Колись, здається то було у класі восьмому, я остаточно і навічно впевнилась в тому, я не дарма зневажала своїх однокласників. Тоді з усією свою підлітковою зацькованістю я боялась та ненавиділа тих тролів з якими змушена була проводити принаймні по половині кожного дня. Зараз згадуючи ті роки я реально бачу тролів. Правий був той хто казав, що найжорстокіші тварини - це діти. Хоча він був зовсім трішки неточний. Найжорстокіші тварини – підлітки.
Найжорстокіші, найнепередбачуванінші і найвідчайдушніші. А гірше звичайних підлітків лише підлітки невиховані самозакохані та перебалувані батьками в ранньому дитинстві. А саме такими були ми. Принаймні переважна частина нас, це точно. Кажу “ми”, тому що не виключаю себе з лав самозакоханих потвор, що складали наповнення старших класів середньої загальноосвітньої школи. Ненависної ЗОШ з гоблінами учнями та зомбі вчителями.
Всі, хто навчався в “старших” класах ділився на дві групи. Так мабуть буде завжди і буде ще дуже, дуже довго, якщо взагалі не вічно.
Перша група – ті хто мав право на всезагальне визнання та любов. Включно з учителями та однокласниками. Друга – всі решта. Хто мав підкорятись першим, бути їх німими прислужниками, підданими, блазнями. Тобто масою покликаною робити життя Перших більш комфортним та веселим. Навіть вчителі і ті підкорялись тому закону шкільних джунглів. Вони ніби по запаху визначали найсильнішого, того хто був ватажком.
Але звісно цей поділ на касти дотримувався не чітко. У лави “вищих” проскакували, просочувались і “нікчеми”. Вони у якості блазнів – найогидніших з підлітків – тролів. Саме вони, блазні і були найжорстокішими з усіх. Вони всіма своїми органами відчували свою нищість і нікчемність більше за всіх знущались та принижували на кастою “інших”. То була особлива і навіть в чомусь садистська насолода. Я то знаю, бо саме деколи чинила так. Тоді, я як звичайний підліток вперше подумала про неприродну смерть. Так, як також заради забави заливала навмисне принесеним для цього чорнилом рюкзаки “лохів”. Заливалась сміхом коли у класі влаштовували імпровізовану гру в “Любов с первого взгляда”. Тоді приниження когось іншого здавалось мені абсолютно природною справою. Приниження будь кого крім себе. В такі моменти людиною ніби заволодівав гіпноз. Все розумієш, все бачиш, проте нічого вдіяти не можеш. Я знаю. Все відбувається ніби не з тобою. Хоча ти чудово розумієш, що насміхаються саме над тобою, роблять все можливе для того, щоб принизити тебе. Якомога більше, більше, більше ... поки в один момент цим самим не виштовхують тебе з цього гіпнозу. Я знаю. Бо я одного разу втекла. Хоча це було дуже важко. Одного разу я просто не змогла робити те, що від мене вимагають. Я вирвалась в прямому сенсі того слова. Вирвалась. Один із блазнів намагався втримати мене, він хапав за руки, потім за рукав светра, а в голові було лише одне – втекти. Тоді я втекла перший раз. Я втекла залишивши в класі все: рюкзак та незібрані книжки, верхній одяг та друзів. Але найважче було зовсім не втекти. Важче за все було повернутись назад. Повернутись знову туди, де всі пам’ятають про твоє приниження і ганебну втечу. Майже весь урок я просиділа сама у пустому шкільному коридору. А потім, під самий кінець уроку повернулась до класу. Всі замовчали. Всі дивилися на мене „нижчий клас” з презирством, бо я втекла і недотерпіла до кінця своєї кари. А „вищий” зі страхом. Вони дійсно боялись? Чи того, що після втечі у мене почнеться істерика і я почну їх у чомусь звинувачувати, а можливо того, що я одразу слід за мною зайде ще хтось з учителів, а можливо і сам директор. Але ні, я просто зайшла. Я зібрала книжки до рюкзака, забрала куртку і знову вийшла.
Я зрозуміла. Я теж частина „вищої” касти. Так само, як і кожен, хто не терпить. Мабуть десь тоді я собі і пообіцяла не терпіти (щоправда згодом я цю обіцянку забула і терпіла, терпіла, терпіла). Не терпіти, хоч би хто стояв по іншу сторону. Ніколи і нікому не дозволяти мене принижувати, ні однокласникам ні вчителям. Після того випадку моя раніше зразкова поведінка не підіймалась вище позначки „задовільно”. Хоча здебільшого вона нікого не задовольняла. Бо ні урок, ні присутність на тому уроці директора не зупиняли мене. Я не терпіла, навіть коли того хотіли всі. Я не терпіла. З тих пір головною ціллю походів до школи було не навчитись чогось нового, бо то було практично не реально. Адже самим вчителям було абсолютно байдуже чи розуміємо ми щось чи ні. Їм було головне „відчитати” назначених 45 хвилин і піти геть. Подалі від малолітніх тролів. Тому головною метою було не лише відбити напад „вищих” але й даючи їм відсіч не пустити можливість привселюдно образити колишнього нападника. Принизити так само, як зовсім недавно він принижував мене. Принизити відчуваючи, що він не може мені протидіяти. Принизити відчувши, що я ВИЩА за нього.
