Це той, хто не знає, вважає, що в ті роки моди не було... Була, ще й яка. Війна, що не кажи, проломила вікно до Європи, а навіть до всього світу, і звідти ринуло й трофейне манаття – поцуплені з охайних німецьких шаф лахи небачених фасонів і часто-густо незрозумілого призначення, і добротна, але мішкувата одежина від союзників, а тоді елегантне, хоч і небагате, вбрання від новоспечених соціалістичних братів.
Мода ця, щоправда, відставала від тієї ж європейської чи не на два десятки років, бо здебільшого базувалася на ще довоєнних німецьких фільмах, як от, наприклад, славнозвісній, чи горезвісній, «Дівчині моєї мрії». Але порівняно з футболками, сатиновими шароварами, парусиновими тапками та білими шкарпеточками тридцятих це був безсумнівний прогрес.
Ось і в моєї матусі в гардеробі був обов’язковий, як уніформа, широкий та довгий – до п’ят – габардиновий макінтош, пістряві шелесткі плаття зі спідницями кльош з ошатних модних тканин – крепдешину та креп-жоржету, і навіть, у вузеньких коробочках, перекладені прозорим невагомим папером, рукавички, мережані, білі та чорні.
Біда лишень, що матуся абсолютно не мала куди піти в цьому гарному вбранні. Удома вона носила ситцеві сарафанчики в горішок, прикрашені тасьмою, а до роботи вдягала вузьку сіру спідницю в ледь помітну смужку та білу блузку, яких мала двійко-трійко, з тонесенькими мережаними вставочками, або вишивкою білим по білому. Єдина данина моді, яку вона собі дозволяла, ідучи на роботу, були черевички – на високих, «віденських», підборах.
Мама тільки нещодавно почала працювати викладачем в університеті, на кафедрі української мови.
Власне, їй не треба було намагатися видаватися старішою проти своїх літ, адже війна та праця в перші післявоєнні роки змусили її відкласти до пори, до часу й навчання, і особисте життя. То ж викладачкою була не такою вже й молодою. Вона вдягалася так, аби мати вигляд, який, на її думку, личив людині, що працює в Храмі Науки - саме з великої, і тільки з великої літери. Тому й своє розкішне, довге, золотаве волосся вона заплітала в дві коси, і не вкладала круг голови бубликом, а невибагливо закріпляла півколом десь на потилиці, так що спереду було видно тільки гладеньку голову з рівною доріжкою проділу.
Матуся викладала й на денному, і на вечірньому відділеннях. На денному - майбутнім філологам якусь вузьку, дуже специфічну дисципліну, назва якої геть вивітрилася мені з голови, а на вечірньому – початковий курс української мови студентам інших факультетів. Це були групи студентів, які раніше не вивчали українську – діти військових, яких носило разом із батьками по гарнізонних містечках, від Бреста до Сахаліну, хлопці та дівчата з інших республік Союзу, та – переважна більшість - місцеві, яких недоумкуваті батьки звільнили від вивчення української на шкільній лаві. Чомусь держава раптом вирішила, що на лаві університетській вони мають цю мову вивчити, чи, краще сказати, вивчати – бо зрозуміло, що куций курс було задумано як суто формальний, для галочки. Тобто, зрозуміло кожній нормальній людині, але не моїй матусі.
Попри те, що моя матуся мала в кишені партквитка, отриманого в евакуації під час роботи на танковому заводі, вона відрізнялася дивовижною здатністю не приймати жодної участі в грі, що велася довкола.
Чим це пояснити – цілісністю натури, або цілковитою неспроможністю сприймати підтекст, я не знаю й досі. Знаю тільки, що, поділяючи, як і всі, теоретично, постулати комуністичної моралі, моя мати, мабуть, одна на тисячу, без усякого зусилля, цілком природно втілювала їх у своє життя.
Отже, вона не крала, не заздрила, не оббріхувала, у поті чола свого заробляла хліб свій, сумлінно ставилася до всього, до чого бралася, і що найдивніше – була впевнена, що так само роблять усі навкруги.
Ось і до викладання «Початкового курсу...» вона поставилася – як завжди – стовідсотково сумлінно.
... У ті часи ми мешкали на окраїні міста, неподалік від залізничного вокзалу. Я й досі пам’ятаю непроглядні осінні вечори, тишу, прорізувану глибокими, саксофонними гудками паротягів та жебонінням чорної тарілки гучномовця, якому утинали голос до мінімуму, бо вважалося, що я сплю, принаймні, маю спати. Але я не спала так само, як і моя бабуся. Вона, сидячи біля розкритих на дерев’яну веранду дверей, і я, лежачи в ліжку з розплющеними очима, чекали, затамувавши дух, на легкі матусині кроки, на скоромовний стукіт її віденських підборів крутими, дерев’яними ж сходинками нашого триповерхового будинку.
Інколи тарілка гучномовця встигала зіграти ритуальну мелодію опівнічного гімну, а мами все не було, і в хаті запановувала вже цілковито мертва тиша... Моя бабуся була жінкою запальної вдачі, і знаючи, що її краще не чіпати, а надто в такі хвилини, коли напругу в кімнаті можна було різати ножем, я мовчала, як миша, хоча ридання вже підступали мені до горла. Але все лихе проходить - власне, так само, як і добре... Але тоді я ще цього не знала, а тільки чекала, чекала на матусю, що спізнювалась, та промовляла подумки якісь цілком авторські молитви – бо ж навчити мене справжніх не було кому.
Напевне, історія, до якої я веду, трапилася саме такого осіннього вечора, скоріш за все, десь у вересні, на початку учбового року.
... Аудиторія, кімната напрочуд шляхетних пропорцій, містилася ще в тому величному старовинному будинку, збудованому наприкінці 18-го століття як губернаторський палац, де з 1804 року запрацював перший на Слобідській Україні університет, заснований нашим славетним земляком Василем Каразиним. Університет доживав чи не останній рік у цих стінах, і вже скоро студентам і викладачам довелося переїжджати до далекої від будь-якої вишуканості, багатоповерхової й усе ж таки непоправно приземленої будівлі, що приткнулася в кутку найбільшого в Європі майдану.
Незважаючи на пізню годину, просторе приміщення було заповнено вщент – адже це була перша, вступна лекція, на якій першокурсники та їхня викладачка мали зазнайомитися аж на два семестри. На розгорнутих півколом лавах сиділи студенти фізичного факультету, переважно хлопці. Кілька дівчат, за зовнішністю сірих мишок, або, як тоді казали, синіх панчіх, купалися завдяки своїй раптовій винятковості в променях уваги, до якої вони ще не звикли.
Оглянувши громаду, викладачка подумала, що треба буде й цього року продовжити міжфакультетні вечори... Адже на філфаці, і, зокрема, на другому курсі, де вона була курсовою мамою, картина була прямо протилежна – переважну більшість складали дівчата. За короткий час, що вони проведуть у місті, їм треба не тільки стати добрими вчителями – щодо цього викладачка була спокійна -, а й створити родину. А простіше сказати – вискочити заміж. Бо з тим обтяжливим багажем знань, що його пхають до голови пишним степовим красуням – а це й латина, і старослов’янська, і польська, і англійська, і зарубіжна література, і історія – навряд чи вони знайдуть собі пару в тому глухому селі, де їм випаде вчителювати...
- Ось почекай лишень, дитинко, побачиш моїх дівчат... – подумки посміхнулася вона, дивлячись на в’юнкого хлопця на другій лаві, який так красувався перед своєю коротко обскубаною сусідкою, що навіть його обличчя, кирпате анфас, у профіль, з боку сусідки, набувало чогось такого римського... бронзовіло на очах.
Загалом же вона бачила перед собою море ще незнайомих молодих облич, які тільки згодом мали набути для неї особистих рис.
То ж почала лекцію так, як і минулого року, як і два дні тому на паралельному потоці.
- ...Українська мова належить до східно-слов’янських мов, разом із російською та білоруською. Ці мови сусідніх, братніх народів тісно пов’язані між собою, мають багато спільного. Чи в селі під Вологдою, чи десь біля Мінська, чи в оспіваній Гоголем Диканьці ви можете зайти до хати, попросити хліба чи води, і вас зрозуміють. І все ж таки це різні мови...
У геологів у цьому місці якийсь вумник докинув: - А якщо самогонки попросити? – і викликав дружній регіт аудиторії, а тоді, піднятий викладачкою зі свого місця, мав хвилин десять віддуватися, вичавлюючи зі свого ще не дуже розвинутого мозку перелік речей, які могли б зустрітися в цих хатах, та пригадуючи чи відгадуючи, як вони називаються мовами народів-сусідів. Викладачка мала неабияку перевагу, бо ретельно готувалася до занять, такий список склала ще два роки тому, трьома мовами, і вивчила напам’ять.
Зазвичай репліки з потугою на дотепність викликала наступна частина лекції, де йшлося про те, чому культурній людині треба знати українську. Викладачка була готова дати відсіч таким дотепникам. Для неї питання про доцільність чи недоцільність вивчення української мови не стояло. Вона навіть не вважала це питання каверзним, важким чи небезпечним. Її шкільні роки припали на часи українізації, тому в школі, де вона вчилася, українською викладалося все, навіть фізкультура. Українською розмовляли в батьковому селі на Полтавщині, де вона гостювала влітку, і їй це подобалося. Одного разу її, відмінницю навчання, нагородили поїздкою до Грузії, на батьківщину Сталіна. Там розмовляли переважно грузинською, але трохи й російською, так що порозумітися було можна. Грузинська їй теж сподобалася, і вона вивчила кілька слів та фраз, до яких і зараз удавалася, спілкуючись у приймальній комісії з абітурієнтами з Кавказу. Їй було приємно бачити, як у відповідь на її «Гамарджоба» або «Гібімаглоба» посмішки прорізують нашорошені смагляві обличчя. Напруга довкола мовного питання взагалі існувала, на її думку, тільки завдяки ледацюгам, невігласам, що жодної мови до пуття не знають. Не маючи сумнівів у своїй правоті, вона легко ставила на місце таких телепнів, і надалі міцно тримала увагу аудиторії, разом з указкою, у своєму маленькому кулачку.
Репліка пролунала з вуст того, від кого вона її й чекала – верткого хлопця із другої лави. Але була вона дещо іншою, і можна сказати, несподіваною.
- Ну ладна уже украінская мова, - голосно бовкнув той, зиркаючи на свою сусідку, - Шевченка там, і всякае такое. – А беларуская – ета іщо аткуда взялась?! Не умеют толкам па русски ґаваріть, вот тебе і вся мова! – І він переможно озирнувся на всі боки, ніби чекаючи на оплески.
На обличчях, повернутих до викладачки, мов соняшники до сонця, читалося зацікавлення, таке, яке завжди буває на початку знайомства: як вона поведеться, що відповість, і взагалі, чи можна буде сісти їй на шию та й ноги звісити?
І тільки на одному обличчі, що належало хлопцеві, який сидів з іншого боку проходу, з’явився геть інший вираз. Обличчя це тьмяно почервоніло аж до волосся, і, воно, світле мов льон, здавалося тепер білим, як у альбіноса. Хлопець зробив рух, наче хотів зірватися на ноги, але, стикнувшись поглядом із викладачкою, примусив себе залишитися на місці.
- Сподіваюся, ми із часом дізнаємося, юначе, якою мовою ви володієте, і до якого пуття, - відрізала викладачка. - На те будуть у нас із вами практичні заняття... диктанти напишемо...
І зробивши ще контрольний, у голову: - А там уже й заліки та екзамени незабавом! ,- вона звернулася до всього загалу, до ще незнайомих, але світлих – вона не сумнівалася в цьому, – облич:
- А ось послухайте:
... Люблю я ночы той час дзіўны,
Калі прастор, абняты сном,
Пабудзіць голас пераліўны —
Далёкіх хмар магутны гром,
Калі працягла заракоча,
Гугухне голас угары,
I шыба ў вокнах забразгоча,
I гоман пойдзе па бары...
Зробила паузу. Тоді продовжила: – Чому таке сильне враження справляє цей вірш? Бо в ньому змальовано величне явище природи? – так. Бо автор має неабиякий поетичний талант? – так. Але ж – замислимося - які скарби має таїти в собі мова, щоб можна було знайти, відібрати слова, у самому звучанні яких чути й грім, що розколов нічну тишу, і його далеке відлуння...
Аудиторія була вже вся слух. То ж коли вона звернулася до сусідки скализуба із запитанням: - То як на ваш розсуд, дівчино, – гарна білоруська мова? - вже знала, якою буде відповідь, ще до того, як почула радісний писк: «Очень ґарна!».
- Ну, на тому й порішили, - сказала вона собі, і не стала топтати своїми лакованими черевичками невдачливого гострослова. Он дівча й без того від нього на самісінький край лави посунулось...
Пара пролетіла як одна мить. І ось уже, як завжди, студенти юрмляться круг неї, щось перепитуючи, розповідаючи про своє... Помалу аудиторія порожніла. Викладачка складала до портфеля книжки, зошити з нотатками. Поспішала. Адже ще повзти через усе місто на трамваї - а його ще о цій порі дочекатися треба, а тоді пішки долати круті узвози, кривулясті провулочки, що вже давно поринули в сон...
Клацнула замочком, підвела голову. Білявий хлопчина стояв біля столу, і його обличчя знову пашіло, тільки вже не темною краскою гніву, а прозорим рум’янцем.
- Що тобі, дитино? – запитала. Називала всіх, до кого ставилася прихильно, на «ти», і «дитиною». А прихильно ставилася до всіх, і треба було добряче її роздраконити, аби почути від неї «юначе», чи «дівчино», та ще й холодне «Ви».
Мовчав. То ж прийшла йому на допомогу: - Ти, мабуть, з Білорусі?
Хлопець кивнув головою. – З Пінська. Не бували там?
- Ні, на жаль, не довелося. А ти впізнав вірш, що я читала?
Хлопець знову кивнув ствердно. – Якуб Колас, «Ноч перад навальніцай». Ми в школі вивчали...
Помовчав ще хвильку, тоді проказав: - Спасибі вам, - й, зовсім знітившись, зашарівшись, мов жарина, вискочив з аудиторії.
... А отут мені б хотілося написати, що хлопець, із вдячності, вивчив матусин предмет на п’ятірку й був із нього кращим на курсі. Може, воно так і було. Не знаю. Мама багато разів розповідала цю історію – вона любила усілякі оповідки. Бо викладачу на пенсії важко перейти від тієї «говорильні», що була для нього повсякденною практикою протягом багатьох років, до нормально-мовчазного життя. Я ж від маминих оповідок, які знала вже назубок, звісна річ, відмахувалася. Тепер мені пригадується, що вона називала й прізвище хлопця – вона пам’ятала імена та прізвища чи не всіх своїх студентів, за всі роки в університеті. Якесь просте, але дуже симпатичне, питомо білоруське прізвище...
Мама сидить у сусідній кімнаті. Можна б було її запитати. Але...
... «Волосся довге – розум короткий» - ця приказка вигадана чоловіками, та ще до того ж, мабуть, не козаками. У козаків голови, хоч і голені, прикрашали довгенькі оселедці, а розуму їм від того аж ніяк не бракувало.
Щодо моєї матусі ця приказка теж не спрацьовувала. Щоправда, вона не мала нахилу до суто дослідницької роботи, не написала фундаментальних праць, не здобула наукових звань. У неї був хист до популяризування, і в поєднанні з фантастичною пам’яттю він робив її насправді добрим викладачем. І розкішні, довгі, чудового відтінку коси не були тому на заваді. Пізніше вони перетворилися на пишний, усе ще золотавий, пук, скріплений, знову таки на потилиці, непомітною застібкою.
Але час збігає невпинно, гасить кольори, притрушує попелом все, що жаріло. Ось і золото маминих кіс обернулося сріблом. Важким було це золото, важким залишалось і срібло, ледве стримували його вагу численні шпильки та защіпки. Та все минає – і ось уже тоненьким струмком, а не водоспадом стікає це срібло по згорблених плечах... І тільки де-не-де ще проблискують золоті струмені, немов останній промінь спадає на надвечірню воду... Зайвими стають, випадають з кіс, губляться шпильки...
І ми, нарешті, здалися, і відтяли це срібло, а колишнє золото.
От тоді й стало ясно, що приказка брехала. «Волосся коротке – і пам’ять коротка», от як треба було казати цю приказку. Принаймні, у нашому випадку.
Випадає з пам’яті, губиться те, що було маминим світом.
Проте... Колись я прочитала таку собі побрехеньку, у якій ішлося, що якщо кинути камінь у світовий океан, то кола, що розійшлися від цього каменя, уже ніколи не зникнуть. Не вгаснуть, не зійдуть нанівець, а так і будуть собі розходитися й розходитися, усе поширюючись, аж до берегів. А чи є ті береги – хтозна?
Я не фізик, я не знаю, чи це правда, чи ні. Але мені хочеться, щоб було так.
... Нещодавно, блукаючи в Мережі, я натрапила на низку білоруських форумів. Хлопці й дівчата, такі ж, як у нас в Україні, пишуть про те, яка гарна їхня мова – вони й досі, як багато років тому, мають доводити це собі та іншим. І на підтвердження цитують вірші білоруською.
Може, серед них десь й онуки того студента з Пінська? Може, він теж надокучав дітям та онукам своїми оповідками – доки не вкарбувалися у свідомість?
Це має бути саме так, бо коли не щезають кола від кинутого до води каменя, то що вже казати про слово, кинуте колись у світ? Адже слово - річ куди більш вагома й матеріальна...
