І відчула вона, що самотня, в усій безмежності існуючих незримих світів, в усій нескінченності кожної наступної і попередньої, і теперішньої миті. І усвідомила свою одвічну безпритульність і безпорадність перед цим. Підняла погляд у небо, спинилась, а люди все йшли і йшли бездумним потоком, як стихія нестримним. Починався дощ, стрімкіше поплили сірі комбінезони – як мурахи копішливо розбігалися люди. Вона й далі стояла звівши очі в небо, брудно сіре, нависле над самою головою, передгрозове.
І все ще стояла, не знаючи куди йти, не знаходячи жодної причини, окрім дощу, навіщо взагалі потрібно кудись іти.
Її собака натягнула повід: пора йти! Далеко-далеко з цього похмурого і непривітного спального району.
Вона пішла вслід за собакою, за її любою Джені, милою Джені. В такі хвилини забувала, що самотня, бо хто її розумів краще за Джені? Тільки вона сама…
Нещодавно ще поодинокі краплини вже утворили суцільну пелену, що застилала їй очі, барабаном била в плечі, заважала йти. Але вона не прискорила крок, ішла все так же повільно, хоч Джені вже майже виривала повідок з її рук – боялась грози.
Високі сірі склепи, залізобетонні коробки однакових тісних квартир, порожні вікна… Це спальний район, вона його ненавиділа, хоч жила тут. І змушена була піти, майже побігти. Куди? В ту коробку, що зветься її домом, хоч вона була твердо впевнена, що то вже не її дім…
Вона… Її звали Міла. Вона прийшла.
– Сонце, ти що ж це під дощем гуляєш? – Приглушеним незадоволеним криком зустріла її мама. – Ти що, захворіти хочеш? Подивись на себе, ти ж мокра як хлющ!
Хто такий хлющ, Міла не знала. Проте одне знала точно: то була вже не її мама. Вона змінилась, і сильно, після того, як в її житті з’явився той чоловік, і Мілі це не подобалося.
У відповідь вона огризнулася:
– А хоч би й захворіла, тобі що?
Часом Мілі здавалося, що цій жінці, що стояла зараз перед нею, справді було б все одно, якби щось таке з нею трапилось. А мама… Що ж мама? Тільки зітхнула, опустила очі і пішла, не в силах, як думала Міла, скрити своє роздратування.
Міла пішла в свою кімнату, і навіть там не відчувала себе достатньо комфортно. Ці стіни і меблі давили на неї, повітря здавалось густим, через це було важко дихати.
Потім вона сіла писати. Любила деколи викласти свої переживання на папері. Писала про себе, але від третьої особи, ніби про когось іншого. «І відчула вона, що самотня…»
Якщо глянути з боку, мало хто б назвав Мілу самотньою. В неї було багато друзів-знайомих і просто знайомих, з якими весело проводити час, спілкуватися – вживу чи по Інтернету. А друзів? Двоє. Їм вона не могла довірити хіба що те, що сама від себе намагалася приховати, що сама не бачила і не знала. Тобто довіряла їм повністю.
«… що самотня… самотня… в усій безмежності існуючих незримих світів…»
Та вже давно для Міли стало зрозумілим, що не може вона довіритися мамі – тій, здавалося б, єдиній, найвірнішій подрузі життя. Бо ніколи не знаходила мама вільної хвилинки, щоб послухати Мілу, щоб розрадити її, втішити, підтримати чи, навпаки, порадіти разом з нею її успіху. Бо весь свій вільний час вона проводила з тим чоловіком… О, це ревність! Міла знала, що це ревність, точніше, – її гірка суміш із дитячою образою на те, що ця ситуація занадто швидко викинула Мілу в дорослий світ.
Чи намагалася Міла щось змінити?
« самотня в усій безмежності існуючих незримих світів, в усій нескінченності кожної наступної і попередньої, і сучасної… ні, теперішньої… чи все-таки сучасної?.. і попередньої, і теперішньої миті…»
Намагалася не допустити чергової сварки між мамою і татом – ще з тих часів, коли вони жили разом, майже три роки тому… боже, як давно!а потім було розлучення і в судовому порядку вирішувалося, з ким вона буде жити – з мамою чи з татом…
«І усвідомила свою безпритульність… одвічну безпритульність, і безпорадність перед цим…»
...
