Шлях до знань можна виміряти в кілометрах. Принаймні в бурсі. Бо кожен навчальний день тут починається з розводу на заняття. Усі роти крокують на пари урочистим маршем під оркестр усі 500 метрів плацу. Таким чином вони щотижня наближаються до омріяного диплому ще на три кілометри.
Влітку та взимку, восени та навесні все училище шикується в строю ротних колон до підйому прапора. Влітку в нього білий, аж до білих чохлів на кашкетах, верх і чорний низ парких суконних кльошів (форма номер два). Восени й навесні училище вдягнуте в дві тисячі чорних бушлатів з двома рядами золотих ґудзиків з якірцями на кожному (форма чотири). Взимку кутається в довгополі шинелі та змінює кашкети-мічманки на чорні шапки-вушанки. І саме на підйомі прапора можна наочно побачити, що то за один – училище.
Коли запізнюєшся і біжиш тилами чужих рот до своєї колони, а начальник ОРСО вже викроковує перед училищним строєм, приклавши руку до козирка, назустріч начальникові училища, тобі залишається лише мчати та рахувати роти акуратно підстрижених потилиць:
– Перша, третя, п’ята, - а тобі аж в одинадцяту.
– Чорт забирай, хлопці, що ж нас так багато!
Начальник стройового відділу вже рапортує Чифові, той, взявши під козирьок, вітає училище і хитає головою, побачивши, як ти нарешті прошмигуєш у стрій своєї роти й прикидаєшся фонарним стовпом, що стоїть струнко на цьому плацу ще від вечірньої повірки.
В одну ієрихонську горлянку відповідає начальникові стрій, повзе по щоглі прапор й дзвенять відбиті склянки. Восьма година – чотири здвоєних удари у судновий дзвін.
З Чифом бурсі пощастило. Високий, показний, стриманий. З чимось джеклондонівським-північним у погляді примружених очей ще й на прізвище Камчатка. Йому б дуже пасувало убрання якогось індіанського вождя з орлиним пір’ям. Тим паче, що вождь індіанців англійською теж буде Чиф. Але наш Чиф - у вишуканій двобортній шинелі з золотими нашивками капітана порту на рукавах, в чорній смушковій шапці з невеликим шкіряним козирком, яка на флоті заміняє полковничі папахи й дозволена за формою, починаючи від капітанів першого рангу, і без томагавка. Чиф не любить розлогих промов перед строєм, перепоручаючи це принагідно двом своїм замам – начальникові учбової частини та замполітові училища. Сам він сповіщає зазвичай лише конкретику. Сьогодні, наприклад, дає троє діб додаткової відпустки курсанту Яновському, який вночі в сторожовому посту зловив якогось крадія в училищних механічних майстернях. І все. Хау.
А ось зами дійсно поговорити люблять. Особливо замполіт – маленький, кругленький, у своїй ушанці та закороткій шинелці схожий на плюшевого ведмедика в перекладі Бориса Заходера. Промовляючи перед строєм, він збуджується й нервується, неначе насправді вірить в те, що курсантів можна перевиховати такими от промовами, ніби не має сумного досвіду з перевиховання бджіл віршами.
- Авторитет нашого училища в місті неухильно зростає. Якщо раніше педінститут імені Крупської запрошував на дискотеки курсантів центрального мореходного училища, то тепер запрошує наше. Але є ще серед нас несвідомі курсанти, які ганьблять наше славне ім’я! Сьогодні на вулиці Суворівській до мене підійшли дві літні жінки, і довідавшись що я замполіт училища, розповіли, що вранці двоє наших курсантів ловили голуба з перебитим крилом під пам’ятником Суворову. Жіночки гадали, що курсанти хочуть того голуба вилікувати, й навіть допомогли його заганяти. Але варто було нещасного птаха зловити, курсанти нахабно заявили, що тепер засмажать його та з’їдять. Нехай ці два негідники негайно вийдуть зі строю!
Усе училище, не втримавшись, пирскає сміхом. І в кожної роти вже готові свої кандидати на «голубожерів». Але зі строю, звісно, жоден «негідник» не вийшов. Посміхнулися навіть Чиф та начальник ОРСО. Але не начальник учбової частини на прізвисько Чіба-робот. Він – людина без почуття гумору, й іноді здається, що взагалі без почуттів, як Залізний Дровосік з країни Оз. Навіть честь він віддає якось механічно, неначе його руку рухають не м’язи, а якісь соленоїди й сервомотори. В своїй промові він зосередився на відвідуванні «сампо» - так училищною мовою зветься самопідготовка в класах увечері. Він сипле сухими цифрами відвідуваності й загрожує оргвисновками та дисциплінарною радою усім прогульникам. Дисциплінарна рада курсантською мовою зветься «дискотека». Потрапити на неї вважається поганою прикметою, що віщує виключення з училища.
Але ось училище нарешті отримало свою вранішню порцію прочуханок і промов й готове строєм рушати шляхом до знань. По авдиторіях, лабораторіях та майстернях.
- Урочитим маршем... поротно... перша рота прямо, інші налі...во! Кроком... руш!
І усі дві тищі душ одночасно цокають підборами, повертаючи наліво і лише потім вступає оркестр.
Роти йдуть повз начальника училища та його замів, печатаючи крок в такт ударів великого барабана й труб, що видувають «Наверх, товариство, усі по місцях!», наче роти проводжають не на ще один навчальний день, а одразу в останній бій. За п’ятірки та четвірки в заліковках, чи хоча б трійки, які училищною мовою звуться «держоцінками».
Тобто нашу державу влаштовують і трійки. Але лише нашу. Кампучійців, наприклад, наші держоцінки не влаштовують. Щосуботи їхній староста звітує за оцінки усіх земляків телеграмою особисто генсекові у Пномпень. Ось вони йдуть – дрібненькі кампучійці й кучерявий абориген Сейшельських островів, що прибився до них за ознакою зросту, хитрі вгодовані ангольці, які вдають, що так і не навчилися марширувати на пруський манер і викроковують по-англійськи, згинаючи ногу в колінах і відмахуючи прямою рукою, смагляві кубинці, худосочні мозамбікці, які вдягли ушанки задом наперед, не розібравшись в незнайомому фасоні, й показні йеменські араби, які цьогоріч взимку можуть докладно роздивитися, як саме виглядає холодне магометанське пекло, – повний інтернаціонал.
Роти йдуть маршем одна за одною, з командирами на чолі. Інші потихеньку зсуваються на лівий фланг, щоб в свою чергу за командою свого командира дати лиха закаблукам під звуки Єгерського маршу чи Прощання слов’янки. І переливи оркестрових труб тонуть у потужному «гррум, гррум, гррум!» тисяч підкованих черевиків, що крокують в ногу.
Серед поетів, особливо франківських, гарним тоном вважається усю цю шагістику лаяти. Вони мляво крокують у своєму ротному строю і рефлексують:
- Ну чому саме з лівої? Що за догми? Чому геть усі мають рушати саме з лівої ноги? А якщо я хочу з правої?
- І чому вас вчили в тих літінститутах? – бурчать у відповідь прозаїки з Києва.
- Рушати з лівої – дуже давня традиція, ще з часів давніх греків, коли саме ліва нога, виставлена вперед разом зі щитом на лівій руці, була «мідновзутою», тож уся фаланга робила перший крок саме з неї. Гомера та Ксенофонта читайте, маестро. Чи хоча б Маяковського.
Саме так, крокуючи з лівої, дисциплінована грецька фаланга під Марафоном дала прочуханки втроє більшому натовпу персів, які крокували, як поети, з якої заманеться. А стрій самої третьої роти надер чуба в колгоспі Городній Велетень цілій орді майбутніх корабелів з судномеханічного технікуму у битві під танцмайданчиком. Стрій завжди переможе натовп. Не хочеш бути битим – шикуйся.
Отож, кроком руш! Лівою, лівою! Рівняння на...ліво!
Рота змикає стрій пліч-о-пліч, і це не фігура мови, а справжнє відчуття плечей однокашників, що підпирають тебе зліва та справа й не дають збочити, чеканячи крок на ще одному буденному марші.
І нехай ці щоденні переходи плацом від їдальні до учбового корпуса іноді справді нагадують хлопцям Будійовіцький анабазис Йожефа Швейка, але мета в кінці – дійсно варта будь-якої муштри. За училищем на них чекає воля. Справжня. Кейптаун, Ліверпуль та Бомбей. Терпи, курсанте, моряком станеш.
