Історія не має кінця так само як і початку. Не має постійності та однозначності, не має гарантій між тим, що є і що буде завтра, а чи буде взагалі завтра? Наш суіцидний рух кожної хвилини набирає оберти. Наші вчинки час від часу примушують лягати в домовину суспільності не зволікаючи, байдуже, що може, саме в цю мить помирають, або народжуються люди, аби зробивши декілька кроків і піти, зникнути з життєвої географії.
Обережні кроки по сходах, що дня у одному напрямку, з низу до гори з гори вниз. Без зайвих думок, без жодного зволікання – все під контролем. Твої поступові кроки до власної свободи обачні, мрії складені до торби… все контролюється, все контрольоване…залежність дотиків… саме в цю мить коли, Він, хотів щастя краплину життєвих радощів. Він створював власні сюжети власної особистої війни де не було б переможців та переможених, війни під назвою – Я.
Минав вересень і було паскудно поодинока самотність вганяла в морок у власне спустошення, кожна краплина дощу, що котилася по холодних вікнах малювала знаки питання, своєму – я. « Хто ти? Що далі, де твій спокій, де твої принципи, моральні норми, які ти створив задля спасіння розуму?». Він не спав вже третю добу поспіль, постійні думки про кризу індивідуальності різали маленькими шматочками його мозок. Метелики депресії кружляли по кімнаті навколо чорно білих фото, зроблених на замовлення паризькому журналу мод. Це були його роботи, лишень чорно білі, жодної кольорової.
Поміж силіконових красунь у шовковій білизні, фото безпритульного який їсть руками не маючи пальців. Безпритульного звали Сергій, познайомилися вони тиждень по тому, як виявилося Сергій у минулому воював у Афганістані, там і втратив фаланги пальців.
– Ти знаєш, я не жалкую так вийшло…я не знав що воюю за державу яка програє у власну гру… я воїн одинокої країни якої не має на карті, я саме той елемент, який списали, списала за браком часу….
Розмова була коротка та встигла покласти його горілиць. Роздуми здавлювали мозок: «Чуєшь, ти, рано чи пізно тебе спишуть так само, зітруть твій штрих код, задушать посмішками та тьолками, які дрючать тебе, смішно? Так, саме вони – тебе не ти їх. Смішно? Ні, тепер ти не смієшся, ти розумієш, що ти шмат кислотного лайна яке починає смердіти, відчуваючи справжній біль, а не своє пропите – я.», - шепотів голос божевілля.
Пожовкле листя повільно планувало за вікнами, танцюючи танець спокою. У кімнаті було занадто тихо, відправивши фотографії він вийшов на балкон. Сутеніло. До паливши ,промайнула думка: «я маю втекти. Вирішено завтра зранку їду…»
Її кімната мовчала. Час від часу спокій зупиняв годинник. І-і-і-і бац, спокій повністю знищено 8:00, треба вставати збиратись на роботу. Поливши свої фіалки, перевіривши ранкову пошту вона вибігла з дому. Посміхнулась усім знайомим, чаруючи своїм позитивом, ніби зазиваючи до своєї особистої нірвани. По дорозі. На зустріч днині, блакитне небо і віра у щастя. Вона не знала, що десь помирають сепаратисти Абхазії, що десь голі жінки Зімбабве годують своїх голодних дітей своїм тілом, що французька молодь бомбить центр Парижу з своїми гаслами до нової свободи…
Та звідки янгол буде знати про такі запари в суспільстві, вона ветеринар, що лікує тварин, спасає життя живих іграшок людства. В її очах завжди палало життя, та проклятий позитив, який доводив до сказу… та ще її клятий зелений чай без цукру, буда божеволіє , сидить і заздрить її життєвій рівновазі, її: «я сонечко, я всім дарую тепло, я всіх люблю, і мене всі люблять ».
Прийшовши до клініки вона не знала, що померла собачка Пуфі і малий сидить і плаче над його тілом. Вона встряла на розмову батька з сином, який пояснював, що і до чого.
– Розумієш, Даня, Пуфі захворів, чумкою. Розумієш він помер. Ні чого постійного все, змінюється та не завжди на краще, такі казуси та сюрпризи готує тобі життя, їх буде багато, часами добрі, часами злі…
В перше в житті мить розчарування в перше в житті вона розуміла, що все паскудно. Систематичний спокій знищено, думки хаотично рухаються в її голові, рожева калька зруйнована… Їй стало погано цілий день в каматозі, тільки пожовкле листя кружляло за вікном малюючи свій спокій.
По дорозі до дому вона помітила, як обікрали пенсіонерку реальні хлопці у каси «Ощадбанку», і сльози, одна за одною. «Господи, як я цього не помічала, все справді в лайні, без жодного проміння на спасіння…. »,- шепотіла самотня свідомість. Відчинивши двері своєї квартири почула крики спокуси, у ліжку її чоловік трахає ліпшу подругу….. Сил не вистачало на істеричні крики, тай взагалі не вміла вона цього робити. Просто тихенько зібрала речі і зникла у вечірніх сутінках, де місячне проміння ховало безлад одинокого міста…
Він їхав у потязі милуючись зоряним небом, малюючи свою краплину щастя. До купе зайшла вона прибита життєвим настроєм. Він прочитав, зрозумів усе по очах де пускала коріння депресія, що він не один… І стояла тиша. Вони знайшли спільну мову, вони розмовляли до ранку про життєві незгоди, даруючи один одному спокій. Він в перше вжитті зробив кольорове фото, вона відчула бажання жити. Їм було дійсно разом спокійно і добре, і вони розуміли, що це їхня краплина щастя…
Вона вийшла на наступній станції поцілувавши його у лоба, а він поїхав далі, розуміючи, що так треба. І байдуже було, що десь помирають сепаратисти Абхазії, що десь голі жінки Зімбабве годують своїх голодних дітей своїм тілом, що французька молодь бомбить центр Парижу з своїми гаслами до нової свободи…
І не він не вона ніколи не дізнаються, що було б далі з їхньою поодинокою самотністю бо отримали краплину щастя. А я пильно слідкував за чужим сюжетом розуміючи, що вони мають рацію, що життя лайно… чи може ми лайнові в житі? Що краще шкодувати затим, що не зробив, чи згадувати те, що зроблено……….? А, взагалі то байдуже, бо наш суіцидний рух набирає обертів.
