В неї було багато намірів, багато сподівань. Вони не давали їй відпочити. Лише виконуючи задумане, вона відпочивала, по-справжньому відпочивала, навіть, була щасливою. Багато намірів… Але час плинув швидко. Його не зупинити. На якусь коротку мить їй вдалось зупинити « Його Величність Час», в усякому разі вона так думала, - а це вже щось. Але, незабаром, стрілки годинника знову починали невтомно бігати по колу, немов білка в колесі. «Час, зупинись!» - ні, він не почує, не схоче.
Хтось думає, що час не має над ним влади. Можливо. А дехто намагається штучно його зупинити. Дехто точно знає, що годинник в хаті має бути беззвучним, німим… Дякуючи науково-технічному прогресу, цей «дехто» замінить усі годинники на електронні. Це ж вихід! Він не буде чути швидкоплинність часу ані вдень, ані вночі! Особливо вночі ( бо це не дає йому спати, душить) Ні! Він відгородиться від цілого світу, від цього почуття, що треба спішити жити! Він зостанеться у спокої, який іноді заповняє все нутро рікою безтурботного релаксу. І він відпочине. Від усього відпочине. Та чи надовго?.. Можливо дзеркало теж збреше, дивлячись йому у вічі: не покаже жодних змін. Справді, а чому воно має бути крайнім? Зазирне у вікно – та природі він просто не повірить. Звісно ж не повірить, вона ж така мінлива. Аті пори року, - одне й те саме: сонце, дощ, сніг… ну і вітер. А що вітер? Що він принесе доброго чи злого? Нехай бавиться десь інде.
Дощ іде. Каплі дзвінко відстрибують від шиферного даху, зливаючись у якусь дивну пісню. Бульбашки у калюжі поволі розчиняються. А час не зупиниться. Не зупиниться доти, доки не отримає останньої вказівки з неба.
