Час од часу, і зараз це трапляється все частіше, особливо в нічні години, коли навкруги лежить сніг, та вітер співає у димарі самотнім невеселим вовком, я мимоволі згадую дні, коли все було інакше: коли сон не ховався від мене вночі; коли я не мав навіть уяви про тих привидів, що населять із часом чорні підвалини моєї пам'яті; коли я був молодий…
Її шкіра була біла-біла; гладенька та ніжна, як шовк.
Її очі були самі смарагди, що так зоряно виблискують уночі, коли все навкруги заповнено духмяним запахом сіна, а комахи стрекочуть та заклопотано снують навколо в зухвалих, гарячих обіймах липневої ночі.
Що ж це зробилося зі мною? Куди те все пішло?
Я підвожуся, вдягаю капелюха – мені потрібно, щоб розкласти в пічці вогонь, сходити за дровами, які надворі.
Надворі зимно. Злий, цупкий вітер із розпачем кусає обличчя, встромляючи у нього тисячі невидимих пекучих голок. Я тихо підсміююсь: навіть такий старий, напівсліпий дурень, як я, розуміє, що йому зі мною не впоратися. Зараз я йому розложу велике багаття…
Чому це у Африці так жарко? Чому це ніч така дивна, коли у тебе є кохання, й тобі лише вісімнадцять років? Вся справа у вітрі…
Треба його підігріти, й тоді все буде гаразд. Я розкладую дрова навкруги хати – може вітер і загасить мого першого невпевненого сірника, але це нічого – в мене їх багато. Якась пташина оселилась у нашому сараї – от вже вона здивується, коли перші гарячі подихи вітру скажуть їй про наступ літа! Мабуть, з іншої половини хати буде чутно жіночі зойки та дитячі викрики, але це ж моя хата – що хочу, те й роблю! Так, так – мій вогник вже більшає, він росте та гріє зледеніле дерево…
Зараз воно буде тепліше.
Мені вже стало тепліше: старий годинник у хаті б'є пів-на-дванадцяту. Не довго вже чекати… Ось, посиджу на призьбі, зачекаю доки теплий вітер знайде і мене – мабуть у його подиху я знов побачу те літо, ту ніч, ту любов…
