Просто по-дивному дивно. Спокійно. Добре. Посміхаюся про себе, мов дурник, але мені добре, напевно, добре. Просто по-дивному особливо. Я згадую ніч, чи то був уже світанок, коли туман спустивcя низько, і стільки було вологи, що здавалося, вона проникає у кімнату крізь зачинене вікно... Згодом уже я підвела голову, прирозплющила очі і зрозуміла, що мені там, на непривітній вулиці, зовсім не місце, що ця вранішня пробіжка зачекає один день. Тільки один виняток. Один день я зможу прожити і без неї. Я взяла до рук мобільний, змінила будильник з сьомої на восьму і упала в сон. Глибокий, м’який, приємний, з посмішкою на лиці.
І у тому короткому сні до мене прийшов ти, моє сонечко, мій любчику, мій великий, чи то велика, чи то велике Л. Мені наснився ти. Той сон був мов пронизаний вологою, живий, дихаючий, повний, надто реальний. Мені снилося , що ти мене кинув, моє Л. Знову. Знову. Знову! А я мов плакала, але мов плакало все навкруги. Скло моїх очей, крізь які я все сприймала, і темні тіні навкруги. Усе. Усе. А потім я стояла на мосту, ні, здавалося, що лежала. Може, то я мов дивилася згори? Раптом ти наблизився. Чи то підповз. Я відвернулася, згадала що ти кинув мене, а ти зробив вигляд, що не впізнаєш мене. Мов незнайомі люди ми знаходилися мов затиснуті під склом мікропрепарати. І я все бачила зверху з неймовірним приближенням. Бачила тільки свої коліна, тільки твої вії, тремтіння другого пальця з великим золотим перснем. І потім, як не дивно, бачила невпевненість поклику, що виринув з моїх вуст і станув, так і не достукавшись до тебе. І бачила холод, яким був ти вкритий. І ще одну оболонку, яка тремтіла у твоїх рухах, якими ти намагався уникнути мене, уникнути моменту, випадку, доторку, погляду, яким би був змушений визнати, що ти мене знаєш, що ти жив мною і любив мене. Мій Л! Моє сонечко. Моє горенько. Моє стражданнічко. Мій Л.
Притиснута під склом, я повернулася до тебе і підтягнула свої коліна до грудей. І ними ледь торкнулася тебе. В очах волога і тепло. І бачу мов свої думки, що треба було мати смілість, щоб так зробити, що треба було мати силу, щоб не розридатися і не кинутись на тебе. І бачу я з висоти свого сну, що нема тобі куди діватися, що мусиш, чуєш – мусиш, мій Л. визнати, що знаєш ти мене, що я була в твоєму житті.
А потім одна суцільна казка. Я уже не бачу себе з висоти мікроскопа і я уже не сплюснута під склом, я уже в собі і бачу своїми очима, відчуваю своїми щоками, перекидаюся і падаю на свої плечі, і твої губи цілують мої. Двічі. Дуже ніжно і чуттєво. І мені радісно, і я щаслива, і я гарна як ніколи не була в житті. І ти такий близький і такий мій, мій Л. Хоча б у сні, та мій.
А потім знову зміна декорацій. Я знову стою в своєму сні на дивному мосту і люди ходять і тикають на мене і в кожному мені ввижається твоє лице, і кожне воно проходить холодне повз мене, і все навкруг немов кричить: він кинув тебе, він забув тебе, він тебе не впізнає. І ось мені назустріч – ти. Пройшов, і тільки слід вітру твого кроку затарабанив тихо об мої слухові перепонки: я кинув тебе, кинув…
