…сидіти з ангелами де-небудь на пляжі
і тихо про щось говорити
після розкурки
Сергій Жадан
Схована у далекій скрині сидітиме твоя тиша. Вана сидітиме довго доводячи до шаленого сказу, тебе, мене, нас…
Його мис доброї надії було зруйновано єдине спасіння втеча, втеча на завтра чи тілько на десяток кроків вперед, до свідомого з’єднання руху крові, яку серце виштовхує по міліграмам, до кожної в’ялої вени, аби ми знали що він живий. Його рух занадто хаотичний… погляд блага допомоги… його мис доброї надії зруйновано…
Єдиний залишок здорового глузду блука по дорозі так само як він без жодної іскри на вчора, тілько надія на десяток кроків в перед. Кожний крок сенхрон бачення, кожен погляд на зустріч – байдужа публіка. І ніхто не спитає якого дідька він по греблі, о дванадцятій ночі по пояс голий. Ніхто не малює форми жалю на вогкому асфальті? Всі погляди сплять…
Вчорашній вечір у верховній раді пройшов на славу, продали життя робітничого класу, Криворіжжя плаче, рада відкриває двері буддизму і йозі. В його голові з кожним кроком нові синхрони. Більшість втратила віру, меншість поставили раком гасла демократії ріжуть глотки одне одному помаранчевий колір стає емблемою руху, блакитний – амністією спокою. Йому було шкода малого якого тиждень по тому знайшли в провулку без руху і хто міг знати, що його оцінила місцева рушійна сила у нокіа 3100. Кожен крок, блискавки його вразливості, голодні діти під голими стінами інтернатів співають гімн незалежному суспільству…
«На простирадлах наші бажання
Під ковдрою наші мрії
Ми миші
Що грають у хованки
З тінню…»
Його очі бачили тишу. Його дух вірив. Він і я і ви зламалися під гаслами… трохи не до давили, трішечки не до стояли. Помаранчева варта стоїть під вашими вікнами контролюючи цнотливу довіру. Довіру минулого яка стала птицею не тривалою комою до пост українського: «Завтра спить у коморі і п’є віскі чи може хенесі
Поклавши до корзини овочів
духмяний пучок окропу
Нібито то так треба
Уявляючи що так пройде»,
Він крокував вперто відволікаючись на обставини. На обставини поглядів. І вчора у сартирі глем клубу школярка ставала жінкою. Клубалізація крокує вперед. Школярі по підвалах нюхаять клей, вимальовуючи у небі фенікса, що несе свою велич, свою сіру тінь, яка з’являється з попелю. Залишаючи надію на відродження.
Вздовж тільки марево вогнів, безпритульних та голих. Він стояв дивлячись в обличчя минулому. І на цьому місці стояли тисячі, писали на парапетах «я тебе кохаю», а після на ці місця чіпляли вінки скорботи, у вічну пам'ять лябові,
У вічну пам'ять смерті…
Це як знущання над самим собою кохати боячись втрати. Це вічне «якщо я втрачу, друга чи мис доброї надії?» він кохатиме її вічно бо вічність примарна уява що дає волю «а може, колись», те колись що може і не настане. Чи знав він що ті що вчора йому посміхалися і називали зайчиком, стрілятимуть в спину , не в груди. Тепер байдуже мис знищено…
Як у кожного так і в нього був мис, людина, яка просто є. Друг, товариш… Варто тільки знати асфальт не плаче, вітер не сміється… його мис сьогодні виходив заміж…
Він був не в змозі навіть по путньому привітати, відпустити свою життєво необхідну залежність. Коли вона мала сказати «так», подивилась в його очі, він посміхнувся і пішов в нікуди .
Амури взяли відпустку…
Тепер тілько тиша,
він ішов з не звідки, аби прийти в ні що….
- Мою несамовиту втіху напишуть художники, фотографи зроблять фото кожен пік сель співатиме, кожен мазок говоритиме «круто…». Божевілля – фатальний наркотик, кохання – смертельний… - гомоніло його особисте занурення.
Я пам’ятаю одну з зустрічей з своїм знайомим. Зустрілися ми з ним випадково, як завжди звичне «як справи?». І от він розповів що отримав дозвіл на носіння вогнепальної зброї.
- Ти знаєш – казав він. – найбільше проблем, з отриманням це проходження дурки.
- Як це – запитав я?
- Ну от уяви заходиш ти і там купа лікарів, оди краще іншого і кожен валить тебе, доводить до сказу, намагаючись довести тебе до безглуздя, аби визначити рівень твоєї роздратованості. Запитують тебе нащо тобі потрібна зброя ну, а ти як нормальна адекватна людина відповідаєш – щоб зберегти своє життя підчас кризової ситуації. І як виявляється наші кризові ситуації вже заздалегідь визначило наше законодавство…
І він багато чого ще розповів та це не має ніякого відношення до контексту даного твору.
І саме зараз
саме у цю мить
у нього кризова ситуація.
І які поради дасть йому законодавство, коли в’яло намальовується сюжет на завтрашній день. Він стоїть на середині позаду пройдений шлях, попереду невідомий. І як завжди є план Б, просто все залишити як є стоячи на парапеті 40 метрів над рівнем Дніпра, відштовхнутись від земного мазохізму і-і-і-і-і-і…все пиши не було…
– У вас не буде кілька гривень, їсти хочеться, а красти не навчився?
Він подивився праворуч. Поряд з ним стояв русявий хлопчик років семи.
– Так тримай, а що ти тут робиш, чому не йдеш до дому, пізно?
– Гуляю, дому не має. Батько загинув в Прип’яті, він був пожежником, він герой. Після його смерті мама почала пити, водити дядь, які мене ображали і я втік… – очі малого піднялись в зоряне небо і сльоза одна за одною покотились по брудних щічках.
І де тепер це блядське законодавство, з своїми позачерговими виборами, з своїми законами, з за чи проти. Де анти кризові коаліції коли криза заходить у відчинені двері, де опозиція яка готує свої меланхолічно байдужі маніфести? Він стояв нервово курив робивши свій вибір, який шлях обрати.
– Ходімо поїмо. – взявши за руку малого він пішов далі. І назустріч двом спасеним мерехтіли вогні танцюючи на обличчі ночі…
Ти знаєш брате як би нас не ставили раком, як би паскудно не виглядала самотність, в які б рамки нас не ставило життя. Головне. Ми маємо іти до кінця виконуючи своє призначення, хапаючись за кожну нитку, вперто сточи на своїх поглядах, щоб наші діти пишалися нашим божевіллям свободного кроку та подиху. Гордовито сказали «МОЄ НЕБО БЛАКИТНОГО КОЛЬОРУ, ВЧИНКИ ПРОЗОРГОГО, А СЕРЦЕ СВОБОДНОГО!!! »
