Ця невимушена проза – єдиний спосіб висловити свої почуття, точніше, вилити їх на папір. Ці відчуття неможливо пояснити до кінця, тому багато буде несказаного, але не менш важливого. Варто читати між рядками…або взагалі не читати.
Так вже склалося, що в ЇЇ розпорядженні лише слова. Та, можливо, вони мають більшу силу, аніж звичайні людські поняття про красу і любов.
Любити когось важко, бо любив; любити легко, якщо любиш; любити прекрасно, якщо взаємно; любити смертельно, якщо по-справжньому. Кохання – хвороба. Ним хворіють, ним лікуються. Чорт знає де його можна підхопити, але у будь-якому випадку – це вірус, який наче досліджується сотнями тисяч поетів, письменників і простих людей, на протязі тисяч століть. Лише водночас цей вірус залишається сам по собі, без вакцини та надії на одужання.
Звісно, є унікуми, які мають генетично закладений імунітет. Такі в свою чергу отримують кайф від зміни тих «кохань» за певний термін «тиждень-місяць». Тільки мова зараз не про цих індивідумів, та й взагалі не про це.
Складалось враження, наче це все якийсь невдалий жарт. Так ніби комусь зверху так захотілось…
Вона жила у нашому місті, правильніше буде сказати, - жила містом. Інколи поводила себе дивно, та не тому, що хотіла комусь щось довести, а тому, що не завжди могла зрозуміти себе. Вона постійно ходила самотніми вулицями міста, немов когось шукаючи. Можливо. Та насправді добре розуміла, що не зможе стати чиєюсь, мати когось. Це не тільки велика відповідальність, але й обмеження волі, яка була для неї чимсь більшим. Хоч часом так хотілося того тепла, взаємного почуття. Так хотілося пригорнутися до коханої людини, заплющити очі, відчути невагомість кохання. Лиш це певно, було неможливою мрією. Переважно їй було добре так як є. Отак не залежати ні від кого, бути закоханою в місто та волю, але…
Вони не були знайомі. Та й офіційного знайомства в них не було. Все сталось не те,щоб спонтанно, але неочікувано. Після перших зустрічей минуло досить часу, щоб Вона встигла забути про його існування. Їй просто не вистачало часу знову глянути на небо і побачити Його. Та врешті такий момент прийшов. Випадковий збіг обставин привів ЇЇ до Нього.
Небо було безхмарне та застелене сітчастим килимом яскравих ліхтарів. Їй трішки сумно та самотньо,- це могло стати причиною цій дивній зустрічі. Вона просто поглянула в небо, не підозрюючи таких солодко-болючих наслідків. Тепер бачила Його якось, наче в іншому світлі. Здавалося б ми дивимось на речі сотні разів, але рідко помічаємо зміни. Ще рідше проникаємо глибше, до розуміння прихованого змісту. Майже не вміємо читати між рядками. А найголовніше,- сприймаємо лише зовнішню оболонку та довіряємо зоровому фактору, і тільки інколи – серцю.
Їй важко пояснити, що трапилось тоді, але це було щось неймовірне. Тобто Вона дивилась на нього і бачила більше за інших. У ньому стільки позитиву, добра, а ще якогось незрозумілого холоду. Наповнений дивною філософією, Він – уособлення всіх найкращих якостей, сплетіння найправильніших принципів та переконань. Його бажання, напевно найщиріші дії до змін на краще. Часом здавалося, що Він ідеал, але так не буває. А Його очі… бачили б ви Його очі такими, якими бачила Вона. Вони неймовірно сині, наче озера блакиті, які от-от розіллються і поглинуть тебе своїм поглядом. Усмішка, від якої божеволієш…Вона не розуміла, що коїться, не розуміла почуттів, які охоплювали ЇЇ. Це щось нове і незнане. Певно тому, що це було вперше. Так, Вона ніколи не кохала. Та ця історія навряд чи закінчиться happy-endом. Страшенно банально та нудно.
Отож , Він завжди був один…на цілому нічному небі. Вона – на цілій землі. Погодьтесь, відстань масштабна. Та й відстанню це назвати важко, скоріше рокова прірва. Сумно лиш те, що якась невідома сила штовхала ЇЇ в ту безодню на подолання. Жила мрією, такою безнадійною вірою.
Він далі самотній і невиправно відповідальний. Таких більше немає, він – єдиний. Навколо нього безліч зірок, та здається, не поспішає відповідати комусь взаємністю. Чи, може, Вона просто не знає? Вона розуміє утопічність своєї ситуації. В них майже немає спільного. Хіба ота прірва. Та й що було б далі, навіть якби вони подолали цей бар’єр? Людина і Місяць, хіба вони сумісні?
З часом Вона могла бачити Його частіше, і це було таке щастя. Після кожної зустрічі Вона відходила від свого вікна у темряву кімнати, і там гарячі сльози безглуздості котились по обличчю. Потім боялась дивитися Йому в очі. Від них серце уповільнювалось і можна було рахувати миті вічності від удару до удару. А бувало відчувала шалену аритмію, що починалась від його усміхнених вуст.
Правду казали старі люди, - «Amor nonest medicabilis herbis». Всі намагання забути Його, переконати, що не кохає закінчувалися трагічно і зовсім не весело. Про щось Вона шкодує, але більше про те, чого не зробила, аніж про те, що зробила. Думаєш Він пробачить їй її кохання?
Тепер щоночі від Неї тікають сни, натомість Його образ переслідує яскравим відображенням у серці. ЇЇ бажанням було лише втопитися у Його обіймах, пригорнутись, торкнутись повік ніжністю і просто кохати. Кохати так, як ще ніхто не кохав. Це ніби реальність, але якась ілюзорна. Чи легко Їй кохати Місяць?
А ще виходить так, ніби в Нього ніхто не питає. Хто знає як Йому? Може Йому також трішки самотньо. Чи холодно Йому? Про що Він думає, мріє, які бажання має? Чи любив когось?
…пізно ввечері Вона завжди бігла додому сама. Востаннє лише Він проводжав ЇЇ. Місяць освітлював дорогу до душі та серця, творячи «білі ночі» у нашому місті. Його сяйво і досі надихає ЇЇ, а Вона й досі таємно кохає Його…
