– Лясовські, Вас викликає начальник експедиції. Лясовські, Вас - до начальника експедиції, - не вщухала рація.
Анджей, не полишаючи роботи, з ненавистю зиркнув на балакучий пристрій, але мужньо втримався від спокуси. Третя догана за два тижні, ще й з однаковим формулюванням: «за відключення локальної радіоточки без дозволу безпосереднього керівництва» - це вже занадто. Зосередимося на звіті…
– Анджей Лясовські, Вас - до начальника експедиції.
Слід у найближчій же доповіді до Центру рекомендувати корки для вух як предмет першої необхідності всім лікарям міжзоряних експедицій! Так працювати неможливо! Схоже, сусіди поділяли цю думку. Принаймні, механік Павло (каюта праворуч) бухнув у незачинені двері ногою і вельми недвозначно висловив незадоволення:
– Цей козел дістав всіх вже й в селищі, не те що на кораблі, а тобі важко відірватися від стільця і піти дізнатися, чого ж йому треба?!
Анджей мить із професійною цікавістю вивчав розчервоніле обличчя звичайно підкреслено ввічливо-відстороненого співробітника. Потім, мимохідь відтіснивши скандаліста з дороги, мовчки вийшов з каюти.
«У цілому, зрозуміло: підвищення збудливості у відповідь на стандартний подразник при підсвідомому бажанні захиститися від усього, що несе хоч потенційну загрозу». Розумної думки якраз вистачило, щоб дійти до дверей з органічного пластика, закамуфльованого «під дуб». Скромна мідна табличка повідомляла «Начальник експедиції». Чиясь шкідлива рука надряпала внизу не менш стисло: «Шеф». Збоку свіжі подряпини сплелися у назву копитного, якого із задоволенням нещодавно згадував Павло. Анджей ввічливо постукав, міркуючи, чи не спало на думку шефу проконсультуватися з лікарем: у кого це з підлеглих прокинувся потяг до творчості і водночас остаточно поїхав дах? Навіть якщо його так наполегливо розшукували з якогось іншого приводу, то навряд чи задля того, аби повідомити про вручення позачергової нагороди.
– О, док зволив-таки відірватись від складання без дозволу безпосереднього начальника рапорту до чортового Медичного центру, і з'явився за моїм викликом? – на думку шефа, його голос просто-таки стікав сарказмом.
– Так точно, прошу вибачення, сер, - Анджей спробував залишитися у рамках параграфів інструкції. І водночас професійним оком відзначив чорні кола під очима начальника і його «пожмакану» фізіономію. «Запропонувати, чи що, курс відновлювальної терапії?». Уява послужливо відтворила можливу реакцію космічного вовка, який звик зневажати «всі ці модні штучки для пестунів», і недоречний альтруїзм миттю вщух.
– Сідайте, – раптово цілком по-людськи кивнув шеф. Дива цього ранку ще не скінчилися. – Отже, йдемо на порушення інструкції? І навіщо, дозвольте Вас спитати?
– Ви й чути б не схотіли про рапорт. А щодо порушень - в інструкції є пункт, який дозволяє лікарям в екстрених випадках звертатися безпосередньо до Центру. Особливо, якщо в експериментальних селищах є жінки і діти.
- У мій час нікому й на думку не спадало перетворювати на дитсадок екс-селища на інших планетах, – звично почав шеф, і Анджей відкинувся на спинку стільця, спробувавши вдатися до аутотренінгу: «За часів його молодості, дійсно, все було інакше. Тому він мене не повинен дратувати. Ані трошечки». Певно, аутотренінг перехвалюють: вловивши паузу в монолозі шефа, Анджей рвучко випростався. Виявляється, начальник не без цікавості стежить за його переміщеннями.
– Цією доповіддю Ви розпишетесь і у власному непрофесіоналізмі. Сподіваюся, Ви це розумієте?
– Та біс з нею, з профнепридатністю! Не бажаю, щоб наша експедиція увійшла до підручників поруч з «Етною»!
– Сумнозвісна «Етна», улюблене страховисько космосоціологів? Як же, половина екіпажу перебила іншу, а все списали на міфічних прибульців, а не на слабку дисципліну.
– На жорстке космічне випромінювання, сер, - нащось уточнив Анджей. – У тих, хто зміг вижити, виявили незворотні процеси у психіці.
– Лясовські, Ви колись позбудетеся диплома, якщо і надалі пропускатимете всі експедиції крізь серце. Ваша справа – лікувати екіпаж, а не няньчитися з ним. Втім, під час першої експедиції не всі це усвідомлюють.
– Під час другої, – похмуро заперечив док. – І хай позбудуся. А поки я буду битися за кожного з них.
– Друга експедиція. Хлопчисько, – зазвичай шеф не опускався до прямих образ. Анджей зчепив зуби, тамуючи гідну відповідь. І раптом зміг-таки, мабуть, аутотренінг спрацював із запізненням, побачити у співрозмовнику не докучливого начальника, навіть не члена експедиції, що потребує його професійних послуг, а вкрай виснаженого чоловіка, вік якого на півтора десятки років перевищив «середній віковий показник експедиції». Не інакше, нещодавно посперечався із кимсь у Центрі, а то що б забув космічний вовк з довгим послужним списком на задвірках Всесвіту?
– Що хоч Ви там понавигадували в рапорті?
– Там немає вигадок, сер. Оцінка фізичного стану експедиції – 4 за п’ятибальної шкалою при нормі 3,5. Значно зросла здатність концентрувати увагу, так само, як і швидкість реакції. Більшість може довше працювати без перерви.
– Вагомий привід для тривоги, - не без іронії вставив шеф.
– Водночас зросла дратівливість населення екс-селищ. Багато скарг на те, що у сутінках їх починають «тиснути» стіни будинків. Мисливці скаржилися на різкий головний біль і докори сумління. У тих, хто не встиг нічого підстрелити, симптоми зникли без мого втручання. Загострення інтуїції, у багатьох – «ефект стеження». Жителі екс-селища - 2 скаржаться на тривогу, що не минає, і бажання негайно залишити територію.
– Ледарі, які не хочуть працювати.
– Але не всі ж, сер?
– Всі! Це все, що Вас турбує?
– Ні, сер, найбільше мене турбують діти.
Десяток дітлахів у віці від півтора до дванадцяти років - улюбленці всієї експедиції - були найболючішим «мозолем» шефа. Про них у цьому кабінеті намагалися не згадувати без особливої потреби, щоб не вислуховувати зайвий раз лекції про часи, коли космофлот ще не перетворили на дитсадок.
– Що з ними? – голос начальника сповнився приреченості. Анджей навіть трохи розгубився.
– Фізично вони здорові. Молодший – Джим – бігає і розмовляє у неповних два роки на рівні «нормального» трилітки. Семирічні легко вирішують завдання з тесту для десятирічних. Всі володіють найнесподіванішими знаннями з логіки, математики, фізики. У той же час питають: «Чому люди не можуть розмовляти подумки?», «Чому вони не ходять по воді і вбивають тварин?», «Чому не можуть здобувати корисні копалини, не руйнуючи при цьому планету?..»
– Ну, якщо Вас бентежать безглузді дитячі питання…
– Безглузді, але їх ровесники вже не переймаються такими речами. Повадилися щодня ходити до лісу – з цього, здається, і почалися дива. Вчора Лейла обмовилася, що вони там з кимсь зустрічаються. Мені довелося захищати «зрадницю» від хлопців.
– Намагаєтеся підвести мене до думки про контакт з інопланетянами? Не здивувався б, почувши подібне марення від біолога Кларка з його божевільними книжковими байками. Але Ви ж, при всіх недоліках, буваєте досить практичним. Як фахівець, Ви просто зобов'язані знати, що людська раса – єдина розумна у космосі. Всі так звані «зустрічі з братами по розуму» мають банальне пояснення, Лясовські.
– Я знаю офіційні версії, сер. Серед цих пояснень зафіксовані випадки психозу, про що слід повідомляти до Центру.
– При неможливості ліквідувати на місці…
Не дослухавши, Анджей схопився з крісла і кинувся до дверей. Надто добре йому було відомо, що значить ледь чутне, пом’якшене захисним покриттям підлоги, тремтіння землі. Хоча, сьогодні лихо, здається, оминуло селища, але не зайвим було пересвідчитись у цьому на власні очі.
– У чому справа?! – та швидко зорієнтувавшись, шеф кинувся навздогін. – Щоб тобі! Цього разу у напрямку другого екс-селища. Ворушіться, лікарю! Вам ще збирати усяке начиння.
– В рятувальному катері є аптечка швидкої допомоги. Поспішайте, сер! – користуючись правом лікаря, поквапив Анджей.
Всі чоловіки селища вже розмістилися у рятувальних катерах. Дванадцятирічний Петро зі злості гриз губи: у другому екс-селищі працював його брат, а йому щойно пояснили, що він малий, і залишили тут разом із жінками і дітлахами!
– Кораблям злет! – рятувальні катери одночасно відірвалися від землі. Жінки провели їх повними надій і страху поглядами. Останній корабель вже був у повітрі, коли в селищі пронизливо завищала сирена – запізніле прохання про допомогу, що вже поспішала до місця біди.
– Мам, не хвилюйся! – Лейла злегка смикнула перелякану матір за рукав комбінезона, прагнучи привернути до себе увагу. – Вони встигнуть, чесно.
– Думаєш? – перепитав Петро, вперше визнавши, що хтось, окрім батька, може знати більше, ніж він.
Дівча, труснувши тугими кісками, скорчило першу в житті жіночу гримаску.
- Слухати потрібно вміти, а то ти тільки про знання й питаєш.
Десятирічний Снорк звично виступив у ролі миротворця.
– Вона правду каже. Я теж знаю: буде кілька поранених - планета просто розсердилася. А так точно встигнуть.
– Чому? – з дорослою вимогливістю приставала до старших п'ятирічна Марія: – Чому так вийшло?
– «Сталося», –виправив її Павло, уникаючи відповіді, на яку молодші приятелі чекали саме від нього. Дорослих для них зараз ніби й не існувало. – Ну, технологія видобутку корисних копалин така – руйнувати поверхню планети. Немає у нас іншої. От і маємо тепер… відповідь.
– Чому ні? – й не думав відставати від нього Джим. – Знайдемо?
– Господи! – його мати, схаменувшись першою, притиснула малюка до грудей, в той же час дивлячись на нього з неприхованим острахом. – Та що ж це таке?!
Її вигук ніби розбудив решту жінок: вони зарухалися, палко заговорили, перебиваючи одна одну. Міс Смітес – немолода досвідчена санітарка і акушерка – відразу взялася наводити лад.
– Якщо будуть поранені, потрібно готувати шпиталь. Мені знадобляться помічниці.
– А з ними що робити? – мати Джима тремтячою рукою вказала на дітей. Дорослі з тривогою дивилися на своїх чад. Снорк непомітно штовхнув свого ровесника Алекса: той ніколи не був тишком, а зараз і зовсім з відверто глузливою усмішкою прислухався до «дорослих дурниць».
- Вони здорові, а інше почекає, - жорстко відрубала міс Смітес, прямуючи до шпиталю. Всі слухняно пішли за нею. Хтось не втримавшись, тихо перепитав у дівчаток:
– Там справді все обійдеться?
Малі мовчали. Але, глянувши в серйозні дитячі очі, їхні родички відчули дивний спокій. Чи вперше мешканцям селищ зустрічатися з небезпекою віч-на-віч? Чи вперше перемагати? І цього разу все обов’язково закінчиться добре…
2.
Анджей застиг на порозі, не наважуючись зробити крок уперед, у вологу пітьму зоряної ночі. Спроба переконати себе в тому, що його утримує на місці професійний обов'язок, не мала жодного успіху. Якби у шпиталі, за його спиною, хоч один хворий потребував чогось, окрім цілющого сну, він, звісно, був би поряд. На щастя, вони встигли вчасно.
Міс Смітес так прямо і заявила, додавши, що молодий лікар просто зобов'язаний відпочити, а вона сама переночує в службовій кімнаті, щоб зразу ж відгукнутися на можливі виклики пацієнтів. Анджей під час розмови відчував страшну втому, але зараз, «здобувши волю», розумів, що сон зник. А ще почував острах, схожий на хвилювання дитини, що диво на перевірку виявиться черговою облудою дорослих. Цей настрій не полишав його зранку, коли, зробивши для постраждалих все, що було в його силах, він розшукав дітей. Ті захоплено грали на березі неглибокого струмка в якусь невідому гру. Старші поглядами запропонували йому говорити. Анджей опустився поруч на траву: чи варто чекати відвертості, дивлячись на співрозмовників згори вниз?
- Ви не знаєте, що тут відбувається? – підкреслено привітно, як радили підручники з дитячої психології, почав він і змовк, відчувши, наскільки фальшиво це звучить. Діти швидко обмінялися поглядами, вирішуючи, кому доведеться відповідати.
І тут він збагнув. Відчув такий жах, що потім йому довго щоки пекло жаром лише при згадці про цю мить. Діти, на яких лікар звично не звертав уваги, поки вони були здорові, виявляється, вміли подумки спілкуватися між собою. А раптом ці чудовиська можуть читати і думки інших? А «чудовиська» спокійно, чогось вичікуючи, дивилися на нього. Анджей швиденько відвів очі вбік, аби не зустрічатися з пильно-вивчаючими поглядами хлопців і повними співчуття і розуміння очима дівчаток.
– Ми не читаємо думки дорослих, – запевнила його Лейла. – Просто, так зручніше.
– І з Ними так легше спілкуватися. Вони іноді не розуміють, якщо казати вголос про відносини між нами, і про таке інше, – менш упевнено додав Петро.
Анджей глибоко зітхнув, як в дитинстві перед стрибком в холодну воду.
– Послухайте мене, добре? – він впустив їх в думки, сповнені щирим каяттям і бажанням зрозуміти. В очах малих щось промайнуло: вони повірили, знов перетворившись на звичайних дітей, а не на ворожих чужинців.
– Гаразд, – трохи збентежено пробурмотів Алекс.
– Самі гарні, – суворо кивнула в бік старших хлопців Лейла. – Ви спершу теж злякалися. Щоправда, менше.
–Тихо, не лайте її, – «на автоматі» спробував попередити сварку Анджей: його цікавило інше. – А хто ці «Вони»?
Мовчання затягнулося, він ще встиг вилаяти себе за дурне питання. Але тут Джим вирішив прийти на допомогу друзям.
– Вони – це вони, – впевнено пояснив він.
Анджея потішило таке геніальне визначення, але зараз було не до загадок дитячої логіки.
– Ви Їх бачите? Ви з Ними спілкуєтеся? Вони вас чомусь навчають?
– Малі Їх бачать краще, – скривився Петро, відповівши на останні запитання коротким кивком. – А для нас вони напівпрозорі.
– А я зможу Їх побачити? Ви ж мене проводите? Зрозумійте, це необхідно, – поспіхом додав Анджей. Діти, начебто, не здивувалися проханню, і він, тамуючи хвилювання, терпляче чекав на згоду.
– Ні, привести до Них не можна. Якщо Ви... ти... захочеш прийти, треба йти самому.
Він повертався до шпиталю, поринувши у думки, тому ледь не зіштовхнувся із Джоном Кларком. Мовчки звільнивши дорогу, біолог якусь мить пильно дивився вслід Анджею: «автор» ідеї про зустріч з інопланетянами, сприйнятої іншими досить скептично, у цю мить виявив неабиякий такт, вирішивши трохи зачекати зі своїми здогадами...
Зараз Анджей поспішав, прискорюючи крок, майже біг, відчуваючи, що, зупинившись хоч на мить, поверне назад, у селище. І слухняно завмер, коли безпомилковий інстинкт підказав: «Все, прийшов. Тепер стій, чекай». Страху він не відчував, лише дивну тривогу. Що чекає на нього? Як трапилося, що саме йому випала така честь – стати першим контактером? Адже не можна вважати «справжнім» контактом зустріч чужинців із малими, які одразу безтурботно прийняли у дарунок надприродні здібності, не здогадуючись, до чого це може призвести. Які ті ВОНИ? Могутні й поблажливо-доброзичливі, як давно їх уявляли люди? Просто зовсім інші? А якщо… ворожі?
За кілька хвилин, поки він не вгледів Їх - розпливчаті плями світла, - Анджей встиг не раз пошкодувати про те, що вплутався у цю справу. На щастя, майже відразу з’явилося розуміння: всі його тривоги «співрозмовникам» відомі наперед, і вони згодні прийняти його таким, яким він є зараз, у цю мить. А залишки сумнівів розчинилися у простій думці: чи йому відповідати за все людство?.. Кожен може прийти сюди сам. Чи не прийти. Як забажає.
До селища лікар повернувся вдосвіта, втомлений, але дивно просвітлений. Запитай його хто про нічну бесіду, Анджей не знав би, що відповісти. Щось важливе, завдяки чому він знайшов нових... друзів? Навряд чи це слово цілком відповідало дійсності, але він ніяк не міг підшукати іншого. На околиці терпляче завмер Джон Кларк. Мовчки кивнувши, питально підняв брови. Судячи з крапель роси на комбінезоні, він чекав Анджея не одну годину, страждаючи й від тривоги, і від цікавості. «Все добре», – кивнув Лясовські: коротко, і, в цілому, схоже на правду. Говорити не хотілося. «А я зможу?» – «Вирішувати тобі». – «Але приймуть?». – «Сподіваюся».
Джон рішучою ходою – Анджей навіть мимохідь позаздрив йому – попрямував у бік лісу. І лише цієї миті лікар збагнув: ніхто з них не мовив уголос жодного слова. Що ж, перша спроба телепатії вдалася. Якщо ж врахувати, що він спілкувався подумки з людиною, яка ще не встигла отримати в дарунок надприродні здібності ... З приятелем, який просто прагнув його зрозуміти.
Епілог
– Лясовські, зайдіть до начальника експедиції. Лясовські, зайдіть до начальника експедиції, - не вгавала рація.
Анджей відклав убік п'яту мікрокнигу з психології і потягнувся за шостою, неприязно, як на давнього ворога, зиркнувши на балакучий прилад. Минулого місяця майже всі жителі екс-селища поодинці, часто потайки, побували у таємничому лісі. Важко повірити, але, на перший погляд, їхнє життя змінилося мало. Та зараз лікар переглядав бібліотеку, в надії знайти хоч згадку про дивний феномен: багато хто з колег, відкривши у собі нові здібності, починав забувати великі «шматки» минулого життя. Анджея турбувала навіть не сама забудькуватість, а те, що більшість вважала її цілком прийнятною ціною за надприродні можливості.
Єдиний, хто вперто не бажав помічати цього, був шеф. Він не без успіху продовжував жити, «як раніше», підкреслено не звертаючи уваги на «дурниці» підлеглих. Ось і зараз:
– Лясовські, зайдіть до ...
Анджей, не витримавши, подумки натиснув на кнопку відбою – у кімнаті нарешті запанувала блаженна тиша. Щоправда, ненадовго:
– Лясовські! Що Ви собі дозволяєте?! – у праведному гніві шеф і не помітив свою першу вдалу спробу телепатії.
– Прошу вибачення, – Анджей навіть не підняв голови від відеоокуляра: – Доповідь до Центру все одно поки що не готова.
– А чи буде вона готова хоч колись? – вельми риторично поцікавився начальник експедиції: – До речі, Ви не знаєте, хто вивів з ладу міжзоряний передавач?
– Мені для цього не вистачило б технічних знань, – на щастя, це була правда: майже неможливо брехати під час телепатичного контакту.
– Хто б сумнівався. Скажіть краще, що ви всі хочете далі робити? Запропонуєте жителям Терри і колоній по черзі прилітати сюди і відкривати всякі там неіснуючі здібності? Назавжди перервете контакт зі всім Всесвітом? Повернетесь додому, а там все життя приховуватимете свої таланти? Що?! Ви... ми... вже не люди!
– Не знаю, – Анджей рвучко підвівся з-за столу, підійшов до вікна, розсунув стулки з прозорого пластику: чергове порушення правил. Біля струмка Лейла і Марія грали з дивовижними місцевими тваринами. Поряд хлопці уважно роздивлялися щось у траві. Час від часу хтось з них підводив чубату голову, прислухаючись до чогось, нечутного для дорослих. Анджей напружив очі, і йому здалося, що він побачив напівпрозорий спалах світла – Їхнього малого, що прийшов погратися з новими приятелями.
Лікар напам’ять знав всі необхідні інструкції: слід негайно звернутися до Центру, до кінця життя перетворившись на піддослідний матеріал або на вигнанців, стати ласим шматком для любителів сенсацій. Борг перед усім людством? Але навіть шеф визнав, що вони більше не люди. А діти? Ці і ті, хто з'являться тут пізніше, для кого Терра – лише параграфи в підручниках, а реальність – ця планета. У них – теж борг перед усім людством?
– Не знаю. Нам здається, що поки найкращий вихід – тимчасова ізоляція. Є, принаймні, один спосіб захиститися від можливої агресії: про цю планету просто забудуть. Тимчасово. Потім вигадаємо щось інше.
– Правильно, діємо, як вирішили, – прийшов йому на допомогу Джон Кларк.
– А Вам, Кларк, давно слід запам'ятати те, що на цій клятій планеті засвоїли навіть діти: не можна лізти в чужі думки без дозволу їхніх власників! – миттю переключився на нову жертву шеф.
Анджей обережно розірвав уявну нитку контакту і чесно спробував продовжити свої пошуки: знайомі сторінки були на диво чужими, немов він ніколи не бачив їх раніше. Припинивши непотрібну роботу, знову підійшов до вікна.
– Ми знайдемо рішення, чуєте? - запевнивши так незрозуміло кого, він рвучко розчинив вікно і зістрибнув прямо з підвіконня у високу бліду траву. Вчора лікар ще не зважився б на таке кричуще порушення пристойності. Зараз же навіть не відзначив чергової зміни: його думки були зайняті іншим: «Діти, вирісши тут, зможуть знайти потрібне рішення. Чи, хто знає, раптом вихід пощастить знайти ще й нам?..»
