Я поїдаю час, що поглинає мене.
Це безглузда затія, позаяк час безсмертний. Хоча...
Він лишатиметься для мене безсмертним, поки я живу. По-
тім ми встановимо паритет.
Так я думав, спершись на дерево. Сонце ще не зійшло,
не розігнало туман, який все ще кружляв, сповиваючи це
дерево. Я дивився у неосяжні небесні простори, а потім
бачив своє відображення в краплині роси, що з"їхала з
ока на мою долоню. В небі моєї долоні я шукав себе.
Дерево могло говорити з подихом вітру. Я міг слухати
цю розмову.
Сонце почало сходити і я, заплющивши одне око, торкав-
ся пальцем до обрію. Між небом і землею утворилась чер-
воно-гаряча дірка. Вона уособлювала моє прагнення.
Сонце завагітніло від дотику мого пальця і народило
мені нову тінь.
Я поїдаю час, що поглинає мене. Він, облизуючись, ма-
хає мені рукою - це щоб я йшов за ним...
Він обіймає мене і покидає лише тоді, коли я сплю.
Я поїдаю час. Час поглинає мене. Я поїдаю час. Час по-
глинає мене. Час поглинає мене і я п"ю каву.
І лише зараз я помітив, що мої ноги промокли. Плаче
трава.
Я поїдаю час. Час поглинає мене.
Так я думав, сидівши на пеньку. Сонце давно зійшло,
розігнало туман, який вже не кружляв, сповиваючи мій
пеньок. Я дивився у неосяжні небесні простори, а потім
знову бачив своє відображення в краплині роси, що з"ї-
хала з ока на мою долоню. В небі моєї долоні я шукав
свою зірку.
