми сумнівами потихеньку починаю більш сходитися з людьми. Може, це саме тому мати і квіти боялися відпускати мене у світ. Що ж твориться то? Здається, я нібито не загублювала спокій, ба! навіть повернула його собі після зустрічі із монахом. Як же це так?
І пішла я далі, і стала знову бродити по вулицям, селам і містам.
Здається, я знайшла те, що так хотіла знайти.
Подорожуючи, я помітила що люди живуть, борються за своє життя. Вони втратили можливість відчувати, вони загубили знання про любов. Звідси у них виникає така купа проблем. Одні загублені люди ведуть до помилок інших загублених людей. Таке враження, наче вони спеціально створили систему яка контролює думки загалу, змушує їх йти лише по одному шляху. Вони створили окрему систему цінностей і пропагують її, зовсім забуваючи про більш важливі речі аніж духовність. І звісно, в торгівельному строї на першому місці бути може лише те. Що можна продати, за що можна отримати гроші. Чим більше матеріальних цінностей, тим багатшою вважається людина. За допомогою капіталу окремі люди, яких називають Олігархами, змогли добратися до верхівки правління. Їх а також інших фальшивих багатіїв можна легко скинути, якщо народ зрозуміє що таке духовні цінності і почне їх цінити на рівні матеріальних. Тоді народ зможе побачити кого вони обрали правителем. Матеріальне – дозволяє жити. Духовне – розвиватися. Зараз цілком необхідним стає рівновага цих обох сторін. А влада сліпо бореться за свої гроші, підсвідомо знищуючи духовність.
Всі проблеми створили люди, пустивши в своє серце одну матеріальність, на противагу якій не змогла виникнути духовність. Телевізори, радіо, Інтернет... все підтверджує важливість матеріальних речей і перш за все те, що можна від них отримати – тваринне задоволення. Духовності так немає підґрунтя для розвитку, тим паче що естетичні цінності часто заважають вияву задоволення від матеріального.
Коли людство поєднає всі науки – воно спасеться. Це основа для виживання і розвитку. А так поки вони все роздрібнюють на частини, ще мілкіші і мілкіші. Нещасні! Мені їх так шкода, а все саме тому що вони не мають змоги побачити свої помилки. В них закриті очі до істини. А те, що вони називають істиною – на справді доволі перемінливі речі, навіть якщо про їх правдивість твердять земні науки. Все можна змінити, все можна переінакшити, було-б лише бажання. Віра загублена, а отже і правда загублена. Люди створені по образу Бога, вони можуть змінювати власний світ як забажають. Вони мають владу над усім, проте аби цього досягти вони повинні повірити у власні сили, вони повинні навчитися контролювати себе. Так, це неймовірне відчуття своєї правоти може змінити будь-що. Ця основа закладена в усіх дітях, проте всілякі настанови і вузькі правила типу: це саме так а не інакше, гублять в людині віру в безкінечні можливості, в чудо. Лише деякі діти, особливо вперті і бундючні, виростають на перекір школі. Вони стають геніями, часом нікому не відомими, часом – знаменитими. Все залежить від того, в яку сторони вони геніальні. Таких дітей називають індиго, хоч на справді всі діти народжуються такими, проте з часом гублять ці знання в своїй свідомості, замінюючи їх на земні вподобання.
