…Так, ще трішки… Крок, ще один… Сил майже немає… Нарешті – дібрався! Тепер стою на височезному пагорбі. Сам. Як добре, немає метушні, суперечок, нескінченного галасу… Немає нічого, що нагадувало б мені про мою гру в життя. Так, саме гру.
Я граю перед батьками, вдаючи слухняного сина, перед вчителями – старанного розумника, перед дівчатами – надійну опору та захисника. А для решти, кого б я не грав, то їм всерівно, як і мені до них.
Я не пам’ятаю з чого почалась моя гра і яким я був до неї. Але пам’ятаю ціль: успіх. Йшов час, а я все більше і більше вживався в роль. Потім зрозумів, що далі так не зможу. І ось я тут.
Тут немає перед ким грати, адже саме природа знає ким я є насправді, а я вже й сам не знаю ким! Але відчуваю, я хочу іншого, хочу жити ПО-СПРАВЖНЬОМУ!
Чому мене занесло саме сюди? А тому що тільки тут, де рідко ступають люди, де все таке просте та елементарне і є справжня істина.
Я сів на м’якеньку запашну травичку і почав згадувати… Тобто, я мав на увазі, що досить розповідати вам який я бідний та нещасний, а нарешті треба розповісти що саме мене сюди привело.
Отже йшов шістнадцятий рік мого життя. Загалом я всим був задоволений. Життя складалося саме так, як я цього хотів. Наче й не дурний, наче й обличчям вийшов, з батьками все добре та й друзяки завжди під боком. Постійної дівчини не було, довго біля мене ніхто не затримувався, та я особливо й не тримав ні однієї з них. Ось такий я був, та одна ситуація в житті змінила в мені все, що роками я прививав собі як необхідну частинку самого себе.
Був спекотний літній ранок. Я відкрив очі та ліниво позіхнув. На моєму телефоні була одинадцята година ранку і три пропущених виклики та повідомлення. Як завжди друзі, вже кличуть «на пиво», що обов’язково означає, що в когось з них якісь проблеми чи питання. Я, як справжній друг, ще сонний зібрався і пішов на зустріч.
- Ну, що в кого трапилось? – пробормотав я, одночасно позіхаючи та потягуючись.
- Пацани! Здається я… закохався!!! – чи то з радістю, чи то з жахом сказав мій друг Дімка.
- Ого! Шо, серйозно? І хто ж вона? – спитав Колька, ще один друзяка.
- Познайомились на вечірці минулого тижня, сам не очікував, що так все буде, взяв у неї номер телефону. Наступного дня домовились про зустріч… І саме тоді мене наче струмом шарахнуло! Слова вимовляв з великим напрягом, коліна тряслись, побліднів. Словом, всі симптоми!
- Того шо закохався, чи того шо струмом довбонуло? – нарешті прокинувся я, - то може тебе мобілкою так? Я чув про такі випадки…
- Та ні, ви не розумієте! Від одного її погляду… - затих наш новоспечений Ромео.
- Все зрозуміло. Потім почнеться: «Вибачайте хлопці, сьогодні я йду гуляти з нею, і завтра, і післязавтра, і взагалі не чіпайте мене, я сам вам зателефоную…» А що, ні? Хіба не пам’ятаєш, як минулого року з Сергієм було?! – почав виявляти невдоволення Колька.
- Та ні, Сергієва Дашка просто крутила ним і проти нас налаштовувала… А в нас все по іншому… Взаємно, чи шо… І ви не хвилюйтесь, вона вам сподобається і ви їй, я впевнений! І як людина – вона супер! Ось побачите! Завтра я вас познайомлю, домовились? – випалив як з кулемета закоханий.
- Справді, Колю, чого ти зразу кіпішуєш? Може в неї й подруги є непогані… – замріявся я.
- Ну добре, домовились. Приводь завтра свою кохану о сімнадцятій на наше місце. – нарешті заспокоївся бунтар.
Далі ми розмовляли на неважливі теми… Половину з них я навіть не пам’ятаю. Вечір мій був таким же звичайним як решта моїх вечорів. Сімейна вечеря, спілкування on-line, улюблена музичка та нарешті найприємніше – сон. Мабуть ви вже зрозуміли, що я типова «сова», сон для мене ледь не найголовніше.
Наступного ранку прокинувся я з гарним настроєм, на вулиці йшов дощик. З вікна надходив такий приємний запах свіжості. Наступна моя думка була, що в мене сьогодні ще й тренування ( я баскетболіст з п’ятирічним стажем). Та настрій не зник. На баскетбол я завжди ходив з задоволенням. По дорозі ще зустрів колишнього однокласника та ледь не спізнився.
Після тренування я неквапливо поплентав додому. Раптом задзвонив мій мобільний.
- Ну що, Ванька, ти ж не забув, що через годину маєш бути на нашому місці? – почувся Дімкин голос.
- Звичайно ні. – намагався я зробити свій голос чесним.
- Добре, тільки не спізнюйся. – попрохав мій друг.
- Нема питань. – заявив я з відповідною мені рішучістю.
На місце зустрічі прибув я майже вчасно. Колька вже чекав. А Дімки з дівчиною досі не було.
- Бачиш, він завжди вчасно приходить, а тут уже на 15 хвилин спізнюється! – знову занервував Коля.
- Та заспокойся ти, начебто ти сам ніколи не запізнювався. – сказав я розумну річ вперше за день.
- О! Йдуть! – аж підскочив друг.
Дівчина на вид здалась звичайною, проте доброю та відвертою, якщо перша думка й справді є єдиною правильною, то я дуже радий за Дмитрика.
- Привіт! Знайомтесь, це – Діана. – з задоволеною посмішкою сказав Діма.
- Привіт, я – Коля, це – Ваньок. – навіть наш критик посміхнувся.
- Дуже приємно, – відповіла Діана, - я про вас чула багато гарного. З Дімочкиних слів, то про таких друзів можна тільки мріяти.
Ми з Колькою переглянулись, в наших поглядах ми дали один одному зрозуміти, що ніякої загрози для нашої дружби з Дімкою немає.
Вечір йшов добре. Дімка світився від щастя. А Діана виявилась цікавим співрозмовником. Кольку, як завжди, щось насторожило, він думав що дівчина не може бути такою спокійною без капризів та істерик. Йому чомусь частенько попадались саме такі. Та ми при Колі не обговорювали його дівчат. Засиділись ми до пізна. Тому я прийшов додому і одразу завалився спати.
Наступного дня наш закоханий Дмитрик подзвонив мені та Колькі і попросився знову взяти сьогодні з собою Діану. Ми були не проти. Так продовжувалось три тижні. А на початку четвертого ми пішли «на пиво» та Дінки з нами не було.
- Вона мене кинула… - голос Діми був ніяким, - який же я телепень, що дозволив їй підти…
- Ой, та знаєш скільки в тебе ще таких буде! І навіть кращих! – заспокоював Колька.
А я обмежився тим, що сказав, що все буде добре і вони ще будуть разом. Мені чомусь стало сумно, що вона більше не буде гуляти з нами… Та я постарався не звертати уваги на цей свій сум.
Ввечері я зайшов в чат провідати як там мої віртуальні товариші. І тут, чи то за збігом обставин, чи то за іронією долі я побачив Дінин нік. Почали спілкуватись, спочатку я не зізнавався, що це Дімкин друг Ванька, а потім наважився. Відреагувала вона більш спокійно, чим я думав. Це був єдиний раз, коли ми згадали про її вже колишнього. Вона мені стала настільки рідною. Розмовляти ми могли про що завгодно. Від популярних фільмів до того чи вірить хтось з нас в долю. Я доводив їй, що доля – нісенітниця. Людина сама творить собі долю. Та, зрештою, вона мене переконала. І мене вперше не засмутило те, що я неправий. З нею я став інший. Нарешті я наважився і запропонував їй прогулятись… Ми ніби були знайомі вічність… Тем для розмов у нас було безліч. Мої друзі не знали про наше спілкування… Я не міг їм цього сказати. Але… ролі, що я грав взяли наді мною гору. Час від часу прокрадалися думки, як можна так відверто спілкуватись з дівчиною, як можна обманювати друзів… І як можна закохуватись в колишню одного з них… І я вирішив повернути все на свої місця. Було важко, але назад я ніколи не відступаю.
Через кілька днів я сказав Діані, що ми не можемо бути разом, це не правильно… Вона намагалась посміхатись, але по щоці потекла зрадлива слізка. І мені самому стало нестерпно боляче. З Дінкою ми домовились залишитись друзями, хоча тепер дружити і їй і мені було тяжко. Та я терпів і вона терпіла. Ні я не змінював свого рішення, ні вона не просила все повернути. Інколи ми випадково зустрічались, і розуміли що досі кохаємо. А розум слухняно ігнорував почуття… Дімка й Колька так про наші стосунки й не дізнались. Згодом ми з Дімою дуже посварились через дрібниці… і він сказав мені, що насправді про мене думає. Отже не даремно мене совість щодо нього й Діани не мучила.
Минув рік… Я її досі кохаю. Та знаю – друзі не зрозуміють, а без них нікуди. Тим більше, що я навіть помирився з Дімою. Важко було собі зізнатись, але я боявся, просто боявся… Хоча й жив думками лише про неї, та суспільна думка виявлялась для мене дещо важливішою. Я не такий сильний, як думав. Всі також вважають мене досить стійким, але я занадто вжився в роль і ніхто справжнього мене не бачить.
Ось стою я на цьому пагорбі і прислухаюсь, чого насправді хочу. І розумію, що іншого мені не треба. І ЇЇ Я НІКОМУ НЕ ВІДДАМ! Я зараз повернусь додому, зателефоную їй і вона мене пробачить, я впевнений, бо її думки – мало відрізняються від моїх…
Задзвонив телефон. Дивно, я думав тут немає зв’язку. На екранчику я побачив таке таке знайоме до болю ім’я. І ще раз переконався що ми навіть думаємо однаково.
Happy end.
