Чомусь так сталося, що вона дуже подобалася занудам. Липнули до неї, як крихти до губів, тільки встигай втиратися. Хоча Христинка не була такою вже писаною красунею. Іноді їй навіть здавалося, що дзеркало їй підбріхує. В чужих дзеркалах, або ж у зустрічних вітринах вона не видавалася собі такою гарною. Занудами Христинка вважала тих, хто не вмів вгадувати її бажань. А хотілося їй щоразу чогось іншого, так що майже всі прихвосні автоматично потрапляли в категорію зануд. Коли їй кортіло прогулятися, їм хотілося їсти, і вони або ж поспішали додому, до своїх макаронів із сосисками, або тягнули її до прокурених барів. Коли ж Христинка не проти була перекусити - усіх аж розпирало від романтики, зануди забували навіть про банальні шоколадки, натомість захоплювалися тонкощами світобудови і пропонували їй усілякі авантюри, як от „поїхати з ночівлею до Харкова”. Ха! Мрія всього життя – поїхати з ночівлею до Харкова. Мабуть, екстрім полягав саме в ночівлі з черговим занудою. Не на ту натрапили! У свої юні роки Христинка бувала і в Харкові, і в Києві, і деінде, включаючи Крим і Карпати, з ночівлею і без. Тож зануди залишалися при своєму, а вона робила те, що вважала за потрібне.
Паралельно з навчанням Христинка підпрацьовує в студентській забігайлівці. Так можна заробити на поїздку до моря. Вдома, у рідному райцентрі на неї чекають двоє зануд, вона обіцяла, що скучатиме, але не скучає. Що вдієш – тут таки не сумно. Завжди товчеться повно хлопців, і багатьох вона вже впізнає. Та найбільше її цікавить один. Він виразно чорнявий, але не східної і не кавказької зовнішності. Вона навіть не знає, як його звати. Їй цікаво, але водночас не дуже хочеться знати, - в цьому є якась інтрига. Яке б ім’я йому пасувало? Христинка за звичкою сідає на підвіконня і, посміхаючись кудись у безвість, починає пригадувати чоловічі імена та приміряти їх на чорнявого. Нарешті нерішуче зупиняється на двох варіантах. От якби його звали саме так! Але яка різниця? – раптом схоплюється вона, наче зі сну. Адже це несерйозно.
- Як ти думаєш, що таке любов?
Христинка з Танею згрібають увечері посуд. Таня працює тут постійно і старша років на десять, та з нею можна поговорити про що завгодно, навіть на такі дурні теми. Але зараз навіть вона трохи ошелешена.
- Любов?
- Це нам реферат такий задали підготувати. Щось типу соціологічного опитування. На предмет того, що люди про це думають, - швидко запевняє Христинка.
- Реферат? А чого ми такого не писали?
- Ну не забувай, коли ти вчилася... Тільки відповідай швидко, от як ти думаєш!
Таня знизує плечима – Христинка стажується на радіо, може й справді в них там такі заморочки.
- Любов... Це, по-моєму, просто хімічна реакція!
- Враховано! – Христинка посміхається кутиками вуст. Хімічна реакція! Вона пам’ятає з дитинства сусідку, котру лупцював її чоловік, і та з малим сином, заревана, прибігала пересидіти лиху годину до Христиної мами. А вранці поверталася до свого п’яниці, наче нічого не сталося. І так тривало роками, хоча їй було куди піти від нього. Хімічна реакція?
- І скільки ж вона триває, по-твоєму?
- Максимум років два... О, добре що ти нагадала: післязавтра ж п’ять років, як ми з моїм поженилися! – заявляє Таня. Христинка не наважується запитати, чи минула за п’ять років хімічна реакція. Зрештою, вона колись була у них вдома. Таня з чоловіком за увесь вечір і десятком слів не перекинулися, а мовчки дивилися телевізор. Христинку це трохи налякало. Може, любов – це просто щось протилежне ненависті?
- А ти пам’ятаєш, про що ти думала в ніч перед весіллям? – замріяно питає вона.
- Перед весіллям? – Таня підіймає обличчя і відкидає волосся мокрою рукою, - Вже не пам’ятаю... Мабуть, думала: де помістяться всі гребані гості, якщо залишаться ночувати?
Христинка спантеличено замовкає. Танина простота не має меж.
Цілий ранок йшов дощ. Чорнявий прийшов геть мокрий, десь, видно, швендяв на вулиці. Він сидить до неї спиною, і Христинка бачить тільки його мокре темне волосся. Воно ще не всотало жодних запахів, його хочеться торкатися і пестити, але Христинка боїться навіть підійти. Хтозна, як би він до цього поставився. Може, послав би її куди подалі. Тому їй хочеться бути вітром. Тоді можна було б торкатися його волосся скільки завгодно, навіть обіймати ззаду за шию, а він би й не здогадувався, що це вона.
Біля найближчого перехрестя на баяні грає дід. Христинка застає його щовечора, коли повертається. Взагалі вона не проти музики. Але те, що лунає у них в забігайлівці, музикою не назвеш: „Как-ти-нє-круті-а-ми-нєпара-нєпара, Вот-такая-вот-у-нас-запара-запара”... Іноді Христинці хочеться, щоб хтось заграв для неї на вулиці. Не за гроші, а так: для неї. Але жоден зануда до цього не додумається. А у діда в репертуарі тільки „Два кольори” і „Подмосковниє вєчєра”.
- А ти знаєш, що по тому, як людина їсть, можна визначити, яка вона в ліжку?
- Тобто? - очі у Христинки круглішають.
- Тобто! Якщо людина гурман, то вона і в тих ділах витончена, - компетентно заявляє Таня, - А коли жере все підряд, та ще й запихається, то нічого доброго не жди! Так можеш і написати у своєму рефераті.
Христинка трохи рожевіє і опускає очі. Вона сама не проти подивитися, як чорнявий їсть, але ж не для того, щоб дізнатися, який він у ліжку. Просто їй цікаво. Вона б дивилася на нього цілий день. Але він заходить нечасто. Натомість постійно ошивається мужик на ім’я Саша. Він непевного віку, сухий і безбарвний, і працює поряд у підпільній телемайстерні. А ще дуже любить нарікати. Особливо його засмучує відсутність демократії в країні. Хоча Христинка знає, що в Сашиній майстерні у квітковому горщику стирчить з десяток прапорців різних партій (в їх оточенні ріс миршавий кактус), і ніхто йому цим не докоряє. Оце і є демократія, - подумки опонує вона, хоча політологія, мабуть, має для цього інше визначення. Саша завжди бере дуже щедрі порції, проте на його комплекції це ніяк не позначається.
- Везе людям, - мугикає він з набитим ротом, – Прийдуть додому, а їм жінка борщу насипле...
- Так заведіть і собі жінку, - весело відгукується Христинка.
Саша здивовано дивиться на неї і витирає одна в одну жирні руки.
- А нащо мені лишній рот?
Христинка трохи шокована. „Хімічна реакція”, „зайвий рот”...
Була саме така весна, яку хочеться вхопити і затримати. Вже не та „календарна”, прозора, але й ще не жарка та буйна. Коли з кожним днем цвіту все більше, і люди почуваються зухвалими і безкарними. Зухвалими, бо здається, що зима більше ніколи не прийде, і вся ця краса не стане купою пожухлого сміття.
Христинка найпевніше визначала весну по старих бабах. Щось у них таке було, якийсь власний календар, що не збігався зі звичайним. Як вони вже висиджують цілий день біля під’їздів - значить точно весна.
Баби дуже любили сперечатися про політику. А ще про Бога. Спочатку вони довго не могли дійти згоди, чи Він є. Христинці це видавалося дивним. Тобто, в молодості такі думки теоретично можливі – тоді увесь світ крутиться навколо тебе. Але ж до старості можна переконатися, що Він є. Вона не любила таких суперечок. Очевидно, слід було втрутитися і хоч так прислужитися Богові, але їй завжди бракувало правильних слів. Вона відчувала, що не зможе їх переконати, і їй ставало сумно. Зрештою баби таки сходилися на тому, що Бог є, але тут одразу ж виникало безліч суперечливих моментів: як Йому правильно догодити і чому пенсії такі малі.
Не самі лише баби відчули весну. Вулицями дефілював строкатий молодняк, і усюди – на лавочках, бордюрах, просто на ходу – цілувалися. Христинка добре пам’ятає, як вона вперше серйозно цілувалася з хлопцем. Нічого особливого тоді не відчула, окрім усвідомлення того, що ось - вона по-справжньому цілується, і все. Нічого такого, від чого кіношні героїні втрачають свідомість і млосно закочують очі. Зрештою, той хлопець теж виявився занудою.
Коли вона думає про чорнявого, то всередині, десь так глибоко, що аж важко сказати, де саме (людина ж не криниця, що бути глибокою?), їй робиться тепло і наче лоскотно. У нього така посмішка, що їй хочеться стати великою сніжинкою, розтанути і розтектися біля його ніг. Це тупо, але чогось саме таке приходить їй на думку. Христинка скучила за посмішкою. Навколо всі такі заклопотані, аж увесь простір біля них наелекризований.
Цікаво, а які в нього долоні? Сухі, гарячі, шорсткі? Така дурня в голову лізе... Можна з годину просидіти, уявляючи його профіль у напівоберті. Далі Христинка уявляти якось не наважується. Та й не дадуть, - обов’язково хтось зайде і вжахнеться: як, ти сидиш просто так і нічого не робиш? Наче думати – це нічого не робити. Є ж такі установи, де люди гроші одержують за те, що думають. Значить, таки робота.
Взагалі сьогодні чергує Таня, Христинка тільки складає їй компанію. Головним чином через чорнявого. Той сидить на звичному місці, споглядає на каву і дзвонить комусь по телефону.
- Алло! Добрий день. Це Антон...
Антон! Тю-у... Христинка відчула невелике розчарування. Хто це додумався його так назвати? – з досадою подумала вона і одразу збагнула безглуздість свого запитання. Звісно хто – батьки. Антон-батон. Класно, га?
Раптом вона помічає, що той, продовжуючи говорити, дивиться на неї. І не просто дивиться, а однозначно бачить. А тоді встає і цілеспрямовано йде до них. Христинка почувається розгубленою. А що, коли зараз він спитає, як її звати? Сказати „Крістіна” – звучатиме недолуго. „Крістіна” годиться, коли ти на каблуках і виходиш із дорогого авто, а не прибираєш зі столів недоїдки. Але чого їй соромитися?
- Привіт! – заклично посміхається.
- Привіт, - каже він без великого ентузіазму, ховаючи телефон у кишеню. Вона бачить його близько-близько, і чує його подих, легкий, наче вітерець. - Скажіть, а у вас завжди таку дебільну музику крутять?
Христинка навіть не встигає нічого придумати, але Таня не в гуморі, геть не в гуморі, багато народу, вона не встигає, а тут ще якісь претензії, ну не може ж вона догодити абсолютно кожному, і зле кидає Антонові просто в лице:
- Та пішов ти!!!
- Альо!
Христинка здригається. Ого, це вже занадто – заїхати аж на кінцеву зупинку! Такого з нею ще не було.
- Альо, дєвушка, це вам шо – таксі? – водій не надто ввічливий.
Вона виходить з маршрутки і озирається: справді, кінцева. Вона погано знає цей район і була тут лише раз. Двійко маленьких дітей ганяються за голубами і регочуть. Смішно їм! Їй чогось зовсім не смішно, а навпаки – сумно, і хочеться швидше дістатися додому. Нарешті Христинка помічає знак підземного переходу і прямує туди. І раптом вражено зупиняється. Власне, спочатку вона чує лише музику. Біля спуску в перехід Антон грає на саксофоні. Очі в нього заплющені і Христинку він не бачить. Але це вже не має значення. Вона сідає перед ним на парапеті, обхопивши коліна руками, посміхається і слухає. Посміхається і слухає, а все довкола кружляє у пелюстковій заметілі...
