Життя починає бути схоже на якесь дурнувате кіно, чи на якусь довжелезну книжку з розфарбовками. Дім – студія – пленер – студія – інша студія... Куди я скочуюсь, чи може закочуюсь, наче каменюку на гору?
- Дзень добжи, можу я поговорити з панем Генеральним Консулем?
- Юж...
Такий от дуже неадекватний елемент Юджін Бреінгау що бояться мені давати постійну візу. Пся крев. Ну і що я такого страшного там наробив їм минулого разу? Зняв цицьки необачної першої леді, так хіба за це чоботом по морді бити треба і візові дні цідити, наче комарину цівку по півроку...
15 днів... Всього півмісяця після півроку задрочування пана Генерального Консула. З наголосом на „у”.
- Цо не є бардзо добже, віза тилько на пентнешцєть днів, цо унеможливлює нашу працє!...
Ага, відкрив істину. В сраці нога, коротше. Доведеться їхнім дівкам по швидше рухатись і щоб у них голова не боліла. Бо на зйомку завжди час в рамки утиснуть, навіть цих п’ятнадцяти днів, а от аби ще за новою першою леді пополювати...
„Я куплю собі Лєксус новий в целофані...”
- Га? Де я?... – такий роздупляж з ранку притаманний деяким Санькам та Ванькам.
- Вставай, Лохматий, кажу. Негри давно вже на плантаціях, а ти тут дупою мій диван чавиш. – Хоча своєю анорексичною дупою він не те що диван, і суницю не розчавить.
- Ща, ще трохи здрі-мну, і бу-ду тобі шаааа-рик надувати.
От, небога, ні дому, ні машини в нього нема, один тільки мій диван. Сирота Казанська, прямо.
- Чуєш, Лохмач, - кажу вже я коли той запиває свою першу цигарку капучіно „амаретто”, - я завжди знав, що в тебе збоченські смаки, але якого біса ти не поїхав до себе додому а припхався оце до мене о третій ночі спати на тафту для натюрмортів?
- Та ми погризлись трохи, – от вам і відповідь, дітки, - і я в гарячці сказав, що піду по дівках.
- Так чо’ ти мені одну не прихватив, якщо все одно сюди приперся?
Сказати то він міг, що по дівках піде, але ті погрози завжди в нього були, наче стрільба холостими з Калаша. Не може він без своєї Анюти-карі-очі, ну може що дня два-три.
- Вань-о, приводь її до мене, влаштую вам „весільну” зйомку.
- В стилі Playboy?
- Ні, в моєму стилі, не такому гламурно-порнографічному, як у них...
А далі „каждий па сваім адрєсам”, він за край світу для квітами для своєї кароокої квітоньки, а мені забирати візу (я-мама-африкаааа, мені її таки дали?!) і небом на Warszawa... Голі-дівки-голі-дівки-голі-дівки-голі-дівки мені вже навіть не сняться. Десь після другого року роботи навіть ерекція не виникає, коли на них на роботі дивишся, ну майже ніколи не виникає... Дивно, як вони ревнують одна одну поза майданчиком, хоча я їм нічого не обіцяю. Після неї не обіцяю, після Даші.
Якось я розповім про неї, але це вже після того, як повернусь...
Життя стає схоже на якусь дурнувату книжку, розписану по главах.
