Інколи страшенно хочеться (ні, не того про що одразу подумали чоловіки...) почувати себе потрібним, коханим, хорошим, єдиним і незрівнянним хоча б для однієї людини. А особливо сильно це бажання дає про себе знати, несподівано виринаючи десь із найпотаємніших закутків підсвідомості, починаючи з Дня усіх закоханих(14 лютого) аж до часу, коли впаде остання пелюсточка яблуневого цвіту (а кажучи по правді, також 365-6 днів на рік, та у День народження :)). Особливо загострюється воно навесні. Звичайно ж це все із-за романтичної маячні різних там диваків у рожевих окулярах: квіти, сердечка, сяючі очі, ватні ноги.. Воно якщо ото вдягнути вищезгадані окуляри рожевого кольору, то можна і побачити таки певний сенс у їхніх діях та відчуттях. Оновлення природи, божевільні нічні пісні котів, закохані парочки на кожній лавочці у будь-якому парку, квіти і нереальний шалений настрій у повітрі; сонце, яке щодня стає усе більшим і теплішим—то все може звести з розуму непідготовлених... Не дивно, що весна – час великої кількості суїцидів і затяжних депресій, як би цинічно це не звучало.
А я люблю весну. Як на мене, то справжній початок року( я трохи підтримую язичників). Здорово ходити та іронічно посміхатись скоса поглядаючи на неймовірну кількість закоханих, які непомітно для себе стають палко коханими і люблячими людищами і людятами, кішечками, козликами, зіроньками, зайчиками і часто, мабуть, також ‘’ сохатенькими лосенятами’’ .
Минув (чи то почався?) ще один рік і знову той самий день Валентина, який так добре прижився на нашій родючій на свята землі. Мої зворушливо смішні друзі метушаться шукаючи якісь гарненькі даруночки для своїх коханих. А я ще раз задумуюсь, дивлячись на них: от навіщо здавалося б існує уявлення про оте саме кохання? Мабуть, знову ж із-за бажання бути потрібним та потягу до прекрасного (який, потяг, часом приводить до жахливого).
Так.. мав прийти ще 20 хвилин тому і нема... Цікаво, що ж сталось цього разу?
Може вийшов з дому, спішив, послизнувся.... і вже у лікарні? Чи зайшов у малолюдний провулок, а там на нього нещасного, худого налетіли двоє, натягнули кулька на голову і забрали...куди? Тільки у Ліпіни ( чи краще зразу в Гаразджу, все-одно прийде і я його туди відправлю). Він і так майже біля кладовища живе, то ще зекономить на дорогу. Давно йому туди треба... е-хе-хе ну де ж воно вже 25 хвилин ходить? Чи заснув, забувши вимкнути чайник, вогонь згас і прощавай любий друже на віки –вічні... saeculo saeculorum, amen. Усяке буває...
Та ні, мабуть, у нього щось знову пропало( дивно, що ще голову не згубив). Не люблю я чекати: лізе ото таке на думку. Комусь що, а тут сидиш, думаєш...
Що то він казав по телефону... щоб дочекалась обов’язково? А дідько б його лисий чекав стільки... Оце, з ким я дружу...
-Привіт! Вибач, я трохи спізнився…,- обертаюсь на голос і… майже непритомнію : переді мною стоїть довгоочікуваний Він з величезним букетом квітів. У мене забракло слів,але у них і не було потреби.
- Знаєш, тебе можна було чекати ще стільки ж ♥
