Уляна йшла по вулиці, схиливши голову. Вона ховала від людей свої блакитні очі, сподіваючись, що зможе зберегти своє єство, свою неповторну сутність, єдність душі і тіла. З цієї єдності в неї народжується спів і лине беззастережно навколо, даруючи світло всьому, що тільки є в світі. Її спів. Одного разу вона не втрималась і зазирнула в очі зустрічному сивочолому чоловікові років п’ятдесяти. Зазирнула – і ледь не захлинулась від тих почуттів, які на неї накотились, як могутня з того океану, який слугував вмістилищем усіляких людських емоцій. Чоловік тоді замешкався, на коротку мить зупинився, став, ніби стовп, край дороги. «Що не подобаюся? - кричала подумки Уляна, - всі ви такі, так казав Вчитель». З жахом Уляна побачила, як в очах незнайомця заметушилась сіра істота, забігала. Вона була схожа на привида, сірого привида. Уляна знала, що в кожній людині є та сторона, скупчення бруду, сміття, яке ховається від інших (а часто і від самої себе!). І Вчитель теж про це неодноразово говорив, коли вони разом співали (а спів линув навколо, даруючи світло всьому, що тільки є в світі). Невже Уляна змогла побачити, розгледіти сіру сутність цього чоловіка, який раптом усміхнувся кутиками губ. «Всміхаєшся? – подумала Уляна,- нікому твої зусилля непотрібні, я змогла побачити, хто є ти, але, якщо ти будеш співати, то врятуєшся». Уляна знайшла в собі сили розірвати цей тимчасовий зв’язок і знову схилила голову, ще більш натягнула на обличчя каптур, ще глибше засунула руки в кишені і впевнено рушила вперед. Чоловік пробурмотів «перепрошую» і відійшов в сторону, звільняючи місце для того, щоб жінка змогла пройти. Якби вона озирнулась, то побачила б, як чоловік подивився їй услід, і, як його усмішка, яка ще тільки зажевріла на губах, почала гаснути, аж поки не зникла зовсім.
Уляна йшла по вулиці схиливши голову. Вона поспішала, бо в неї вдома, в її трикімнатній квартирі, на ліжку лежав її десятирічний син на ймення Андрій. Він тяжко хворів.
Нікого до сина Уляна не підпускала, адже сподівалася, що зможе власними силами ( і за допомогою співу та Вчителя) йому допомогти. Мати Уляни, старенька Віра, спочатку поривалася надати пораду доньці, потім зневірилися у своїй спроможності і потрібності й на деякий час принишкла. Та мабуть ненадовго. Уляна ж уже тиждень співала біля ліжка сина, в його маленькій кімнаті, гортаючи книжки Вчителя і мріючи, коли вона зможе знову, як і раніше, жити в спокої та гармонії. От тільки спів не допомагав. Уляна спочатку думала, що то вона щось робить не так, не щиро. Потім в центрі її уваги опинилась старенька Віра. Уляна вже вкотре спробувала її направити на шлях істинний, залучити до співу. Мати, як і у всі попередні спроби, відмовлялась, закривалась у своїй кімнаті і тихенько плакала. Уляна теж плакала, адже дуже хотіла допомогти матері. Декілька днів вони не розмовляли, а потім - слово за слово і знову солона ріка життя поверталась у старе русло.
Уляна йшла по вулиці схиливши голову. Вона поспішала.
Мати Уляни, старенька Віра, поглядів була консервативних, іноземців не любила (особливо спів, який вони принесли із собою), але доньку свою «непутящу» - Уляну, любила до нестями, хоча й частенько подумки їй докоряла. Бо поратись по господарству була змушена сама. Вчитель не схвалював важку працю.
А та сіра істота, яка маячила в очах незнайомця, ще довго згадувалась Уляні. Вона била істоту словами й проганяла геть.
На тижні дзвонили зі школи. Класний керівник Олександра Петрівна. Жінка гарна, але зовсім не співає. Питала про Андрія, і чому він не ходить до школи. «Все гаразд, - відповідала Уляна, - трішки захворів, мабуть ноги промочив, але він трішки полікується і скоро буде». Вчора вчителька дзвонила знову. Здається, це стає в неї звичкою. Вона що, не зрозуміла? Уляна потім довго співала, згадуючи бідолашну Олену Петрівну. І спів линув навколо, даруючи світло всьому, що тільки є в світі.
Ось вже й будинок Уляни. П’ятиповерховий та червоний.
- Доброго дня ,Уляно! – почула вона чийсь голос. Оскільки голову Уляна не піднімала, то людину, яка сказала ці слова, вона як слід не розгледіла. Однак зрозуміла, що то була Ніна Миколаївна, пенсіонерка, з першої квартири. Добра й чуйна людина. Хоча теж консервативна.
- Доброго, доброго, - промовила Уляна у відповідь.
Уляна підняла голову, й втупилась очима у Ніну Миколаївну. Потім відвела очі.
- Гарний день, Ніна Миколаївна!
- Бідолашна ти дівчинка... - пробурмотіла сусідка. – Чого тобі не вистачає?
Уляна радісно всміхнулася.
- Всього, Ніно Миколаївно! Всього. Цілого світу замало! Радіти треба! Співати!
- Уляно, Уляно...
Невеличка біла машина з червоними смугами займала все місце перед їхнім під’їздом. Невже не можна знайти собі іншого місця?
Місцеві лікарі Уляні не подобалися. Хапуги, м’ясники та п’яниці. Брати і Сестри розповідали Уляні про їхні «добрі справи». Як вони брали гроші за те, щоб гарно прийняти пологи, а потім, коли лікарю дзвонили ( бо щастя ж -дитина!), він п’яним язиком щось веселе лепетав у слухавку. Як не могли діагнозу встановити, або ж встановлювали і лікували-лікували, і все дарма, потім хворого везли в область, або ж у столицю і виявлялося, що хворобу він має зовсім іншу. Та що говорити – до лікаря у кабінет просто так не зайдеш, все з собою треба приносити, щоб потім двічі не бігати до банкомату. Чи можна таких людей кликати до Андрія? І треба ж, до когось вони ж приїхали, хтось їх викликав! Мабуть Горлянки, з четвертого, багатії, яких світ не бачив, викликали.
- Що тут відбувається?! – закричала Уляна, тільки –но переступила поріг своєї квартири. Чужі люди в білому одязі були у кімнаті. Хапуги...
- Що тут відбувається?! – повторила Уляна, - як ви...
Раптом Уляна побачила матір, вона із заплаканими очима тихенько сиділа у кітку кімнати на стільці.
- Мамо... то ви? Я питаю вас –ви?
Мовчить старенька Віра.
- Я ж вас просила, благала. Вічно ви зі своїми справами лізете...коли недоречно.
- Перепрошую, - піднявся сивочолий лікар, що сидів біля ліжка Андрія і щось йому говорив. - Ви мама дитини?
- А в чому, власне... Я .. я мати...Синку.. вони тобі нічого не зробили? Нічого не зробили?
- Мамо, мені погано. .- прошепотів Андрій. Тільки зараз Уляна побачила, як зле він виглядає. Напевно йому було дуже погано.
- Що вони з тобою зробили, синку?!
- Дитину треба терміново до лікарні, збирайтесь. Ви мене чуєте? Ви мене чуєте?
Раптом лікар гаркнув:
- Дитину рятувати треба!!!
Пильно подивився на Уляну, потім втомлено промовив:
- Ага... все зрозуміло.
«Як він може кричати на мене? Чому він кричить? – подумала Уляна, - лікарі не повинні себе так поводити, я така ж людина, як і він. Можливо він ... не співає? Можливо він співає якось не так. Треба запитати у Вчителя, у Вчителя».
Уляна повільно сіла на стілець, що стояв біля шафи. Вона почала подумки співати.
- Віро Іванівно! Допоможіть нам, - сердито звернувся лікар до старенької Віри, - я бачу ви тут єдина людина, з якою можна говорити.
- Ой лишенько, лишенько, Андрійчику...- бурмотіла старенька Віра, піднімаючись зі свого місця.
« Чому ж так відбувається, - думала Уляна, - все не так, якось не так. Я ж співала, і Брати і Сестри, і Вчитель, тільки дарма... Все не так... Мамо.. Що ви наробили, мамо? Чому ви поспішали? Андрійчику, синку, треба співати... співати..»
Уляна закрила на мить очі і захиталась.
«Все буде добре», - подумала вона.
А спів линув навколо, даруючи світло всьому, що тільки є в світі...
