Я сохну... Я жухну, наче обпалена сонцем квітка, пелюстки якої не встигли сховатись до опівдня і вже ніколи не зможуть наповнитись п’янким соком. Спека наче викручу мене зсередини, збиває з ніг і не дає шансів звестись хоч на коліна. Лежу пластом в затінку і ментально атакую небо побажаннями, проханнями, благаннями і нарешті прокляттями про дощ. А воно не чує, прикинулось сухим зморшкуватим резиновим шлангом і забило на мене і ту маленьку хризантему, що так само, як і я не встигла сховати своїх пелюсток.
А ти чула, що дощ можна примусити десь йти? Береш просту хімічну речовину – йодид срібла, що так його малесенькі кришталики подібні до води і жбурляєш у якусь хмаринку... І через годину-другу вона розродиться дощем. Але моя хризантема не знає, де б їй узяти той-во йодид, а мої мізки вже розтеклись, наче асфальт на цій спеці і думати їм так впадло... Як знайдеш когось з такою ракетою, скажи, що ми чекаєм, дуже на тебе сподіваюсь.
- Ну що, дівчатка, знову перерва? – питаю не стільки у моделі, скільки розжарених освітлювачів.
- Так, давай трохи охолонемо, - чую чийсь майже хрип, - до котрої, Юджін?
- До 33 у затінку...
Сієста. Це такий стиль життя, певно. І зараз він мені ну майже підходить, майже. Бо аби ж то хтось за мене ще й робив... Але я зараз щасливий, що не послали мене за репортажем в Ахххрику, хоча можливо там зараз прохолодніше? Ні, ву-ву-ву-везер-ком каже, що там вуха пухнуть, а на пост-затопленому Прикарпатті кролики від комарів дохнуть. І нічого я такого, що ти подумала, сьогодні не нюхав і не пив, і якщо радіву не бреше, то так воно і є.
Ахххрика... Душ плює в мене залишками води і в чергове на зйомку доводиться їхати покалюженим, а не помитим. Піт змити вистачило і на тому дякую нашому славному Деснянському водоканалу. В мене іноді таке відчуття, що всю Десну випивають ще на стадії розливу „Чернігівського”.
- Вам з льодом? Є світле, темне та портер.
Ба... вже і пиво з льодом подають?
- Ні, мені прошу просто насипте льоду, можна за пазуху. – Жарт нажаль не пройшов, під довгим волоссям мізки певно ще тужче вижарюються. – Мені з льодом, але замість пива принесіть зеленого чаю, без цукру.
Завтра вже 17те, а отже до зйомок у білокам’яній ще 10 днів, а потім можна буде вже трошки відпочити і зайнятись „сольником”. Реклама світ годує, та моя душа бажає іншої їжі, делікатесів... А фараони від маскульту нехай їдять пельмені, якщо мої фото їм не до смаку. „Цілую, люблю” і далі за текстом.
Піду, пофарбуюсь під людину.
