Він любив зелених людей, з ними було найлегше спілкуватись. І говорили вони зовсім не на марсіанській мові, а на українській. Рідше на російській, і вже вкрай рідко на англійській. Зеленим людям подобались зелені квіти, і йому теж вони були найближчими до душі. Дарма, що ті квіти виглядали не природно, вони були справжніми…
Він завжди був зеленим, тому що жив онлайн. В реальному світі був у статусі «недоступний», зате його завжди можна було знайти у павутині. З диким ентузіазмом шукав нових френдів, і хоч часу на спілкування з усіма в нього не було, зате він із шкіри ліз, щоб підтримувати бодай якийсь зв'язок з кожним. Список його контактів збільшувався по закону геометричної прогресії, а часу на повідомлення не вистачало. Інколи йому хотілось, щоб хтось допоміг йому відповідати на меседжі, або просто роздвоїтись. Минулого місяця він навіть вивчив соло на клавіатурі, для того, щоб швидше друкувати, але це не дуже допомогло вирішити проблему.
Час від часу, йому хотілось, щоб ніхто не писав… Та коли повідомлень насправді приходило менше, ніж зазвичай, з’являлась паніка. Бувало, що аська була ввімкнена, а йому по кілька хвилин не писали нічого. Сидів, і благально дивився на монітор. Обновляв сторінки кожних 30 секунд. Він боявся, що про нього забудуть зовсім. Кілометрові списки віртуальних френдів дозволяли йому почуватись спокійно. Знав, він потрібен їм. Його пости і коменти стали частиною їхнього життя.
Боявся на довго відходити від компа, раптом напише хтось важливий, він не відповість вчасно, а вже через 10 хвилин повідомлення стане зовсім не важливе… А що, як напише ВОНА?..
ВОНА завжди була у статусі «недоступний», хоча насправді знаходилась поруч. Дуже зручно: вона бачить всіх, а її ніхто не чіпає. Просто чомусь думала, що відповідає на усі повідомлення дуже повільно, тому вдавала, що насправді відсутня. І ще одна перевага: можна було відповідати людям за бажанням. Не хочеш говорити, то й виправдовуватись не дуже треба, статус все пояснював. Мене ж немає, для чого мені пишете?.. Він завжди виловлював її онлайн, дарував віртуальні квіти, і цілував ніжно-ніжно, але віртуально. А вона хотіла зустрічатись з ним реально. Коли спільні друзі питали, чи ВОНА зустрічається з Зеленим, вона відповідала, що так, кожного вечора, онлайн… Та чи були то стосунки?... Їй хотілось не багато - хоч зрідка бачити його реально.
Того дня ВОНА захотіла з ним зустрітись, їй було зле на душі. А він.. не міг відійти від компа, бо спілкувався із тисячею віртуальних друзів. ЇЙ було боляче, але ВОНА його щиро любила, навіть такого, залежного. А Зелений знав, ВОНА переживе й без нього, а він має тут важливі справи, і НЕ важливо, що справи ті віртуальні. Так, ВОНА пережила, але висновки зробила.
Його кращий друг був Невидимкою. Важко дружити з людиною, коли ти її не бачиш. Можеш цінувати її, можеш любити, можеш навіть злитись на неї, але не бачити. Зеленому це дуже не подобалось, але що він міг зробити? Не міг він перестати дружити з людиною тільки через те, що вона невидима. Невидимка не був одним із зелених. Його квіточка не міняла колір з червоного ось уже кілька місяців. Проте він завжди був. Друзі завжди сперечались: Зелений казав Невидимці, що це дуже не чесно бути «інвізібл фо ол», а червоний заперечував. Він вважав, що в першу чергу не чесно забирати в себе стільки часу, щоб просто відповідати на тупенькі повідомлення і підтримувати розмови на зразок:
- Привіт.
- Привіт.
- Шо робиш?
- Працюю.
- І шо, багато роботи?
- Так.
- А шо саме ти робиш?
- Працюю.
- А в даний момент над чим?...
Зелений питав Невидимку для чого той взагалі вмикає айсікю, на це друг відповідав, що так йому затишніше, він просто знаходиться серед друзів, хай навіть вони його не бачать. На запитання Зеленого: «А що було б, якби всі друзі стали невидимими?», Невидимка відповісти не зміг... Було б справді якось не дуже добре, всі б ховались, і ніхто нікого не бачив. Мабуть, якась рація в словах Зеленого все ж є, - подумав про себе Невидимка.
Свою залежність Зелений усвідомлював не до кінця…
- Ну що ж поробиш, я екстраверт по своєму типу, мені завжди треба знаходитись серед людей, хай навіть віртуальних. Саме тому я і спілкуюсь з багатьма.
Не важливо, що 80 % людей, з якими він спілкувався, були взагалі не знайомі. Онлайн він знав їх лиш за ніками. Інколи в голові переплутувались десятки, а то й сотні Теді Веді, Куді Фуді, Снайперів і Тайперів, Чері і Фері. Бувало, що він намагався по кільканадцять хвилин згадати хто, що і коли йому писав, і таки не міг… Але то було не важливо, значно вагоміше, що френди взагалі були.
- Яке це має значення, хто ховається за ніками, - питав він себе. - Його читають, його коментують, він цікавий їм. З ним дружити модно, і це найважливіше.
Серед зелених найбільше його дратували ті, хто вимагав негайної відповіді на повідомлення. Він не встигав говорити одночасно з усіма, це створювало невеличкі проблеми. В години онлайнового піку, він навіть не міг вийти в туалет – відповідати потрібно було із максимальною швидкістю. Пік припадав на період з 12.00 до 15.00. Він не обідав, просто не вистачало на це часу.
Його завжди хвилювало, що про нього думають. Ще у школі, коли вчителі говорили, що не можна хвалити учнів, щоб не розслаблялись, він категорично не погоджувався. Його потрібно було хвалити, бо інакше не було стимулу. Схвальні відгуки були для нього на вагу золота. Дуже хвилювався, коли робив якісь непевні кроки. А раптом всі засудять, що ж буде? Та він просто помре із сорому. Болісно на критику реагував і тепер. Тому намагався бути в інеті таким собі солодким хлопчиком, якого всі люблять. Коментарі, відповідно, збирав лише позитивні.
Частково його навіть хвилювало те, що діялось у світі зовнішньому, але лише частково. Він так сяк виконував роботу, робив те, що встигав поміж перепалками повідомленнями. Клацав між вікнами, відволікав увагу то від одного, то від іншого. Саме тому не був надто цінним працівником, та він про це і сам знав. Йому було все одно, що у нього не велика зарплата, головне, що є можливість користуватись інтернетом.
…То був один з найжахливіших днів його життя. На фірмі, де він працював вирішили змінити інтернет-провайдера. Мережі не мало бути весь день. «Корчі» розпочались через дві години без інету. Рогрібши роботу, Зелений просто сидів у кріслі і дивився в монітор. Далі, він вертівся туди і сюди, бавився кульковою ручкою, перекладав папери, безкінечно пив каву… Не витримавши, схопив телефон, і почав писати смски, допоки не закінчились гроші на рахунку.
- Боже, як пережити цей день?... За що таке покарання, - думав собі…
Його крутило і ломало, він ходив по кімнаті кругами, дивився в вікно, переставляв стільці, витирав пилюку, малював чортиків у блокноті, полірував мешти… Робота не бралась.
Пообіді мав прийти клієнт, може хоч це трохи розвіє?.. Але ще цілих дві години, що він робитиме?
Він почав гризти нігті, як у дитинстві… Страшенно нервував, як же він без усіх? Як вони без нього? Йому не пробачать відсутності… Подзвонив ЇЙ, захотів зустрітись. А ВОНА порадила звернутись за підтримкою до віртуальних друзів… Але, де вони тепер?
Він просто пішов з роботи і довго блукав містом. Спостерігав за людьми реальними. Виявляється вони не такі, як на аватарах… Як же довго він не помічав людей, їхніх проблем, звичок, поведінки.
- Я онлайнова рослина, - думав Зелений, розуміючи, що справитись з цим не може.
Гуляння вулицями міста затягнулось до самого вечора. А потім він прийшов додому і моментально заснув. Навіть сни не снились, на них не було сили. Прокинувся незвично рано, о 6, більше спати не міг. Був дуже «голодний», і цей голод, як черв’як, викликав бурчання у його мозку. Саме він підняв його з ліжка у таку рань і примусив йти у місто. Він повинен був знайти віртуальну їжу. Він шукав цілодобове інтернет кафе, щоб перевірити свіжі повідомлення. Хоч на роботі вже була Павутина, проте знав, що після вчорашнього зникнення він там може взагалі не появлятись…
