Сьогодні, коли десь далеко за обрієм ледь жевріло сонце, а чорні хмари густо застелили небо, ти мені наснився… Невпинно шепотіла твоє ім’я, таке солодке м’яке та водночас хрустке на смак, як свіжа французька булка. В’язким фруктовим варенням розтікалося воно вустами…Терпким вишневим вином п’янило мою душу. Андре…Андре…Де ти тепер, мій хлопчику?З ким? Чи добре тобі?Чи щасливий ти?...
Ти мовчиш…
Марно я сподівалась, що мої почуття відцвіте та пожухне, як торішнє листя. Я все ще стою на зупинці «Життя» і очікую рейсу № Кохання…Твоє кохання. Минає день і тиждень, і рік, ні, такого маршруту не існує…А я очікую, не вірю, не можу не вірити… Серце моє все ще плекає тендітну надію на те, що колись я таки зазирну у твої усміхнені очі та по-хуліганськи скуйовджу твоє шовкове волосся… »Знаєш»?-«Знаю»…
Ти мовчиш…
Хто ти? Непроханий гість, що забіг на хвильку у моє життя ,ненав’язливо зостався на ночівлю, а потім і зовсім оселився в моїй буденності, без дозволу, без натяку на вдячність.
Вир, спричинений твоєю гучною появою, знищив усе банальне та водночас таке необхідне у моєму житті… Витер, мене, наче гумкою, не зоставивши і сліду.
Все, що не стосується тебе, стало не важливим, не потрібним, зайвим. В моєму житті утворилася гігантська прірва, її вже не знищити, не приховати, можна лише вдавати, що все гаразд, її не існує. Але то тільки для інших. Я давно вже підсковзнулася, не втрималася, полетіла в велетенське її гирло, вона проковтнула мене цілком, мене не стало. Для інших. Для тебе ж мене і не існувало.
Ти мовчиш…
Ти не впустив мене ні у своє життя, ні у своє серце, в мріях ти обожнював іншу, та й снилась тобі не я. Не мене ти кохав, не до мене тяглись твої руки, не мене твої очі шукали у вуличному натовпі . Не моя тінь супроводжувала тебе темними закутками нашого міста. Не я… Не зі мною…Не мій…
Ти не помічав моєї присутності, та й моя відсутність особливо тебе не турбувала… Дозволь зостатись тут, зайняти кілька гігабайт інформації у цьому гігантському павутинні нереального життя…
Ти мовчиш…
Дні летять шкереберть…День. Ніч. Кава. Дощ. Вітер. Злива. День .Ніч. Мовчиш? Ніч. Ніч. Ніч. І немає тому мороку ні кінця ні краю…
Хто я? Віртуальна примара на твоєму шляху, німий погляд, легкий рух, повітряна кулька, відпущена у небо? Нерухома лялька, залишена, забута, не потрібна…А може просто плід чиєїсь збоченої уяви?
Так, це все я, дивіться на мене, смійтесь, глузуйте, штовхайте мене, рвіть на шматки,щоб за мить знову забути про моє існування взагалі… Мене не було, немає, не буде.
Ти мовчиш…
Вже далеко за північ...На вулиці моторошно та холодно...В середині мене вирує така ж сіра злива, як і на дворі... Раніше я любила дощ, можна було зачинитися у себе в кімнаті, залізти під теплу ковдру та тихо сьорбати каву з молоком, водночас згадуючи ТЕБЕ…
Зараз я втомилася від дощу, сон все не приходить, та думати про тебе не припиняю ні на мить...
Мряка, туман, дощ, гроза, повінь, сніг, ожеледиця, хурделиця, глобальне потепління чи таке ж глобальне похолодання, що там? Байдуже, аби лиш був ти…Мій, не мій, сам, чийсь,чужий, веселий, сумний, байдуже, аби тільки був…
Іноді мені здається, що я ладна перетворитись на величезне пульсуюче серце, яке прагне лиш одного-захлинутися тобою...
Знаєш, я зуміла пережити без тебе ще один день, це означає, що я витримаю все...
Ти мовчиш…
Аж раптом: «Вам надійшло нове повідомлення»
Андре…Це ти…Швидше, швидше, ну швидше ж! Чому німіють пальці? Чому тьмяніє в очах? Чому я помираю? Чому? Чому? Чому?...
Ось воно.
Андре: »Ти, чи як там тебе звати, іди під три чорти зі своїм навіженим коханням»!!!
І вже далі: Вас занесено до чорного списку…Ви не можете надсилати будь-які повідомлення цій людині.
Чим завинила я перед тобою??? За що, Андре???
