Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 10923, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Національна географія

Дике поле. Розділ 13. Чоловіча розмова

© Владислав Івченко, 07-08-2008
Не знаю скільки я проспав. У підвалі втрачаєш відчуття часу. Однакова темрява, що вдень, що вночі. А потім запалилося світло і в коридорі я почув важки кроки. Можна було не сумніватися, хто йде. Дід, полковник Москаленко. Двері відчинилися з рипом, мабуть тут вже дано нікого не тримали, то відкривали їх не часто. Кроки полковника і ще якесь стукотіння. Я відкрив очі і побачив Мальву Григорівну з валізкою. А Дід був зі стільцем. Усівся біля стінки, а Мальва Григорівна почала дивитися мої ноги. Я закрив очі і зціпив зуби. Процедура була болісна, важка.
- Все нормально, рани загоюються, запалення немає. – каже Мальва. Чимось мастить мені ноги, знову бинтує і уходить. Зачиняє за собою двері. Тиша.
- Ну що, лейтенанте, привіт.
- Доброго дня, пане полковнику. – кажу я і розумію, що зараз в мене буде дуже важлива бесіда. Надзвичайно важлива, настільки важлива, як ніколи ще не було. Від неї залежить моє життя. Так ще не розмовляв. Я багато розмовляв, я такий балакучий, особливо з дівчатами, але то було лише стрясання повітря. А ось зараз моє життя на терезах. Якщо я не переконаю полковника, то в кращому випадку сидітиму у підвалі. Чи може в кращому випадку до стінки, це як дивитися.
- Що скажеш, лейтенанте? – він дивиться на мене своїм важким поглядом людини, звиклою керувати.
- Та в мене є багато чого сказати. Щоб не збиватися, ви задавайте питання, а я буду відповідати. По пунктам. Це ж, я так розумію, наче допит.
- А ти що, бував на допитах?
- Доводилося.
- Був під слідством?
- В якості підозрюваного, але потім слідство зняло всі претензії.
- Відкупився?
- Ні. Просто був невинуватий.
- Добре. Тоді розкажи, що відбулося, коли ви поверталися з операції по ліквідації каравану зі зброєю.
- Водій машини, на якій була встановлена гармата, виштовхнув мене з кабіни.
- Кончалаба, в тобі скільки кілограмів? Сто?
- Зараз вже менше.
- Ну все одне ти здоровий бевзь, тебе важки виштовхати. До того ж він був за кермом.
- Він узяв хитрістю. Попросив подивитися чи не пробите заднє колесо. Я трохи виліз з кабіни, він мене позвав, я повернувся і отримав чоботом в обличчя. В дзеркалі себе після цього не бачив, але не виключаю, що слід чобота таки залишився. Бо вдарив водій мене сильно, я аж покотився у сніг. А потім ще крикнув, що я втік і наказав солдатам стріляти. Вони стріляли, влучили мені у бік, але Мальва Григорівна каже, що рана не важка.
- І як ти потрапив до чорних?
- Та просто. Мабуть слідкували за нашим загоном, бо з'явилися буквально за кілька хвилин. А в мене навіть пістолету не було, щоб кулю собі пустити, бо майор Капуста мене роззброїв.
- І чому вони тебе не вбили?
- Не знаю. Я ліг на сніг, щоб їх не бачити. А вони прискакали, кинули мене на коня і повезли на стійбище хана.
- Кого?
- Хана. Хан Халва, він зараз найголовніший у чорних, підкорив всі племена.
- І що далі?
- Привезли, кинули в якомусь наметі, одягли кайдани і ошийник. Поруч сидів теж чоловік в кайданах. Він був з нафтопромислів. Раб. Кілька місяців тому втік, чорні його теж не вбили. А він навчився навіть балакати по-їхньому.
- Балакати?
- Так, він був як перекладач. І в тій групі, яку ми знищили біля каравану зі зброєю, теж був перекладач. То наказ хана Халви брати полонених і робити з них товмачів.
- Навіщо?
- Не знаю. Мені здається, що у хана великі плани.
- Що за плани?
- Ну, він підкорив степ. Чингізхан після цього пішов підкоряти світ.
- До чого тут Чингізхан?
- Можливо цей хан Халва новий Чингізхан.
- Дурня!
- Можливо і дурня. Але він зміг перемогти всіх ворогів серед чорних, зміг об'єднати племена, зміг налагодити контакт з Великою Землею, зміг узяти нафтовиків.
- Бо нафтовики - труси. Вони приїхали сюди за грошима, а не Батьківщину захищати! Звикли рабів ганяти, а коли почався справжній бій, вони злякалися!
- Я просто кажу, що той хан Халва дуже небезпечний.
- Ти говорив з ним?
- Так. Він питав мене про якусь дівчину, яку чорні звуть король Міра.
- Дівчину звуть королем?
- Я теж здивувався, але товмач сказав, що в мові чорних той титул, яким володіє вона, є тільки чоловічого роду. То вона – король Міра. Я спочатку не розумів про кого річ, а потім вони показали шматок браслету, який мене дістався під час розподілу здобичі. Я показував той браслет полонянці і вона показала, що то її браслет. А хан чорних сказав, то це шматок браслету короля Міри. Ну, тут і зрозумів, хто та полонянка.
- І ти вказав їм напасти на Заставу?
- Ні. Я сказав їм, що на Заставу не можна нападати, бо тоді король Міра загине. Я запропонував обміняти її. Але товмач переклав не правильно. Він сказав хану, що король Міра продана нафтовикам. І хан повів своє військо туди.
- Навіщо толмач збрехав?
- Він хотів помститися нафтовикам. Він пробув у них в рабстві досить довго і встиг їх зненавидіти. Я так і не зрозумів, що він переклав неправильно. Тільки вже під ранок, коли хан повернувся і зарізав товмача, я зрозумів, що відбулося. Хан хотів зарізати і мене, але я на пальцях, на пальцях, бо руки в мене були скуті, пояснив, до король Міра і що Заставу не можна штурмувати. Запропонував обмін. Мене кинули на коня і повезли сюди. Обміняли. Ось і вся історія.
- У рапорті майора Капусти вказано, що ти втік, бо злякався відповідальності за поранених через твій постріл солдат.
- Якби не той постріл, один з джипів зміг би втекти. До того ж, по плану операції солдати повинні булі знаходитися в БТРі, чи біля нього, а вони розсипалися по схилу. До того ж майор Капуста задовго не давав команди для пострілу. Коли я побачив, що джип ось-ось уїде, я вистрелив і підбив його. А майор Капуста побіг не до поранених, а до мішка з золотом, який привезли чорні. Думаю, що по дорозі до Застави мішок істотно зменшився, якщо взагалі залишився.
- Лейтенанте, ти зараз під слідством, а звинувачуєш бойових офіцерів.
- Я не звинувачую, пане полковнику, я розповідаю, як все відбувалося.
- А що ти скажеш про те, що у тебе в кімнаті знайшли горілку і наркотики?
- Я скажу, що купив їх у нафтовиків з надією трохи заробити. Гроші на покупку мені дав у борг майор Капуста. Дав під великі відсотки. То, мабуть, скоро вже прийде вибивати їх. Хоча, думаю, що за мій викид з машини він отримав достатньо від капітана Григорова. Майор нічого не робить задарма.
Полковник мовчить. Я дивлюся на нього і не боюся зустрітися з ним поглядом. Ти диви, може я загартувався у цих пригодах, які випали мені на долю. Ось він дивиться на мене, звужує очі, наче блискавки кидає, а мені байдуже. Ну так, в мене морда, як у бомжа, прострелений бік і ноги без шкіри, у такому стані смішно боятися поглядів, які б вони не були.
- Чорні повернуться? – питає полковник. Я дивлюся на зморшки, що лягли на його великому лобі, дивлюся на тіні під очима, сиве, аж трохи жовтувате волосся. Скільки йому? Чому він досі не на пенсії? Тримається, як воша кожуха, цієї посади? – Чорні повернуться?
- Думаю, що так.
- За тобою?
- За Григоровим.
- За Григоровим?
- Він убив її дитину і вона, король Міра, буде мститися.
- Чому ж вони не напали зараз?
- Ну, мабуть у хана з нею весілля. Як казав перекладач, весілля хана з королем Мірою символізує єднання Степу. Так розумію, що хана багато хто серед чорних ненавидить, вважає вискочкою. А одруження з королем Мірою надасть йому легітимності, чи що.
- І що ти пропонуєш?
- Що я пропоную? – я посміхаюся. Уявляю, як зараз виглядає моє обличчя і посміхаюся ще більше. – А що я можу пропонувати? Я ж заарештований, я майже злочинець! Перебіжчик! Торговець наркотиками, що отруїв всю Заставу! Хіба я може щось запропонувати, окрім того, щоб відчинити ворота і зустрічати чорних з квітами!
- Мовчати! – гримає полковник. – Мені не потрібні тут істерики! Я питаю тебе, як офіцера! І ти не злочинець, бо ще не було рішення про це Офіцерської Ради!
В мене було оповідання "Архітектор, що розвалився". Про допит підприємця, якого звинувачують у вбивстві головного архітектора міста. Самі слідчі не розуміють, що сталося, бо в кабінеті знайшли напіврозложені шматки архітектора і переляканого підприємця. А з годину до того, архітектор ще розмовляв з мером. Диво та й годі, але є карна справа і повинен бути винний, щоб тримати на висоті відсоток розкриття злочинів. То вони допитують того підприємця, б'ють, розмовляють між собою, знову допитують. І хоч розуміють, що він невинний, але ще краще розуміють, що іншого підозрюваного немає, а справа повинна бути розкрита, бо знаходиться на контролі в Києві. Система, яка чавить, не дивлячись за що і як. Вони ж засудять мене. Хоча для порядку, бо як не мене, доведеться засуджувати інших. І ті інші це розуміють. То я приречений. І полковник нічого не може з цим зробити. Він тут головний, його накази виконують, але він нічого не зможе зробити.
- То що ти пропонуєш?
- Коли чорні прийдуть, віддати їм Григорова. Можливо цього вистачить, щоб вони пішли. Бо якщо буде бій, то ми програємо.
- Чого це?
- У хана сорок тисяч вершників зібрано вже зараз. Можливо є ще резерви. Його воїни не бояться смерті. Сам він вмілий полководець. А що у нас? Дві сотні наркоманів і п'яниць та кілька торгашів, які за купку грошенят ладні продати і рідну маму! Ну так, у нас є ще автомати і гармата з кількома снарядами, але все що зброя зможе зробити, це подовжити на кілька хвилин чи годин нашу агонію. Ось і все. Ми приречені. У нас є тільки один шанс – спробувати спокутувати гнів короля Міри жертвою Григорова.
- Ти пропонуєш віддати бойового офіцера чорним? – каже полковник ледь чутно. Ну так, людей більше вражають ось таки шептання, аніж гримання. Тільки я не боюся. Я вже напівтруп і скоро буду трупом цілком, то що там мені вже боятися!
- Я пропоную віддати чорним кривавого вбивцю і жалюгідну людину, який насмілився підняти руку на дитину!
- То були дитина чорних!
- А хіба вони не люди!
- Вони дикуни, яких потрібно знищувати! А ти – зрадник! Йобаний ліберал!
- Хто?
- Через таких підорків, як ти, Україна і загине! А Європа вкриється мечетями! Бо ви, ви блять, добрими хочете бути! Гуманісти херові! Ви ж не розумієте, що зо звірами не можна розмовляти, звірів не можна жаліти, бо вони сприймаються це, як слабкість! Звірів треба бити і вбивати! Тільки це вони розуміють! Чорні – люди? Подивимося, щоб ти сказав, коли б вони палили твої Суми, коли вбили б твоїх батьків і зґвалтували наречену! Тобі б ти закричав, що зупинить їх, вбийте їх, зробіть хоч щось! Та поки півень в сраку не клюне, ти цього не зрозумієш! Ти будеш тут розповідати, що чорні -люди, а ми – нелюди, що вбиваємо їх и плювати, що ми проливаємо тут свою кров, щоб захистити країну. Як ти сказав – "наркомани і п'яниці"! Так! Наркомани і п'яниці! Це вони тут вмирають, щоб ти і інші жили! Бо тільки вони згодні на це! А ви, ліберали йобані, ви ладні тільки пиздіти! Тебе ледь притягли сюди! А спробуй сказати якомусь мажору в Києві, що треба захищати Батьківщину! Він скаже – нахуй треба і втече кудись подалі! Бо він звик добре їсти, файно одягатися, трахати дівок і відчувати себе королем! А на Батьківщину йому насрати! Насрати! Спалять її чорні? І хай палять! Мені байдуже, я поїду в Європу, я взагалі космополіт, а ще нікому не кажу, що з України, бо всі ж знають, що то країна звідки приїздять самі дешеві і невибагливі бляді! Я всім кажу, що я з Прибалтики чи щось таке! Отакі от захисники, блять! Але коли спитати їх, то вони будуть, як і ти, гавкати, що чорні то теж люди, що не можна їх вбивати, як скажених собак і інша маячня!
Полковник важко дихає, по його чолу котяться великі краплі поту, що застряють у окопах зморшок, важко, але долають їх.
- А ось ці хлопці, так вони наркомани і п'яниці. Більшість із них з неповних сімей, частина, взагалі не знає, хто їх батько, а інші знають, що батько пив і залився чи зараз сидить десь! Так, вони непотріб! Вони тупі, вони не можуть красиво розмовляти, вони не читали книг і не вчилися в крутих школах! Вони не бачили світа, не бували далі свого району! Але вони не гнилі! Вони не перекати-поле, якому добре будь-де! Вони ладні пожертвувати своїм життям за Батьківщину! Вони вмирають тут і зараз заради тебе і таких, як ти, заради розумних та успішних, заради гуманних та освічених, щоб ви жили, каталися, наче сир в маслі! То не смій! Не смій нічого поганого казати про цих хлопців!
Полковник дивиться на мене з такою люттю, що здається, він готовий придушити мене. Придушити тут і зараз, як якесь зло, якусь небезпеку! Хороший цирк ви влаштували, полковнику. Але я ж теж не простий. Я ж теж дещо розумію! Зчинили оце істерику і думаєте, що вразили. Так я можу не гірше! А то й ще краще! Та легко!
- Пане полковнику! Ось що я вам скажу. Можливо я поганий ліберал, підор, продажний і так інше. Залишаю ці слова за вами. Але хочу дещо пояснити. Я теж люблю Україну! Люблю не менше вашого! І це не просто слова! Я довів це! Так, я потрапив сюди не по своїй волі! Так, я не хотів тут залишатися! Але коли я дізнався про те, що ви тут робите, то я прийняв правила гри! І я почав вірою й правдою служити Батьківщині! Я влучно стріляв по чорним, я врятував від загибелі десь третину особистого складу Заставу тієї ночі, коли Капуста та Григоров побігли хапати золото в обозі чорних! Я не дав втекти джипу зі зброєю, яка могла опинитися у чорних! Навіть у полоні, куди я попав з вини продажних офіцерів, навіть там я служив Україні, я зміг переконати хана не нападати на Заставу прямо зараз, а поміняти мене на ту жінку! Я виторгував для застави час! Тиждень чи кілька тижнів, щоб зібрати сили і підготуватися до приходу Орди! І ви, пане полковнику, у чомусь мене звинувачуєте? Тоді я звинувачу вас! Бо це ви, полковнику, ви, як командир ПСОГВ, винні у тому, що ця частина перетворилася у зборище наркоманів і торгашів! Ви не зупинили дій офіцерів, які організували нелегальну торгівлю! Ви не змогли налагодити співробітництво з Великою землею, щодо матеріально-технічного забезпечення  та поповнення особистого складу! І цим ви, полковнику, поставили під загрозу саме існування Застави, а ще сотень тисяч, може навіть мільйонів мирних українських громадян, які постраждають, коли чорні прорвуться на Велику землю! Я знаю, що ці мої слова, ви не почуєте їх. Ви переконаєте себе, що я злочинець, що я кажу неправду, ви з легким серцем підпишете мені вирок. Я не боюся цього! За ці дні я пережив багато чого. І я вже не боюся вмирати, бо мені здається, що я вже вмер! І зараз я плачу, полковнику, зовсім не через те, що боюся вмирати! Я плачу за Україною! За моєю Батьківщиною! Якій за місяць палати в огні! Я все сказав.
Я лежу і дійсно плачу. Ну так, я ж письменник, я ж можу доводити себе до станів відчаю чи ейфорії. Я можу, навіть симулювати закоханість. Так. Колись я писав оповідання про помаранчеву революцію, коли під час мітингів і сидіння перед телевізором, звідки віщав "5-й", герой закохується. Це той самий вибух хімії в мозок, коли все в тобі співає і тремтить, охоплене радісним передчуттям зустрічі з нею, тою, кого ще тиждень тому ти не знав, а сьогодні вона стала тобою, так зрослася, що ти уявити не можеш, чи може щось бути ближчим і ріднішим. Щоб більш-менш достовірно описати ейфорію героя, я вводив себе у стан закоханості. Уявляв поруч Зелені очі, щось казав їй, дивився на неї, жартував, підхвачувався танцювати, кричав і плигав. І мозок реагував, щось там вибухало в середині і я відчував себе небувало щасливим. Щоправда, потім було дуже важко, отходняки, похмілля. То я не зловживав цим способом. Ось зараз я увів себе у патріотичний раж! Я кричав і плакав, я бачив, як вмираю, проткнутий стрілами чорних і шепочу "Україно! Україно! Ганно!". Я ніколи не уявляв Україну, як неньку, як мати, як таку статечну жінку в довгому платті і з укладеним волоссям. Для мене Україна завжди була молодою та красивою оторвою, яка захоплювала мене, збуджувала! Я завжди бачив Україну у своїх коханих. Зелені очі у вінці з жовтими стрічками йде босоніж кудись на схід сонця.

Сподіваюсь, чекаю, сумую
І бачу як крига між нами тане
Я кохаю Вас, я шукаю Вас
Ви моя Україно, Ганно!
Жовті стрічки у Вашім волоссі
У блакитній росі ноги босі
Крокуєте полем до річки
Вам вклоняються сонце та гичка.

- А ось зараз подивимося! – зненацька каже полковник і підводиться. Два кроки до мене, він дістає пістолет, сіпає затвор, приставляє дуло до лоба. – Не боїшся вмирати? – каже він.
Я киваю, що не боюсь, я думаю, що я спокійний, я звик до смерті, я вже труп, то чого там мені боятися. Але зненацька я відчуваю щем у серці. Такий гострий, такий сильний! І я розумію, що не хочу вмирати! Я хочу побачити Зелені очі! хоч би раз, хоч би здалеку подивитися на її легку ходу молодої кізочки, на її швидкі посмішки, на гострий носик, на біле волоссячко, що так і літає, коли вона вертить своєю невгамовною голівкою. Побачити б мою неспокійну, а потім вмирати. Знову дитяче якесь бажання, нездійснене  і дурне, але ось закортіло і все!
- Не боїшся? – гримає дід і натискує стволом мені на лоб. Я щось встигну відчути перед смертю чи просто наче світ вимкнуть? Я дивлюся на полковника, на його лють і закриваю очі, щоб побачити Зелені очі хоча б у думках. Ну, я ж і бачив її здебільшого у думках. Несерйозну та різку. Чемпіонку світу по бамбінтону у надлегкій вазі.  Якщо дивитися по кілограмах, то з мене б вийшло десь двоє з гаком Зелених очей, а якщо по темпераменту, то пропорції такі самі, але навпаки. Я посміхаюся.
Вже потім я зрозумів, що це було ризиковано. Розлючений дядя приставив мені до лоба пістолет, а я почав посміхатися. Але коли я бачу Зелені очі, хоч і в уяві, я завжди посміхаюся. Що тут вдієш? Це могла бути моя остання посмішка в житті і їй богу, це був би не самий поганий кінець у світі. Але полковник прибрав пістолет. Відійшов і сів. Важко дихав. Я дивився, як Зелені очі бігає за воланом. Ох вже швидка, ох нишпорка!
- Я тобі вірю. – сказав, наче виплюнув полковник. І замовчав. Я згадав кадр з "Кримінального чтива", коли герой Віліса допоміг Марселасу Уолесу (Word старанно виправляє це прізвище на Колесо, Word взагалі-то погано знається на прізвищах, навіть моє довго рахував за помилкове, поки я не вніс Бар-Кончалабу до словника) вирватися з полону двох збоченців, а потім спитав: "Ну і як ми тепер будемо?". Щось таке я хотів спитати і у полковника. Ось він мені вірить і що далі? Але полковник мовчав. Мабуть, сам думає, що буде далі. Він якось постарів, залишився здоровим, але став якимось обвислим. В ньому зникла ота його породиста міць, яка так його прикрашала.
- Що далі, пане полковнику? – спитав я сам. І з прихованою посмішкою чекав, що він відповість: "Зараз я тобі скаже, що буде далі". Але полковник, мабуть, фільм Тарантіно не дивився, бо відповів інше.
- Поки ти залишишся тут.
- Надовго?
- Не знаю. Я міг би тебе випустити, але вони вб'ють тебе. Якщо вони думатимуть, що я вірю в твоє зрадництво, то ти будеш в небезпеці. То краще побудь тут, як підозрюваний.
- Вони можуть вбити мене і тут, щоб напевно.
- Ні. Я призначив Савельєва відповідальним за порядок на гауптвахті. Він не ризикуватиме, не дасть їм вбити тебе, бо може тоді сам опинитися тут. А охороняти тебе поставлю прапорщика Саломаху. Це надійна людина, він виконає мій наказ будь-що.
- Дивно виходить, пане полковнику.
- Що дивно?
- Я ані в чому не винний, сиджу на гауптвахті, а ті офіцери, які здали мене чорним, які розбещують особовий склад ПСОГВ горілкою та наркотиками, вони залишаться на волі. Я не розумію.
- В мене немає інших офіцерів, лейтенанте. Думаєте, мені подобається те, чим займаються і Капуста і Григоров? Ні. Але мені ж треба було вирішувати проблему забезпечення боєздатності ПСОГВ. Тут потрібні офіцери. Усі інші офіцери, які тут були, або починали пити, або намагалися втекти. То я вимушений був змиритися з цими торгашами. Як кажуть, коли пташок немає, тоді і дупа – соловей.  Їх жадібність втримувала і Капусту і Григорова від пиятики і бажання втекти. Ну хоч вже так, мені не було чим перебирати.
Я дивлюся на нього і дивуюся, як полковник змінився. Зовсім нещодавно він був грізний та сильний, а зараз якийсь оклунок в мундирі. Що це з ним сталося? І звідки узялися оці собачі очі на місті тих, які звірилися блискавками? В ньому з'явилося щось бабське, жалюгідне, не притаманне йому.
- Що трапилося, полковнику?
- Що? Нічого не трапилося, що ти таке верзеш, лейтенанте? – каже він, киває головою, наче не розуміє, про що це я. Та бачу, що потрапив у ціль. У саме яблучко. Щось трапилось, щось таке, що змогло переламати полковника, налякати його, якого, здавалося б, нічого не могло перелякати! Знаєте, я редагував книгу Звірослава Клінкова, про якого вже казав. Книгу споминів. Він був відомим слідчим, а потім його поранили і він став інвалідом. Тобто інвалідом це ще м'яко сказано. Він став нерухомим шматком м'яса. Не знаю, якби щось подібне сталося зі мною, я б збожеволів. Я слабка людина, не звична до ударів долі. А Звірослав вижив і навіть написав книгу. З рухів йому було доступні тільки рухи двома пальцями на правій руці. Вказівний і середній. Під них зробили спеціальний пристрій, який дозволяв полегшити вибір літер з клавіатури. І дуже повільно, але Звірослав зміг набирати текст своїх спогадів. Він починав з кількох речень на день, але під кінець піднявся до двох сторінок. Часу у нього було багато і він написав книгу. Його жінка попросила мене її редагувати. Та легко. Я придумав назву "Два пальці прокурора. Повсякденне життя робітника органу нагляду". Її видали і наклад розійшовся за місяць, зараз повинні друкувати додатковий. Ну так, нон-фікшн зараз на коні. Читачів не цікавлять вигадки письменників, читачам цікаво читати про те, що люди пережили насправді. Це була одна з причин, чому я пішов з прози до поезії. Дякувати богові, в поезії нон-фікшн поки не переміг і там можна було писати не тільки про фізичні, тобто такі, що реально відбувалися, а й про психічні, тобто про ті, що тільки уявлялися, пригоди.
Як ж я розтікаюся думками по дереву! Ось вже опинився бозна де, хоча починав з полковника. З питання, що ж з ним сталося. Так ось, коли я редагував "Два пальці прокурора", я здивувався, якою простою логікою керувався Звірослав у своїх роздумах, коли розкривав злочини. Він рішуче відкидав складність людини, наполягав на тому, що всі люди однакові, вони підкоряються однаковій логіці і діють однаково. То не треба відкривати Америк, відповіді знаходяться майже завжди поруч й на поверхні. Просто треба бути логічним. Ось полковник. Чого він став такий? Що могло його змінити? Звірослав у своїй книзі писав, що якщо людина різко змінює поведінку, то можливо його почали тримати за яйця. Логічно. Але Дід же такий кремез! Не залякали ж його? Та Звірослав писав, що у кожної людини є слабке місце. Навіть якщо сама людина залізна, що рідко, але трапляється, то слабкі місця можна знайти у його близьких людей. Мальва. Мальва!
- Мальва? – спитав я, спитав тихо, але полковник так сіпнувся, наче я вгатив йому по спині великою совковою лопатою.
- Що?
- Вони погрожують Мальві?
- Що ти верзеш! – крикнув полковник і я почув, що голос в нього тремтить. А потім сльози на очах, які він безцільно втирав рукавом. Потім тремтіння з голосу перейшло на його велике тіло і ось він же стогнав і плакав, з ним зробилася істерика. Господи, він же був кам'яний господар! Жорстокий і грізний! А перетворився на тюхтія! Що робить з людьми кохання! Я міг відчути щастя від одних тільки думок про Зелені очі. А ось полковника зламали погрозами. Такого сильного і впевненого, перетворили на жалюгідну істоту, що трясеться в істериці, мабуть що першій в житті. Так, ці хлопці вміли робити справи, вміли вдарити, куди треба.
- Вони вб'ють її! – стогне полковник. - Вб'ють мою Мальвочку! Я не можу без неї! Не можу!
Він сховав своє обличчя у великі білі долоні людини розумової праці. І плаче. Слабкий та безпорадний. Це як у грі "Ножиці, камінь, папір". Де камінь, такий міцний і твердий, легко накривається папером. Накривається і програє.
- Я б втік. – хрипить у власні долоні полковник. – Втік би! В мене золото є, ми б могли з Мальвою добре пожити! У своє задоволення! Але я не можу кинути ПСОГВ! Тут же все розвалиться! Чорні пройдуть і знищать країну! Я не можу піти, я присягу давав!
Він плаче і мені його шкода. А потім я спокійно думаю, що він же може поміняти мене на своє щастя. Ті товариши, вони ж будуть тиснути на те, щоб поставити мене до стінки. Їм я потрібний мертвий. І полковник буде плакати, буде жаліти мене, може, навіть, прийде вибачення просити, але підпише наказ про страту. Бо ж у Мальви таке тіло! Як же він без неї? А той лейтенантик, ну, просто так сталося. Людина легко знаходить виправдання для себе. Колись я це сформулював так: немає нічого більш легкого і більш важкого, як обманити себе. Вся справа у совісті.
- Пане полковнику. – кажу я і він припиняю рюмсати собі у долоні. – Я пропоную такий план. Я буду тут, кажіть, що я винен, що буду покараний, але після того, як відіб'ємо Орду, бо ж знадобиться артилерія. Хай вони заспокояться, будуть впевнені, що мене чекає розстріл. А коли прийде Орда, випустите мене, я схоплю Григорова і відведу його до чорних.
- Але Капуста...
- Капуста буде тільки за! Він вже назбирав багатенько грошенят і не схоче гинути у безнадійній битві з Ордою. До того ж, йому перепаде більша частина статків Григорова.
- Але якщо чорні не відступлять?
- Тоді будемо воювати. І геройські загинемо, на захисті Батьківщини.
Полковник мовчить. Погано, що він оце вчинив істерику у мене на очах. Не можна давати людині ось так розпливатися у твоїй присутності. Бо людина потім пам'ятатиме свою жалюгідність і ненавидітиме тебе, як свідка того падіння.
- То ми домовилися, полковнику?
Він мовчить. І я мовчу. Більше мені нічого сказати. Залишилося тільки чекати. Чи прийдуть в мою камеру хлопці з пістолетами, чи ні. Я буду думати про Зелені очі, то чекати буде не так вже важко.
Полковник підводиться.
- Добре. – каже він. – Ми так і зробимо. Почекаємо Орди, а там вже вдаримо. Я їх навчу, що зі мною так не можна.
Ох як він змінився! Ось тільки-но рюмсав, а то вмить наче висох і підібрався. Стиснув кулаки, забігали жовна. Старий полковник повернувся!
- Ми переможемо їх, лейтенанте! – каже він.
Я думаю, що ось зараз полковник вихопить пістолет і пристрелить мене! А що якщо його послали сюди саме заради цього? Може Капуста з Григоровим сидять зараз в лазареті і тицяють пістолетами у Мальву, чекають, поки полковник принесе мою голову!
Кажу ж, я письменник, це невиліковно, я завжди у пошуку сюжетів і їх карколомних стрибків. Та полковник нічого про сюжети не чув, киває мені рукою і виходить. Кілька секунд і в камері темрява. Ще хвилина і я чую сміх. Це сусід.
- Ну ти дав виступ! Як на мітингу! Молодець!
Я не відповідаю. Я заморився і хочу відпочити. Закриваю очі і починаю думати про Зелені очі, щоб швидше заснути.

Якби циркуля мав
Тільки б те і робив
Що малював Ваші перси
Такі вже сяючі та круглі
Як фари нового "мерса"
Як схизматик і я єретик
І у пеклі мені горіти
Бо тіло Ваше для мене – хліб
Ви – чарка вина налита.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Ще одн аподяка

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Росткович Олег, 10-08-2008

дякую ще раз

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© koka cherkaskij, 07-08-2008

прочитав, дякую

© koka cherkaskij, 07-08-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44613099098206 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …