Спекотне видалось цьогорічне літо. Не лунало на небі Перунових ударів, не гнав він Волоса-змія своєю золотою сокирою.
Богиня Леля зі своїми лагідними дощами не проходила над людьми. Забули боги про людей,а може прогнівались? І страшно було навіть помислити про таке, серця і голови турбували думки важкі.
Через неймовірну спеку починалась лісові пожежі. І звірі, і птахи тікали від лиха. Не добували сміливі мисливці ні шкур на торжище, ні м'яса в казан. Чим ближче до літа, тим гірше, та городина, що росла поблизу дворища теж потерпала, але все ж не так як дальні городи. І знали родичі – якщо не прилетять до них бистроногі Стрибожі внуки-вітри, не принесуть їм хляби небесні тяжко буде пережити зиму наступну. Голодна смерть чекала на людей.
З кожним днем родичі частіше поглядали на старійшину. Не знали, що думав той, а він думав і думи його були тяжкі і не веселі.
З місця перейти не важко. Лісів не ходжених поблизу багато, та й сусіди може поможуть, потісняться.
Та шкода залишати місце насиджене, давно вже рід тут живе. Тут все своє рідне та й могили пращурів лишати не годиться.
А нові дома ще будувати треба. Хто їх будуватиме? Жони з дітьми? В роду 12 дорослих мужів і всі мусять полювати, а звір зараз лякливий. А ну як не побудуються до зими? Тоді що? Холодна смерть не краща від голодної.
Сімко був високим кряжистим чоловіком, трохи схожим на кошлатого ведмедя. Говорив голосно, уривчасто. Він був мудрим старійшиною, але не дуже рішучим. Рід жив осторонь від шляхів, раділи собі помаленьку. Дотепер і причин не було важке рішення приймати. Та й що придумати, як не одне то інше вело до погибелі.
- Що, старий, надумав?- диви як підкралася відьма – подумав Сімко, але вголос нічого не сказав, його жінка Лучка могла і скалкою приголубити. А що може сказати? Вона жінка тямуща - мо чого і порадить.
- Та от думаю Лучко, що нам сиротам робити. І так зле, і так недобре.
- Ха,- коротко промовила Лучка ,- не за те думаєш. Краще поміркуй кого за волхвом-кудесником послати. Говорять бачили одного на Кривулі недавно. А коли який інший появиться – невідомо.
Сімко зрадів. Не дуже йому хотілося звертатись до волхва Перунового та що подієш - біда вона і є біда. Тут би й самого Перуна Сварожича попросив, якби поряд проходив. Та й то сказати - просили і до кумирні мало не через день ходили і треби клали. Нема дощу та й край.
А волхв є слугою Перуна, кому просити, як не йому. Він і хмари закликати може.
Вийшов старійшина в двір кликнув челядь свою. Чого тягнути? Рішення-ось воно готове тільки виконати дідівський заповіт треба. Всі великі питання вирішує рід на загальному вічі.
Спершу мужі посходились, за ними баби з дітьми потяглися – весь рід зібрався. А між дітьми і Малка стояла - дівча років 15, сам раз по весні в рід приймати, та хто ж прийме? Не женуть і добро. Сімко глянув на неї мигцем і відвернувся.
- Знаєте ви родовичі, яке лихо нас спіткало. Довго говорити не буду. Поголос пішов наче на горі Кривулі бачили волхва Перунового. Думаю я що треба нам до нього вісника послати, може не відкаже людям у лихій годині. Помолиться господу нашому Перуну, попросить дощу для нас. Що скажете браття? – Сімко стояв і чекав наперед знаючи , що буде. Зараз поговорять трохи, посперечаються, а потім погодяться, куди діватись? Тишком глянув на небо, чи не збираються бува хмари? Дажбогове око не спішило ховатись, дивилося на внуків своїх, наче чекало чогось.
Старійшина згадував - колись, ще як він був хлопчаком з-за гір прийшов чоловік. Він був жерцем і трохи говорив по нашому. Старий розказував про свою віру. Найдивніше на думку хлопчика було те що Бог старого був один. Все інше він міг зрозуміти – і страждання, і зраду, недарма ж і наш Перун був колись закований, але сам?
Не було у нього ні братів ні сім’ї. Сумно мабуть тому грецькому богу на небесах. Так розмірковував тоді, ще маленький Сімко. Та згадалося і інше давно ще коли той бог не народився люди у Греції мали багатьох богів і кожен з них мав свій храм, своїх жерців. Кажуть храми ті будувалися не один рік і були величезні. Навіщо? Кому потрібні ті хати коли довкола є природа, доказ присутності божої.
Його народ храмів не будував та й не потрібні вони були для простих людей. На празниках славили всіх богів та найбільше Прадіда-Сонце.
Інше діло Перун - бог грому і блискавки, ковалів і воїнів. Його волхви (ніхто достоту не знав чим вони займаються) були одинаками, які вірно йому служили і підтримували у Священних гаях в його честь живий вогонь. Люди подейкували, що десь на півночі йому навіть приносили людські жертви та у нас, дякувати богам, такого не бувало.
-А що думка файна – промовив Гладиш, його брат ,- ти Сімко завжди башковитий був. Та чим заплатимо волхву? І зашлеш кого?
- Як погодиться тоді і думати будемо, а послати... Я родичі так міркую – хто сам визветься то хай іде, йому і честь буде.
Після його слів настала тиша. Старійшина знову глянув на небо.
- Дозволь мені, отче. – з кола вийшов молодик вісімнадцяти років. Біляве волосся до плечей, карі очі дивляться прискіпливо, а борода ледь-ледь пробиватися почала. Гарний парубок, що й казати. І ім’я йому повитуха підібрала підходяще – Гожий. Якби старійшина глянув в цей момент на Малку, то помітив би як вона почервоніла і сіпнулась, але миттю опанувала себе і набрала знову безтурботного вигляду.
Первісток Сімка стояв перед ним і спокійно чекав на відповідь.
- Ну що іди, і хай благословлять тебе боги наші.
До Кривулі, де Перунове капище стоїть три дня переходу, що то для мисливця?
Але непевні зараз часи, ой непевні. Тому в дорогу Любка (так його називали дома) проводжали, наче на бій. Знову, як зранку, увесь рід зібрався - тут і брати, і дядьки, і сестри з тітками. А як інакше? Не сам іде, від цілого роду гінець.
Хто ж не знає, що до Перунового капища, коли там волхв требу кладе, обряди свої справляє краще і за версту не підходити? Та й просто без великої потреби краще не йти. Це не кумирня, що коло любого дворища стоїть. Знав це Любко, знав та радів, наче на вечорниці мав йти. Хто сказав ні? Ми все можемо!
Серед проводжаючих тільки Малки не було. То й що? Забилася десь у хлів, щоб поплакати, кривду свою плекає. Ніхто її не любить, нікому її не треба. Доброго слова ніхто не скаже. І не згадає ніхто.
Та й то правда – за що її любити? Характер злий, все на рожен лізе, перечити навіть старійшині не боїться, хоч мала ще, і по правді, свого розуму наче й бути не має.
Малушою її баба Глаша назвала. Матері своєї вона не пам’ятала, знала тільки, що родами померла. Не з роду була, прийшла одного разу в дворище та так тут і залишилась, помагала жінкам як могла тільки про себе нічого не розказувала. Тоді ще старійшиною Омелян був, батько Сімка. Добрий був чоловік, коли матір Малушину в лісі зайшли і привели в дворище старші баби хотіли її вигнати - хто цю приблуду зна? А ну як вона й не людина зовсім,а відьма, або і сила лісова? А якщо, не приведіть боги, дитина мертва народиться? Вже майже вирішили гнати її в три шиї, як Омелян сказав залишитись. Баби поскрипіли зубами та погодились, куди діватись, он уже живіт на носа лізе. Ще місяць вона в дворищі пробула, помагала поки могла, а потім родила дівчинку, і вві сні померла.
Повитуха баба Глаша взяла немовлятко до себе. Баба Глаша мала серце добре, та вдачу прикру. Тому Малушу хоч і любила - виховувала в строгості, а що й Малка з дитинства була свавільна то було то точно як в приказці про косу, що найшла на камінь. Дуже швидко Малуша зрозуміла, що вона в роду ніхто. Молодші діти дражнили її, старші не помічали. Та вона навчилася з цим жити. Баба Глаша,після стаканчика горобинової наливки,якою вона кожен день ”лікувалася” любила повторювати: ”Я не знаю хто була твоя мама, але видно не з простих, бо гонору у тебе, дитинко, на десятьох. ” А Малуша часто вечорами лежала і думала, як воно мати сім’ю, що тебе любить? Давно, ще як менша була, мріяла прийти додому, а мама зустрічає і говорить: „Дитятко, милая, я заблукала, але тепер, коли я тебе знайшла ми більше не розстанемось ніколи. ” Малуші було стидно таких думок, але надіялась...
Цієї весни баба Глаша померла. Все ніби нічого було, а тут зловилася раптом за серце, упала, а піднятися не змогла. На тризну багато людей посходилось, Малка стільки, ще ніколи не бачила – бабу Глашу „пупорізку” любили і поважали, тому прийшли ближні і дальні сусіди. Посходилися до гробків всі, баби голосять та Малка чула крізь те голосіння тихенькі розмови.
- Он там, що окремо стоїть.
- Бач, яка. І не заплаче навіть.
- Шо ти хочеш? Бісове сім’я.
Звичай забороняв залишати мертвого на самоті. Душу треба було звеселяти, а смерть - висміювати. Люди вірили, що смерть не загляне більше у те місце, де над нею насміхались. А на третій день тіло слід спалити, і влаштувати поминки, на яких згадувати померлу і славити нове життя, бо кожен хто помер, продовжує жити у вирії з славними предками та богами.
Всі три дня Малуша провела коло баби, не їла, не спала. Один раз Лучка підступила до неї, та зрештою махнула рукою і залишила сам-на-сам з горем.
З тих пір Малуша втратила єдину людину з якою могла поговорити. Хоча, зрештою, Малуша могла перекинутись словом ще з Любком, він єдиний не тицяв в неї пальцем і не відмахувався, коли та просила допомогти. А тепер і він йшов...
Що залишалось робити? Тільки зібратися вслід.
„Піду від них. Зберуся і піду на Перунову гору. Хай краще Перун мене громовицею поб’є, а ніж тут нидіти. ” – так думала Малуша, а що слова у неї рідко з ділом розходились, то й зібралася борзо.
Оділася по-мужицьки, косу під шапку сховала, як не приглядатись і не здогадаєшся, що не парубок. В мішок все своє небагате начиння склала, а на самий верх материн плащ – ну ніяк не могла його залишити.
Ішла скритно. А все ж до могил завернула, не могла піти не попрощавшись з матір’ю і бабою. Та стояла не довго, кинула останній погляд на селище, змахнула непрохані сльози і пішла.
Один раз таки оглянулася, коли на гірку піднялась. Небагато радості вона тут бачила, але єдине життя яке знала. У кого серце не защемить?
За мисливцем по лісу ходити справа не з легких. Та Малуша була не ликом шита. Рідко хто міг її знайти, а підкрадатися нишком її той самий Любко і навчив.
Дівчина не хотіла попадатися йому зразу на очі – пояснюй тут! З нього станеться за вушко візьме і до вітця свого притягне – ото вже сорому не оберешся! Ні відійти подалі і тоді лиш показатись. – так міркувала Малка.
А в лісі тишина дивна. Вітру немає тільки найвищі верхівки дерев колишуться, тріпочуть,ледь чутно перешіптуються. За всю дорогу Малуша помітила лише одну білку. Ні птаха, ні звіра. Дивина.
Отак і йшли по мертвому лісі. Вже пізно ввечері, коли стемніло дійшов Любко, а за ним і Малуша до межового каменя.
Камінь в ріст людини із косою стрілою, що вказувала на Перунове вогнище. Так з давніх-давен люди позначали родові землі. Тут були знаки давніх стоянок – невелика поляна старанно розчищена, а в центрі пропалина для вогню. Не дивно, що Любко вирішив стати на нічліг саме тут.
Тільки, як нічний вітерець доніс до Малуші запах їжі, вона підійшла до вогню.
- А я все думаю, хто ж мені спину свердлить? Дурень, що не здогадався, одна ти так очі відвести вмієш, - засмучено сказав Любко. - Ну і чого за мною йдеш?
- Не мав тебе старійшина одного відпускати, а так я поможу, якщо що...- не дуже сміливо промовила дівчина.
- Помочі з тебе...Боялася, що до батька відведу? – запитав Любко і задумливо подивився на неї.
У Малуші аж сльози навернулися.
- Правильно боялась. Давай так – підеш зі мною, а то я тебе знаю поверну додому, а ти знову...- і він махнув рукою – але щоб мене слухалась! Ясно?!
У Малуші ледь серце з грудей не вирвалось,така вона стала щаслива, а тому тільки кивнула головою на знак згоди.
- Ну що дивишся? Іди дров назбирай,- сказав їй Любко, схилившись над казанком. – Тільки далеко не відходи! – крикнув їй услід трохи занепокоєно. Малка усміхнулася, вона в темряві бачила незгірше, ніж деякі в білий день.
Вже давно Малуша зрозуміла, що вона, якби це сказати по м’якше не зовсім така як інші діти,а точніше, зовсім не така.
Вона досить добре бачила в ночі, непогано розбиралась в травах. Навіть баба Глаша довіряла їй збирати і змішувати особливо примхливі суміші. Малуша могла зняти біль, відвести очі і при потребі влаштувати неприємності противним їй людям. Останнє вона зрозуміла після того як признана красуня Калина провела пів ночі в корівнику,бо Малуша побачила, як вони з Любком цілувались. В той же вечір, Калина пішла доїти корів, а вийти не змогла. На її крики зібралася вся рідня, та не змогли відчинити дверей. Врешті вже пізно в ночі, коли хтось додумався принести сокиру двері відчинились самі собою. З тих пір Калина відмовлялась ходити до корівника сама, тільки з кимось, а Малуша і зараз згадувала цю історію зі сміхом. Всі списали таку дивну поведінку дверей на вибрики домовика, який хотів налякати дівку, тільки баба Глаша та, можливо, старійшина, щось запідозрили.
Старійшина, якось дивно похитував головою, коли оглядав двері, а баба Глаша чотири дні ганяла її по лісах у пошуках нечуй-зілля. Хоча прекрасно знала, що збирати його рано. Та нехай. Можливо через дивну цю особливість Малка ніяк не могла стати своєю в роді? Хоча тепер вона була разом з Любком і це її мало турбувало.
Проте це дуже турбувало самого Любка. Він прекрасно бачив, як до неї ставляться родовичі і вирішив неодмінно поговорити з батьком, коли повернуться до дворища. Любко знав - Малуші сторонилися не тільки її однолітки, а й старші, ніхто не кликав її до ігор, до гурту. Навіть на вечорницях, де збиралася молодь із декількох дворищ, Малуша попри свій вік,була раз чи два. Любку було важко стояти збоку, коли його друзі її ображали, він навіть декілька разів захищав її перед усіма, хоча вона ясно давала зрозуміти, що справиться сама. Якби не було, він був старшим і вже мав право називати себе мужем, а вона все ще була дитиною – самотньою і гордою. Любку було приємно бачити вогник захоплення, коли вона дивилася на нього, це неабияк тішило його самолюбство. Та він не бачив чи не хотів помічати, що Малка яку він знав поступово перетворювалася у справжню красуню. Та й важко було це помітити за старим дрантям у якому вона за звичай ходила.
Малуша назбирала вже достатньо дров і вирішила кликнути Любка, щоб два рази не нести, проте передумала зв’язала всі докупи і потягнула. Ніби й не далеко відійшла, а все ж ледве дотягла. Любко глянув мимохіть і скрутно похитав головою.
- Бачу даремно я дозволив тобі залишитись.
- Добре більше не буду, тільки не проганяй,- Малуша уявила собі повернення і знову була готова розплакатись.
- Наступного разу поклич мене.
- Обов’язково,- та Любко занадто добре її знав, щоб повірити.
Парубок зняв кашу з вогню, зачерпнув ложкою, розсмакував, подумав, додав ще дрібку солі і розмішав, махнув рукою - можна їсти. Малуша залишились стояти де була. Любко підняв на неї очі.
- Ти тільки не подумай погано. Але я так спішила, що не взяла ложки. – пояснила вона, - ти їж, їж тобі треба їсти.
Любкові було смішно, справний мисливець, він при потребі міг декілька днів обійтися без їжі, а тепер ця дівка заспокоює його, бо боїться, що він засне голодний, якщо у неї нема ложки. Любко вже майже вирішив її провчити, та кинув погляд на її худі ноги у стоптаних постолах, на завелику свитку, яку ж сам їй і віддав, коли вона стала йому замала, і передумав.
- Давай по черзі, - запропонував їй.
- Давай, - вона з легкістю погодилась і накинулась на їжу.
Не те, щоб дівча морили голодом, але і їсти досхочу не могла. Кормила її баба Глаша, а коли та померла - Лучка. Малуша допомагала їй як могла проте відчувала себе незручно.
Їжу заготовлювали всі - хто що міг. Чоловіки добували м'ясо, жінки працювали на городах. Харчі стояли в загальних пивницях,бери,що хочеш, але тепер ті пивниці стояли на пів порожні. Баба Глаша як повитуха і знахарка була на общинних хлібах, а Малуші було млосно їсти те, що не заробила.
Коли нарешті дівчина віддала ложку Любкові, каші залишилось менше ніж половина казанка, та парубок змовчав.
Малуша розстелила коцик на ялинових гілках та лягнула до вогню з твердим наміром не спати,і, звичайно, тут же заснула.
Любко докинув дров накрив її плащем і лягнув поруч. Він чув тихе сопіння Малуші і спостерігав за величним Хорсовим рухом по всіяному зорями небу. В місячному сяйві Малуша виглядала не знедоленою сиротою, а умиротвореною красунею. «Так могла би виглядати Леля-весна, якби зійшла до людей» - подумав Любко і теж заснув.
На лісовій поляні стояла неймовірна тишина. В примарному місячному сяйві ліс здавався вилитим із свинцю. Жодного руху, жодного звуку, тільки в дальшому кінці галявини загорілись, а потім згасли бірюзові вогники очей.
Першим прокинувся Любко, а за ним почувши рух і Малуша. Встали поклонилися низенько ранковому сонечку, Любко став поратись коло вогню, а Малуша підхопивши казанок пішла в бік джерела. На протоптаній звіриною стежці помітила вовчий слід, стояла над ним і розмірковувала сказати парубку чи ні. Та зрештою вирішила не говорити. Вовк не так сильно її лякав як повернення у дворище. Підійшовши до джерела, Малуша низько вклонилася життєдайній красуні Дані, спершу напилася води, потім набрала її в казанок і тільки потім вмилася. Вода була холодною, майже крижаною, в Малуші аж зуби заціпило,а на щоках розцвіли рум’янці.
Коли повернулася до поляни вогонь вже весело палахкотів, Малка повісила казан на рогульку і стала кришити листочки малини, додала меду і націдила в кружку Любкові. Той подякував та пити не спішив над чимось розмірковуючи. Малуша і собі мовчала, придивляючись до дерев на яких почали прокидатися пташки.
- Перш ніж ми підемо далі, треба поговорити. Коли прийдемо до Кривулі я піднімусь, а ти чекатимеш внизу. Говорити з волхвом буду я,а ти будеш спокійно стояти поруч і не смій мене перебивати! Зрозуміла?
- Я все зрозуміла,- спокійно відповіла Малуша, та в душі скипіла. Вона ж не така дурна, щоб їй пояснювати і так очевидні речі.
За деякий час вони зібралися. Любко загасив вогонь і вирушили до Кривулі.
Іти вдвох було значно веселіше ніж поодинці, хоча Малка ще трохи ображалася на Любка. Та парубок зумів втягнути її в розмову і через деякий час вони голосно сміялись наперебій розказуючи одне одному мисливських байок. А коли втомились розмовляти, просто мовчали.
Так і йшли. Вже коли сонце перетнуло середину неба, Любко поглянув на Малушу і вирішив влаштувати перепочинок. Дівчина не просила, але трималася тільки на гордості. Вона звикла до довгих переходів, та в пошуках трав не треба було так гнати.
Розкладати багаття не стали, нашвидкуруч перекусили і пішли. Чим далі відходили від родових лісів тим більш живим видавався ліс.
Високо у кронах співали пташки, здалеку чулося рохкання кабана, а одного разу зустрівся навіть зубр. Він невдоволено повернув до них свою рогату голову, проте, мабуть, зрозумів, що люди не хотіли йому помішати, бо повільно побрів геть. На прощання махнув кінчиком хвоста і зник в густому підліску. Малка з шумом випустила з себе повітря – виявляється вона весь цей час не дихала. Чи то від страху, чи від захоплення величчю цієї тварини. Поруч так само важко дихав Любко, він чудово знав на що здатен розгніваний зубр. Полювали на цього звіра по троє, або й по четверо, бо навіть важко поранений він йшов на ловця, тому один відволікав, а інші добивали. Парубок пригадав, що того року поранений зубр убив одного і покалічив двох молодих мисливців з сусіднього селища.
Перепочинку більше не влаштовували справедливо розсудивши, що краще вночі довше поспати, хоча йшли вже повільніше. На нічліг влаштувались в невеликій печері яку знайшла Малуша. Дівчина щиро сподівалася, що ведмідь ночувати не прийде. Та вогонь розклали близько до входу, про всяк випадок.
В темній печері було дуже затишно, проте розслабитись не давало відчуття близького знайомства з перуновим волхвом. Про них розказували різне: і з звіриною вони могли говорити, і лікувати вміли, і хмари закликали, та насамперед кожен був воїном Перуна.
З усіх богів найгрізнішим був Перун. Люди баяли – колись давно обманом захопила його Мара-Морена, закувала в ланцюги крижані і спас його простий коваль. З того часу посивів Перун, а грози з величного свята перетворилися на грізну битву, де Перун разив сина Мари і Чорнобога Велеса-змія своєю золотою сокирою. Гроза несла очищення від бруду і нечисті, яка ще довго, після грому, не сміла підняти голову. А ще Сварожич викував перший плуг і віддав його людям.
Люди знали це і славили Перуна чотири рази на рік.
На горі Кривулі Любко бував. Там на вершині стояв величезний дуб, священне дерево. На вершку цього дуба поставили лист заліза на якому горів вогонь. А під деревом стояв ідол Перуна, тіло дубове, ноги залізні, голова срібна, а вуса золоті. У правій руці тримав червону сокиру , а в лівій спис. Такі горки, що були по всіх слов’янських землях називали ще «красними». На них проводився суд, відбувалися ігри на честь богів. Тут же приносили богам жертви. До них ішли люди у великій потребі та не завжди там можна було застати волхва. Вони переважно ходили по містам і селищам, або працювали в кузнях.
Грім і блискавка Перуна найстрашніша кара для тих, хто порушує клятви богам і людям. Стиха ,озираючись, одне одному родовичі розказували про найстаріших волхвів, які могли поглядом наслати прокляття. Не те щоб Малка дійсно в це вірила, проте…
Проте декілька разів на рік підходити до Священного гаю на красних гірках не можна було і зараз саме такий час. Тоді волхви говорили з богом своїм, а як це робили те знали тільки посвячені. Ось чому так боялася за Любка Малуша, ось чому пішла за ним.
З такими думками, насправді не дуже веселими, повечерявши, обоє полягали спати. Малуша знову заснула притуливши голову до Любкового плеча. А хлопець якийсь час дрімав, то поринав у сон, то прокидався. Уже під ранок йому приснився величний муж, який говорив щось про Малушу та Любко не міг його зрозуміти. І чим більш намагався вловити хоч якийсь зміст, тим грізнішим видавався муж. Зрештою парубок прокинувся. На сході розгорялася зоря, та на заході небо було ще чорним. Любко вирішив Малушу ще не будити, а тому тихенько підвівся з ложа, підкинув дров і пішов набрати води.
Хлопець особливо не спішив, прислухаючись до рідних звуків ранкового лісу. Вже коли йшов назад, з повним казаном води почув розпачливий дівочий крик і кинувся з усіх ніг до печери…
