Усе село прийшло проводжати діда Микошку в останню дорогу. Та хіба тільки усі Грибеники зійшлися? Не дивлячись на мороз і заметіль із окружніх сіл люди зібралися. Хорошим чоловіком він був, веселим, працьовитим, хоч і багато горя пізнав у своєму житті, ріс сиротою при бабці. Мати померла, коли дитині ще й трьох років не виповнилося, то ж старенька його на ноги підіймала. Довгожителькою вона була, не можна було їй вмирати, поки онука не виростить.
- Треба життя прожити так, щоб на старості ворогів не було, тоді й помирати спокійніше, -розказував Микошка дружині бабчині повчання.
- Та у неї й справді ворогів не було, мудрою вона була, щедрою, де тим ворогам узятися? – підтримувала розмову баба Ніна.
- Вороги, - казав дід Микошка, - і у хороших людей бувають, - просто вона усіх пережила.
Казав дід перед смертю: «Якби знаття, що матір та бабцю там зустріну, то й помирати не жаль!». А баба Ніна йому відповідає: «Як зустрінеш їх, то поклонися від мене, а потім вісточку дай із того світу, що у тебе все добре, то я не забарюся, бо сумно мені буде без тебе.» Говорить, та усе відвертається і сльози витирає, а дід, дарма, що хворий був, усе помічав, та й каже: «Коли я помру, то не хочу бачити сліз ваших, хочу, щоб усе спокійно було: пом’яніть мене, нехай кум якусь побрехеньку розкаже.” Тільки сказав, а тут і кум на порозі, товариша провідати прийшов:
- Микошко! Куме! Не забувай, що Різдво вже на носі. Рукавиці приготував?
- Та майже готові, он тільки дружина залатає, бо у минулому році роботи багацько було, старалися вони, що аж протерлися! - посміхається хворий, пересилюючи біль
- Як справи сьогодні, куме?
- Та як у гарбуза, - каже Микошка, - живіт росте, а кінчик усихає. А ти як?
- А я, мов та картопля, якщо за зиму не з’їдять, то на весні посадять, - підбадьорює його своїми жартами сусід. А баба Ніна заховалася за піч, слухає їхні розмови, то плаче, то сміється, таке воно, оте горе, у неї.
Люди кажуть, що чоловік доти живе у пам’яті рідних, доки про нього згадують. То ж пам’ять про діда Микошку ще досі живе і, мабуть, ще довго житиме.
Розказує дід Василь: «Молодими ще ми були, повертаємося, якось, із «Різдвяного полювання», наче й не багато пройшли, та ледве човгаємо, стільки снігу за ніч намело. Бачимо, а біля Клименкової хати гурт чоловіків стоїть, теревені травлять. І не спалося їм у таку ранню годину! Побачили нас та й кличуть:
- Василю, Миколо, ідіть-но сюди, та збрешіть що-небудь! Що хорошого вполювали? - запитують, хоч і бачуть, що йдемо, як завжди, із пустими руками.
- Ніколи із вами базікати, та час гаяти, - каже Микошка,- поспішаємо ми! Там, біля Чубарівки, лід тріснув і вода греблю прорвала, а риба повалила, що я ще у житті стільки не бачив! Ось і поспішаємо додому за мішками, а потім швиденько рибу збирати, щоб на Василя та Меланки на закуску була!
Та й пішли ми із кумом додому відпочивати, не хотілося слухати їхні жарти про наше невдале полювання. Під вечір, чую галас біля Микошкиної хати, а то оті чолов’яги зібралися із дружинами та все кума сварять. Вони й справді повірили і кинулися бігти за шість кілометрів у таку заметіль рибу збирати. А яка там риба, коли увесь став снігом закидало? Сміх, та й годі!
Вийшов Микошка на поріг, тільки потилицю почухує, так добре на теплій печі лежати, та й каже: «Що ви, хлопці, собі надумали? То ж самі просили, щоб я вам якусь побрехеньку розказав, а тепер крайнього шукаєте!»
Пройшло вже багато років, як дід помер, а його анекдоти, жарти та побрехеньки ще й досі селом ходять, та ще й у сусідні села порозбридалися. Може й до вашого села, чи міста дійшли? У нас так кажуть: « Людям язика не зав'яжеш».
