Кожного дня його можна було побачити на старому міському кладовищі, де рідко коли з'являвся хто живий. Він приходив туди з самого ранку, коли тільки-но починало світати й перші півні заводили свої гучні мелодії. Приходив сам, у своєму дивному старомодному картузі й потертій шкіряній куртці.
Ніхто не знав цього старого чоловіка, ніхто не міг сказати про нього чогось путтєвого. Жителям містечка було відомо лишень, що він шастає отак по кладовищі вже тридцять п'ять років і живе у маленькій приземкуватій хатинці недалеко від нього, яка більше схожа на сарай, ніж на людське житло. І власне ця невідомість робила незнайомця страшним в очах інших. Його боялися, ним лякали неслухняних дітей, про нього почали складати найнеймовірніші історії. Ніхто не наважувався навіть заговорити до нього, запропонувати свою поміч. Адже дуже добре видно було, що чоловік хворий, і хворий, мабуть, смертельно.
Сторож кладовища - так почали називати незнайомця, який ніби пильнував цю забуту людьми усипальницю мертвих. Але Сторожу було не до кладовища. Він завжди доглядав одні й ті ж могили, одна з яких була невеличкою, мабуть, маленького немовляти, а друга - більшою, та обидві були прикрашені яскравими кольоровими квітами, які посадив сюди Сторож.
У містечку проживав ще один чоловік приблизно такого ж віку, як і Сторож, але виглядав він сильним і здоровим. Видно було, що ще за молодості він був дуже красивим юнаком з міцною статурою й великою популярністю серед дівчат. Але чому ж тоді він жив зовсім самотньо? Чому так ніколи й не одружився, не завів сім'ю?
Одного разу в місцевій газеті з'явилась така замітка:
Міліція відновила спроби розкриття злочину тридцятип'ятилітньої давності про вбивство у власному будинку молодої жінки з її місячною донькою. Документи даної справи були випадково знайдені в судовому архіві. Обставини злочину дуже зацікавили слідчих, тому вони взялися за їхнє дослідження.
По вулицях прокотилась хвиля всезагального збудження. Ніхто не пам'ятав про якесь там вбивство, тим більше ніхто не пам'ятав, хто були жертви страшного злочину.
Жителям містечка не дуже сподобалась ідея розкриття мотивів вбивства, адже їхній спокій стали порушувати часті відвідини міліції й слідчих, які зі всіх сил старались довідатись щось нове. Та все було намарно, адже кожен, хто хоч щось міг пам'ятати про події тридцятип'ятилітньої давності, вже давно помер. Та залишились з цього часу ще дві особи.
- Зверніться до Сторожа, можливо, він щось знає, - сказала одна жінка під час допиту вродливого молодого слідчого. - А ще є пан Степан, хоча сумніваюсь, що він щось пам'ятає, адже, здається, він переселився до нас трохи пізніше, а, можливо, десь і в цей час.
Того ж дня міліція постукала у двері хатинки Сторожа. Він відчинив їм із неприхованим страхом, що навіяло неабиякі підозри на особу старого чоловіка. Та нічого путтєвого слідчі так і не змогли витягнути зі слів Сторожа. Було видно, що той багато говорити не бажає, а дивне поводження зробило його божевільним в очах міліції.
Та раптом сталось щось неймовірне. Сторож викрикнув у страшному розпачі:
- Будь ласка, благаю, знайдіть вбивцю Тані й моєї маленької Оленки! Благаю!
Це просіяло на справу дуже багато світла. Але на просьби слідчих, Сторож, а точніше Олег, як виявилось його справжнє ім'я, більше нічого не схотів сказати. Він був занадто сильно прибитий горем, аби ще щось розуміти навкруги. Його відправили у лікарню, де знайшли у нього смертельну пухлину в мозку.
Лікарі, які старанно почали доглядати за Олегом, замітили, як той часто шепотів одне й те ж ім'я. Він міг безперестанку сидіти й хитатись вперед і назад, промовляючи “Степан”.
- Степан? Це часом не той самий Степан, про якого говорили люди? - молодий слідчий зірвався зі свого місця й поспішив до житла Степана, того самого чоловіка, який жив зовсім самотньо без сім'ї...
- Степане Ігоровичу, що ви можете нам сказати про вбивство тридцять п'ять років тому Тетяни Гуменюк та її маленької донечки Оленки?
- Я вам скажу лише одне: забирайтесь геть з мого дому! - Степан навідріз відповів слідчому.
- Тоді я змушений буду вас взяти під варту і вже у відділку про все допитати.
- Ви не маєте права так робити!
- У мене на це всі права, адже ви самі кинули тінь на свою особу.
У відділку Степан ще довго пручався й мовчав, та через два дні він не витерпів і нарешті у всьому зізнався. Молодий слідчий детально записав усю історію вбивці на диктофон.
“Я кохав Тетяну. Кохав її. А вона бігала за цим Олегом і на мене навіть не звертала уваги. Одного разу я сказав їй про свої почуття, а вона з мене тільки посміялась і сказала:
- Пізно, Степанчику. Я одружуюсь з Олегом, його кохаю, і ти знаєш, що завжди лише його кохала, а ти мені ніколи не був потрібний.
Можете уявити в якому я був розпачі? Я утік з міста, хотів, щоб мене більше ніхто ніколи не побачив, не згадував. Я почав подорожувати по цілій області, та одного разу не витерпів і повернувся сюди, в це жахливе пекло, свою могилу. Адже я побачив, що Таня народила маленьку гарненьку дівчинку, яка була дуже схожа на свою матір. А сама Таня — вона ще більше розцвіла, стала ще вродливішою.
І одного дня, коли Олег був на роботі, а його дружина з донькою залишились удома, я прийшов до них, почав Тані знову говорити про свої почуття, а вона знову насміхалась з мене, вона була такою презирливою. Тоді я накинувся на неї і в злісному розпачі задушив. Коли все було скінчено, я почув дитячий плач, що одразу повернув мені свідомість. Я підійшов до дерев'яної колисочки й заглянув у заплакані очі дівчинки. Та на мене дивились дві голубі Танині намистинки. Я скрикнув, взяв подушку й нею задушив немовля. Після того я смутно пам'ятаю, що діялось далі. Я кудись біг, було темно й мокро...”
Цього зізнання було досить, аби засудити Степана Вітрилу до ув'язнення на п'ятнадцять років. Він прийняв свій вирок зі спокійною гідністю, вже у в'язниці він дав волю своїм почуттям. Та не довелось йому відсидіти весь строк. Через місяць Вітрило помер уві сні зі щасливою усмішкою на губах. Мабуть, йому приснилась любляча Тетяна.
А Олег, коханий чоловік коханої дружини, дізнавшись про засудження винуватця всіх своїх нещасть, нарешті зміг спокійно відправитись у світ мертвих, адже його незакінчена справа зазнала свого завершення. Хто знає, може, вони зустрінуться там усі та вибачать усі свої гріхи й провини.
