Десь з верху чулися голоси. Так наче пробивалися у свідомість крізь сон. Як тоді, коли мати будила у школу, а він хотів додивитися ранковий сон. Сон перебивав однотонний звук пікаючого будильника. Ні, то не будильник.
- Гляньте, - вчувався чийсь глос, - мій прилад показує, що рівно в двох метрах під нами щось живе.
- Дурниці, напевне він зіпсувався.
- Але ж і мій показує те саме!
- Може який кріт, чи миша.
- За масштабами тут двоє людей.
- Та, ну! Ану покажіть!
- Будемо відкопувати?
Якісь білі істоти стурбовано зазирали йому в очі. Олесь розгубився. Але радість від того, що він живий пересилила страх. Нарешті, придивившись до чудернацьких безформних істот, які його витягнули з під землі, він розсміявся. То були люди в дивних кумедних балахонах. Застаріла модель спецодягу. Їх знайшли пожежники. Світ в котрий потрапили був дійсно відсталим від їхнього.
- Знайшли! Хлопці, знайшли! Живі!
- Ну й везучий! - перемовлялися пожежники.
Інколи щастя це не те, що само приходить, щастя то великий труд багатьох людей.
- Чого він сміється? Це, в нього нервовий шок?
- Нам дарує радість не те, що нас оточує, а наше ставлення до оточуючого. (Ларошфуко)
„Врятувалися!” по дитячому тішився Олесь. Натомість Сашка пробирав страх. Якщо хтось зацікавиться штучками в Олексиному рюкзаку їх відправлять у дослідну лабораторію. Він би тільки так і зробив. Але рятівники спішили доправити близнюків до лікарні. Знайдені при них речі залишили у лісника. А той зовсім не з великої порядності, а з великої байдужості, навіть не подумав, що рюкзаки варто було б посушити і вичистити від болота.
У лікарняні палаті нарешті настала тиша. Вони пролежали тут лише тиждень, а вже втомились від натовпу відвідувачів в білих халатах. Олександр провів поглядом нову делегацію лікарів.
- Ти хоч колись можеш прикусити свого язика! – накинувся з докорами він на брата, коли в палаті нарешті стих відгомін голосів.
- А що таке!?
- Ти бачив, як на тебе глянув головний лікар? Як на божевільного! Невже так важко забути про кусок залізяки залишеної дома! Та нема тут нікому діла до твоєї Ластівки258!
- І зовсім вона не залізяка, вона з нового титано-біологічного матеріалу, майже жива!
- Не прикидайся дурником, ти чудово розумієш про що я кажу. Не треба провокувати журналістів видаючи їм кожен раз нову сенсацію. Я бачу тебе вхопила зіркова хвороба.
- Гм, я тільки..
- І не обов’язково було давати консультації механіку, як покращити дихальний апарат. Йому все одно цього не осягнути!
- Розумію....
- Ну от...
- Що там наш сусід? – Олесь вгадав, як припинити братову істерику. Обоє глянули на маленького хлопчика, котрий вже кілька днів лежав прикутим до ліжка і не приходив до тями. Біля нього не відходячи чергувала медсестра.
- У Бара жодних змін. – зітхнула дівчина.
- Що з ним трапилось?
- Впав в урвище з 20 метрової висоти. – після її слів раптом різко вдарило віконною рамою і вітер затріпотів фіранкою, намагаючись її вирвати. – Їх було двоє. Інший хлопчик Вір помер на місці. - медсестра змахнула сльозу. Олесь підійшов закрити вікно і раптом у відбитку скла побачив дванадцятирічного хлопчину, котрий сидів на тумбочці біля хворого. Олесь здригнувся, перевівши погляд у палату переконався що на тумбочці нікого нема.
- Дивно. – пробурмотів він. Йому почулося, як дитячий голос заволав. „То я, то я зіштовхнув його з гори!” з тумбочки злетіла ваза з квітами. Медсестра кинулась її підіймати.
- Звідки взявся той вітер? – дивувалась вона.
„Він перший почав!”
Олесь знову озирнувся. Він пильно глянув на брата.
- Ти нічого не чув?
- Окрім падіння вази? – той кивнув головою. – діти якісь на дворі сваряться. – Олесь глянув на пустий двір за вікном.
- А про що сваряться?
- Не доберу, ось зараз кричить, „я хочу до дому, до мами”.
- Угу. – він кивнув, аби брат підійшов до нього. Сашко нехотячи підвівся.
- І де ті шибеники?
- У тому то й річ... – Олесь замовчав.
- Знову кричить: „вставай, вставай дурню, чого розлігся!!!” обоє перевели погляд на ліжко де лежав хлопчик. Маленькому хворому раптом стало гірше, він почав задихатися. Медсестра глянула на Олеся з Олександром круглими очима. І побігла за допомогою.
Олесь, побачивши конвульсії дитини кинувся робити масаж серця. Сашко взявся за штучне дихання. Через хвилю палату наповнили лікарі. Хлопчику вкололи якісь ліки і його стан стабілізувався. Олесь з Сашком наперебій розповідали все те, що почули до того. Лікарі лише багатозначно переглядалися між собою. Коли всі пішли. Сашко розгублено сів на ліжку.
- Ми обоє чули отой дитячий голос, чому його не чула медсестра?
- Думаєш, то наслідки нашого перебування під землею? В стані релаксації ніщо не могло нашкодити нашому організму. Ти ведеш себе адекватно. Я б помітив, коли б щось було не те.
- Він кричав про допомогу.
- Я чув.
- Але коли його для нас не існує, то як ми можемо йому допомогти?
- Може то кричав малий? Імпульси головного мозку здатні сприймати частоти...
- Сашко, припини. – Олесь присів біля хлопчика. – такий кумедний малий. Схожий на Ангелів розмальованих у храмі Пресвятої Трійці.
- У нього всі шанси стати ним до ранку. – серйозно сказав Сашко. З тими травмами, що йому дістались було б щастям померти.
- Ти серйозно?
- Сам глянь - Сашко витягнув зі свого ока тонку лінзу.
- Ти носиш ультрегеноскоп25?
- Не тільки ти, як виявилось, взяв в дорогу купу непотрібних речей. Що з того що я бачу, коли не можу нічим допомогти? У цій мезозойській ері немає чим його лікувати.
- Як це не має? А імунолайзер? Він хіба не здатний відновити регуляцію взаємо обміну в організмі і виправити за долі секунди всі травми та регенерувати тканини клітини?
- Де ти його візьмеш? Хіба виколупаєш з під шкіри свій, але він може не підійти дванадцятирічному хлопчику.
- І тим не менше, треба довіритись вищій силі. Десь я бачив в шухляді шпильку.
- Олесь, облиш! ти погубиш себе і хлопця. Хтозна чи зможемо ми перебувати в цій забрудненій зоні без отого щеплення імунолайзером. Я не дозволю таких експериментів! – Сашко вихопив з його рук шпильку.
- І це я вважав тебе науковцем? Хіба тобі не цікавий такий експеримент? Саш, ти знаєш, що я чиню правильно. Ти ж не даш мені вмерти? Хлопцю буде достатньо п’яти хвилин.
- Ти впертий.
- Я віруючий. І впевнений, що все буде добре, а ти панікер.
- Гаразд, тоді виколупуй мій.
Уже за кілька хвилин у стані хворого було помітно покращання, у нього зарожевіли щічки, вповільнилось і вирівнялось дихання.
- Ну все. Досить, витягуй. – а то його одужання буде за надто незвичним. Що ти потім скажеш лікарям?
- Правду.
- Правда не врятує нас від божевільні. Уяви себе на їх місці ти б повірив у таку маячню? Добре що той голос вже зник, а то я сам в собі почав сумніватись.
Близько півночі до палати заглянула медсестра.
- Не спите? - вона витягнула з-за пазухи їх одяг. – Тихо! Хутко одягайтеся! Ідіть за мною.
- Куди? - насторожився Сашко.
- Я підслухала розмову лікарів, завтра за рішенням ради вас переведуть в психіатричну лікарню. Але ж ви не божевільні? Я теж чула цей голос. Я думаю то кричав Вір, той хлопчина, котрий вбився упавши зі скали. Ви мені вірите? – вона щиро глянула Олесю в вічі. - Це напевне ваше, - дівчина витягнула щось з кишені - Ось, - протягнула Євангеліє - мало не випрали разом з одягом. Вона усміхнулась і мовчки повела їх довгими пустими коридорами. Нарешті вони виплутались з лабіринтів лікарняних ходів і вийшли чорним ходом на вулицю.
