Якщо б можна було розмалювати світ кольорами? Якою б була злість? Як би вона пахла?
Блискавкою! Озон! Спалахом злісним і вбиваючим Щоб ніхто не вижив навіть я. мерла у вогні і переродилась.
Зірки також значить злі. Сліпуче злі, дикі. Кошлаті і не задоволені життям. Такі ж як люди зранку, взимку, не важлво коли і як. Наіть з поспіху чи з голодухи. Важливо те, що ми малі і не розумні світимось н лише зі щастя (не вір нікому), а від злості, тимчасової переважно. Бо складно утримувати це відчуття чистою квінтенсецією в душі. Ми звикли все змішувати, отримувати "аромати". Нечистоти душі, сморід неправди і тугомотіна образи, жалості до себе... Це не "запахи". Природа - чиста. Секунда, мікроподих. Вибух свіжості, від нього задихаєшся, вмираєш від асфкції. Бо не можеш вдихнути блискавку. Для нас важливо згоріти зсередини.
У неї злість.
Між небом і землею струм...
І запах...
В руці лезо... Сумнів (малий але ще живий).
Новий спалах... Грім... Небесна війна наближається до душі.
Вікно нарозтвір... Душа уривками, без ком.
Останній відгук грому...
Безликий дощ, сумний і сірий...
І кров з руки...
Про апатію
Море злилось. Навколо пахл водорослями і чомусь каналізацією. Лиш дикий шум. Такий що не чути подиху, стуку серця (що вмирає від страху). Не має навіть думок.
Вода навколо як намилене - все в піні. кажений звір... Чорно навколо дуже чорно. Бездоний світ навколо. Тонкою смугою дошки човна між зливою і Стіксом зла.
Гуркіт ніг, що біжать туди-сюди. Крик, що переходить в гаркіт ід безсилості.
- Змотати вітрила!
Мотати вже давно ганчірку не було змісту, але всі кинулись до роботи. Будь-якої... Вітер і дощ руйнують все, розрізають шкіру й одежу.
Пробоїна! Це ж треба перший раз передчуття таки зрадило.
- Всі з корабля! Мишей візьміть у шлюбки.
Шум... Втеча... Срах...
Всі вже пішли.
І тишина. Море не змінилось. Судно, як крила, тіло - все в шматки.
Стерна нема - та й кому треба?
Ховатись - нашо?
Від кого?
Останній сірий щур... Промокший... Вже не верещить. Не прогризає дошки палуби... Не рветься звідси. Затих... Не чути навіть як він ковзається кігтями по дошках.
Не треба піднімати руки. Можна навіть не стояти (на приклад всім). Можна сісти тихо обережно. У резонанс безладдю навколо.
Дурна, сварлива істеричка!
Тебе любили! Море-море...
Закінчилось все враз. Без мжички, зашмарканих прощань. Брудних великих старечих крапель теж було.
Дощ, щур і крихітна людина (а була Капітан) - не постаріли. У них апатія. Чорно-зелена в"язь...
Зранку було сонце, був корабель,не було трупів. Все стало порохом від жалоби і ніжності... Кволих спроб просити вибачення, ласкання моря об дошки. Уламки чорні й закривавленні...
Апатія забрала собі все. Не дала зруйнувати досконалість картини.
Лишився тільки прах і попіл згорівших мрій, сил, тіл і душ на війні моря й неба і дощу. Ви танцювали - і вмирали. А нас не було взагалі.
І щур - також ілюзія!
Про град
Смішно... Дзвінким сміхом сиплються сніжинки. Все весело, затишно. Мім танцює, не натикаючись на стіни. Чорно-біле обличчя. Маска не стікає з обличчя, не змішуються кольори. Кому і як би не хотілося.
Мім танцює... Смішно. Кумедно так махає руками і розтягує зболіле обличчя в неправді усмішки. Ніхто йому не вірить і він - нікому. Довкола нього туман... Все місто п"яне від снігу і туман перекурене сигаретами. Місто - мім.
Ні спить, ні засинає... Проснутись не факт, що зможе. Навіть не піде між чимось. Стоїть. Між часами. З грубонатянутою людьми маскою. Сльоза не намальована - не плаче. Без фарби вже нічого не виходить. Лишається небагато - сміятись. Істеричним, ображеним, диким сміхом. Ненавидіти все і сміятись...
А потім раптом...
З неба посипав град - силою тисячі дрібних ударів приносячи біль.
Поміж будинків пронісся регіт. Майже дикий, тому й затих.
А мім спокійно намалював сльозу. Фарби не стечуть.
