Янка Ґанічева страждала фігньою. Причому робила це професіонально і з максимальною віддачею.
Вона сиділа і думала про свою сестру, якої у неї не було, і про ідеального коханця, якого у неї теж не було, а ще про те, що пора написати що-небудь гаряче і забойне. Янка обожнювала Преслі, Джорджа Майкла, Йорк, Патрицію Каас і матюкатися. Але матюкатися чомусь не хотілося, і з горя Янка дістала пляшку і почала писати листа батькам.
«Здрастуйте, ма і па».
Далі чомусь не виходило. Янка погризла ручку, приклалася до пляшки і старанно вивела: «One night with you – it’s what I’m begging for". У такому вигляді листа вже, звичайно, не можна було відправляти, і Янка зібралася зіжмакати його і викинути на фіг... але раптово жлобська натура взяла в ній гору, і Янка заходилася розмальовувати свого невдалого листа, справедливо вирішивши, що нераціонально викидати цілий аркуш лише з двома ідіотськими фразами.
Цієї ночі Янці снилося, що вона кохається із власним батьком, і тепер вона займалася створенням ілюстрацій до цієї вікопомної події. Батько чомусь виходив схожим на Янчиного викладача філософії. Закінчивши, Янка відкинулася на спинку стільця і зареготала.
– Це блюзнірство, – сказала вона і нарешті зіжмакала аркуш.
Ні, написати щось треба було катастрофічно.Янка Ґанічева вже два місяці нічого не писала, і усвідомлення цього факту не наповнювало її душі відчаєм, хоча і особливої радості вона не відчувала. Але коли Янка Ґанічева закінчувала перечитувати свої старі вірші, ї незмінно охоплювало розчарування: за час, який минув від попереднього перечитування, там незрозуміло чому не з’являлося нічого нового. Янка вирішила нарешті покласти цьому край.
Don’t cry.
Але у руду голову Янки Ґанічевої нічого такого не лізло.
І це був великий облом.
Після консультації із пляшкою Янка вирішила спробувати увійти у стан світлого жалю і уявити собі старий, покинутий будинок... роздовбану гойдалку... ну що там ще асоціюється із всепрощенсько-ностальгічними настроями... ага, дощ. Дощ, дощ, дощ, по склу, по листю... літо... чи, може, все-таки осінь? Скрізь шурхотливе листя, тоді дощ холодний. Ні. Не хочу холодного дощу. Не хочу і не буду.
Може, спробувати дописати порнографічний трилер про маніяка, що мастурбував, дивлячись на фото Вупі Голдберг... ні, якось іншим разом.
Треба просто розслабитись і записати те, що з’явиться перед внутрішнім зором. Будинки, будинки, нервові штрихи вікон, деякі жовті, деякі чорні – імпресіонізм. Чи експресіонізм? Інтелектуальне невігластво: як правильно – Шу-берт чи Шу-ман? Рівносторонній трикутник, на двох його вершинах – оголені постаті чоловіка і жінки, що сидять, уткнувшись головами у власні коліна, третя вершина вільна. Прáва. «Струна гітари порвалась, і червона троянда заплакала від болю… а може, просто за компанію, підлабузище». Не те. Все це не те.
Ось лежить недописаний вірш, якому вже більше місяця. Цікаво. Що ж там пишуть?
біла в пітьмі
не бережеш свого тепла
і тікають сни і тікають слова
із сотень свічад
М-да… А може, дати це як окремий твір? Мовляв, самі спробуйте допетрати, що витворила моя супергеніальна фантазія. Поет не відповідає за свої асоціації. Вивчайте закони прекрасного. Врешті-решт (я ж вас знаю) ви знайдете тут та-акий глибокий зміст… та ну вас. Так, я велика поетеса (1 м 70 см, рівно), але не настільки велика, щоб насміхатися з самогубців, які наважаться читати мої так звані вірші.
Після ще однієї консультації з пляшкою Янка Ґанічева підсунула ближче аркуш із недовіршиком і почала писати все підряд.
«Будильник тикає (і коли вже він замовкне навіки, я нарешті спатиму спокійно). Мене звуть Янка Ґанічева. Один мій викладач завжди, коли робить перекличку, довбається до мене: «То як же правильно читається ваше прізвище – Ганічева чи Ґанічева?» Трагедія мого життя полягає в тому, що моя ліва нога майже на сантиметр коротша за праву. Саме через це я, по-перше, стала фанкою джинсів в обтяжку (we’re talking about blue jeans ‘n’ long hair), по-друге, завжди, скільки себе пам’ятаю, мала змогу насолоджуватися комплексом неповноцінности. Але у мене потряс ні стегна, я знаю це. Грін одного разу признався, що не може спокійно дивитися, як я ходжу або навіть сиджу – подумки він уже розводить мої стегна і припадає вустами до…Цитата дослівна… але він не єдиний, хто уявляє свою голову між ними. Мені не раз пропонували зробити це…
Грін – це моє перше і останнє кохання. В ньому мене потрясало рішучо все: від такого рідкісного, церковно-ладанного імені – Григорій – до прекрасного, просто-таки запаморочливого фалоса. У всіх інших мужчин пеніси, а у нього фалос.
Я вже рік його не бачила. Правда, він нещодавно телефонував (ха, нещодавно –два місяці тому) з приводу однієї нашої незакінченої розмови.
А ще я маю маму, тата і молодшого братика Ромку. Йому зараз всього-навсього тринадцять, стільки було мені, коли я познайомилася із Гріном. А ще за два роки мене зґвалтували, і так почалося життя Янки Ґанічевої в іпостасі жінки.
У школі я була хорошисткою. Ні, до зустрічі з Гріном у мене було багато трійок. Батьки кілька років жили на межі розлучення, і їм було якось не до нас із Ромкою. Я тоді страшенно переживала, я свого часу шалено любила батька. До матері я тоді ставилася прохолодніше, але вибирати між ними… це було занадто.
А тоді з’явився Грін – і в моєму житті почалася якась кольорова казка. Він примусив мене як слід узятися за навчання, ну, всього я вже виправити не могла, але це було небо і земля. А потім… ні, це, здається, було паралельно, не можна сказати «потім» - він обережно, крок за кроком, день за днем оживляв у мою підсвідомість тверду переконаність у власній привабливости. О Боже, Гріне… Наш перший поцілунок – за день до зґвалтування… Назавтра я прибігла до нього – у розірваній літній сукенці, із заплутаним волоссям і засохлою цівочкою крові з носа – а він…
О Боже, як він цілував мене того літа…
Боже, Боже, і цього ж більше ніколи не буде – ніколи, ніколи, я більше не молитимуся в його обіймах, і він більше не кричатиме… о як він кричав тоді… Боже… люблю… яка ти жінка… якби ти знала, що даєш мені…
Ха. Ха. Ха. Отямся, дівчинко. Ти нариваєшся на ще одну депресію і позачергове прання білизни. А тут же вікно зовсім не Грінове, з нього майже нічого не видно, так що сидіти у ньому в оголеному варіанті просто нецікаво.
І як правильно Грін цитував колись індіанців: «Якщо він такий розумний, то чому ж він такий мертвий?» Нема Гріна. Нема і не буде.
А я за ці роки дуже постаріла і пострашніла. Одного разу я зайшла до старої подруги в гуртожиток, її не виявилося вдома, я постукала до сусідів, і мені відчинив хлопець, разюче схожий на Гріна… вранці, уважно мене розглядаючи, він сказав: «Протверезіння іноді приносить фігові сюрпризи». «Яка ж оманлива природа, сказав їжачок, злізаючи з кактуса,» - огризнулась я і почала одягатися, але мені було так гірко, так гірко, що ще два тижні потому я ходила і починала реготати при кожній спробі представників чоловічої статі встановити зі мною контакт.
Коли перед сном я сідаю до дзеркала, щоб зняти косметику, то починаю себе втішати: «О, а я ще досить симпатична, ти диви». Але голос тверезости відразу ж глушить мої спроби переконати себе у таких приємних речах: «Ну звичайно. По-перше, зараз погане освітлення. При денному світлі ти виглядатимеш набагато блідіше. По-друге, ти все ще в косметиці. Поглянь на себе за п’ять хвилин…»
Ну, про свою екс-подругу лесбіянку я писати не буду».
Янка взяла списаного аркуша, поіржала, уявивши, як би вийшов через зачинене вікно головний редактор «Літературної України», прочитавши подібну писанину. І, щоб запобігти цьому, зробила з аркуша літачка і запустила його у кватирку. Нехай летить. Побачить світ. Це буде потрясно.
Потроху починався світанок, що теж не наповнювало Янчиної душі ні розпачем, ні щастям. Янка взяла ще одного аркуша і вивела у лівому верхньому кутку:
«Гріне».
І більше нічого у такому стилі не спадало Янці Ґанічевій на думку.
Тоді вона востаннє проконсультувалася з пляшкою і знову почала писати все, що на даний момент тіснилося у її рудому серці.
«Я не ношу ліфчика, не маю потреби. Я типова представниця богеми… Й[…]ана богема, як вона уже мене задрала. Уже майже шоста, а я твереза – ну просто в дошку твереза. Нічого високохудожнього чомусь не пишеться, і так уже котрий день. починається ще один – і нічого не зміниться. Якого він тоді починається, хто б його спитав? Але хай уже, якщо вже почав. Хай починається… А міф про те, що руді просто дияволи в ліжку, але мають великі проблеми з дітонародженням, має під собою реальні підстави…
