1
Батько з'явився на порозі з веселим збудженням на обличчі. Його солом'яний
капелюх був збитий набік від швидкого бігу, а зелені очі випромінювали невимовну радість і щастя.
- Маріє! Уляно! Швидше! Семко повернувся! - хрипким голосом вигукнув
він.
Почувся звук розбитого посуду. Це мати від несподіванки впустила глиняну
миску зі щойно звареними варениками. Уляна, яка сиділа на лаві й займалась вишиванням рушника, встала й миттю вибігла з хати.
На вулиці, одразу коло їхніх черешень, з автомобіля виходив молодий парубок років двадцяти п'яти в одежі кольору хакі. Його голова була обмотана червоним від крові бинтом, а сам він пересувався на милицях.
- Братику! - підбігла до хлопця дівчина й притулилась до його сильних широких грудей. - Як ти? Що ти? - Уляна подивилась у такі ж зелені, як й у батька очі. Її мучило лише одне питання. Питання закоханої й замученої довгим чеканням і страхом дівчини. Та в братових очах вона прочитала лише якусь далеку тугу. Семко похитав головою й попрямував у простягнуті матір'ю обійми.
2
- Ну що, синку. Розказуй, як там на війні. Де твої медалі? - смакуючи вечерею,
запитував сина старий Савченко.
- На війні — екстремально: годують не так смачно, як наша мама,
одягають у самі бачите що, й кожен день можна отримувати отакі-ось медалі, - Семен показав на свою побиту голову й ноги.
- Що це ти за такі слова почав вживати? - обізвалась мама Марія. Вона аж
світилась гордістю за мужнього сина. Все село тільки й гуде, що про сержанта Савченка, який врятував цілу армію, донісши вирішальну звістку командиру.
- Які слова?
- Ну... ект...екр...
- Екстремальні? Мамо, ну яке це нове слово? Його тепер усі вживають, де не
підеш, - усміхнувся Семко.
- Все одно. Я його раніше ніколи не чула, - мати задумалась й почала
бурмотіти собі під ніс:
- Екстремальні... екстремальні...
Лише Уляна не долучалась до загальної розмови. Вона сиділа в повній задумі. Її біляве волосся, заплетене в косу, виблискувало у світлі лампи, карі, аж чорні очі дивились десь у даль кімнати, а рожеві, повнуваті губи раз у раз шептали тільки одне слово, одне ім'я — Тарас.
3
- Семене, що трапилось з Тарасом? Де він? Чому не приїхав разом з тобою? Ну чому ти не хочеш мені сказати? - вже з нотками плачу випитувала у хлопця сестра.
Семко взяв із рук Уляни рушник і почав витирати обличчя після бриття.
- От тепер я більше схожий на людину, - він подивився у дзеркало й уже збирався йти, коли дівчина вхопила його за руку.
- Скажи мені, благаю, що з Тарасом? Я впевнена, ти знаєш, просто не хочеш мені чомусь сказати. Братику, благаю!
Парубок зітхнув важко й вимовив:
- Загинув він, Уляно. Загинув... - і пішов.
Уляні як би хто вдарив зі всієї сили в груди, а потім приклали до них багато-багато холодного льоду. Вона зірвалась з місця й з важким риданням побігла чим далі від дому. Дівчина не хотіла, щоб хтось бачив, як вона плаче. Цього ніхто не має права бачити. Адже її знають як дуже сильну духом людину.
4
- Що з вашою донькою, пані Маріє? - запитала через кілька днів сусідка, тітка Галина. - Ходить, як якась примара. Все їй з рук валиться. Сама бачила, як розлила два відра води сьогодні вранці.
- А вам яке до того діло? Це моя донька, а не ваша, - гостро відказала на ці слова Савченкова й тицьнула дерев'яною ложкою в груди сусідці.
Уляна й справді була сама не своя. Ніяке діло не йшло їй до рук. Вона вже не плакала, адже в цю ніч вона виплакала всі свої сльози, дівчина просто не бажала далі жити. Але щось їй у серці підказувало, що ще не все втрачено, що ще є надія, що Тарас не загинув, що Семко помилився, адже він не бачив його тіла, а лише, як той зникав під купою уламків танка.
Коли мати зайшла в хату, дочка саме поралась з брудним посудом. Марія, вдосталь надивившись, як її улюблена дитина, квітка її роду, марніє на очах, вже не витримувала. Материнське серце зі всією гостротою відчувало біль своєї кровинки.
- Уляно, іди погуляй, відпочинь, а я вже сама тут домию.
- Та ні, мамо. Не треба. Мені ще трішечки. Та й я ще маю рушник довишивати, там ще кілька хрестиків залишилось, - з тремтінням у голосі вимовила ці слова дівчина. Адже рушник вона вишивала на їхнє з Тарасом весілля. А тепер вона не впевнена, чи зможе вийти заміж за когось іншого. Та роботу не можна кидати напризволяще. Не піде рушник на весілля — почеплять його над образом Богородиці.
- Ну як знаєш, - і мати взялась готувати вечерю.
5
На краю лісу стоїть самотній дуб. Під тим дубом часто зустрічалась закохана пара.
“Уляно, я, як повернусь з війни, візьму тебе за дружину. Тому порай придане, вишивай рушник. Ти ж згодна, моя зіронько?” - “Звичайно, згодна. Ми ж поклялись на цьому самому місці завжди бути разом, пам'ятаєш?” - “Пам'ятаю. Як же я міг забути?”
Уляна згадувала все, спершись на товстий стовбур могутнього столітнього дерева. Її душа боліла, й дівчина нічого не могла зробити з цим страшним болем. Вона сиділа й дивилась ген за небокрай. Може, якась пташка принесе їй щасливу звістку? Але звістку про що? Уляна вже втратила надію. Вона повірила в слова брата. У її серці
відчувалась страшенна пустка. Дівчина закрила очі й поринула в сон.
Крізь забуття вона відчула, як хтось торкається й ніжно стискає її долоню. Дівчині це нагадало теплий дотик Тараса, тому вона подумала, що вже снить. Та тишу порушив знайомий шепіт:
- Уляно, Уляно. Ти спиш?
Уляна не повірила власним вухам. Вона розімкнула повіки й побачила прямо перед собою кохані сірі очі.
- Тарасе! Я знала! Знала, що ти живий! - дівчина кинулась в обійми коханого й залилась сльозами щастя. Вона цілувала й цілувала то його уста, то очі, то щоки, то ніс і все повторювала:
- Я знала...
- Ох, Уляно, зіронько ти моя. Та я вже сам думав, що загинув. А знаєш, що мене врятувало? - він подивився на запитливе обличчя дівчини. - Твій рушник.
- Рушник?
- Так. Я було подумав: ти, мабуть, так намучилась, вишивавши його. Не можна, щоб така праця пішла намарно, еге ж? - з веселою усмішкою промовив Тарас. А він навіть не змінився. Такий же дотепний і вродливий. От тіки у чорнющому, як смола, волоссі з'явилась сивина. А йому ж лишень двадцять два! - А ти так виросла, Улянко. Невже самими дріжджами харчувалась? Залишав тебе шістнадцятирічною дівчинкою, а тепер...
- Два роки пройшло, - все не перестаючи обнімати парубка відказала дівчина. - Два роки нетерплячого чекання.
- Але ж ти дочекалась, - і їхні уста злились у довгому поцілунку.
Через два тижні все село гуляло на весіллі в Тараса Тополі й Уляни Савченко, тепер уже Тополихи. Зажили вони в невеличкій хатинці, яку поставили недалечко від їхнього дуба. Уляна засадила весь город морем різнокольорових квітів, а Тарас зробив власну майстерню, де почав столярувати. Через рік знайшлась у молодят маленька дівчинка, яку назвали в честь бабусі Марією. А дуб досі зберігає на собі знак клятви, знак вічного й вірного кохання.
