А все таки – чудова штука життя. І погано, що ми цього не помічаємо. Все робота та п’янки – як казав один гуморист.
І здавалося б: сьогодні ¬¬– після “вчорашнього” немає ніяких причин для таких оптимістичних думок. Але ж дивишся на небо, де періодично затуляючи сонце пропливають хмарки. Відчуваєш як холодний вітер торкається шкіри. І дурієш від кайфу, від відчуття, що Ти живеш. Що бачиш ці хмари, відчуваєш вітер. Звичайно, є краї де це все краще, чи як зараз кажуть «гламурніше». І хмарок нема, і вітер теплий – врешті, багато чого краще ніж тут. Але ж хіба в цьому справа? Іншого часу, інших умов “вже” не буде. Іншого життя не буде. А чим це погане? Чим погано ввечері, коли стихає вітер, і сонце ховається за обрій можна побачити безмежність космосу з зірками та всякими іншими витребеньками на зразок планет та галактик. А можна ще включити музику на всю гучність. Заплющити очі і відчути, як тебе всього ковбасить від низьких частот. Смаки музичні є різними. Особисто я полюбляю “завести” щось важкеньке, на зразок In Flames “Dialog With The Stars”, або Hammer Fall “The Champion”. Головне, щоб гучно було. Щоб стіни завібрували. Тоді знову з’являється думка, що життя не така вже й погана штука.
Або поспостерігати як метушаться машини за вікном. Всі кудись поспішають, нервуючи, що не встигнуть. Тротуарами заклопотані людиська кудись чимчикують. Подивишся-подивишся і починаєш відчувати себе мурашкою в цьому планетарному мурашнику, мікроскопічно малою – крихітною клітинкою організму-цивілізації. Трохи печально, звичайно, що це все і далі існуватиме – крутитиметься і без Тебе, що Ти не дуже то, об’єктивно кажучи, і потрібен людям. Але це інше питання. Ми живемо в не найгірший час. В час коли вже не скачемо по деревах за бананами, а тільки за яблуками та вишнями. В час коли ми не помираємо з голоду через те що не забили мамонта, чи не виростили вдосталь хліба. А ще: ми дожилися до розуміння, про необхідність висмикування брів з того місця де вони ростуть від природи і малювання їх у зовсім іншому. Ми живемо в час коли наші можливості, за великим рахунком, обмежуються лише нашою лінню і тупістю. Звичайно, ми ще не зізнаємося собі, що рано чи пізно знищимо цю планету. І не факт, що самі зможемо вижити після того. Але, погодьмося, гігантський механізм цивілізації працює. Це ж краще ніж заморожена або навпаки розжарена поверхня якоїсь небесної глиби, на якій останній слід залишила випадково впавши мільярд років тому менша каменюка, і відтоді нічого не змінилося. Це ж навіть таке думати страшно. І взагалі факт думання-мислення це ж одне з найбільших див всесвіту. І ми це вміємо більш-менш.
Звичайно – такі думки є дуже немодними серед нашого електорату-населення. Всім чогось не вистачає. А якщо це щось дати – не вистачатиме іншого. Щось про золоту рибку згадалося. А врешті – розбите корито старості з болячками та маразмом.
Хочеться вигукнути : “Гей! Звіролюди! Схаменіться!” Та хто почує?
Парадокс, що з розвитком засобів комунікації та зв’язку ми наближаючись віртуально, духовно-душевно віддаляємося один від одного. І тепер “кожен Іван має свій план”. Тому на всі розумності ближніх чи дальніх всім начхати в загальному випадку. Починаємо шукати-прислухатися коли припече. Парадоксальні ми створіння – все життя гробимо здоров’я алкоголем, нікотином, ненажерливістю та ще сотнями інших способів, а потім – угробивши, починаємо про нього піклуватися-турбуватися. Але - “пізно, Іванку, до школи”! – як каже народна мудрість.
А все-таки життя – гарна штука. І чудово мати можливість про це думати та писати.
