Вони пили мою кров. Нахабно дивились в очі і впивались в мою шкіру... А я не могла нічого зробити... То був не фільм жахів, і навіть не сон, а жорстока реальність. Вони були всюди, переслідували... Я боялась навіть на вулицю вийти, щоб вони, бува, не накинулись на мене, але ці монстри вже почали залазити в будинок. Я не могла уявити де вони брались, я не встигала від них відбиватись...
Живих істот не можна вбивати, я переконана. Але тут... я вже не могла триматись від монстрів на відстані, моє тіло благало пощади, Муки ставали нестерпними, я дала волю своїй жорстокості. Нечесний бій – їх багато, а я – одна. Повинна була забути усі попередні принципи і переконання, і жорстоко, інстинктивно вбивати.
Відчула смак помсти. Кожен з нас всередині, має жорстоке чудовисько, і я мала теж. Зараз просто дозволила йому вийти. Я вбила першого... Дивно, але не було докорів сумління, не було каяття. Я раділа, що можу просто мстити і вбивати. Кров моєї жертви бризкала по тілу, забруднюючи одяг, а мені було байдуже. Я вже не могла стримуватись. В мені вирували емоції – я полювала на них. Тепер вони нападали не так впевнено. Кров бризкала у різні сторони, їхні тіла розлітались по кімнаті, а я щаслива та задоволена насолоджувалась своєю злістю і можливістю помсти.. Потвор ставало менше, я перемагала. Запах крові змішався із солодом помсти. Я, у стані дикого афекту, бігала і знищувала кожного, хто потрапляв мені на очі.
Коли бій було закінчено я довго і ретельно мила руки. Потім подумала, що непогано було б прибрати усе, і загребти тіла потвор в одну купу. Добре хоча б те, що трупи комарів важать зовсім небагато.
