Ошаліла траса холоднокровно лягала під гуму диявольськи звабливого Lexusа – брюнета. За вікном навсібіч смолянистим шматтям мерехтіла темрява.
Пузатий місяць - шалапут нишком пробивався крізь небесну завісу та за хвилю щезав ніби внюхавши щось лихе. Відчувалось майже фізично як на поверхні думок в’їдливо відбивається нервозне стукотіння дощу по металу. Щось незбагненне, моторошне роїлося глибоко всередині. Зиркнула в його бік, але, на зло її сподіванням, зосереджено - холодний профіль такого до болю рідного обличчя блискавично спопелив залишки рівноваги. Він мовчав. Вона марно намагалась відшукати потрібні слова.
Врешті її погляд заворожено закляк на спідометрі. 130 км/год. Замружила очі, як немовля в пошуку безпечного прихистку. Дійсність захлиналась в безодні нещадних сутінок. Мимохіть рука гадюкою сповзла на його коліно. Відчуття його близької присутності ніби ін’єкція спокою пастельним осадом м’яко розтеклася по венах. Стомлені думки почали мляво снувати в тягучім киселі дрімоти...
Кигті навмання блукають окультними стежинами його тіла, різьблячи свій поступ жагучим орнаментом бажання. Дихання утопає в океані задушливої близькості. Настільки добре, що хочеться померти, аби лишень увіковічнити цю мить або кричати, щоби приглушити гуркіт пульсуючого життя, що спалахує гостротою леза на зап’ясті.
- Пробач. Я іноді.... не знаю...
Не треба... Я все розумію...
Обожнюю тебе...
Знаю...
Скільки ж ми часу змарнували...
Зненацька пекельний спалах пронизує її єство. Тіло дерев’яніє. Звірячий скрегіт гальм. Осатанілий коловорот. Вона інстинктивно хапається за його руку. І всього єдина думка, чи-то радше шматок думки, - тільки б встигнути сказати... Але що?! Як вмістити в одну фразу все, що зараз важливо, тобто найважливіше. Кілька секунд. Все, що залишилось. Сказати, що люблю? Що не боюся помирати? Ні! Що не жалкую ні про що, що... помру щасливою!
Біль сотнею клинків розтинає її на крижаному асфальті і все враз розчиняється у сірому монотонному гулі, зникає в страхітливій байдужості - і жах і відчай заціпенілих пальців у його долоні. Вона не встигла нічого вимовити.
Життя закривавленим піском розпласталось на поверхні німої траси.
Ядучий присмак смерті виступив на губах...
Хтось вирішив, що вона має жити. Може Бог. Можливо лікарі.
Навіщо?, - запитувала себе. Самотність підступною раковою пухлиною роз’їдала її душу. День за днем безпросвітна туга проростала в кожну напівживу кліточку її тіла, спотворюючи його на купу мертвих піщинок, безкрая Сахара, велетенська пустка всередині, безнадійні піщані кургани, що простяглися пожовклими лікарняними простирадлами. Кому потрібне таке життя... Байдужі очі під стомленими повіками, що ось-ось опустяться пошарпаною театральною завісою; серце, замерзле покинутим немовлям на чужому порозі і сумніви, що зграєю голодних граків шматують знесилене тіло. Куди йти? Якщо довкола один пісок. Мертвий пісок. Все що залишилось - зблідлі, вицвівші під пекучим сонцем згадки про нього - краплі роси, яких так мало аби відчути себе живою , але досить аби не розчинитись в бездиханному піску.
Для чого йти в нікуди, байдуже гортати дні мов сторінки нестерпної книги, яку не маєш ані сили, ані бажання читати, щоранку марно намагатися віднайти бодай щось, за що можна вхопитись, аби геть-чисто не осунутися в безодню розпачу, булімічної голоднечі, яку не приборкати, космічного вакууму, який немає чим заповнити, безлімітного пакету хвилин, які не маєш з ким виговорити.
Пройшла якась кількість часу, її виписали з лікарні. Того понурого осіннього вечора, світло в її вікні так і не загорілося. І як тільки заснув вуличний ліхтар кімнату заполонила темрява, густа ніби смола, вона швидко розтеклася по закутках, не залишаючи ані проблиску обнадійливого світла. Вітер оскаженіло регочучи, зривав з дерев безпорадне листя аби потім кинути його під ноги незворушним прохожим, нагадуючи долю, що мабуть так само розважається, навмання жбурляючи наші життя ніби більярдні шари. Нерухома постать, обвивши руками коліна, сиділа на підлозі і тільки ледь помітне тремтіння оголених плечей різнило її від кам’яної скульптури. В кімнаті було досить зимно. Та вона не відчувала холоду, так само як і болю, ані радості, навіть суму, вона просто втратила здатність відчувати будь – що.
Байдужість міцно спеленала її душу і здавалось, що ніяка сила не здатна витягнути її з того заціпеніння. . Напевно спрацював інстинкт самозбереження, і розум рішуче відтяв всі почуття, аби не скотитися в прірву божевілля.
Крізь ранковий туман вже викарбувалися силуети стомлених від нічної бурі дерев, поодинокий гуркіт машин поступово зливався в монотонну мелодію мегаполісу, почулися веселі вигуки дівчат, що напевно повертаються з нічного клубу, місто сонно відкривало свої повіки. Та яке їй діло до всього того?
Вона поволі осунулася на підлогу. Свинцева важкість її стомленого тіла поволі розлетілась на мільярди молекул і врешті зникла зовсім.
Лише шматки блюзу, що виринали десь здалеку, не дозволяли цілком насолодитись довгоочікуваним спокоєм. Щось дуже знайоме, але не можливо одразу пригадати що саме. За мить звуки стають ще виразнішими і від того мотиву вже не сховатися, він всюди, все гучніше і нестерпніше. Та це ж... Її очі враз розпахнулися. І моторошна тінь жаху вмить спопелила сон на її обличчі Це ж та сама мелодія... Мелодія будильника на його мобільному. Лікарі поклали телефон їй в сумку. Просто забули сказати. Тремтяча рука тисне на клавішу. Список викликів. Останній – номер швидкої.
